автор: Віолетта Кіртока
“Цензор.нет” (для “Новинарні“)
фото автора, прес-служби 95 одшбр і ДШВ
35-річний кадровий військовий Володимир Соснін – яскравий приклад відданості саме десантним військам та одному підрозділу. Бо з 2003 року, як тільки підписав свій перший контракт, служить у 13-му окремому десантно-штурмовому батальйоні 95-ї бригади, не зраджуючи пойого. І пройшов великий шлях – дві ротації в миротворчому контингенті Іраку, війна на Донбасі, поранення…
У травні 2015 року Соснін був удостоєний ордена “За мужність” III ступеня – “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”.
Півроку тому Володимир із підрозділом повернувся з Авдіївської промки. Під час цієї ротації став Героєм України.
Свою зірку Героя лейтенант Соснін отримав із рук президента України на параді в День Незалежності України 2018 року. Власне, цю нагороду він заслужив ще за перші бої в липні 2014-го.
Наразі Володимир Соснін – останній (або, як кажуть, крайній) з усіх удостоєних звання Герой України. Також він єдиний живий військовий, хто отримав “Золоту зірку” у 2018 році.
Знайомимося із заступником командира десантно-штурмової роти – інструктором повітряно-десантної підготовки 13 одшб 95 -го окремого Десантно-штурмового батальйону 95 одшбр ДШВ ЗСУ у проекті “Новинарні” “Нові Герої України”.
Народився він 15 травня 1983 року в Житомирі, там служить і живе з родиною, яка поповнилася якраз у розпал першого року війни.
– Колись Порхун був у мене командиром взводу, а Ігор Герасименко, ще один Герой України, – командиром роти, – відповідає Володимир Соснін. – Пізніше його призначили командиром 5-го БТГРу, – посміхається Володимир. – Мені приємно було, коли після параду до мене підійшов Олександр Володимирович (підполковник Порхун, колишній комбат 13 одшб – “Н”). Разом з ним ми пройшли довгий бойовий шлях.
Володимир Соснін отримує звання Героя України від президента Петра Порошенка під час військового параду на Майдані 24 серпня 2018 року
На схід України виїхали 8 березня 2014 року, а перший справжній бій у мене відбувся аж 19 липня під Лисичанськом – до того були невеличкі зіткнення.
У липні ми отримали завдання взяти висоту перед заходом у Лисичанськ з боку хімічного заводу, який виготовляв лакофарбні вироби. Праворуч там є пагорб, до нього іде підйом, перша лінія окопів, друга – а потім перехрестя. Цю висоту ми почали штурмувати зранку за допомогою нашої мінометної артилерії. Вона накривала позиції противника, а ми потихеньку заходили.
Тоді відбулися тяжкі моменти. Отримав важке поранення Ігор Холов, командир роти. Після операції в харківському шпиталі, на другу добу після поранення він помер… Куля зайшла йому в бік і вийшла через стегно, через ногу. Прекрасний був чоловік. Дуже шкода його… Багато рядових тоді отримали поранення.
Ми використовували відому тактику: БТР йде попереду, особовий склад за бронею. З боку ворога працювали снайпери та гранатометники. Тому в нас було багато поранень. Плюс у тилу, за позиціями, у них стояли АГСи, вони накривали нас не дуже щільно, але там, де проходив БТР з особовим складом за ним, падали один-два ВОГи – уламки від них маленькі, багато кого ранили в руки, ноги. Багато хто з підрозділу в той день отримав не сильні, але значні поранення.
Та ми все ж таки взяли висоту, закріпилися і пішли на зачистку. Там я втратив одного свого солдата. Він ішов позаду по окопу, ми йшли по верху, дивилися навкруги. Окопи були дуже глибокі – військовослужбовця в касці закривало повністю, його не було видно зовні. Викопав їх ворог з урахуванням усіх інженерних моментів, тактики. Противник заліг в окопі за одним із поворотів. І коли на нього вийшов наш солдат – отримав чергу в груди. Ми не бачили, як це сталося, бо були згори. Але все почули. Відразу ж закидали ворогів гранатами, вони в бліндаж забилися. То ми ще взяли димові шашки, викурювали їх звідти. Трьох взяли в полон…
Наступного дня я отримав завдання утримувати перехрестя. Там стояла рота 1-го батальйону. У них було три БТРи. Але вони з командуючим – тоді він був командиром нашої 95-ї бригади, Михайлом Забродським – мали йти на завдання, з іншої сторони Лисичанська, там, де пожежна частина… Тому ми замінили їх на цьому посту, мали його тримати і спостерігати. Якщо хтось буде рухатися, попередили мене, будь готовий блокувати, до вогневих контактів, до обстрілів.
