Герой Авдіївки Василь Тарасюк “Тайфун”: Моя “Золота Зірка” належить всьому підрозділу

 

Фото Романа Ніколаєва

“Нові Герої України”: 24-річний лейтенант-волинянин із 72-ї механізованої бригади отримав найвищу нагороду за героїчні бої під Авдіївкою і після важкого поранення працює в “Укроборонпромі”

автор: Віолетта Кіртока
“Цензор.нет” (для “Новинарні“)
фото автора, з архіву Василя Тарасюка, кадри відео

29 січня 2017 року – в річницю битви під Крутами – під Авдіївкою почалися запеклі бої та артобстріли, під час яких загинули десять військових 72 омбр. На Донеччині хлопці з білоцерківської бригади проявили себе справжніми героями.

Василь Тарасюк отримав свою “Золоту Зірку” пізніше, за свій новий бій. А ті дні січня-лютого він, як і його друзі – такі ж молоді офіцери, щойно з військової академії – відчайдушно відвойовував нові позиції поруч із “промкою”…

“Міна вибухнула так близько, що мене прикидало брилами мерзлої землі. Тільки голова залишилася зовні”

– Через ліс ворог весь час підходив до промзони. За нашими даними, під Ясинуватською розв’язкою у нього був великий укріпрайон, – згадує тодішній командир роти 1-го батальйону 72-ї механізованої бригади Василь Тарасюк, позивний “Тайфун”. – Моя рота зайшла в район авдіївської промзони восени 2016 року – на правому фланзі ми замінили роту друга Дельфіна 5-го батальйону Української добровольчої армії. Ворожа позиція під назвою “Алмаз-2” була найближчою до нас. Тривалий час ми збирали інформацію, скільки там людей, хто командири, як вони називають свої позиції, вивчали шляхи підходу. І дізналися, що противник планує наступ. Дії ворога потрібно було припинити за допомогою контрнаступу, який спланував і очолив заступник командира 1-го батальйону капітан Андрій Кизило “Орел”.

29 січня о 4.30 ранку група бійців 1-го батальйону 72 бригади прийняла бій і перейшла до контрнаступу. Їхні дії прикривала батарея мінометів, а на лівому фланзі в той самий час здійснювався відволікаючий маневр.

Українські бійці несподівано вискочили перед ворожими бліндажами, де було, як виявилося, шість бойовиків.

– Сепари працювали як по книжці, – пояснює Тайфун. – Спочатку стріляла артилерія, після чого просувалася піхота. “Гради” стріляли із житлових масивів Донецька. По місту наша армія не відповідала. Такий був наказ.

Триматися на позиціях було важко. Щільний вогонь по захоплених позиціях не припинявся до 6 лютого. Потім удень стало тихіше, а на вечір бої починалися з новою силою, згадує Тарасюк.

Обстріл із Донецька “Градом” по Авдіївці, 31.01.2017. Фото з ФБ

Саме місто також неодноразово було обстріляне важкою артилерією противника. Були поранені та вбиті місцеві жителі, працівники ДержНС, які надавали допомогу. Деякий час Авдіївка залишилася без світла, води та тепла – її рятувала вся країна

– Я завжди думав, що фізично підготовлений, але після двох діб такої війни відчув – все! – немає сил, – каже Василь. – Весь цей час ми не їли, не пили. Виснажилися страшенно. А треба ж ще людьми командувати! Комбат почув по рації мій втомлений голос і такий само голос Андрія Верхогляда, позивний “Лівша”, який командував взводом, і змусив нас виїхати на відпочинок. Прислав командира іншого взводу. Лівша поїхав спати у бліндажі, а я залишився на “Царській охоті” (колишній ресторанний комплекс під Авдіївкою, зайнятий ЗСУ – “Н”).

– Ми ночували із Тайфуном в одній хаті, – розказує начальник штабу 1-го батальйону 72 омбр Роман Дармограй, позивний “Стриж”. – Я зняв берці, ліг – і тут приліт прямо під стіну нашої хати. Пилюка піднялася така, що промінь ліхтарика не міг пробитися через неї.

– Вибуховою хвилею старий здоровенний телевізор, який стояв на підвіконні, жбурнуло мені прямо в голову, – згадує Тайфун.

Як каже Стриж, вони були такі втомлені, хотіли відпочити – та замість цього півночі наводили порядок.

Василь Тарасюк “Тайфун” (праворуч) і Роман Дармограй “Стриж”

– А я зранку приходжу, – додає Лівша. – Дивуюся: чого це у вас фасад дому відвалився?

– Півстіни відпало, – згадує Тайфун. – Я дуже шкодував за телевізором. Правда, він ловив тільки російські канали. Але мені цікаво було послухати, що Басурін (речник терористичного угруповання “ДНР” – “Н”) розказує. Ще вони давали об’яви записуватись в ополчення, то я якось навіть телефонував у донецький військомат, хотів про умови дізнатися…

О четвертій ранку хлопці знову повернулися на позиції.

