Грудень став одним із найкривавіших місяцем для сил АТО у 2017 році. Його бойові втрати – 19 загиблих за офіційними звітами речників Міноборони, 26 загиблих – за уточненими підрахунками “Новинарні“ (разом із тими, які померли в госпіталях після бойових поранень, та з трьома бійцями позасистемних добровольчих підрозділів, ДУК ПС та УДА).
Також при цьому МОУ повідомляли про 54 поранених унаслідок бойових дій (дев’ять днів без втрат).
Що показово: у грудні, відповідно до зведень штабу і речників Міноборони з питань АТО, внаслідок підривів на вибухових пристроях загинули троє військових, тоді як через обстріли – 26, із них дев’ять (!) – жертви ворожих снайперів.
Але “Новинарня” публікує цей підсумковий звіт значно пізніше, ніж ми робимо це традиційно щомісяця, не через велику кількість загиблих. Річ у тім, що до останнього залишалася нез’ясованою реальна картина втрат 17 грудня. Що суттєво впливає на загальне число “бойових”.
Речник Міноборони з питань АТО Олександр Мотузяник у щоденному звіті сповіщав про трьох загиблих внаслідок бойових дій 17 грудня – ішлося про мінометний обстріл позицій 128-ї бригади під Зайцевим.
Однак у нас були підстави сумніватися в тому, чи ці втрати справді бойові. А головне – в усіх медіа, що подавали перелік загиблих у грудні, третій боєць був вказаний як невідомий.
“Новинарня” з’ясувала ім’я та інші дані цього військового. Хоча зробити це було непросто. Але… Це темна й детективна історія, яку ми окремо розповімо завтра.
А поки що підсумовуємо: 17 грудня 2017 року внаслідок ворожих обстрілів загинули два військовослужбовці Збройних сил України. За офіційною версією, ці втрати – бойові. Міна зі 120 мм в бліндаж і пожежа в ньому.
Обвуглені тіла закарпатців Тимофія Геніша та Андрія Сипавки досі не поховані, вони залишаються в морзі, оскільки триває слідство за фактом смерті.
Як стало відомо “Новинарні” в ЗСУ, тіла військових фігурують як “докази”, поки триває слідство, яке веде військова прокуратура.
Вічна пам’ять усім полеглим.
Згадаймо всіх загиблих. Вони віддали свої життя в грудні, щоб ми жили в новому році.
Володимир Анатолійович Мальцев народився 17 травня 1983 року в селі Лихачів Носівського району Чернігівської області. Помер у лікарні в Попасній у ніч на 2 грудня 2017-го.
Залишились мати, дружина, двоє синів та дві сестри, одна з яких – Наталя – Володимирова двійня.
Мальцев із позивним “Копчений” був був молодшим сержантом, командиром бойової машини й командиром відділення у 2-й роті 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Смертельного поранення зазнав 1 грудня біля села Троїцьке на Луганщині під час обстрілу ротного опорного пункту із 120-мм міномета.
…Володя закінчив школу в рідному селі, потому в Ніжині вивчився на водія, а і Мрині – на тракториста.
Строкову службу служив десантником у Болграді Одеської області. Надалі працював спочатку у пожежній частині в Києві, в Житомирі на фабриці “Житомирські ласощі”.
Улітку 2014 року повернувся до Лихачева. У грудні 2014 року добровільно підписав контракт із ЗСУ на три роки.
Із лютого 2015 року був у зоні АТО, одразу отримав контузію під Дебальцевим. Вижив, щоб повернутися в бойовий стрій.
Похований 5 грудня 2017-го в рідному селі.
Дмитро Конокеєнко з Одещини загинув 3 грудня під час обстрілу позицій 59 омпбр біля села Широкине в Приазов’ї зі 120-мм міномета.
Йому було 26. Народився 11 серпня 1991 року в місті Іллічівськ (тепер – Чорноморськ), мешкав у Подільську (колишній Котовськ).
Молодший сержант, командир протитанкового кулеметного відділення 11 омпб “Київська Русь” 59-ї мотопіхотної бригади.
Закінчив Котовський професійний ліцей. 2015 року мобілізувався добровольцем до батальйону “Донбас”. Через рік, у серпні 2016-го, підписав контракт із ЗСУ.
Похований у Подільську. Залишились батьки і старший брат.
Народився 20 січня 1971 року в місті Славута Хмельницької області. Жив у селі Майків Гощанського району на Рівненщині.