Під вечір я почув гуркіт – іде колона. Техніка не звична, “гусянка”. Я доповідаю, а тим часом ми всі гранатомети позаряджали, АГСи навели, кулемети в готовність привели.
Дистанція до ворога була невеликою. Він мав вийти прямо на нас. Частина дороги, по якій ішла техніка, ховалася в зеленці, а потім вона виходила на пряму і до перехрестя, де вже ми. БТР я загнав у кукурудзу, ще вона зеленою була, заховав, лише башта стирчала на узбіччі. Кулеметники позаймали позиції.
Тоді я перший раз в житті зрозумів, що таке управляти боєм.
Командир же безпосередньо участі у вогневому зіткненні не бере. У нього в руках радіостанції, йому потрібно правильно віддавати команди.
І от броньована одиниця техніки вийшла на пряму. Це була МТЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований – “Н”), обварена фальшбортами, укріплена, підготовлена. Пізніше ми зрозуміли, що вона була завантажена боєприпасами. В МТЛБ було десь п’ять чоловік.
Я дуже вдячний кулеметнику КПВТ який сидів на БТРі. Він правильно спрацював, поцілив чітко через броню, пробив триплекс в МТЛБ, “хлопнув” механіка-водія. Броня зупинилася.
Поки я доповідав, поки приймали рішення десь там, то я, не очікуючи відповідей, відкрив вогонь. Бо позаду, на фальшбортах, було місце, де стояв кулемет НСВ калібром 12,7 міліметрів. З нього ще встигли обстріляти висоту за мною, але ні в кого не влучили. Всі лишилися живі.
Гранатометники відпрацювали по машині, вона загорілася, але один [противник] встиг вискочити і втекти. Все відбувалося вечері, вже сіріло, погано було видно. Зліва кукурудза, справа соняхи. Ті, хто перебував на висоті, кажуть, хтось таки тікав. Але ми не стріляли, бо не бачили.
Потім підключилися наші міномети, артилерія, бо чітко було чутно, що йде “гусянка”. До того часу вже повернувся командуач, підігнали танки – думали, що буде великий прорив техніки. Але, мабуть, ми зупинили машину дозору. За нею на нас вже ніхто не виїхав. Видно, зупинилися.
МТЛБ горіла, мабуть, добу, вибухали боєприпаси, все літало навкруги, свистіло. Людей тримали подалі, щоб не поранило нікого.
Коли вже все закінчилося, пішли подивитися. Я позбирав зброю. По ній зрозумів, скільки було людей. Той, хто тікав, кинув “Муху”. Він явно хотів оборонятися, нам нашкодити, але не зміг. Думаю, він був тяжко поранений, бо багато крові було, бинти валялися. Тому він і кинув ВОГи, розтягнуту, підготовлену до пострілу “Муху”…
– Коли воюєш, знаєш, що в тебе є зброя, ти відповідаєш за якийсь один сектор і за себе. Якщо поряд є побратими, можеш ще їх прикрити, надати допомогу у випадку необхідності. А коли в тебе в розпорядженні відділення, взвод – то вже тяжче. Треба контролювати, моніторити всі моменти. Думати, кого куди перемістити, щоб не накрили людей щільним вогнем. Розуміти, що є в арсеналі у противника, що він може використати. Це найважче – відповідальність.
– У бою швидко вчишся. Це не університет, не заняття – це школа поля.
Я вчився на власних помилках. Не закінчував жодного вищого військового закладу. Багато чому мене навчили курси, миротворчі місії. Двічі я був в Іраку. Але фундаментом всього стала війна, яка почалася в 2014 році.