– Коли я був у дальньому окопі, артснаряд вибухнув так близько, що мене прикидало землею, – розповідає Тарасюк. – На поверхні залишилася тільки голова. Важко було, тому що земля мерзла, тяжка, брилами на мене навалилася. Хлопці швиденько їх розтягнули. Я згадав, що в мене ж там десь автомат залишився. Ще й його дістали. Кажу: “Треба звідси відходити, бо нас змішають з землею”. Тільки ми відійшли, зайняли позицію згори – туди, де ми були, знову насипали мін. Але вже точніше.

Він згадує, що ворожі окопи були “не дуже” – один бліндаж просто накрили російськими куртками, щоб дощ не заливав. Тож бійці 72-ї, зайнявши їх, відразу почали розвертати в бік противника і посилювати укріплення.

– У радіоперехваті я чув, як Гіві істерив: “Як не можете їх вибити, зрівняйте з землею”. Він кричав, точних команд не давав, тільки “зрівняти, закопати”. А потім дав координати, куди влупити “Градам” – і виявилося, що вони вдарили по своїй же позиції. Ми пораділи такій точності, – згадує Василь.

– Саме там, під час боїв, ми спробували нові сухпаї. Якраз їх привезли. Навіть замерзлі вони були смачними. Привозили нам колу, а вона замерзала, так ми їли з пляшок лід, – ще один спогад Тарасюка.

– А ми не встигли забрати свої сухпаї, і в рюкзаку когось із поранених знайшли пакет сухофруктів – такі волонтери нам привозили, – розповідає Верхогляд. – Це було зранку 30 січня. Пам’ятаю, з’їв сушений апельсин. Який же він був смачний! Потім серед завалів знайшли банку сепарської тушонки. З’їли її. Води багато нам доставляли, але вона моментально замерзала. Коли ми вже зробили пости і чергували по годині, встановили такий порядок. Група, яка приходила в бліндаж, приносила із собою ящик з-під снарядів. Його розбивали, і вистачало якраз на годину горіння в буржуйці. Воду ставили біля буржуйки. Вона помаленьку відтавала.

– Уже десь після тижня активних подій за даними радіоперехоплень ми почули, що ворог витратив шість вагонів боєприпасів за сім днів, – говорить Тайфун. – І що у них було понад 120 чоловік убитими. Багато хто втікав із позицій, бо не хотів гинути… А Басурін потім казав, що

вони другий раз після Донецького аеропорту побачили, як у людину стріляєш, а вона знову піднімається. Мовляв, в укропів в окопах є жива вода!

Тарасюк сміється:

– А мене такою “живою” водою облило. Як? Я дуже хотів пити. А тут підвезли великі баки з чаєм. Але добігти до них не було змоги – якраз був обстріл…

– …Але якщо солдат не йде до чаю, то чай іде до нього, – жартує Верхогляд, свідок тієї ситуації.

Василь (праворуч) з Андрієм Верхоглядом “Лівшею”, який за бої зимою 2017 року отримав орден Богдана Хмельницького

Тайфун продовжує:

– Вибуховою хвилею один бак підняло і кинуло просто мені в голову, – продовжує Тайфун. – Він у повітрі розкрився і мене облив. “Напився”, – тільки й сказав я…

Ще в розпал тих боїв, 1 лютого, Тарасюк указом президента був удостоєний ордена Богдана Хмельницького III ступеня.

Читайте також:
Позиція “Майдан”. Тисячі киян попрощалися із загиблими в Авдіївці
героями 72-ї бригади. ФОТО, ВІДЕО

“Танковий снаряд прилетів прямо в мою позицію. Мене віднесло на 10-15 метрів. Земля була в роті, за пазухою, в штанях…”

Уже через декілька місяців, захищаючи відвойовані у ворога позиції, Василь Тарасюк зупиняв ворожий танк. При цьому він заборонив своїм підлеглим бійцям допомагати йому та висовуватися з окопів…

Це було вже на позиції “Орел” – так назвали сепарську позицію “Алмаз-2” на честь загиблого заступника командира батальйону Кизила. Андрієвий позивний був “Орел”…

– У той день я, як завжди, обходив позиції, – розповідає Василь. – У мене їх було п’ять. Почався мінометний обстріл. Я його пересидів, потім підійшов до крайньої позиції, де в мене був підготовлений станковий протитанковий гранатомет. Ми поставили його саме там, бо ворожий танк неодноразово розбивав позиції в тому місці, і ніяк не можна було дати адекватну відповідь. Чую – щось гуде. В бінокль бачу, що просто на нас виїжджає танк Т-72, на ходу закриваючи люк. До нього було 400 метрів. Пушку навели прямо на позицію “Орел”… СПГ був направлений саме на ту точку, звідки виїжджав танк. Після першого танкового пострілу я влупив по броні, щоб перевести вогонь від “Орла”.