Отримав фах водія, шоферував, працював будівельником, їздив на заробітки.
У липні 2017 року був прийнятий на контракт до Збройних сил України.
Солдат, водій взводу вогневої підтримки 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.
18 листопада був поранений снайпером у голову на Луганщині та перебував у глибокій комі. 4 грудня, не приходячи до тями, помер у лікарні Мечникова в Дніпрі.
Похований 6 грудня в Майкові. Залишились мати, сестра, дорослі донька і син та троє онуків.
30 листопада 31-річний Бархан – Андрій Кавун – отримав важке поранення у промзоні Авдіївки. Помер, не приходячи до свідомості, в лікарні ім. Мечникова в Дніпрі 4 грудня.
Старший солдат, снайпер 74-го окремого розвідувального батальйону.
Народився він 14 липня 1986 року в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині.
Захоплювався страйкболом. Улітку 2014-го добровольцем пішов у 43 омпб “Патріот” (спочатку – батальйон тероборони), де служив до кінця 2015 року. По тому підписав із ЗСУ контракт, став до лав 74 орб.
Похований на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу. Залишились батьки й сестра.
Про нього не повідомив прес-центр штабу АТО і речник Міноборони. 51-річний друг Казах – доброволець ДУК “Правий сектор”, 1-ша штурмова рота.
Загинув від кулі снайпера поблизу села Піски, поруч із Донецьким аеропортом, 4 грудня.
Віктор Матюхін “Казах”, 9 травня 1966 р.н., був дуже неоринарною людиною.
“Я його зустрів в окопах під Авдіївкою. Високий, з великими вусами, козацькою зачіскою, він нагадував мені запорозького козака. Яким же було моє здивування, коли мені сказали, що цей боєць із Казахстану. Я підійшов до нього, привітався українською і у відповідь почув таку ж українську мову. Тільки трішки з акцентом. Я запитав його, навіщо хлопці брешуть, що він із Казахстану. Він з усмішкою відповів, що таки правду кажуть: він приїхав воювати з цієї азіатської республіки”, – писав про полеглого журналіст Михайло Ухман.
Він не був українцем. Був росіянином. Ба, навіть російським священиком, великодержавником, ультраправим учасником “русских маршей”.
Раніше жив у Росії. За повідомленнями в соцмережі російських націоналістів, Матюхін був ігуменом у Троїце-Сергієвій лаврі РПЦ, але перейшов у Катакомбну церкву (ІПЦ) — як інок Мойсей.
Був членом общини козаків міста Сергієв Посад та активним учасником російського націоналістичного руху, у 2008 році проривав кордон ОМОНу на Арбаті.
Переїхав до України з Казахстану. Працював на різних роботах, зокрема, кіномеханіком. Жив у Львові.
Спочатку воював на Луганщині у складі батальйону “Свята Марія”, в добровольчому формуванні спецпризначення “Вікінг”.
Отримав звання “капітана” від МГО “Міжнародна академія козацтва”.
Влітку 2015 деякий час працював охоронцем на Фастівському деревообробному комбінаті.
В ДУК “Правий сектор” + з літа 2016 року, був найстаршим бійцем 1-ї окремої штурмової роти.
“В інтернеті у нього була своя армія прихильників (юзернейм – Віктор Штанг – “Н”). Останнім часом ми говорили з ним, що можна було б зняти документальний фільм на хвилин 15, який би розказав історію казахського добровольця, котрий приїхав воювати за Україну. Віктор згодився на це. Та ворожа куля перекроїла усі плани. Вона змінила його слова, які він часто повторював: “Я воюю за Україну не для того, щоб померти, а для того, щоб потім щасливо жити”, – написав Ухман.
Віктор загинув на Введення. Залишилась дружина у Львові. Там і похований, на Личаківському цвинтарі.
Народився 20 січня 1988 року в селі Ворона, Коломийський район Івано-Франківської області.
Старший солдат, кулеметник — командир БМП 8-го окремого мотопіхотного батальйону “Поділля” 10-ї гірсько-штурмової бригади.
Служив строкову службу в повітряно-десантних військах. Потім працював в охороні, їздив на заробітки.
Відслужив рік за мобілізацією в зоні АТО, через півроку – в березні 2016-го – підписав контракт. Був номером обслуги станкового кулемета ДШКМ, навідником, командиром бойової машини піхоти.
3 грудня поблизу села Новозванівка Попаснянського району Луганської області дістав поранення в голову від кулі снайпера. Перебував у важкому стані в реанімації лікарні ім. Мечникова в Дніпрі. Помер 7 грудня.
Похований в селі Ворона.
Залишились батьки і молодший брат.
Загинув 7 грудня від смертельного кульового поранення під час обстрілу в районі Авдіївки на Донеччині.
Прапорщик, командир бойової машини піхоти — головний сержант парашутно-десантного взводу 1-го батальйону 25 опдбр.
Народився 13 листопада 1984 року на Херсонщині, в смт Новотроїцьке. Мешкав у селищі Аули в Дніпропетровській області.
Строкову службу з 2002 року служив у Внутрішніх військах, підписав контракт із ВВ. Після закінчення школи прапорщиків у навчальному центрі в Золочеві був призначений начальником варти. Звільнився 2007 року.
Надалі працював у приватній охоронній компанії.
Пішов на фронт добровольцем у жовтні 2014-го, до серпня 2015 року служив у батальйоні МВС “Київ-1”.
У червні 2016-го уклав контракт із ЗСУ.
Залишилась дружина та двоє дітей – донька 2012 р.н. та син 2015 р.н.
Похований на цвинтарі смт Аули на Алеї Героїв.
Народився 14 березня 1970 року в селі Ладижинські Хутори Гайсинського району Вінницької області.
Старший сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 9 омпб “Вінниця” 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Закінчив професійне училище у Вінниці. Проходив строкову службу в десантно-штурмовій бригаді, по тому служив у Групі радянських військ в Німеччині.
Після звільнення в запас працював в органах міліції, пожежній частині, Державній службі охорони в Ладижині — був охоронцем у “Промінвестбанку”.
Учасник Революції гідності. Протягом двох років був волонтером, а у січні 2017 вступив на військову службу за контрактом.
47-річний воїн загинув о п’ятій годині ранку 8 грудня від вогнепальних кульових поранень грудної клітки та спини під час обстрілу позицій батальйону у Приазов’ї, поблизу села Водяне (Волноваський район Донецької області).
Похований в рідному селі. Залишились мати, дружина та двоє синів.
Уранці 8 грудня на Світлодарській дузі точився справжній бій: противник гатив важких з мінометів, під їх прикриттям працював ворожий снайпер. Він однієї з куль о 9:55, під час вогневого зіткнення з ДРГ противника, загинув 42-річний син Донеччини Геннадій Павлович Парасочка. Це було поблизу селища Травневе Бахмутського району.
Народився він 29 вересня 1975 року в місті Північне (до декомунізації – Кірове), що підпорядковане Торецьку (колишній Дзержинськ).
Закінчив професійно-гірничий ліцей, у 1993-1994 роках проходив строкову військову службу. Був приватний підприємцем.
Із лютого 2015-го протягом року служив за мобілізацією у 81-й десантно-штурмовій бригаді. У жовтні 2017 року підписав контракт із ЗСУ, прийшов у батальйон “Айдар”.
З усіма почестями похований у прифронтовому Торецьку. Залишились батьки.
26-річний Проха, як називали його побратими, загинув, захищаючи рідну Донецьку область. Уранці того дня, 8 грудня, противник випустив по позиціях біля селища Травневе Бахмутського району понад півсотні мін. Одна з них – калібру 120 мм – о 10:20 стала фатальною для старшого солдата, номера обслуги 3-го штурмового взводу 2-ї “афганської” штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр.
Олександр Прошкін народився 22 листопада 1991 року в Маріуполі. Мешкав у селі Кам’яне (Лебединський район Сумської області). Закінчив професійно-технічний ліцей в селі Веприк Гадяцького району за спеціальностями коваля та електрогазозварювальника.
Проходив строкову службу. Працював за фахом у ТОВ “Роял Хаус” та охоронцем.
У жовтні 2017 року підписав контракт із ЗСУ.
Похований у Кам’яному. Залишились батьки, сестра, дружина та 9-місячна донька.
Йому було лише 22. Етнічний гагауз, Караконстантин Федір Федорович народився 29 березня 1995 року в багатонаціональному селі Старі Трояни Кілійського району на Одещині, де гагаузів – понад 50%.
2016 року закінчив Одеську військову академію, отримав офіцерське звання, уклав контракт із ЗСУ – і в березні 2017-го вирушив на фронт.