– …Днів три ми пробули на тому перехресті. Мали не допустити, щоб противник звідти вийшов, тому перекривали всі дороги. Якщо не помиляюся, розвідка доповідала, що вони пішли іншою стороною.
На той час у нас із трьох БТРів залишився один. Другий тягнули на “сцепці” за собою, а третій згорів під селом Гірне біля Шахтарська. Там ми потрапили в засідку. Довелося навіть викликати вогонь артилерії на себе.
– Я їхав на крайній машині. Несподівано гідравліка в БТРі почала відмовляти. Покійний командир роти Коля Силін сказав: їдь за мною, я буду першим. З нами була санітарна “таблетка”, два “шишарики”: один із боєкомплектом, другий із ЗУшкою. І три наші машини відстали від колони. Всі пройшли, а вони залишилися.
Ми призупинилися. Тут на переїзд вискочили сепаратисти і нас атакували. Але ми відбилися. Поранених своїх забрали – були хлопці важкі, і відійшли. Дочекалися підкріплення.
Тоді і я перший раз отримав поранення в ногу – постраждала внутрішня частина стегна. Але я відмовився від евакуації – постраждали лише м’які тканини, поранення було не проникаючим. Наклав пов’язку сам, та й далі. На той час в підрозділі не залишилося жодного офіцера, то я не міг поїхати геть.
В тому бою замкомроти отримав поранення голови, його каску розчахнуло. Із РПГ прилетіло, а він сидів старшим на БТРі. Граната ударила в башту, розірвала. Уламок влучив у каску заступника командира.
Саме тоді наш БТР і згорів, як і “шишарик” із боєприпасами. Що могли – зачепили технікою і відігнали. Хлопців витягли.
Все могло закінчитися набагато печальніше. Люди в окупантів почали скупчуватися, ще дві БМДшки з піхотою були на підході. Тому ми й викликали артилерію по своїх координатах, на залізничний переїзд, де нам хотіли відрізати дорогу.
Хлопці 120-ми мінометами попрацювали, заспокоїли їх, і ми відійшли. Переночували на позиціях 25-ї бригади.
Коли ми зайшли в Степанівку, я позаздрив “тридцятці”, яка там уже знаходилася. У них були БМП, танки, крупнокаліберна зброя. А в нас – кілька БТРів.
Саме село розташоване наче в ямі, а кругом висоти, з яких наш ворог все бачив. ЗУшка працювала зверху по нас, тому й спалила купу техніки.
Мені вдалося звідти свій поламаний БТР забрати – ми якраз його підшаманили, гідравліку зробили. Хоч на чомусь людей тепер можна було вивезти.
Степанівка – це навіть не село, а таке містечко. Воно мені дуже сподобалося. Я там побачив новий гарний садочок, школу. Все нове. Будинки не бідні. Але що потім з цього всього зробили. Знищили вщент…
– Я зустрічав лише пенсіонерів і малих дітей. Дорослих кілька чоловіків було, але вони сиділи по домах, займалися своїми справами по хазяйству, худобу гляділи. Всі, хто залишився, ховалися в підвали. Вони там такі міцні – з каменю, муровані. Бліндажі шикарні. Вони давали нам можливість переховуватися, бо по нас регулярно працювала крупнокаліберна артилерія, а потім почали працювати і “гради”.
Степанівка після обстрілів
2 серпня, на день ВДВ, який ми раніше відзначали, нас гарно “привітали”: сипонули “градами”.
За першу ж ніч нашого перебування у Степанівці ворожа артилерія повністю спалила одну вулицю. З вулиці, де ми вирішили жити, прийшлося відійти в яр, бо дуже щільно крили. Хата за хатою горіли.
Наша мінометна батарея тоді декілька комплексів втратила, бо по них чітко поцілили.
Я на власні очі бачив, як у будинок влучив снаряд, звідти вибігла жінка з криком, що чоловік загинув. І тут прямісінько в неї попадає снаряд… Крик стояв…
Свою техніку, яку ми могли, відігнали. Це кілька газонів, хамери, тилова бортова техніка, урали. Хто був сміливішим з водіїв, стрибав за кермо – і відганяв.
