автор: Євген Лакінський
м. Гатіно, Квебек, Канада
співробітник Health Canada, блогер, громадянин Канади, іммігрант;
випускник Одеського національного політехнічного університету
Ми живемо в інформаційний вік: якщо про тебе не знають, то ти ніби й “не існуєш”. У такому світі – особливо під час інформаційної війни – перевагу має той, хто цікавіше і переконливіше про себе розкаже.
Коли Російська Федерація напала на Україну, то виявилося, що про нас знають дуже мало, тоді як у РФ є сталий позитивний імідж: Достоєвський, спорт, матрьошки, ікра, горілка і Транссибірська магістраль.
Для правих РФ – “оплот традиційних цінностей” і край вигідних контрактів, а для лівих – “батьківщина соціалістичної революції”. Іноді навіть українські досягнення записують до “російських” (приміром, бразилець Рафаел Лусваргі зацікавився РФ після “російських” мультиків про запорізьких козаків).
Про Україну ж знають не більше, ніж про Словаччину. Але Словаччині не треба боротися за існування.
Та не буває непривабливих країн – є невдалий маркетинг. Талановита Агата Крісті перетворила досить-таки нудні англійські села на найцікавіші місця у світі. Габріель Гарсія Маркес пригорнув увагу романтиків цілого світу до провінційного містечка у Колумбії.
У деяких країн – і навіть цілих континентів – імідж радше негативний. Так, ставлення до Африки на наших теренах тривалий час визначала “смішна” цитата з Ільфа і Петрова: “Славарний запас нєґра із плємєні мумбо-юмбо саставляєт 300 слов”.
Ільф і Петров ніколи не були у Африці й не знали жодної африканської мови, але, як чимало європейців свого часу, були переконані: на “чорному континенті” живуть “примітивні дикуни”, які навіть говорити толком не вміють. На Заході такі уявлення відійшли в історію, але Африка стійко асоціюється з бідністю, хворобами, нескінченними громадянськими війнами і непомірною корупцією.
Потрібні позитивні твори про Африку, але африканські письменники занадто сконцентровані на власній культурі, незрозумілій для неафриканського читача. Хто їх прочитає поза Африкою? Хіба купка інтелектуалів, що цікавляться екзотикою.
Щось подібне є і в сучукрліті. Незалежно від художньої якості, українські книжки дуже прив’язані до наших реалій: національної історії, радянського періоду, пострадянського життя. Ну як це переказати пересічному іноземцеві? Наприклад, хто, окрім українців чи білорусів, зрозуміє, про що йдеться у “Рівне/Ровно”?
Якось у франкомовній книгарні Librairie du soleil у центрі Оттави була акція: на прилавок поклали по книзі від кожної країни. Під написом “Фінляндія” – фінський письменник, під “Марокко” – марокканський тощо. Як ви думаєте, що лежало під написом “Україна”? Роздобудько, Андрухович чи Карпа з Любком Дерешем?
Не вгадали! Поклали французький переклад роману “Коротка історія тракторів по-українськи” Марини Левицької – англомовної письменниці українського походження, що виросла і живе в Англії, а в Україні була хіба проїздом. Її книжка про Україну зрозуміла іноземному читачеві, але однаково не є бестселером.
І от з’являється талановита нігерійська письменниця, Чімаманда Нґозі Адічі (Chimamanda Ngozi Adichie), і пише роман про свій народ, країну і континент – “Половина жовтого сонця” (Half of a Yellow Sun). Книжка відразу ж стає міжнародним бестселером. Її читають в Америці, Європі, та й взагалі по всьому світу. Відразу ж знаходиться нігерійський режисер з Англії, який екранізує роман. Фільм теж виходить добрий, може у чомусь навіть кращий від книжки. Його знов-таки дивляться по цілому світові – зокрема й ті, хто взагалі не читає “худ. літ.”.
Роман (а також фільм) – вельми патріотичний, навіть націоналістичний. Він розповідає про невдалу спробу народу ігбо здобути власну незалежну державу. Народ ігбо становить більшість населення на півночі Нігерії. Він має власну мову, культуру, ідентичність, відмінну від народів решти країни. У 1967 році він проголосив власну незалежну державу – Республіку Біафра.
Попри наступ нігерійської армії, Республіка Біафра протрималась три роки (1967-1970), втрачаючи місто за містом, регіон за регіоном. Врешті-решт, коли не було вже куди відступати, борці за незалежність здалися і Біафра “повернулася” до Нігерії.
На цю тему можна було б написати нудний лубочний роман – про “наших героїчних бійців”, “лютих вороженьків” та “враги сожгли родную хату”. Але “Половина жовтого сонця” – книжка не тільки патріотична, а й цікава. Є там і “героїчні наші”, і страждання простого народу, і злочини ворогів. Але й “наші” не завжди, м’яко кажучи, ідеальні – є і корупція, і дурість, і деколи самолюбство зашкалює. І “чужі”, звісно, не завжди погані. І взагалі все дуже складно, хоча “правда все одно на нашому боці”.
А головне – є гарна любовна лінія. Люди, що не цікавляться історією та етнографією (а таких – більшість населення), люблять розповіді про кохання. Особливо коли це кохання багатогранне: з романтикою, сексом, зрадами, пробаченням. Та ще й поміж багатими вишуканими інтелектуалами. Захопиться читач особистим життям героїв – та й сам не помітить, як дізнається про їхню національність та країну.
Перше враження від книги – африканські “Звіяні вітром”: книжка “про любов, війну і вишукане суспільство”. Але головні герої – не південні плантатори, що героїчно захищають своє право купувати і продавати інших людей, а університетські інтелектуали, що борються за власну національну державу.
Центральні персонажі – досить “вестернізовані”, а тому близькі й зрозумілі західному читачеві. Вони думають, діють і реагують “як ми”. Наскільки це відповідає африканським реаліям, я не знаю. Але авторка росла в сім’ї університетського професора, у колі африканських інтелектуалів. Можливо, вона відображає менталітет свого середовища.
У всякому разі – книжка зрозуміла західній людині, тому і стала популярною в Штатах, а відтоді – по цілому світові.
“А мені дуже не сподобалася, – обурюється відомий письменник, мандрівник і тато-у-декреті Артем Чапай. – Вона іменно шо написана “на експорт”, повна кліше про Африку”.
Але “кліше про Африку” – це жебрацтво, примітивізм і постійна громадянська війна. У Чімаманди – усе геть навпаки. Її Африка – сучасна, гламурна, витончена і складна. Так, є війна. Але війна ця – за незалежність, і (принаймні у книзі) об’єднує цілу націю, від мільйонерки до бідного селянина. Так, не всі герої освічені. Але усі вони мають гідність і самоповагу. І навіть у дуже скрутному становищі допомагають одні одним. У книжці африканці вірять у себе, знають собі ціну і не стануть ні перед ким принижуватись. Вони шанують свою культуру, але знають і західну. Вони – господарі свого життя і своєї землі.
Якщо це – “кліше на експорт”, то побільше б таких кліше.
Отже, коли вже йдеться про “пропаганду нашої справи” на Заході та у світі, то книжка “Половина жовтого сонця” – це перемога. Спробуємо проаналізувати інгредієнти її успіху.
Чімаманда пише гарною багатою англійською – і це величезний плюс при публікації на Заході. Втім, це для неї майже перша мова, вона вчилася нею з дитинства і живе в англомовній країні. Звісно, не всі володіють англійською на такому рівні. Якщо роман написано іншою мовою, то бажано, щоб перекладач був англофоном.
Знаменитий єгипетський письменник Алаа аль-Асвані довірив переклад свого роману “Чикаго” людині, що не достатньо добре знала Штати. Переклад вийшов граматично правильним, але американці обурились: “американські” персонажі говорили не по-американськи.
Авторка пише про забезпечених та/або інтелектуальних. Серед головних героїв – гламурні-але-розумні-і-освічені доньки мільйонера, професор університету, полковник із закордонною освітою, заїжджий англійський письменник (невпевнений у собі, але інтелігентний). Є бідний підліток із далекого села – але він наполегливо вчиться й інтегрується в інтелектуальне середовище. На задньому плані – університетська тусовка (вчені та поети).
Люди люблять читати про бали і замки. Не біда, якщо замість балу – інтелектуальна вечірка, а замість замка – комфортабельна квартира. Головне, щоб було гарно і затишно. Головне, щоб про розумних і елегантних.
Герої хоч і вестернізовані, але тісно пов’язані зі своїм народом і країною. Вони вживають національну мову – і говорять нею елегантно. Вони знають і шанують народні традиції. У всіх цих мільйонерок-і-вчених є “простонародні” сільські родичі – носії автентичної культури. Вони їздять до цих родичів у гості, і не соромляться жити в них “по простому”.
Вони надають перевагу африканським стравам, хоч інколи полюбляють і інтернаціональні. Кухар, що принципово готує виключно європейську їжу, виступає як комічний персонаж.
Чімаманда знає обидві культури: африканську і західну. Її європейські й американські персонажі справді схожі на європейців і американців (а не як у творчості деяких наших фантастів, в яких “Джони” і “Джесіки” думають, говорять і поводяться як пострадянські люди). До речі, один із головних персонажів – автентичний англієць. Це ніби “інтегрує” європейського читача: він наче бачить ситуацію очима “одного з наших”.
Схожий прийом використано у фільмі Est/Ouest: француженка їде з чоловіком-росіянином до СРСР часів Сталіна (з відповідними наслідками). Ну кого з французьких глядачів зацікавила б історія про давні репресії у далекій екзотичній країні, якби головною героїнею не була їхня співвітчизниця?
Кохання – вічна тема. Люди обожнюють читати про кохання. Патріотизм – яким би інтенсивним він не був – має бути фоном для love story.
Слідкуючи, що там ще сталося між Оланною і Оденіґбо, читачі автоматично ковтають і фон. І десь на підсвідомому рівні запам’ятовують, що Біафра три роки була незалежною і що мова ігбо – співуча і багата.
Але якби письменниця почала з патріотичних гасел, книжку б відклали вбік.
Авторка пише про свою мову багато і з любов’ю. І робить це настільки цікаво, що виникає бажання записатися на курси мови ігбо.
В плані розповіді про країну, фільм вдаліший від книги. Перші кадри – стара кінохроніка про проголошення незалежності Нігерії. Впродовж цілого фільму, час від часу з’являються уривки зі старих випусків новин.
Звісно, у тексті таке неможливо; але авторка вставляє короткі пасажі щодо історії країни, які представлено як уривки з документальної книги. Зроблено це ідеально: історії дано рівно стільки, скільки треба щоб просвітити читача, але не втомити його.
Авторка сипле топонімами, більшість з яких незнайомі пересічному іноземцеві. Але вона добре описує кожне місце дії: і наприкінці навіть найнеобізнаніший з читачів має певне уявлення про географію Нігерії. У фільмі проблему вирішено просто: щоразу, як герої кудись їдуть, їхній маршрут показано на карті.
Така проблема може виникнути і в українських авторів, коли вони потраплять на “міжнародну арену”: більшість іноземців не має зеленого уявлення ані що таке Херсон чи Житомир, ані чим Донецьк відрізняється від Тернополя.
Незалежність Біафри – частина життя героїв. Вони, звісно, займаються особистими проблемами: хто кого кохає, хто кому зрадив, як порозумітися з агресивною тещею. Але також показана солідарність поміж ігбо, боротьба за свою державу, добровольчі загони, волонтерство, допомога біженцям, подвиг і жертовність солдатів.
Розповідь “як ми боролися за свою державу” робить наголос не на військових операціях, а на почуттях звичайних живих людей, на їхньому особистому житті.
Під час війни (принаймні, у романі), біафрійці називають нігерійських солдатів “вандалами”. Але вони не називають їх ані “брудними хауса”, ані “підлими йоруба”, ані іншими “к-пидлами”. Таке могло б пройти на “внутрішньому ринку”, “поміж своїми”. Але в закордонного читача це викликало б антипатію до книги.
Персонажі ігбо – не обов’язково ангели. Серед них є і корупціонери, і лицеміри, і просто жлоби. Ба більше: навіть найпозитивніші люди, опинившись у важкій ситуації, показують себе не з найкращого боку.
Але усіх їх – хоч добрих, хоч поганих – об’єднує віра у Республіку Біафра і у свій народ.
До речі, персонажі інших національностей теж не однозначні: нема ні ідеально добрих, ні патологічно поганих.
Попри весь мачізм традиційного суспільства, обидві головні героїні – сильні незалежні жінки.
Дехто з критиків навіть вважає роман феміністським.
Військові сцени не мали б сенсу без сцен миру. На початку йдеться про спокійне, відносно заможне життя. Головні герої закохуються, сваряться, ревнують. Другорядні, крім особистого життя, займаються малим і великим бізнесом. Працюють університети, аеропорти, магазини. Інтелектуали балакають про політику, політики живуть шикарним життям, простий народ не голодує.
Біда приходить поступово: спроба державного перевороту, криваві погроми на Півночі, незалежність Біафри, війна… Який сенс мало б показувати жахи війни, якби вони не контрастували з мирними часами?
Чимало критиків зауважують, що у книжці (та у фільмі) “воєнна” частина занадто затягнута. Протягом довгих глав (і епізодів) розповідається про страждання біженців, безкінечні бомбардування, мобілізації, жертви на фронті й у тилу. Здається, авторка намагалася розповісти все, що знала про цю війну. Усі ці моменти добре прописані (і зняті), але скільки ж можна читати про людські муки?
Як я дізнався про роман Чімаманди Нґозі Адічі? Подивився фільм і вирішив прочитати й книжку. Як дізнався про фільм? Випадково побачив його у звичайному канадському відеоклубі, у секції “інтернаціональне кіно”. Значить, книжка була такою популярною, що її екранізували, а фільм настільки вдалим, що його завезли до відеоклубу (куди не потрапляє більшість з того, що знімається поза Канадою і Штатами). Кажуть, що в Україні цю книжку нібито рекомендувала Забужко, як приклад патріотичної літератури з “жіночим обличчям”. Думаю, читають роман і у В’єтнамі, і в Перу, і у Варшаві, і в Барселоні.
Не слід перебільшувати його успіху: більшість населення будь-якої країни взагалі не цікавиться художньою літературою; а з тих, хто все ж таки читає, далеко не всі відкриють книгу про “екзотичні краї”.
Але бодай для частини читаючої публіки Адічі привідкрила свою країну. І показала її культурною, цікавою, сучасною і різноманітною. А ще – розповіла про свій народ і навчила йому співчувати.
Авторка переїхала до Штатів у 19-річному віці. Там писала і видавала свої книжки. В нас тисячі українок і українців переїхали до Америки у ще молодшому віці. І де результат?
Євген Лакінський, для “Новинарні”
Читайте також:
Незаперечні переваги непозбувної бентеги. Тетяна Трофименко про літпроцес
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