Лейтенант, командир парашутно-десантного взводу у складі 25 опдбр.
Загинув від кулі снайпера поблизу селища Кам’янка Ясинуватського району Донецької області 8 грудня. Того дня полягли загалом чотири українські воїни…
Похований у рідному селі Старі Трояни, що на березі озера Китай.
Залишились мати і брат.
Про них теж не повідомляли речники АТО. Віктор Зельманович і Олександр Зубченко, бійці “позасистемної” Української добровольчої армії ( провідник – Дмитро Ярош), померли від несумісних з життям поранень внаслідок підриву на “розтяжці” під час бойового виходу в районі Мар’їнки на Донеччині 10 грудня.
“Зеля” народився 3 жовтня 1992 року в смт Доманівка Миколаївської області.
Після школи працював трактористом в агрофірмі “Нібулон”.
2016 року добровольцем пішов на фронт. Доброволець окремої тактичної групи “Волинь” УДА.
25 березня 2017 року прибув на позиції підрозділу біля Мар’їнки. Був поранений також ще 30 серпня. Після лікування у жовтні повернувся на передову.
Похований у рідній Доманівці. Залишилися батьки й сестра.
“Запалу” було 27.
Народився 4 червня 1990 року в смт Диканька на Полтавщині, мешкав у Миргороді.
Там закінчив СПТУ №44 – електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування.
Працював в службі охорони, автослюсарем на Миргородському хлібозаводі.
В УДА – з березня 2017 року, ОТГ “Волинь”.
Загинув через підрив на розтяжці 10 грудня.
Похований у Миргороді на Алеї Героїв.
Залишились батьки і сестра.
Ще 22 листопада поблизу міста Золоте (Попаснянський район Луганщини) у кабіну армійської вантажівки з автоцистерною влучила ПТКР (протитанкова керована ракета). Поранення дістали двоє військових. Володимир Тимченко з важкими пораненнями був доставлений до лікарні ім. Мечникова в Дніпрі. Після майже трьох тижнів боротьби за життя 55-річний військовослужбовець помер.
Солдат, водій взводу матеріального забезпечення 109-го батальйону 10-ї окремої гірсько-піхотної бригади Володимир Тимченко народився 15 лютого 1962 року в Казахстані, у селі Є-Булак Карагандинської області.
Зі шкільних років мешкав на Харківщині, у селі Мокра Рокитна Нововодолазького району.
Закінчив ПТУ в Харкові за фахом налагоджувальника. З 1981 року проходив строкову службу в Радянській армії на посаді водія, ветеран війни в Афганістані.
Працював за фахом на Лозівському ковальсько-механічному заводі, потім — знову водієм.
У серпні 2016 року прийнятий на контракт у Збройні сили України.
Похований у селі Рокитне Нововодолазького району.
У Володимира залишилися дружина, дві доньки та онук, дві сестри і брат.
Павло Корнелюк народився 22 травня 1988 року у Вінниці. Там у технічному коледжі здобув фах техніка-конструктора.
Після коледжу відслужив строкову службу в армії, а повернувшись, вступив до Національної вкадемії внутрішніх справ у Києві, яку закінчив 2012 року. Працював у дільничним у Мурованих Курилівцях у Вінницькій області.
Читав багато історичної літератури.
14 липня 2017 року чоловік підписав контракт із ЗСУ й у вересні, після навчань на полігоні в Олешківських Пісках, вирушив на Донбас.
13 грудня о 17:15 лейтенант, розвідник-кулеметник 131-го окремого розвідувального батальйону Корнелюк отримав вогнепальне поранення голови від кулі снайпера поблизу Донецької фільтрувальної станції, в напрямку окупованого селища Крута Балка. Через півтори години Павло помер у військовому госпіталі міста Авдіївка.
Поховали його на Алеї Слави Центрального міського кладовища Вінниці.
Залишились батьки, брат, дружина та 2-річна донька.
17 грудня близько 22:40 під час обстрілу із міномета калібру 120 мм позицій 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ під селищем Зайцеве на Донеччині міна залетіла в бліндаж, спалахнула пожежа. Такою є офіційна версія цієї трагедії, про яку “Новинарні” повідомили в командуванні Сухопутних військ ЗСУ вже в січні 2018 року.
Хоча були й припущення, що втрати 17 грудня під Зайцевим – небойові.
Голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль зазначав, що міна влучила у чавунну піч-буржуйку. За іншими розповідями, поруч була також каністра з бензином.
Так чи інакше, пожежа була страшна. Загинули два військовослужбовці (речник Міноборони з питань АТО Олександр Мотузяник у щоденному звіті сповіщав про трьох загиблих внаслідок бойових дій).
37-річний прапорщик Андрій Олександрович Сипавка був командиром відділення взводу управління командира артилерійського дивізіону 128 огпбр. Народився 13 червня 1980 року.
Родом з Ужгорода. Був зареєстрований у Чопі.
Контракт підписав із ЗСУ 14 травня 2016 року.
Залишилася дружина і двоє дітей.
Досі не похований – триває розслідування.
Другий загиблий військовий 17 грудня під Зайцевим і досі не похований – теж закарпатець, 34-річний старший солдат Тимофій Йосипович Геніш.
Народився 21 березня 1983 року. Родом із міста Рахів.
Підписав контракт зі Збройними силами України у Рахові за рік до смерті – 12 грудня 2016 року.
Через смерть двох гірсько-піхотинців 20 грудня на Закарпатті оголосили днем жалоби.
Артем Гульцьо народився 9 серпня 1993 року в селі Дружба Ямпільського району Сумської області. З 2011 року мешкав у Житомирі.
Одразу після закінчення школи у 2010-му хлопець підписав контракт із ЗСУ й відтоді перебував у лавах української армії.
У свої 24 роки Артем уже багато встиг – одружився, народили з дружиною двох дітей, захищав Батьківщину. Він мав багато захоплень – займався різьбленням по дереву, виготовляв меблі, любив спорт.
У Збройних силах України старший солдат Гульцьо служив сапером у 2-му батальйоні 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
19 грудня біля селища Верхньоторецьке на Донеччині, виконуючи бойове завдання, він у складі групи вирушив до позицій ворога. Бійці потрапили в потрапили в замасковану пастку й підірвалися на розтяжці. Артем загинув на місці, ще двоє бійців отримали поранення.
Трагічний збіг: за два роки до того його батьки втратили старшого сина. Іван, брат Артема, теж колишній військовий, захворів і помер… також у віці 24 роки.
Поховали десантника Артема Гульця на Смолянському військовому кладовищі Житомира.
У нього залишилися батьки, дружина та двоє синів – віком 4 роки та 1 рік і 2 місяці.
Народився 15 грудня 1976 року в селищі Рокитне Київської області. Іван рано залишився сиротою, а потім втратив ще й обох братів – один загинув, другий помер.
Був прийнятий на контракт у лютому 2017 року, служив у 1-му взводі 2-ї роти 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58-ї окремої мотопіхотної бригади (солдат, стрілець).
Він назавжди залишиться 41-річним – через чотири дні після свого дня народження, 19 грудня близько 10:00, внаслідок мінометного обстрілу позиції ЗСУ поблизу селища Новотошківське Попаснянського району Луганської області Іван Сорокодзюба отримав смертельне осколкове поранення в груди.
Поховали його 22 грудня на центральному цвинтарі Рокитного.
Народився 13 жовтня 1993 року в місті Павлоград Дніпропетровської області.
Після школи вступив у Національну металургійну академію в Дніпрі, але залишив навчання, підписавши наприкінці 2013 року контракт із ЗСУ.
Проходив службу у 1-й роті 3-го батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.
На фронт Андрій потрапив 24 липня 2014 року. Спершу під Шахтарськ, потім були Іловайськ, Щастя, Савур-Могила, Майорськ, Авдіївка, Піски, Дебальцеве, шахта “Бутівка”…
4 жовтня 2014 року Борисенко вийшов на першу ротацію – тоді бійців вийшло зустрічати все місто, а Андрія – передусім кохана дівчина, з якою він так мріяв побратися, коли повернеться з війни.
У 2016 році Андрія перевели у 2-й батальйон 25 опдбр, де сержант служив на посаді командира бойової машини – командира відділення 4-ї парашутно-десантної роти.
20 грудня 2017-го поблизу селища Кам’янка Ясинуватського району боєць був поранений у голову кулею снайпера, помер майже одразу.
22 грудня 24-річного Андрія-Борю знову зустрічали мешканці рідного Павлограда й кохана дівчина. Замість весілля воїн приїхав на свій похорон – у труні…
Залишилися також мати і сестра.
Відео з похорону:
Читайте також:
Хто такий снайпер Деян Берич, який знову приїхав на Донбас убивати українців.
ВІДЕО
Олексій Оріховський (варіант прізвища – Оріхівський) народився 8 червня 1982 року в селі Залізничне на Полтавщині. Коли йому було два роки, сім’я переїхала в Кам’янку Тростянецького району Сумської області. Там Олексій закінчив ПТУ, здобув фах тракториста-машиніста.
Відслужив строкову в Котовську (зараз Подільськ) Одеської області, у військах протиповітряної оборони.
Після армії працював охоронцем, з 2011 року — кінологом у службі охорони Артемівського заводу шампанських вин (нині – місто Бахмут Донецької області).
Улітку 2014 року завод потрапив під артилерійський обстріл окупантів, і на очах в Олексія його друг, який чергував на прохідній, отримав сильні осколкові поранення. Оріховський надав йому першу допомогу, чоловік вижив. А Олексій після цього пішов добровольцем до військкомату.
З серпня 2014-го позивний “Орєх” проходив службу на посаді командира саперного відділення 91-го окремого полку оперативного забезпечення. Займався інженерними роботами з облаштування позицій та мінування території біля Дебальцевого.
Демобілізувавшись у вересні 2015 року, Орєх повернувся додому, але ненадовго – вже у жовтні підписав із ЗСУ контракт на три роки. Пройшовши підготовку на Яворівському полігоні, перекваліфікувався в десантника – і знову на фронт.
Молодший сержант, командир кулеметного відділення роти вогневої підтримки 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Олексій Оріховський загинув 21 грудня близько 0:30 в районі Авдіївки — поблизу села Новоселівка Друга (Ясинуватський район) та селища Кам’янка.
Під час ворожого обстрілу уламок міни калібру 120 мм наскрізь прошив бронежилет. Шансів вижити майже не було – через дві години серце молодшого сержанта зупинилося.
Поховали Олексія на Алеї Героїв центрального кладовища міста Тростянець.
Залишилися мати і брат.
Петро Михайлюк народився 21 липня 1974 року в селі Гологори Золочівського району Львівської області в багатодітній родині.
Закінчивши Львівське ПТУ №52, був призваний в армію. Строкову службу проходив у Житомирі, де познайомився з дівчиною, одружився. Невдовзі шлюб розпався. Від нього залишилася донька, з якою Петро завжди підтримував стосунки.
У 1997 році закінчив 343-тю школу прапорщиків при Прикарпатському військовому окрузі й відтоді пройшов посади командира взводу (24-ту дивізія), старшини роти, старшини мехбатальйону (30-та дивізія), старшини центру радіо та супутникового вузла зв’язку (93-й полк зв’язку), старшини центру каналоутворювальних систем вузла зв’язку, начальника складу роти матеріального забезпечення.
Тож на той час, коли в Україну прийшла війна, Михайлюк уже був досвідченим військовослужбовцем.
Після мобілізації у 2014-му спершу потрапив на Яворівський полігон, де ніс службу на посаді старшини. А вже у вересні сержант з матеріального забезпечення 2-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 80-ї окремої аеромобільної бригади (згодом вона стала десантно-штурмовою) опинився на передовій – у районі селища Побєда, якраз після того, як його обстріляли “смерчами” з території Росії.
У 2015 році бригаду вивели на полігон Широкий Лан. Старшину (таким був його позивний) демобілізували, але він невдовзі повернувся в ЗСУ – підписав контракт.
22 грудня 2017 року по обіді під час артилерійського обстрілу позицій ЗСУ на підступах до села Старий Айдар Станично-Луганського району Луганської області Петро Михайлюк отримав смертельне осколкове поранення в шию.
Поховали його в рідному селі Гологори.
Залишилися мати, троє братів, сестра та дочка.
Відео похорону:
Народився 22 вересня 1988 року в місті Лозова Харківської області.
Після школи пішов в армію, відслужив строкову службу й повернувся в рідне місто, де працював на ковальсько-механічному заводі.
З 2015 року був мобілізований, а 30 червня 2017 року підписав контракт на службу в 54-й окремій механізованій бригаді. У званні солдата служив водієм у 1-му взводі 3-ї мотопіхотної роти 25 омпб “Київська Русь”.
Загинув 23 грудня близько 11:50 від кулі снайпера на ВОПі поблизу селища Луганське (Світлодарська дуга).
Похований на Центральному кладовищі Лозової.
Залишилися мати і брат.
Юрій Золотарьов народився 11 лютого 1983 року в Києві, але оскільки батько був військовим, сім’ї доводилося часто переїздити з місця на місце.
Юрко навчався в школах Умані, потім – Дніпра, де мешкав з 1994 року. У 2004-му закінчив Сумський військовий інститут ракетних військ і артилерії, здобувши фах спеціаліста військового управління (спеціальність – “бойове застосування та управління діями підрозділів Сухопутних військ”).
Мав багато захоплень: кулінарія, малювання, реконструкція зразків історичної зброї тощо.
Кадровий офіцер ЗСУ. Виконував обов’язки заступника командира батареї з виховної роботи та офіцера-психолога у складі 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, а з 2010 року і до початку війни перебував на посаді командира взводу, офіцера-вихователя в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою Дніпровської міської ради.
23 березня 2014 року, у першій черзі мобілізації, Золотарьов був призваний до війська і в складі 2-ї роти 25 опдбр пройшов цілий ряд гарячих точок: Амвросіївка, Дебальцеве, Шахтарськ, Савур-Могила, Нижня Кринка, Зайцеве.
Після демобілізації в березні 2015-го повернувся в ліцей, де викладав вогневу підготовку. Та довго без армії не витримав – у вересні 2016 року знову повернувся в рідну бригаду, на передову.
21 грудня 2017 року під час мінометного обстрілу Юрій отримав важке осколкове поранення голови. Лікарі чотири доби боролися за життя офіцера… Але 24 грудня старший лейтенант Золотарьов помер у дніпровській лікарні ім. Мечникова.
Похований на Алеї Героїв Краснопільського кладовища.
Залишилися батьки, двоє братів, дружина та син.
Відео похорону:
Старший солдат, гранатоментник парашутно-десантного батальйону 25 опдбр Андрій Товкач народився 3 квітня 1978 року на півночі Росії. Але ще в дитинстві разом із батьками переїхав у Дніпропетровську область, в селище міського типу Широке.
Закінчивши Широківську школу №1, вступив у профтехучилище, де отримав фах тракториста.
У 2015 році був мобілізований до лав ЗСУ, служив у 1-му протитанково-артилерійському дивізіоні 93-ї омбр.
Після демобілізації працював у Дніпрі, в одному з супермаркетів мережі АТБ, та невдовзі вирішив знову повернутися у військо.
Спершу служив водієм у 138-й зенітно-ракетній бригаді (в/ч А4608), а влітку 2017 року став на службі у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді.
Загинув опівдні 26 грудня від вогнепального поранення, завданого ворожим снайпером під час обстрілу зі стрілецької зброї опорного пункту на шахті “Бутівка”.
Поховали Андрія в рідному смт Широке, поряд із могилою матері.
У нього залишилися батько, брат, сестра, цивільна дружина та дві дочки.
22-річний Іван Шеленгович, якого всі називали Ванєчкою (сам він у “Фейсбуці” був представлений як Ваня Фарт) став останнім українським бійцем, загиблим в АТО 2017 року внаслідок бойових дій.
Ваня народився 1 липня 1995 року в селі Новопідкряж Царичанського району Дніпропетровської області, мешкав у Дніпрі.
У 2012 року поза конкурсом вступив на бюджет у Дніпропетровський національний університет ім. Гончара, навчався на хімічному факультеті.
Підписав контракт зі Збройними силами України, служив у 1-му парашутно-десантному батальйоні 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.
Загинув 29 грудня під час бойових дій від смертельного вогнепального поранення на позиції «Шахта “Бутівка”».
Поховали бійця 2 січня в Новопідкряжі.
Слава героям.
підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Людмила Кліщук
Фото на заставці – загиблий Іван Шеленгович, Ваня Фарт.
Остання бойова втрата 2017-го.
Читайте також про загиблих у попередні місяці:
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Депутат, який підірвав гранати під час засідання сільради на Закарпатті, отримав довічне
За “данською моделлю”: Швеція профінансує виробництво українських далекобійних дронів
Україна отримає $4,8 млрд у межах проєкту PEACE від Світового банку
Зеленський позбавив держнагород 34 зрадників України: у списку Медведчук, Азаров, Повалій та інші
За $1300 обіцяли відстрочку від мобілізації: на Одещині затримали двох посадовців ТЦК