А потім нам почали підвозити поранених. Я навіть не знаю, з яких підрозділів були ті хлопці, ми не питали. Але їх вивозили явно з бою. В той же час якраз Савур-Могилу намагалися взяти, там також багато хто постраждав…
Одного хлопчину привезли повністю в крові. Він казав, що біля нього палала техніка. Це пояснювало, чого його форма поприлипала до шкіри… Були і хлопці після важкої контузії. Ти його за руку водиш, бо він не може отямитися… Але всі, кому ми допомагали, були транспортабельні. Ми надавали їм медичну допомогу і передавали конвою 2-го батальйону, який забирав їх далі.
…Звідки взялася цифра 27, я не знаю. Можливо, хтось вів облік, кому ми допомогли. Я особисто поранених не рахував. Робив, що міг.
– Ми ж всі проходили заняття з медицини. Промити рану, накласти джгут – це нескладно. Головне в такій ситуації не розгубитися.
Дружина завжди мені казала: ти різко й адекватно приймаєш рішення. Мабуть, це тому, що ситуації були в житті різні… І на дорозі доводилося зупинятися й допомагати людям, які потрапили в аварію.
Якось їхали вночі по трасі і побачили людину, яку збило авто. Я зупинився, побіг надавати допомогу. Зазвичай у такій ситуації у всіх виникає паніка: ой, що робити. Я оцінив ситуацію, подивився, що з постраждалим, оглянув його. Приніс аптечку. Люди кругом стоять, а навіть “швидку” не викликали. Елементарну річ забули зробити.
Так і на війні. Не можна втрачати голову. Там перев’язували всім, що було під руками: чиста футболка чи рукав, відірваний від форми. Поранених треба було напоїти і нагодувати. У нас самих іноді води не вистачало. Конвої не завжди встигали все підвезти, тому що потрапляли в засідки. День-два ми могли сидіти без води. В місцевих колодязях її не брали – де гарантія, що ніхто її не отруїв перед відходом? Боязко тоді до всього ставилися, перестраховувалися. Воду намагалися економити. Але пораненим воду давали в першу чергу.
Ще нас рятувала консервація з підвалів. Брали фруктові компоти в тих будинках, де було видно, що сім’я виїхала.
Степанівка – вона всього метрів за 800 від кордону з Росією. Прикордонні вишки вже було видно. Оцінюючи ситуацію, шукаючи дороги для виводу 79-ї бригади з Савур-Могили. В один із днів знайшли хуторець на чотири-п’ять будинків. Там явно виходити не можна було: мінні поля плюс російська артилерія розбила і спалила багато техніки, яка так і стояла покинута. Якісь підрозділи вже намагалися там пройти… Ми залишалися там буквально хвилин 10-15, як із боку кордону почався артилерійський обстріл. Виходу не було, відкотилися назад у Степанівку.
Я так довго розповідаю, а все це було в один день… Багато подій тоді відбувалося.
Ще, пам’ятаю, тоді рятував “газон” (автомобіль ГАЗ – “Н”) мінометної батареї. Зрозуміло, людей у першу чергу треба було рятувати, але техніка ж теж важлива. Її на пальцях можна було перерахувати. А тут залишається “газон” із мінометом на ньому. Уламок бак пробив, пальне витекло. І що тепер? Підривати? Ні! На БТР стрибнули, тросом зачепили і витягли все ж таки. Забрали його. Хлопці потім поміняли бак чи запаяли, та й їздили далі.
– Далі ми стояли в долині, налаштовували переправу, щоб виходили військові та техніка. Там скупчилися і прикордонники, і бійці 79-ї бригади, кілька механізованих бригад. Весь час з-за кордону прилітали безпілотники. Інженерний підрозділ зробив переправу. Надвечір по ній вийшло велике скупчення людей і техніки. У відповідь цілу ніч по нас працювали 152-ті, 120-ті міномети та “Гради” – щоб більше ніхто не міг переходити. На ранок у повітрі було повно диму й пороху. Добре, з наших підрозділів всі цілі залишилися.
Я сидів на висоті, був очима батальйону, щоб ворог не підійшов до тих шляхів, по яких виходили наші. Я бачив, як під’їжджали пікапи і буси з мінометами, відразу доповідав командиру батальйону і давав координати артилерії. Так і працювали.
Пробули там дві доби. Частина військ вийшла через нас. Частина – через переправу, яку налаштовувала 1-ша БТГр.
Я бачив, що залишалося багато техніки, тому ввечері пішов позбирав кинуті військові квитки, посвідчення офіцерів. Люди відходили і кидали все, навіть документи. Вбитих багато було. Кого познаходили, знесли в одну машину. Це все було дуже сумно…
– Так. Торік я повернувся в ті краї перед тим, як наш батальйон зайшов на промку. Від Бутівки фактично нічого не залишилося. Ствол, труба – майже повністю розбиті. Не заздрю хлопцям, які там тримають оборону. Їм просто нема за чим ховатися.
Читайте також:
На шахті “Бутівка” загинув 22-річний десантник з Житомирщини
Сергій Ковнацький
Цієї зими я з 1-ю ротою воював на промзоні. За три місяці там у нас було дев’ять поранених. Не тяжкі, слава Богу, але жодного загиблого.
Старалися швидко навчити молодих, необізнаних, щоб уберегти їх. Укріпляли спорудження, хитрували. На війні всі способи добрі, якщо ти володієш ситуацією. Головне – зберегти особовий склад.
– Війна в Іраку підла. Там брали хитрістю. Ставили фугаси, міни, пастки – “ловушки”. Там ворог дуже винахідливий. Він все робив, щоб вивести з ладу техніку, морально та психологічно впливати на нас.
Ми охороняли блокпости та мости стратегічного напрямку, де пересувалися конвої, патрулі. Займалися розмінуванням, допомагали в цьому американцям.
Також було у нас патрулювання. Виїжджали на маршрути, де мали проходити конвої, перевіряли їх, контролювали.
– …Саме там я вперше потрапив під обстріл. Це було в 2005 році. Я зрозумів, що мінометний обстріл – це неприємно. Перший раз тоді відчув страх.
Якщо порівнювати з 2014 роком, то в Іраку було дуже легенько. Але тоді я перший раз зрозумів, що воно таке. По нас відстріляли примітивними мінами – по-моєму, “шістдесятки” ще старі були у місцевих. Їх використовували, щоб налякати, а не вбити. Вручну з труби викинули десь вісім мін. Але воно виводить з рівноваги.
– На початку війни в 2014 році не було зрозуміло, що і як відбувається і наскільки затягнеться. Вже пізніше я зрозумів, що це війна артилерій, інформаційна війна, яка невідомо, як вплине.
Ти сьогодні говориш з людиною про одне, а завтра вона подивилася російське телебачення – і все, це вже інша людина.
Так було, до речі, і в Степанівці. Ми дивилися телеканали сусідньої країни. В якийсь момент сам почав думати: може, я дійсно такий поганий? Морально тисне дуже.
Були солдати, які після російських новин питали мене: “Командире, а ми реально правильно робимо? Може, нам щось недоговорюють? може, ми дійсно проти свого народу воюємо?”
Так, вирішив я, давайте вимкнемо телевізор, ніхто не буде його дивитися…
Мені спочатку здавалося, що це дурниця. Але коли я сів перед екраном, на собі відчув: впливає. Достатньо півгодини, щоб ти став зарядженим.
Зараз у нас окопна війна. Потрібно оборонятися, ми не наступаємо. І в такому випадку треба також знати, як діяти, на що звертати увагу, де підманути ворога, як не відкривати свої вогневі точки.
У мене на промці ДШК їздив з однієї позиції на іншу. Як тільки починав працювати крупнокаліберний кулемет з нашого боку, ворог відразу відповідав артилерією або крупнокаліберною зброєю. Тому самі хлопці, які прийшли не так давно, ще необстріляні, без досвіду, просили: не треба стріляти, по нам же відразу почнуть гатити.
Але було таке, що по нас регулярно працювали з кулемета калібру 14,5. Набрид нам страшенно. Розбирав позицію “Скелет”, а хлопцям же ж на позиції виходити, перебігати потрібно було по відкритій місцевості. Як нерви здали – пару черг дали з ДШК. Тиша запанувала.
Звичайно, і ми, і ворог вже вивчили, де хто перебуває. Безпілотники час від часу літають, вивчають позиції. Ми намагалися копати траншеї ближче до їхніх позицій, переміщалися вперед.
У мене найближча позиція до ворога була на відстані 98 метрів – я дальноміром заміряв.
Навпроти позицій моєї роти були три позиції терористів. Одна на відстані 98 метрів, друга – 116, третя приблизно стільки ж. Видно було, як люди там ходили, можна було роздивитися обличчя ворога.
– Я служу з 2000 року. Після закінчення житомирського 6-го училища, де отримав спеціальність автослюсаря, був призваний в армію. Служив півтора року водієм у батальйоні забезпечення при військовому інституті.
У моїй родині всі чоловіки пройшли армію, ніхто не тікав. Три дідусі загинули на фронті, воювали, “задню” не давали. От і я подумав: не буде солідно, якщо я не піду в армію, треба марку тримати, тому й відслужив строкову.
Повернувся – трошки пропрацював в автобусному парку. Але часи такі були…
Зарплатня маленька, краще не ставало. От я і подумав – чому б не підписати контракт. Якраз у 2003 році 13-й батальйон почав набирати контрактників. Він мав бути миротворчим. Мені запропонували піти саме туди. Чому ні? Почав службу, і якраз оголосили набір на ротацію в Ірак.
Мої батьки були проти того, щоб я служив. Тоді ж весь час розповідали, що в армії все погано. Але що вдієш. Я вже вирішив.
От із того часу я й служу в 13-му окремому десантно-штурмовому батальйоні.
– Передбачав це. Люблю історію, читав багато. І завжди аналізував події в Нагірному Карабасі, Грузії, Чечні.
Згадайте, як виникло питання по Тузлі. Її вдалося відвоювати. Але це був дзвіночок.
Це все приклади того, що сусідній державі хочеться встромити носа в справи інших народів, покласти свою руку на їх землі…
– Мабуть, вже після першого контракту, коли другий підписав.
За перші три роки я встиг двічі з’їздити в Ірак. В першій ротації був діловодом, тому що обізнаний у документації. За другим разом вже не хотів займатися паперовими справами, то пішов у бойову роту, для чого закінчив тримісячні курси в Болграді, став снайпером.
Я не шкодую, що пішов в армію, планую продовжувати службу. Ми маємо перемогти. А без десантників це не можливо. Я так вважаю.
Меншій донечці уже чотири роки, старшій 25 грудня виповниться 11.
– Восьмого березня вона відправляла мене на схід, і ми знали, що чекаємо на другу дитину.
Було декілька моментів, коли я думав, що ніколи її не побачу. Один із них – під час того виходу наших військ з оточення через переправу. Кілька діб були такими жорсткими, що солдати кидали зброю і хотіли тікати. Доводилося морально настроювати людей: куди ти підеш? Ми біля кордону… Говорив із хлопцями, заспокоював, а сам якось телефонував дружині і прощався з нею…
“Сонечко, люблю тебе і наших дітей, але все може бути”, – говорив їй і таке.
Вважав, що треба наперед жінку підготувати, настроїти, хоч якось заспокоїти. Бо статися могло що завгодно. У мене в окопі сиділи два солдати, яких при обстрілі артилерії та “Градів” я накривав собою…
– Це було свято для мене! Якось так співпало… Ми повернулися з чергового виїзду, дружина телефонує: от-от буду народжувати. Підійшов до Порхуна: “У мене залишилася відпустка, може відпустите хоч на десять днів?” – “Добре, – каже. – Поки нікуди не плануємо виїжджати, їдь додому”.
За три дні до мого повернення назад дружині зробили кесарів розтин, я був в операційній. Забрав своїх дівчат додому, зібрався – і поїхав воювати далі.
– Дружина все розуміє. Вона ж служить у батальйоні з 2005 року. Ми тут і познайомилися.
Я був водієм, а вона санінструктором, прийшла після бердичівського медичного коледжу.
Із дітьми ми проводимо весь вільний час. Дуже люблю свою сім’ю.
Читайте перший матеріал із серії “Нові Герої України”:
Герой України, снайпер Чибінєєв:
Коли працюєш на першій лінії, куля не розбирає, нагородили тебе чи ні
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