За день до того мінометними уламками посікло приціл СПГ, тому я працював з механічним прицілом, без оптики. Моя граната лягла прямо перед танком. Екіпаж танка направив гармату в мою сторону і вдарив, але не точно. Це дало мені час перенавестись. І я вже поцілив по броні. Танк задимівся так, що його не видно було. Я знову перезарядився, встиг і навестися. Піднімаю голову і бачу, як танковий снаряд пролітає наді мною. У відповідь я знову вистрілив. Знову моя граната лягла поряд із танком.

Як же ж я тоді злився. І думав: якби приціл був оптичний, кожний постріл був би точним. Але знову стріляю і – попадаю! Танк задимівся! Я хотів закріпити результат. Навівся, зробив постріл – не спрацювала граната. Злість була шалена. Я витягнув гранату, вставив її знову. Тільки робити спуск, як танковий снаряд прилетів прямо в мою позицію. Прийшов до тями вже в посадці. Мене віднесло на 10-15 метрів. Земля була в роті, за пазухою, в штанях…

Мої бійці були в укритті, я відразу їх всіх відправив. Один тільки мені підносив гранати і відразу ховався в бліндаж… Прийшовши до тями, я зрозумів, що треба сховатися. Почав бігти, але не в той бік. Впав у траншею. І ось там вже відчув, що зі мною погано. Права сторона обличчя почала запливати. Але я ще схопив радіостанцію, викликав “Орел”. Хлопці мені говорять: “З того боку чуємо перехват: «Броня подбита, возвращаемся под мост»”.

Після того, як танк поцілив у мене, більше і не стріляв. Помалу він покотився під міст, був підбитий і димів. Більше він з того місця не виїжджав. Я ще півгодини залишався на позиції. До мене не могли під’їхати, бо почався мінометний обстріл…

Читайте також:
Хроніка ескалації в районі Авдіївки: звіт Генштабу

Василь отримав важке поранення: вдарило кумулятивом від ударної хвилі, поламало кістки черепа, стався крововилив у мозок. І ротом, і носом, і вухами йшла кров, лице повністю запливло. Молодий офіцер не бачив на ліве око, а праве запухло…

“Моя банда шалених та неймовірних друзяк” – так підписав це фото в серпні 2017-го Василь Тарасюк (крайній праворуч). Разом із ним зокрема Роман Дармограй, Роман Бойко, Андрій Верхогляд, Сергій Вдовиченко

Повернутися в частину не дозволяє здоров’я. Робота в “Укроборонпромі” пов’язана з армією

Після тривалого лікування та реабілітації Василь Тарасюк отримав другу групу інвалідності. Він більше не міг залишатися в бригаді, яка виконує бойові завдання. Тому спочатку його перевели в навчальний центр. Та невдовзі Василь звільнився зі Збройних сил.

Звання Герой України Тайфун був удостоєний 23 серпня 2017 року. Орден “Золота Зірка” хлопець отримав із рук президента на параді в День Незалежності.

Зараз Тарасюк працює в концерні “Укроборонпром”. Скромний, простий. Навіть у прес-службі держконцерну, як виявилося, не знають, що один із їхніх працівників – бойовий офіцер, Герой України, який отримав це високе звання у 23 роки.

– Спочатку працював у відділі, який тестує виготовлену зброю, – розповідає Василь. – Для мене це було знайомим. Я ж добре знаю, як і що веде себе в бою, які виникали проблеми. А зараз займаюся підприємствами, які виготовляють озброєння та військову техніку. Ця робота пов’язана з армією, з тим, що я знаю і вмію.

Звичайно, мені було прикро, що моя бойова кар’єра так швидко закінчилася. Навіть намагався повернутися в підрозділ… Але у мене так часто і сильно болить голова, що я просто не можу знаходитися на передовій. Особливо, коли поряд стріляють або вибухають снаряди… І зараз, вже майже рік працюючи в Києві, часто втомлююся, втрачаю увагу. Отримані контузії й поранення голови дають про себе знати.

“Отримавши поранення в ногу, я поїхав в лікарню лише на декілька годин і повернувся на позиції – людей не вистачало”

Народився Василь Тарасюк на Василя – 14 січня 1994 року в смт Заболоття на Волині, Ратнівський район. Батько – вчитель музики, керівник духового оркестру. Мати багато років працювала медсестрою.

Тарасюк навчався музиці, грав на трубі. Але ще в школі обрав професію військового.

