автор: Євген Лакінський
громадянин Канади, держслужбовець, письменник
Останні події в Європі та у світі загалом засвідчують дуже неприємну для нас тенденцію: Україна помітно втрачає позиції на Заході. Повернення російської делегації в ПАРЄ, спілкування західних лідерів із Кремлем про Україну “за спиною України”, дедалі активніші розмови про можливе зняття санкцій з Росії, безглуздий вирок нацгвардійцю Віталію Марківу в Італії — надалі цей перелік, схоже, лише зростатиме. А отже, всім українцям, і особливо тим, хто постійно або тимчасово мешкає за кордоном (та й просто відвідує інші держави як турист), доведеться знову докладати особливих зусиль, щоб привернути на свій бік симпатії міжнародної спільноти.
Але захищаючи українську справу в інших країнах, слід розуміти: більшість населення там не має зеленого поняття ані про Україну, ані про російсько-українську війну, та й не дуже цікавиться такою “екзотикою”. Тож аби ефективно подати свої ідеї, варто враховувати місцеві особливості і неписані правила кожної країни.
“Власник бару в Оттаві, російський канадець Алекс Югін став жертвою цькування”, — повідомили канадські медіа 18 червня 2018 року. Якось на вихідні хтось причепив до вітрини його бару постер проти чемпіонату світу з футболу в РФ, на кшталт тих, які українці масово поширювали в інтернеті.
Повна версія історії виглядає так. У центрі Оттави є бар, стіни якого прикрашені радянськими плакатами 1920-х років, зокрема й політичного змісту. Власник — інтелігентний росіянин із Санкт-Петербурга, вважає ці плакати звичайним ретро, “автентичними зразками авангардного мистецтва досталінської Росії“. Саме так їх і сприймає більшість відвідувачів.
Радянські плакати на стінах бару Алекса Югіна. Фото: Leah Hansen/CBC
Для канадців — із тих, які взагалі цікавляться історією та заморськими культурами — йдеться про цікаву екзотику. Ходили туди й українці, зокрема й україномовні галичани з патріотичними поглядами. Бо для них теж ішлося “не про політику, а про ретро”. Щоправда, після 2014 року потік українських клієнтів чомусь зменшився.
У перші роки, за словами власника, канадці дуже цікавилися життям у СРСР. Та останнім часом щось пішло не так. Особливо після втручання РФ в американські вибори 2016 року. Якісь люди кричали власнику образи, інші залишали графіті у туалеті бару.
І ось “остання крапля”: у день народження власника хтось причепив до вітрини плакат проти мундіалю в Росії (у барі проходив перегляд матчів чемпіонату і власник, звісно, пишався, що така важлива подія відбувається не деінде, а на його далекій батьківщині). Ображений власник повідомив поліцію та медіа.
Цей постер з плакатом авторства київського художника Андрія Єрмоленка причепили на вітрину бару
Зрозуміло, що для багатьох оттавських українців ситуація виглядала просто: 1) бар поширював більшовицьку пропаганду та транслював спортивні події у країні-агресорі, а отже не є політично нейтральним; 2) плакат — суто політичного змісту, а отже є легітимною формою протесту.
А як зреагували на цю новину пересічні оттавці? Можливо, побігли співчувати Україні через російську агресію? Ні.
Більшості, ясна річ, було байдуже — що нам проблеми якогось екзотичного бару? Та інтелектуальна частина була обурена таким “вандалізмом”. Мій знайомий — інтелігентний англоканадець, поліглот, мандрівник, і, у вільний від роботи час, ведучий авторської програми на радіо — закликав “фейсбучних” друзів якнайшвидше йти до бару дивитися футбол і купити там бодай по келиху пива, аби підтримати власника.
Друзі гаряче підтримали ідею. “Ті, хто це зробив — низькі жалюгідні людці”, — прокоментував один з них. А скільки таких розмов було по цілій Оттаві? Адже з точки зору звичайних канадців, ішлося про “харасмент”.
Забудемо на мить морально-філософські аспекти на кшталт “чи добре прикрашати бар зразками пропаганди тоталітарного режиму?”, “чи добре псувати людині день народження?” або “чи можна вважати політичний плакат особистою чи національною образою?”. Поставимо натомість одне єдине запитання: чи пішла ця акція на користь Україні? Відповідь однозначна: ні. Радше навпаки.
Алекс Югін у своєму барі. Фото: Leah Hansen/CBC
“Хіба вони не розуміють, що в нас війна?!” — обуриться читач з України.
Ні, не розуміють. Це взагалі важко зрозуміти, поки воно не торкнулося твоєї власної країни.
У 2011-2012 роках я працював із хлопцем з Кот-д’Івуару. У його країні вже кілька років точилася громадянська війна між півднем і північчю. У 2011-му світова спільнота — головним чином Франція та Сполучені Штати — втрутилася у бойові дії на боці півночі. Не коментуватиму, чи правильно вони зробили, бо чув прямо протилежні думки від різних африканців.
Але для мого приятеля це була агресія з боку Франції проти його країни. І він пережив усю гаму почуттів, яку ми пережили у 2014-му, зокрема — біль і ненависть. Про що б він не говорив, завжди переходив на “французьку агресію” та на війну. Франція була “погана”, її союзники — також, а її вороги — потенційні друзі. Майже як у нас із Російською Федерацією. І я щиро не міг зрозуміти: чому він такий нервовий? Освічений, розумний, успішний хлопець, одружений, має дитину… Хотілося сказати: “Досить вже балакати про твою війну! Ходімо краще пити каву!”…
Зрозумів я його лише у 2014 році. А більшість канадців не зрозуміли б і досі.
Чи знали ви про війну у Кот-д’Івуарі? Чи співчували тамтешнім мешканцям? Навряд. А там, до речі, були й українські гелікоптери: наші пілоти обстрілювали ракетами президентський палац. Але це було “десь далеко” у “невідомій країні”. То чому ж чекати, що більшість канадців перейматимуться нашими проблемами?
У Канаді — сотні тисяч іммігрантів. Чимало з них приїхали з країн, де йдуть війни. І якщо всі ці люди почнуть з’ясовувати стосунки на вулицях Торонто, Оттави чи Монреаля, то тут теж буде казна-що. Але одна з переваг цієї країни, що тут за одною партою чи столом можуть сидіти вірменин і турок, ізраїльтянин і сирієць, японець і китаєць, пакистанець та індус, тощо, тощо. І всі дуже ввічливі одне з одним — принаймні на публіці.
Розумні, як відомо, вчаться на чужих помилках. Ось повчальна історія. На одному російськомовному форумі Монреаля був ізраїльтянин з колишнього СРСР (назвемо його Ігорем). Ігор багато років прожив в Ізраїлі, служив у війську, брав участь у бойових діях; в нього стріляли багато разів.
В Ізраїлі, як відомо, війна триває десятиліттями, а у разі поразки країна може не просто втратити території, а й зникнути з мапи світу — і в такому разі на єврейське населення нічого доброго не чекає.
Отже, переїхавши до Канади, Ігор вирішив і далі захищати свою країну — тільки вже вербально, на російськомовних інтернет-спільнотах. Ігор писав полум’яні дописи, розраховані “на своїх” — себто на людей, які в курсі ізраїльських справ, бачили країну зсередини і пожили в її інформаційному полі. Він завжди був радикальним і максималістським: наші — молодці, вороги — негідники. І жодних нюансів.
Завдяки своїй активності, Ігор добився вражаючих результатів: налаштував купу народу проти Ізраїлю. Бо читачі, які бачили Святу Землю здебільшого на мапі, сприймали його дописи як потік немотивованої агресії.
Щоразу, коли мені хочеться розповісти канадцям про російську загрозу і український героїзм, я пригадую Ігоря і кажу собі: діяти треба дипломатично і обережно.
І завжди — за правилами суспільства, в якому живеш.
Якось в Оттаві я потрапив на лекцію з питань антисемітизму та ісламофобії. Там порушили цікаву тему: як провести межу між антисемітизмом та критикою політики ізраїльського уряду? Уряд будь-якої країни можна і треба критикувати, а от лаяти якусь національність — це ксенофобія. Але як відрізнити одне від іншого?
Лектор навів цікавий приклад: на стіні єврейської школи у Торонто хтось написав “Free Palestine”.
“Якби це написали б на стіні посольства держави Ізраїль, — пояснив лектор, — то йшлося б суто про політичну боротьбу. Коли ж це пишуть на стіні школи чи синагоги, то це вже антисемітизм, адже робить усіх канадських євреїв відповідальними за політику ізраїльського уряду”.
Я не хочу аналізувати ізраїльсько-палестинські відносини, бо, по-перше, ця дискусія безкінечна, а по-друге (і головне) це — “не тема нашої передачі”. Головне тут ось що: якщо хтось із наших вішає антимосковські плакати на російських барах, магазинах чи клубах — значна частина канадців сприйме це як цькування, а канадські поліціянти — як hate crime.
До того ж, ця зброя може стріляти в обидва кінці.
Якщо графіті проти “українських фашистів” які “вбивають жителів Донбасу” з’являться на українських школах, ресторанах, церквах чи культурних центрах — ми маємо бути у змозі викликати поліцію і пресу.
Читайте також:
Фанати “Райо Вальєкано” назвали продовження контракту Зозулі
“тріумфом нацизму”
Знайомий моїх родичів — стовідсотковий галичанин з Гуцульщини — веде бізнес із Китаєм. Час від часу він літає до Піднебесної за крамом. Він вивчив базову китайську і вміє добре торгуватися з автентичними носіями мови.
Мій старий друг з Одеси теж цікавиться Китаєм: його приваблюють китайський чай, китайська філософія, традиційна китайська естетика. Він їздив до країни як турист, без гідів і організованих екскурсій — просто взяв білети на літак і сам розібрався, де там готелі, кафе та історичні місця.
Практично усі інші мої знайомі (зі мною включно) регулярно купують китайські товари.
У 1951 році Китай анексував Тибет — край із зовсім іншою мовою, культурою та ідентичністю — і проводить там асиміляційну політику. Ще гірші справи у Східному Туркестані, де уйгури зазнають жахливих переслідувань.
Як експеримент, можна запропонувати своїм друзям бойкотувати Китай через порушення прав уйгурів та тибетців — відмовитися від бізнесу з Китаєм, від подорожі до Шанхая чи бодай від дешевої сорочки “made in China”. Чи, наприклад, відмовитися від перегляду міжнародних спортивних змагань тільки через те, що вони проходять на китайській території.
Не думаю, що багато звичайних людей на таке погодяться.
“Це не те саме, — зауважить хтось. — Китай анексував Тибет більш як 60 років тому, а РФ порушує міжнародні договори просто зараз”.
Це так. Але уявіть, що Китай спробував захопити, наприклад, північ В’єтнаму, стверджуючи, що йдеться про “місцевих сепаратистів”, і що “північні в’єтнамці — насправді китайці”. Скільки з ваших знайомих після цього здали б, наприклад, квитки Київ-Пекін?
В’єтнамцям довелося б багато попрацювати, щоб переконати решту світу бойкотувати китайські товари.
Просуваючи українську справу за кордоном, варто розуміти, що пересічному іноземцю не зрозуміло, про що йдеться і навіщо воно треба.
Пару тижнів тому я зустрів подружжя канадських військовослужбовців, з якими не бачився років сім. Обидвоє вже багато років у війську. Обидвоє серйозно ставляться до своєї роботи.
— А де, взагалі, Україна? — спитав він на 30-й хвилині зустрічі, коли розмова перейшла від дітей і кар’єри до більш абстрактних питань.
— Між Румунією і Росією, — сказав я. — У Східній Європі.
На 19-му році в Канаді я не дивуюся таким питанням.
— А, там же, здається, була якась війна три чи чотири роки тому, — сказала канадська військова.
Я пояснив, що війна ще триває, і щотижня гинуть українські солдати, і канадська армія допомагає тренувати українських вояків.
Співрозмовники співчутливо кивнули, але не більше. Був теплий літній день, ми сиділи на терасі кафе у центрі Оттави, і мої приятелі поспішали на пляж до гарного озера у Парку Гатіно (якщо приїхати запізно, може не вистачити місця на паркінгу). Десь за океаном, у далеких екзотичних країнах, йдуть несправедливі війни. І це дуже погано. Та якщо чесно — хіба це наші проблеми?
Та все ж я зробив свою справу: десь у їхній пам’яті залишиться інформація про російську агресію.
Будь-яка людина, яка опиняється за межами своєї країни, мимоволі стає її представником чи навіть “послом”. По нас судять про цілу країну і про її мешканців. Подекуди в нас питають про політичну ситуацію на історичній батьківщині. А інколи й самому варто взяти ініціативу — як то було навесні 2014-го, коли власник мого улюбленого кафе, канадець ліванського походження, почав розповідати, що “Росія теж має право захищати свої інтереси”, зокрема й у Криму, бо “США теж втручаються у справи інших країн”.
Під час Революції гідності й у перший рік російсько-української війни українці Оттави влаштували чимало демонстрацій у центрі міста та біля посольства РФ. Канадські медіа висвітлювали наші події з симпатією, бо мітингувальники підібрали правильні гасла і підхід. У тій ситуації кожен робив, що міг. Я й сам дав кілька інтерв’ю франкомовним телеканалам, які відправили на мітинг своїх кореспондентів, і написав кілька листів до франкомовних газет (їх опублікували). Доводилося говорити і писати обережно, враховуючи особливості своєї цільової групи.
Уявіть, наприклад, що мексиканці провели б у центрі Львова демонстрацію проти американських санкцій, але всі гасла були б виключно російською (бо в місті живе чимало російськомовних)? Чи пригорнула б така демонстрація симпатії більшість львів’ян?
Тож і ми маємо дбати, щоб на монреальських демонстраціях англомовні гасла не переважали франкомовні. Не варто, зокрема, брати приклад з одного серба, який у Торонто вийшов на демонстрацію проти незалежності Косова із саморобним плакатом: “Kosovo = Quebec”. Його фото опинилося на першій сторінці франкомовного сайту Radio Canada. Не те щоб квебекці відразу почали кричати “Хай живе вільне Косово!”, але десь у підсвідомості картинка залишилася.
А головне, не варто забувати: про нас дуже мало знають.
Якщо ви спробуєте довести, що Володимир Великий не був росіянином, Бандера не був гітлерівцем, а Мазепа не був зрадником, то ризикуєте з’ясувати, що 90% або й 99% іноземних співрозмовників узагалі не чули ані про цих людей, ані про згадані ситуації — та й не розуміють, навіщо їм це знати (а уявіть, що латиноамериканець почав би, скажімо, критикувати військові походи Сан Мартіна, — скількох українців це б зацікавило?).
На Заході є три головні категорії людей.
Першій, найчисленнішій групі глибоко байдужі міжнародні новини: треба міняти роботу, виплачувати кредит, робити ремонт і записуватися до лікаря; а всі ці заморські країни, де “завжди війни” — то не до нас. Розповідати таким людям про Україну треба обережно, аби не втомити “екзотичними” подробицями.
Друга група повторює те, що їм сказали ЗМІ: сказали, що афганські моджахеди — freedom fighters, значить так і є; сказали, що ті самі моджахеди порушують права людини — так і є. Поки що західні мейнстрімні медіа, назагал, на українському боці.
Третя частина — інтелектуали. Інтелектуали вже давно і серйозно підозрюють, що медіа не говорять усю правду, а реальність, насправді, значно складніша. Кастро, наприклад, був диктатором — але й американці були не праві, а від блокади Куби страждають прості кубинці. Каддафі, наприклад, був кривавим диктатором — але чи мав Захід право допомагати повстанцям проти нього?
Сам факт існування таких людей свідчить про здоров’я суспільства: ставити під сумнів офіційний дискурс — річ необхідна. Та з іншого боку, їм можна підкинути будь-які “альтернативні” ідеї.
Позаяк більшість інтелектуалів нічого не знають про Україну (окрім того, що це “колишня частина Росії”), їм можна розповісти про неї все, що завгодно. Наприклад, про “громадянську війну між заходом і сходом”, “культурний поділ країни по Дніпру”, “збройне повстання проти українізації” тощо.
Читайте також:
“Громадянська війна, що почалася з новорічної ялинки”:
інший погляд з Канади на Україну
Протистояти цьому треба обережно і дипломатично — шукати правильні слова, переконливі аргументи. Надмірна агресивність може нашкодити.
Люди не знають про нас нічого, тому не варто чекати, що вони автоматично збагнуть різницю між Харковом та Львовом, або між українською та російською (“а що, це різні мови?”).
Вони не мають зеленого поняття, що навколо русифікованих міст — україномовні села. Вони не в курсі, що більшість російськомовних українців вільно розуміють українську. Ну а про політичні події в Україні протягом останнього століття чули лише пунктиром.
Але до них важливо достукатись, знайти підхід. Адже кожна людина на нашому боці — це вже маленький плюс.
Читайте також:
Як написати про свою країну так, щоб прочитали на Заході.
ПОРАДИ З-ЗА КОРДОНУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
