Жорстка рука й порядок для нації. Віце-спікер Ірина Геращенко радить читати автобіографію Муссоліні

Ірина Геращенко
перший заступник голови Верховної Ради України, представниця України в гуманітарній підгрупі ТКГ, уповноважена президента з питань урегулювання на Сході України

(FB)

[Італійський диктатор Беніто] Муссоліні написав цю свою автобіографію в 45 років, коли зосередив у своїх руках всю владу, поєднавши посади прем’єра, міністра внутрішніх справ, зовнішніх справ, головнокомандуючого і, звичайно, лідера своєї фашистської партії.

Книжка не має критичних сторінок і навіть рядків, навпаки, це компліментарна ода самому собі і шляху, що пройшов він та його “чорні сорочки”.

Там дуже мало про особисте життя: вожді початку минулого сторіччя, як ми пам’ятаємо, жили виключно роботою, були аскетами, в одному на все життя френчі й любили просту їжу – принаймні, так малювала їх офіційна хроніка і вони самі себе в цих компліментарних одах.

Муссоліні виправдовує насильство. “У деяких випадках насильство має високе моральне значення”, – пише він про фашистські погроми та свою боротьбу за владу.

Він щиро тішиться, що “мав містичний вплив на соратників” і смакує деталі, як тяжкопоранені “чорносорочечники” помирали та цілували його фото. Самозакохані політики з необмеженою владою – таки страшні люди.

У його книзі, традиційно, немає відповіді на ключові питання, наприклад, а хто ж стільки років спонсорував його газету та потім і партію? І скільки там було зовнішніх вливань?

Звичайно, він сильний оратор і пропагандист, який вже й на найвищих посадах сам писав всі свої промови і заяви – принаймні, так він стверджував.

Не приховує, що фашизм зміг настільки захопити серця італійців через величезні економічні проблеми в країні, Італія зубожіла, і народ довірився “чорносорочечникам”, які обіцяли жорстку руку і порядок.

“Нас вважали нацією позбавленою порядку і дисципліни, нездатною забезпечити ні свій добробут, ні своє виробництво. Наше хронічне захворювання на заколоти відвернуло від нас симпатії ліпше облаштованих країн. Ще гірше те, що воно посилило зарозумілість і презирство багатьох наших ворогів”, – пише Мусоліні, який щиро вважав, що тільки він може повернути Риму його минулу велич.

Як і всяка компліментарна автобіографія, книжка позбавлена правди в певних моментах, але багато правди між рядків.

Зокрема й про те, як Дуче боровся за уми італійців, ставлячи на службу в тому числі й церкву, заганяючи молодь у націоналістичні загони, аби з дитинства виховувати в дусі фашизму, з його портретом біля серця.

Прочитайте. Автобіографії, навіть далекі від правди – мій улюблений жанр, бо там все одно більше історії, аніж в історичних романах.

Читайте також:
Книжковий огляд жовтня. Історії “давні й сьогочасні”:
УПА, Розстріляне відродження, Харків 80-х, факультет і зона