Класу з сьомого став більше уваги звертати на навчання – поставив за мету вступити у Луцький військовий ліцей. Після його закінчення вступив у Львів, до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Під час війни закінчив її з відзнакою, по рейтингу був третім. І міг сам обирати, в яку бригаду піде служити.

Випуск в Академії відбувся 28 лютого 2016 року, а вже 16 березня лейтенант Тарасюк разом із товаришем по навчанню Андрієм Верхоглядом прибув у зону АТО, у Волноваху, отримавши призначення на посаду командира взводу 2-ї механізованої роти 1-го мехбату 72 омбр.

– Я хотів потрапити у бойовий підрозділ, – говорить Василь. – Про 72-гу бригаду мені розповідав Андрій Кизило. Він навчався на моєму факультеті, тільки був трохи старший за мене. Ми почали спілкувалися ще в Академії. Він після навчання хотів потрапили у 30-ту бригаду, але пішов таки в 72-гу. І от я з його слів знав, що бригада реально бойова, виконує тяжкі завдання, в ній хороший колектив. Я зв’язався з Андрієм, сказав, що хочу до них.

Андрій Кизило загинув на “Алмазі-2” 29 січня 2017 року. Герой України (посмертно)

Перша бойова ротація Тарасюка – одразу після прибуття з Академії, навесні 2016-го – була між Новотроїцьким та Миколаївкою, неподалік від Докучаєвська.

Через тиждень після мого прибуття в бригаду стався наступ. Наші підрозділи зайняли територію противника, підійшли до самого Докучаєвська. Тривали тяжкі бої. На посилення треба було кинути один взвод. Відправили мене. А я був там всього лише три чи чотири дні. Не знав ще людей. Але ж ми поїхали на підсилення і вступили у перші бої, – розповідає Тайфун.

Після Докучаєвська його підрозділ вийшов на ротацію, в червні-липні пройшов міжнародні навчання Rapid Trident на Яворівському полігоні.

У вересні Тайфун із товаришами повернувся на Донбас, щоб невдовзі заїхати на позиції під Авдіївкою…

– Моя рота зайняла оборону правіше від промки – на “Царській охоті”, розбитому колись шикарному ресторані. Переді мною була “сіра зона”, йшла донецька траса, мости. Їх треба було брати під наш контроль.

Саме там Василь отримав своє перше поранення.

– Це сталося в жовтні 2017 року, – продовжує Герой. – Коли ми зайшли на свої позиції, нас дуже “привітно” зустріли, обстрілюючи САУшками, танками. Ворог промацував наші слабкі місця. Я прикривав хлопців з АГС і побачив, що мою позицію вичислили. Тому перемістився правіше, знову відпрацював. Прилетіла одна 82-га міна. Я бачив, як вона летить і свистить. І тут свист пропав. Я встиг за мішки сховатися, тільки нога залишилася зовні. Якраз у неї уламок 82-ї і прилетів. Пробив ногу, дійшов до кістки і зупинився. Я зразу навіть не відчув, що поранений.

Після того ще вів вогонь, перебігав, відстріляв дві “улітки” з АГС.

Під час бою адреналін такий, що ти навіть не відчуваєш болю. Та й темно було вже. Тільки коли я схопився за стегно, відчув, що мокро під пальцями. Подивився – кров.

– Поїхав у шпиталь. Мене перемотали, і в ту саму ніч я вернувся назад. Не захотів залишатися. Задач було багато, офіцерів мало. Треба було робити свою роботу.

“Без солдатів сам офіцер нічого не зробить”

Зірку Героя Василь вважає не власною, а всієї роти. В той час, коли командир роти отримував високу нагороду на Хрещатику з рук президента Порошенка, підлеглі Василя вітали його з окопів. Вони написали привітання на великих листах і зробили знімок, який йому переслали в месенджер.

– Насправді нагорода належить всьому моєму підрозділу, – говорить Тайфун. – Зірка – для всіх моїх хлопців. Це було визнання того, що ми робимо разом.

Адже немає офіцера без солдатів. Ти сам нічого не зробиш. І так само солдати дивляться на офіцера, коли іде бій, вони беруть з нього приклад. Про це мають пам’ятати всі офіцери нашої армії, – переконаний Тарасюк.

Ще до державного Героя Василь отримав громадську відзнаку “Народний Герой України” (18 серпня 2017). Він таким і є, без лапок.

Журналістка Віолетта Кіртока й народна артистка Ада Роговцева з народним героєм Василем Тарасюком

Читайте попередні матеріали серії “Нові Герої України”:
Герой України, снайпер Чибінєєв:
Коли працюєш на першій лінії, куля не розбирає, нагородили тебе чи ні

Герой України, десантник Соснін:
У першому бою підбили ворожу МТЛБ, завантажену боєприпасами.
Вони рвалися добу

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна