“Громадянська війна, що почалася з новорічної ялинки”: інший погляд з Канади на Україну

 

Євген Лакінський
громадянин Канади, співробітник Health Canada у Квебеку, блогер, випускник Одеського національного політехнічного університету, 

«Розколота Україна», книга журналіста Фредеріка Лявуа (Frédérick Lavoie), вийшла в Канаді обидвома офіційними мовами країни: французькою у 2015 році (Ukraine à fragmentation), в англійському перекладі — у 2018-му (For Want of a Fir Tree: Ukraine Undone).

Книга побудована у формі монологу: автор звертається до 4-річного хлопчика, якого вбила «невідомо чия» ракета у Донецьку 2015 року.

«Ти, мабуть, питаєш, чому [тебе вбили]? — пише автор. — Я тобі поясню».

І от цілу книжку він «пояснює» мертвій дитині, що «насправді» відбувається в Україні.

За висновком автора (а він був і у Львові, й у Донецьку), тут точиться громадянська війна, в якій винні обидві сторони.

Книга лауреата кількох премій, зокрема й української, має схвальні відгуки та сприймається як «неупереджена». Хоча де-факто є знаряддям російської гібридної інформаційної війни проти України.

Як таке могло статися в «українській», здавалося б, Канаді? Як цьому протистояти? Та чи є взагалі Країна Кленового Листя небайдужою до наших подій і такою «проукраїнською», як багатьом здається?

Відповіді на ці запитання сподобаються не всім.

«Прості» відповіді на складні «чому»

Із того, як Фредерік Лявуа «пояснює» свою правду мертвому донбаському хлопчику, видно: він не має поняття, що таке маленькі діти і як з ними говорити. «Як ти можеш констатувати, Артеме…» — пише автор, «звертаючись» до 4-річного. Тощо, тощо.

Із мертвими розмовляти зручно, вони ніколи не заважають «пояснювати».

Та проблема книжки не в дитячій педагогіці. Вона має на меті вплинути на дорослу аудиторію.

Із творіння Лявуа можна дізнатися багато цікавого.

Знаєте, наприклад, чому почалася Революція Гідності?
Через новорічну ялинку. Міліція просто хотіла розчистити Майдан, щоб встановити «йолку», і в процесі побилася з демонстрантами («але може, це маніфестант першим кинув у поліцейського важким предметом?» — питає автор).

Знаєте, чому почалася війна на Донбасі?
Бо в лютому 2014 року Верховна Рада скасувала «закон Колесніченка-Ківалова». Природно, що російськомовні повстали.
В.о. президента Турчинов наклав вето на це рішення? А от запізно!

До речі, знаєте, що треба зробити, щоб закінчити війну?
Український президент має домовитися з Путіним «про нове економічне партнерство».
Для миру, «треба, щоб Росія захистила свої інтереси в новій Україні, але революціонери […] відмовляються від цього принципово».

Ці революціонери, за висновком канадця, — люди не погані, але наївні, засліплені і глухі до страждань російськомовних (те, що частина з них теж російськомовні — незначні деталі). Та, на щастя українців, до України приїхав автор книги і може пояснити аборигенам як жити далі. Що він і робить.

Українці — люди дуже різні за віком, освітою, мовою, переконаннями, регіоном походження та долею — розповідають йому, що тут відбувається. Автор їх вислуховує і записує. Але ж ви розумієте, що всі вони засліплені й упереджені. Тож, навівши чергову цитату мешканців краю, автор пояснює, що всі вони «не бачать» справжню ситуацію. А він, Фредерік Лявуа, бачить, як воно є.

Автор має «повне право» так казати: по-перше, він «нейтральний» у цій війні (п’ять років прожив у Москві), а по-друге — «добре знає Україну» (їздив туди кілька разів з Росії у відрядження, не довше ніж на тиждень).

Хоч автор і «добре знає Україну», але українську не розуміє навіть на побутовому рівні. Коли якась жінка у Слов’янську звертається до нього українською, він просить її говорити російською.

А, забув додати: анексія Криму, за висновком канадського літератора — спонтанна реакція Росії на революцію, «можливо, за порадою Стрєлкова-Гіркіна».

Найцікавіше в цій історії те, що автор щиро переконаний: українцям книга сподобається. Може, вони навіть будуть вдячні за такий нейтральний і глибокий погляд на свою країну.

З суто технічної точки зору, книга добре написана, добре структурована, сприймається і читається легко — якщо, звісно, ви не знайомі з українською ситуацією. Як більшість пересічних канадців.

Фото: Radio-Canada

У сухому залишку від усіх цих розмов Лявуа з покійними на політичні теми в читача залишається приблизно таке враження: в Україні йде якась заплутана громадянська війна, а винні в ній обидві сторони. Щоправда, Росія теж бере участь, але це якось вторинно.

Про кращу допомогу в гібридній війні Москві годі й мріяти.

Звідки ситуацію «на Украінє» краще видно

Чому Фредерік Лявуа написав саме таку книгу? «Напевно, він робив це за російські гроші», — припустив один український журналіст.

Я, звісно, не виключаю такого варіанту. Але думаю, що могло обійтися і без грошей: «клієнт», як-то кажуть, був готовий.

Лявуа добре вивчив російську і прожив у Москві п’ять років, працюючи кореспондентом однієї з монреальських газет. Це було наприкінці 2000-х, і йому було двадцять з чимось років. Він багато спілкувався з мешканцями РФ.

Тобто ви уявляєте картину: молодий комунікабельний хлопець із престижної країни, іноземний кореспондент, та ще й добре володіє російською. Звісно, йому не важко зійтися з московськими інтелектуалами. Про Україну (окрім загальної інформації і дуже коротких подорожей) він знає насамперед від російських друзів.

А що думає пересічний мешканець РФ про Україну? По-перше, що «вона майже як Росія»: отже, якщо людина добре знає Росію, то вона автоматично «розуміє й Україну також». По-друге, що в Україні «розкол», бо там дискримінують російськомовне населення, а це російськомовне населення дуже від того страждає. Обидві тези бачимо у книзі. І ніякі зауваження з боку українських «тубільців» не здатні поставити ці тези під сумнів. Бо автор «знає» правду. А як інакше? Людина з Москви завжди знає, що робиться «на Украінє».

Фредерік утім не любить путінський режим і симпатизує лібералам. А що кажуть московські ліберали про Україну? Що Путін, звісно, поганий, і «повстанці» Донбасу, звісно, не праві, але Україна також винна і має піти на компроміс, а Крим – не бутерброд, щоб його повертати. Тобто, знов-таки, слово в слово з книжкою.

Я не виключаю, що Лявуа могли замовити саме таку книжку. Не виключаю також, що ним могли м’яко зманіпулювати: наприклад, старий знайомий міг «випадково» порадити з’їздити в Україну, щоб «написати правду», і, наприклад, допомогти з квитками й порадами. Та якщо так і було, автора не довелося б довго переконувати: він вже був «обізнаний» на українському питанні.

А як Фредерік Лявуа взагалі опинився в Москві? Елементарно: взяв в університеті курс російської. А там — зацікавився Росією, поїхав туди… Продовження ви знаєте.

Канада – не завжди українська

Канада, у колективній уяві українців, це така проукраїнська країна, де всі Україну знають, люблять і дуже нею цікавляться. Приїхавши до Канади, український журналіст відразу ж іде до української громади, зустрічається з депутатом чи суддею українського походження, відвідує кілька туристичних цікавинок — і описує усе, що побачив. А чим живе країна поза українською громадою? Які там проблеми? Які там досягнення? Яке там політичне, соціальне і культурне життя? Обізнаність на українських реаліях? На ці питання якось не вистачає часу.

Насправді ж, більшість канадців знають про Україну мало і не дуже нею цікавляться. У англомовних провінціях багато хто може пригадати, що його бабуся чи сусід чи однокласниця були українського походження. У Квебеку й того немає.

Чимало канадців бували на українських фестивалях у Торонто, Монреалі, Оттаві, Західній Канаді — але там їх цікавили передусім національна їжа, екзотичні сувеніри і (для любителів прекрасного) фольклорні танці. А чим насправді живе Україна, яка там мовна ситуація, що з ідентичністю? Усе це для більшості канадців — темний ліс.

Тобто, у принципі, канадцям можна розповідати про Україну що завгодно, аби звучало переконливо. Якби пан Лявуа написав, що в Україні водяться гігантські рожеві кенгуру, це б ще могло викликати певні сумніви. А от сказати, що російськомовне населення потерпає від українізації аж настільки, щоб взятися за зброю, — можна залюбки.

Тим більше, що автор підходить до справи акуратно: співчуває «і тим, і тим», критикує Путіна, зауважує, що Україні таки краще бути з Європою.

Поза тим, до тексту вставлено цілком конкретні «месиджі» — і про «громадянську війну», і про необхідність «домовитися про партнерство» з Путіним, і про «гордих» переможців Майдану, які «відмовлялися почути Донбас».

Квебекська преса критично ставиться до путінського режиму. Але й тут Росія сприймається як цікава містична країна з гарною культурою. Україна ж у квебекській пресі з’являється рідко.

Квебекські газети однозначно підтримали Помаранчеву революцію. Та здебільшого пишуть про Україну нейтрально, і роблять це з нагоди якоїсь важливої події. Тоді все залежить від експерта, в якого брали інтерв’ю журналісти.

Якщо експерт проросійський, то й результат відповідний. Якщо ж це, приміром, професор Домінік Арель (Dominique Arel), завідувач Кафедри українських студій Оттавського університету, то й стаття виходить об’єктивною. Та переважно, повторюся, про Україну тут думають і пишуть мало — просто така собі країна серед сотні інших.

Книжка про «Розколоту Україну» отримала схвальні рецензії — адже Фредерік Лявуа «співчуває мертвій дитині», «намагається розібратися у складній ситуації», «добре знає країну».

В англомовній Канаді преса теж не часто пише про Україну. Коли вона це робить, то здебільшого з певною симпатією. При цьому декілька англоканадських журналістів послідовно розповідають про небезпеки «українського неонацизму», через який, вважають вони, не слід надавати Україні військову допомогу (чи вони роблять це за російські гроші, чи за покликом серця, я не знаю).

Як сприймуть книжку Лявуа в англомовних провінціях? Думаю, так само як і в Квебеку: кілька схвальних рецензій і не досить великі продажі.

Зазначу, що на книжковому сайті Goodreads.com читачі просто в захваті від книги. І це не тролі, а реальні інтелектуали.

«Дуже чітке пояснення конфлікту, який спочатку здавався мені дуже складним», – зізнається одна читачка.

Автор елегантно нівелює українську позицію: знайомить з нею докладно, але називає «хибною» і «однобокою». Якщо хтось із читачів зіштовхнеться з українськими спробами щось пояснити, то автоматично подумає: ага, Фредерік попереджав, що вони упереджені…

Для автора ж це «безпрограшна лотерея»: якщо українці проігнорують книгу, канадці сприймуть її за «об’єктивну»; якщо ж почнуть протестувати та обурюватись, то виглядатимуть фанатиками, які бояться критики й наступають на свободу слова. Чим зроблять книжці рекламу. Отже, критикувати варто акуратно і за фактами.

Хто такий Фредерік Лявуа

Фредерік Лявуа. Фото: Goodreads.com

Уперше я почув про Фредеріка Лявуа у березні 2006 року, після невдалої білоруської революції (пам’ятаєте Плошчу Каліноўскага?). Він пішов на площу брати інтерв’ю в демонстрантів, і його заарештували лукашенківські менти. Років йому було 22 чи 23.

Журналістська громадськість Квебеку здійняла галас, уряд Канади заступився за свого громадянина — і хлопця звільнили.

Звісно, це надало йому багато симпатій у журналістському середовищі. Та й поза ним.

Я, зрозуміло, дуже співчував білоруським опозиціонерам — і коли знайшовся молодий квебекуа, що опинився на їхньому боці, та ще й за це постраждав, то він однозначно здавався героєм.

Наступні роки Лявуа провів у РФ, періодично відвідуючи й інші країни пострадянського простору. Він був кореспондентом монреальської газети La Presse, співпрацював і з іншими виданнями. Зокрема писав і про події в Україні — і робив це досить коректно.

У 2012-му видав книжку про те, що бачив («Подорожі в один кінець: журналістські пригоди у Пост-Совдепії»), але про Україну він тоді вирішив не писати. Книжка вийшла непогана: хлопець справді намагався розібратися у пострадянському житті.

Усе це виглядало дуже мило. Не дивно, що у 2011 році українсько-канадська Шевченківська фундація дала Лявуа премію за репортажі про Україну (John Syrnick Award for Journalism).

У 2012 році Лявуа залишив РФ і продовжив журналістську діяльність у Індії. Але на початку 2015-го раптом згадав про Україну, прилетів туди десь на місяць, проїхався від Львова до окупованого Донецька, посидів на прес-конференції покійного нині Захарченка, побачив похорон 4-річного хлопчика, вбитого ракетою, — і написав книжку.

Що це було? «Темник»? Бажання швидко використати гарячу тему? Щирий звіт людини, яка опинилася під впливом російських кліше щодо України і бачить цю країну крізь московські окуляри? Чи комбінація усього цього? Я не знаю.

«Я все знаю!!!»

У книзі дуже багато «я» — Фредерік Лявуа явно не страждає на зайву скромність. Приїхавши до нової країни на короткий термін, він починає «пояснювати» мешканцям — і мертвим, і живим і, можливо, ненародженим, — що тут «насправді» сталося. Аборигени сперечаються? Значить, вони засліплені.

Пояснивши українцям ситуацію в їхній країні, автор вирішив допомогти й іншим народам: написав книжку про Кубу, про Індію з Пакистаном і, схоже, не зупиниться на досягнутому. Книжка про Кубу отримала премію генерал-губернаторки Канади.

Я вам не скажу за всю Індію з Пакистаном, але «українська» книжка пана Лявуа — чудовий приклад як НЕ треба робити. Чудовий зразок для українських авторів, які пишуть про інші країни (я й сам належу до цієї категорії). Розібратися у іншій країні неймовірно важко, тож не варто писати «я знаю!», і тим більше — «я вам поясню!», щойно зійшовши з літака.

Книга ніби волає: будьте обережні з твердженнями і висновками, не вчіть «аборигенів» жити і не ображайте національні почуття. Так, це не завжди просто — але спробувати варто.

Квебек-Україна: два народи, одна проблема,
нуль солідарності

Якщо чесно, мені боляче про це писати. 18 років я прожив у Квебеку, 18 років спілкувався з його мешканцями, квебекуа. Це чудовий народ і справжня нація — зі своєю культурою, фольклором, менталітетом і сильною національною свідомістю.

Як і українці, вони вимушені захищати свою мову на своїй території. За капризом історії, французька стала сприйматися у Канаді як «непрестижна мова селян» — як і українська в Україні. За неї довелося боротися. У 1970-ті Квебек був вимушений відмовитися від офіційної двомовності і прийняти радикальний закон на захист своєї мови.

В України — такі самі мовні проблеми. Коли я розповідаю свідомим квебекцям про мовну ситуацію в Україні — вони розуміють з півслова.

А проте, солідарності поміж Україною та Квебеком мало. В Україні деякі «знавці» порівнюють Квебек чи то з Кримом, чи то з Донбасом (порівняння, притягнуті за вуха). Таку саму думку якийсь проросійський провокатор намагався поширити на одному з квебекських франкомовних форумів у 2005 році.

І ось приходить стовідсотковий корінний квебекуа, Фредерік Лявуа, «знайомиться» з українським питанням у Москві — і пише, що Україна має надати російській мові офіційний статус.

«Що ви думаєте про мовну політику Квебеку?» — спитав я Фредеріка під час короткого обміну емейлами.

«Я б волів не відповідати на питання щодо мовної політики Квебеку, — відповів автор. — Вона не є темою моєї книги».

Так завжди поміж націями: захищати мовні права мого народу — це важливо, а іншого народу — то вже «не тема нашої передачі».

Скільки наших українців беруть приклад із пана Лявуа? Іммігрувавши до Торонто чи Калгарі, дехто відразу починає поливати брудом «квебекських сепаратистів», та й Квебек взагалі. Як і пан Лявуа щодо України, вони не розуміють мови Квебеку, не цікавляться його культурою, були там, у найкращому разі, проїздом… але вже точно знають, що «ті французи» мають стулити пельку й навіть не намагатися захищати свою мову та ідентичність.

І це неймовірно сумно.

Висновки

Про те, що нам треба більше рекламувати Україну в світі, не каже лише ледачий.

Але й Україні варто більше цікавитися світом. Наприклад, краще зрозуміти ту саму Канаду (замість повторювати, що вона «українська»). Канада ж таки цікава країна; там, наприклад, багата література, а у Квебеку — ще й кінематограф світового класу.

Україні важко змагатися з РФ: щороку тисячі молодих людей записуються на курси російської, захоплюються російською музикою, літературою чи балетом і мріють «про таємничу загадкову Росію». Щороку десятки однолітків Лявуа приїжджають до Москви поліпшити російську (на щастя, не всі вони потім пишуть книжки про Україну).

Але дещо таки можна зробити. Пропагувати курси української мови для іноземців. Заохочувати тих-таки канадців, американців, західних європейців приїжджати до України на мовну практику. Давати на це державні стипендії. Так робить, скажімо, Греція — чим ми гірші?

У самій Канаді українській дипломатії варто пригадати про існування Квебеку. За статистикою, чверть населення країни надає перевагу французькій. А проте, коли до Канади привозять якийсь український фільм, то субтитри лише англійською (бо франкомовні «і так поймут»).

На щастя, теперішній посол України в Канаді Андрій Шевченко усвідомлює, що треба контактувати і з Квебеком також. А що зробили в тому напрямку до нього? В України нема навіть консульства в Монреалі; а в РФ там консульство є. І якби РФ серйозно зайнялася своєю пропагандою у Квебеку, українському посольству довелося б протистояти тому з Оттави, англійською мовою, яку половина квебекців не розуміє…

Євген Лакінський
автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

Читайте також:
Як написати про свою країну так, щоб прочитали на Заході.
ПОРАДИ З-ЗА КОРДОНУ

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: