“Краще помру з честю”: яким був Андрій Горохолінський – філософ, лицар, воїн ССО

 

автор: Олена Чебелюк
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові

Він був схожим на хрестоматійного лицаря, що зійшов зі сторінок історичних романів Вальтера Скотта. Підкреслено шанобливе ставлення до жінок, непересічний розум, інтелігентність, обізнаність у філософських концепціях і релігійних течіях, любов до поезії, історії та мистецтва в ньому гармонійно поєднувалися із захопленням мілітарною естетикою, мужністю та силою справжнього Воїна.

Вісім років свого життя старший солдат Андрій Горохолінський на псевдо “Че” або “Горох” присвятив боротьбі за волю України. Служив оператором-вогнеметником у 8-му окремому полку спеціального призначення ім. князя Ізяслава Мстиславовича – одному з елітних підрозділів Сил спеціальних операцій.

Свобода, честь, гідність, відданість принципам були для Андрія не просто гаслами, а головними цінностями в житті. Він роками наполегливо і цілеспрямовано гартував і формував себе як воїна і зрештою став ним.

23 вересня 2024 року Андрій Горохолінський загинув поблизу села Малі Проходи на півночі Харківщини. У складі групи спецпризначенців він виконував бойове завдання з евакуації поранених військових. До місця дістатися не вдалося – група натрапила на ворожу засідку FPV-дронів. Че та його побратим, сержант Геннадій Керничний “Вікінг”, з яким вони їхали на багі, загинули на місці від поранень несумісних із життям.

У цьому лонгріді, присвяченому пам’яті полеглих героїв, “Новинарня” розповідає про життя і бойовий шлях непересічної особистості – Андрія Горохолінського.

Дитинство та юність.
Книголюб, “залізний вовк” у Пласті, агітатор за Ющенка

Андрій народився 30 травня 1982 року в місті Кам’янець-Подільський. Батько Володимир Іванович працював інженером-конструктором, мама Олена Вікторівна – в банку.

Навчався в місцевій школі №8, згодом у Кам’янець-Подільському ліцеї №18.

“За характером син був дуже спокійним. Слухняним, чемним хлопцем. Ми ніколи не мали з ним клопотів. Андрій дуже любив читати і багато часу проводив із книжкою. Ми, звичайно, це заохочували, – розповідає батько Володимир Горохолінський. –  Син завжди добре навчався, мав чудову пам’ять. Був яскраво вираженим гуманітарієм. Його улюбленими предметами у школі були історія, правознавство, географія. Вже в 5-6 років він міг показати всі країни на карті світу. Неодноразово змагався на обласних олімпіадах з історії та правознавства”.

Молодша сестра Марина пригадує, що брат з дитинства був дуже відповідальним, допомагав батькам, замість ганяти м’яча з хлопцями – сумлінно водив її на прогулянки.

“Його змалечку називали “ходячою енциклопедією”. Брат завжди знав відповідь на будь-яке питання. Неймовірно багато читав. Перечитав усе можливе у міській дитячій бібліотеці, тож бібліотекарі попросили піти й записатись у дорослу, бо вони вже не могли нічого нового йому запропонувати. Андрій завжди обирав почитати книгу замість піти погуляти. Книга була єдиним можливим подарунком, який би він оцінив на свято.

Із братиком завжди було цікаво розмовляти на будь-яку тему. Він – мій найбільший натхненник та приклад для наслідування. Саме він і його погляди на життя сформували мене як особистість. Андрій прищепив мені любов до літератури і мистецтва, до подорожей і природи. Під впливом розповідей брата я потрапила в Пласт”, – розповідає Марина.

Андрій Горохолінський із сестрою Мариною

Вже підлітком Андрій був надзвичайно цілеспрямованим та національно свідомим.

У 1997 році він вступив до Пласту, був членом гуртка “Вовки”. А ще за кілька років, уже старшим пластуном, приєднався до легендарного куреня “Вовча ліга” імені Дмитра Донцова. Згодом став виховником.

Ще юнаком здобув ступінь пластуна-розвідника. Був сильним інструктором та співорганізатором мілітарних пластових таборів, зокрема “Легіону”. Разом із товаришами розробив і втілив у життя пластовий бренд одностроїв “Залізний вовк”.

Андрій Горохолінський – пластун

Після школи Андрій вступив на історичний факультет університету імені Івана Огієнка в Кам’янці-Подільському. Проте ще на першому курсі кинув навчання в рідному місті та вирішив їхати вчитися до Львова.

У 2000 році став студентом філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Під час навчання в ЛНУ активно включився у громадську діяльність. Брав участь у протестах, які розпочалися після вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. 9 березня 2001 року разом з однодумцями поїхав до Києва на акцію “Україна без Кучми”. Того дня відбулися маніфестації та сутички протестувальників із міліцією, а закінчився день масовими арештами. Були затримані і друзі Андрія.

Самому Че вдалося уникнути арешту тільки тому, що він вирішив повертатися додому електричками, а міліція в цей час гребла активістів на головному вокзалі.

Андрій разом з друзями з комітету “За правду!” на акції протесту під час кампанії “Україна без Кучми”.

“Ми тоді вигадували собі майбутню Україну і жили у яскравій паралельній естетиці, – пригадує близький друг Андрія, культурний менеджер і ветеран Юрко Вовкогон. – Завдяки Андрію я почув “Рутенію”, “Вій”, “Пропалу грамоту”, “Кому вниз” і “Audi Sile”. Почитав Кожелянка, Донцова і Єшкілєва. Носив камуфльовані лахи і військові черевики ще до того, як це стало обов’язковим. Я побачив світ Пласту, переслухав безліч пластових історій і навіть змінив своє анархічно-іронічне ставлення на повагу.

Ми дискували з ним про націонал-футуризм і гуцульську рабовласницьку демократію, латинку, язичництво, геральдику, готів, маоїзм, ламаїзм і ще багато цікавих речей.

Ми разом стрибали з парашутами, ходили на мітинги, концерти, революції, інші атракції. Якось хтось із пластунів розповів Андрієві, що в Бресті менти їздять містом на тракторі, і ми поїхали на це подивитися. Тоді нас було не так вже й багато, але багацько з наших мрій і “радикальної ексцентричності” зараз сприймається як даність.

Андрій був ніби командос майбутньої Української Галактичної Імперії.

Він вмів виконувати ролі серйозного командира, вмів бути впертим до затятості, вмів вайрашити і дуркувати, як мала дитина. Йому заходила мілітарна естетика, він постійно та цілеспрямовано творив із себе воїна і став Воїном.

Тепер він стане зразком сучасного Воїна для таких же ж хлопців, яким був сам”.

Читайте також:
Світлий лицар, добрий Джокер, Маленький принц. Пам’яті Назара Островського з “Азову”, який загинув за Україну

Ще в юності Андрій мав чіткі погляди і патріотичну позицію. Задовго до війни з нетерпимістю ставився до росіян. Разом із другом вони якось навіть вчинили невеликий акт “політичного терору” – повибивали вікна у російському культурному центрі у Львові.

Дружина Тетяна пригадує, що Андрій ще зі студентських років принципово не купував російських товарів. Стежив за тим, аби книга, яка його цікавить, не була надрукована в російському чи афілійованому з РФ видавництві.

Восени 2004-го, напередодні президентських виборів і Помаранчевої революції, Андрій разом з однодумцями поїхав до Одеси агітувати за Віктора Ющенка. З ними тоді був студент-філософ Сергій Кемський. Через десять років Кемський загине на вулиці Інститутській у Києві під час вирішальних подій Революції Гідності 20 лютого 2014 року.

Однокурсник Андрія Тарас Куць згадує про ту одеську поїздку:

“Ми намагались охопити чим більше людей. І розповсюдити побільше друкованих агіток. На вулиці підходили до людей і роздавали, пробували говорити з тими, хто йшов на контакт. Були там трохи більше тижня. Пам’ятаю, вразив той факт, що якась ідеологія одеситам видавалась надто безвідносною до побуту. Ще неприємно здивувала побутовість зеківської культури. На закид “Яник зек” нам постійно відповідали, що “це нормально, всі ж сиділи”. Нам же на той момент важливою була сама концепція протистояння нашого їхньому. Особливої агресії в наш бік ми не зустріли, битися ніхто не ліз. Може, тому, що ми були “нахабно ввічливими”, пропагуючи наші погляди.

Андрій з товаришами під час поїздки в Одесу для агітації за Віктора Ющенка

Кемський, до речі, був найбільш нарваним серед нас. Хоч він вчився у Львові, але народився і виріс у Криму. Тож, спілкуючись із місцевими російською, міг собі дозволити “втирати” їм усе, що хотів, як свій.

Поверталися ми додому через Київ, там якраз уже почались протести. Звісно, що ми залишились і брали участь у Помаранчевій революції”.

Сім’я.
Побачення на даху і книжки для сина

На п’ятому курсі університету Андрій Горохолінський почав зустрічатись із Тетяною, на той час третьокурсницею філософського факультету.

“Він мене привабив тим, що був не таким, як усі, – пригадує Тетяна. – Якийсь занадто правильний. Дуже інтелігентний, із великою повагою ставився до жінок. Андрій мав свої певні життєві принципи, якими ніколи не поступався. З ним завжди було якось спокійно та зрозуміло.

Наше перше побачення відбулося в гуртожитку на даху. Ми насправді не домовлялися, що це буде побачення, але вийшло, що так. Трималися за руки, дивилися на зорі – Андрій і про них мав що сказати. Так все й почалося.

Ми зустрічалися півтора року, далі одружились, у 2007-му народився Остап.

Андрій ніколи не розмінювався і не пристосовувався до людей чи обставин. Людина, з якою він спілкувався, мала бути йому цікавою і відповідати його критеріям та принципам. В іншому випадку примусити його спілкуватись не могли ані жодні обставини, ані робота. Краще вже буде сам. Він взагалі був інтровертом.

Понад усе цінував в людях розум і чесність. Якщо відчував, що хтось намагається збрехати, то одразу обривав стосунки. А ще терпіти не міг жадібних і скупих. Дуже не любив оцю дріб’язковість. І сам був дуже щедрим до інших. Особливо до тих, кого поважав, любив. До своїх людей. Казав: “Я люблю таких людей “панкушних”.

Андрій був моїм найкращим другом, моїм порадником і розрадником. Він завжди міг розкласти все за пріоритетами, по поличках, заспокоїти. Коли мені потрібно було щось дізнатися, я телефонувала до нього, і здавалося, що немає чогось такого, чого б він не знав”.

Андрій Горохолінський із дружиною Тетяною й сином Остапом

Рідні та друзі Андрія пригадують, що він був надзвичайно скромним. Ніколи не любив розповідати про обставини, за яких отримав поранення, або подробиці участі у тих чи інших операціях.

Війну Че сприймав як роботу – важку, брудну, але, попри все – найважливішу роботу в житті. Яку часто мусив виконувати через “не можу”.

Після поранень не раз відмовлявся від лікування та відпусток – прагнув якомога швидше повернутись до побратимів. Ніколи не скаржився. У побуті був невибагливим, майже аскетичним. Сина також навчав, що чоловік ніколи не повинен жалітися.

“Андрій був твердо переконаним у своїх ідеалах і завжди ставив їх понад усе, часто нехтуючи собою і власними потребами, – згадує сестра Марина. – А ще він постійно і невпинно гартував себе. Прагнув стати ще кращим, ще витривалішим, ще достойнішим. Завжди казав, що військовий повинен мати бездоганний вигляд і фізичну форму. Що завжди має бути взірцем для інших”.

Андрій і дорослим дуже багато читав, мав удома велику добірну бібліотеку. Був постійним клієнтом у багатьох книгарнях – там його регулярно впізнавали.

Таня пригадує історію, як чоловік надіслав додому книги із бібліотеки поруч із їхніми позиціями в Бахмуті. Розуміючи, що в будь-який момент туди може прилетіти й книги будуть знищені, Че переконав побратимів винести найцінніші видання. Наступного дня росіяни влучили в ту будівлю.

Андрій цікавився не лише історією і філософією, а вирізнявся різносторонньою ерудицією. Був членом команди з гри у брейн-ринг в рідному Кам’янці-Подільському.

Андрій Горохолінський

Після закінчення університету Андрій почав їздити на роботу за кордон. Тетяні іноді здавалося, що чоловік більшість зароблених грошей витрачав на книжки. Та ще – на іграшки для сина Остапа, якого обожнював:

“Андрій був дуже класний тато. Хоча його майже ніколи не було вдома. І Остапу завжди його бракувало. Андріїв тато намагався замінити йому батька, тож Остап дуже любить дідуся.

Але, попри майже постійну відсутність, Андрій якось примудрявся нас усіх тримати і виховувати свого сина навіть на відстані. Андрій був і залишається для Остапа безсумнівним авторитетом.

Він готовий був віддати для сина останнє. Зацікавив історією, географією. Постійно купував багато книжок. Ми багато читали синові, так і привчили його до книг.

Намагався проводити з Остапом кожну хвилину, коли приїжджав додому. Він просто жив ним, дихав, і мені так було приємно, що Остап настільки поважає і любить батька, що на відстані слухається його.

Андрій записав сина в Пласт, і Остап обіцяв батькові обов’язково взяти участь у “Легіоні”. Влітку 2025-го Остап пройшов у “Легіон” із думкою: “Тату, я це зробив! Сподіваюся, ти це побачив та оцінив”.

Також Таня розповідає, що Андрій регулярно займався спортом, бігав, качав прес. І сина привчив до спорту – брав із собою бігати, записав на бокс. Для Остапа спорт і тепер є невідʼємною частиною життя – спортзали, бокс, MMA, біг.

Читайте також:
Світлий лицар, добрий Джокер, Маленький принц. Пам’яті Назара Островського з “Азову”, який загинув за Україну

Філософ, любитель поезії, мандрівник

Горохолінський обожнював подорожувати, надто ж ходити в гори. Регулярно їздив у Карпати, які обходив вздовж і впоперек. Любив архітектуру, відвідувати музеї і гуляти затишними вуличками старовинних європейських міст.

“В нього був знайомий – відомий мандрівник Ігор Карабін, – розповідає Тетяна. – І Андрій навіть напівжартома казав, що якби ми з ним не одружилися, і не народився Остап, то він, скоріш за все, десь би з Карабіном підкоряв по світу вершини гір.

Я себе досі картаю, що ми так і не поїхали у Скандинавію. Ми тоді разом працювали в Празі, і по дорозі додому Андрій повіз мене спершу у Відень, потім у Венецію. Дуже хотів мені показати ці міста, музеї, архітектуру. Також він обожнював скандинавську історію, епоху вікінгів, мріяв поїхати в Норвегію та Швецію. Але я спішила додому, до Остапчика, і того разу відмовила його. Сказала: давай наступним разом. Так він туди й не потрапив…”

Андрій Горохолінський у Карпатах

Ще студентом Андрій почав мандрувати автостопом, багато їздив по Україні, а якось разом із подругою Мариною вирушив до Польщі. Ночувати планували в спальниках на вулиці, але не пощастило з погодою. Провели одну ніч під дощем у полі під Краковом, потім добряче змерзли, гуляючи по місту. Марина запропонувала піти в хостел відігрітися, а зранку вирушити далі на Варшаву. Андрій принципово відмовився, і зрештою вони повернулися до Львова. Після того Че ще багато подорожував і пропагував цю культуру серед інших.

Іншою пристрастю Андрія було мистецтво. Він захоплювався живописом, архітектурою, любив і глибоко відчував поезію.

“Він справжнім естетом. Добре розумівся на архітектурі. Без перебільшення, Андрій дав мені більше знань, ніж в університет. Якщо ми десь подорожували, за кордоном, чи по Україні, він завжди був моїм гідом. Розказував усе про пам’ятки архітектури, йому це було по-справжньому цікаво”, – згадує Тетяна Горохолінська.

Близький друг Че Роман Трухін розповідає, як Андрій з юності захоплювався історією та естетикою середньовічного європейського лицарства, і це знаходило відображення у його мистецьких зацікавленнях. Чи то гравюри Дюрера, чи поезія неокласиків.

“З Андрієм класно було мандрувати й розмовляти. Ми пройшли з ним сотні кілометрів Карпатами і весь цей час тринділи на різні теми – від політики до особливостей застосування штурмових підрозділів італійської армії у Другій світовій війні.

Він був прикладом і головним натхненником духовного лицарства в нашому курені. Ми говорили про різні філософські концепції, про християнство, поезію. Він розповідав мені про Розстріляне відродження і поезію українських неокласиків, яких дуже любив. Зерова, Рильського, Драй-Хмари. Казав, що Микола Зеров – його улюблений поет. Неокласики наслідували лицарські ідеї, а їхня мистецька школа у своїх пошуках теж опиралась на традиції європейської культури. Йому це було дуже близьким.

Він відкрив мені філософію і пояснив, що “Камена” Зерова – це найвища українська поезія. І він був настільки правий, що тепер всі неокласики завжди зі мною в телефоні.

Він був дуже добрим, спокійним. Я ніколи не чув, аби він підвищував на когось голос. Був таким собі інтровертом філософського типу, який ближче розкривався лише у вузькому колі близьких людей. Також його не цікавили якісь побутові матеріальні речі. Він, як справжній філософ-воїн, вмів і любив розмовляти про Ідеї. З ним легко і цікаво розмовлялося. Бо він знав усе про концепції, світогляд, принципи та основи нашого буття.

Андрій ніколи не був показним християнином, але глибоко шанував як віру, так і її зовнішні вияви”, – пояснює Роман.

Андрій Горохолінський і Роман Трухін в Карпатах

У 2011 році Андрій влаштувався на роботу в кемпінг “Білий слон” поблизу Верховини. Допомагав облаштовувати там мотузковий парк. Працював інструктором, гідом-провідником у горах і на сплавах по гірських річках.

Друг Володимир Горон пригадує: “Він взагалі був “рукастим”, не цурався жодної фізичної роботи. Викладав каменем доріжки, сходи, облаштовував водовідведення на Білому слоні. Працював у нас до 2014 року.

Ми влаштовували веслувальні марафони, він навчився плавати на каяках і каное. Найдовшим марафоном, у якому брав участь Андрій, став сплав на каное довжиною 130 км по Дністру.

Андрій під час сплаву гірською річкою у Карпатах

На Андрія завжди було можна покластися. Я був здивований, коли дізнався, що він закінчив філософський факультет. Він вирізнявся зовнішністю, поведінкою. Був схожим більше на воїна, ніж на стереотипного філософа-мислителя. Зібраний, мовчазний, стриманий – мені це дуже імпонувало”.

Майдан.
Під вогнем дробовиків “Беркута”

Коли почалася Революція Гідності, Андрій Горохолінський одразу активно долучився до акцій протесту. Ходив на мітинги в Кам’янці, не раз їздив до Києва, належав до 15-ї “пластової” сотні Самооборони Майдану.

У січні 2014-го поїхав на заплановані спільно з чехами курси з лавинної небезпеки в Карпатах. Аж тут якраз почалося загострення на “Груші”. Андрій із товаришем не добув тоді до кінця на курсах і рвонув на Київ.

Андрій Горохолінський під час Революції Гідності в лавах Самооборони Майдану

“Андрій чітко розумів, що призначення політиків – міняти правила життя в країні і працювати для людей, а не задля власного збагачення. Водночас він бачив, що насправді відбувається в державі. Тому і виходив на Майдан”, – розповідає Роман Трухін.

Він пригадує розмову з Горохолінським одразу після Революції, ще до захоплення росіянами Криму. Че тоді казав, що першою та найголовнішою реформою має бути судова. Без цього змінити щось в країні буде дуже складно.

Попри свої чіткі патріотичні погляди, Андрій не був правим у класичному політичному розумінні. Більше того, він недолюблював деяких політиків, які називали себе правими – представників “Свободи”, КУНу тощо. Казав, що ці партії понабирали до своїх лав багатьох примітивних, обмежених людей, які дискредитують політичні сили та їхні ідеї.

У політичному плані Андрій був прихильником ідеї лібертаріанства. Вважав, що держава не має трактувати громадян як маленьких людей, а мусить ставитись до них як до дорослих, які можуть брати повноцінну участь у житті держави. Щодня бути відповідальним за те, яка країна будується.

Тому він, усвідомлюючи цю відповідальність, виходив на Майдан, а невдовзі пішов на війну добровольцем.

Востаннє до революційного Києва Андрій Горохолінський поїхав після кривавого розгону “мирної ходи” 18 лютого 2014 року. Увесь наступний день разом із друзями провів на барикадах біля стели.

“У моєму житті був єдиний страшний момент, коли я почувався безпорадним, безсилим й одночасно дуже-дуже злим. Тоді ми разом з Ростиком Антимисом і Андрієм Горохолінським стояли в натовпі людей за фанерними щитами навпроти стели на Майдані Незалежності, а до нас впритул періодично підходили троє беркутів і з 15-20 метрів стріляли з дробовиків. Щоб ви розуміли, це були далеко не газові і не гумові набої, бо вигляд країв щитів я запам’ятаю назавжди – вони були рваними. А в багатьох місцях виднілися отвори з вирваними в наш бік краями. Розумієте? Ці “професіонали”, не криючись, стріляли в нас, беззбройних аматорів, набоями, призначеними для відстрілу тварин? Ви це добре розумієте? Впритул. Як тварин…” – писав у фейсбуці, пригадуючи той день Роман Трухін.

Під ранок Андрій із хлопцями пішов поспати на квартиру знайомих. Зранку їх розбудили телефонні дзвінки – на Майдані розстрілювали людей. Коли вони дістались туди, стрільба вже припинилася.

Через деякий час Андрій дізнався, що серед загиблих його університетський товариш – Сергій Кемський, із яким вони ще напередодні зідзвонювались, але так і не зустрілися в мурашнику на Майдані.

“Гарпун” і перший період служби в ССО

Восени 2014-го Андрій добровольцем пішов воювати в батальйон “Гарпун”. Цей підрозділ входив до системи МВС, як “Азов”, “Миротворець”, “Київ-1”. Щоб потрапити туди, не обов’язково було бути міліціонером – у батальйон брали й цивільних. Багато хлопців добровольцями пішли туди одразу після Майдану.

В “Гарпуні” починали свій бойових шлях багато пластунів, зокрема Артем Димид, Тарас Давидюк. Обоє загинули вже під час повномасштабної війни.

Читайте також:
“В тобі був відсутній ген страху”. В боях за Україну загинув пластун, мандрівник і відчайдух Артем Димид

Дружина каже, що Андрій просто поставив її перед фактом, що йде на війну.

“Для мене це був шок. Я просила його не їхати, ледь на коліна не ставала. Мама його прийшла і говорить: “Давай заберемо в нього паспорт”. Він почув, посміявся і каже: “Ви дійсно думаєте, що я без паспорта не піду воювати? Я маю бути там. Справжній чоловік має бути там”.

І так було завжди. Коли він приймав рішення, що треба йти воювати, то ні в кого не питав дозволу, а просто йшов. Коли хтось каже: “Та як це ти відпустила?”, вони не розуміють. Андрія нереально було зупинити! Це навіть не обговорювалося”, – каже Тетяна.

Побратим Че Андрій Стрілець, з яким вони разом у вересні 2014 пішли у “Гарпун”, пригадує:

“Насправді ми були одними з тих, хто безпосередньо формував цей підрозділ. “Гарпун” був батальйоном легкої піхоти спеціального призначення, який виконував спеціальні завдання, що ми отримували від тогочасного Центру спеціальних операцій (ЦСО). Під їхнім керівництвом ми й працювали. В основному займалися розвідкою, диверсійною і контрдиверсійною діяльністю. В нас не було якогось місця постійної дислокації чи роботи. Працювали там, куди пошлють.

Андрій Стрілець (крайній ліворуч) і Андрій Горохолінський (справа) з побратимами на Донеччині під час служби в “Гарпуні”, 2015 рік

Чому ми обрали саме “Гарпун”? Це було зручно, не потрібно було ніяких контрактів підписувати, ніяких зобов’язань. Ти просто влаштовувався на роботу, умовно за один день, отримував зброю і їхав. Тому тоді таких батальйонів було багато.

У нас не було такої жорсткої ієрархії, як в армії. Андрій був серед нас найстаршим і доволі серйозним спеціалістом. Він був для нас авторитетом. Як досвідчений старший брат. Ми тоді були ще фактично дітьми – мені 21 рік, інші побратими ще молодші. Андрій був старшим приблизно на 10 років. Він мав певний життєвий досвід, як хлопець, який уже трохи прожив і до якого можна звернутися за порадою.

Він міг і морально розвантажити. Емоційно це доволі сильно рятувало тоді і насправді допомагало. Андрій вмів пояснити, заради чого ми тут зараз знаходимось і воюємо.

Ми всі прийшли до війська юні, ідейні, заряджені. Це був наш добровільний та усвідомлений вибір. Але все одно поставали питання, на які треба було знайти відповіді. Бо ось ти покинув сім’ю, і поки місиш багно за 100 баксів на місяць, інші  будують своє життя і кар’єру. А ми воюємо і відстаємо від них. Це сильно морально тисло. Та, на щастя, було з ким про це поговорити. Я вже не пам’ятаю точно, що саме Андрій говорив, бо минуло більше десятка років, але ставало легше. І це було безцінно”.

Стрілець згадує Горохолінського як стриманого і холоднокровного солдата, спокійного і виваженого.

“Йому були притаманні ті риси, яких я не мав сам і які хотілося б мати. Він був справді авторитетом. Міг про серйозні страшні речі говорити абсолютно впевнено, так, наче він все контролює.

Андрій був не просто військовослужбовець. Він був справжній воїн. І це велика різниця”.

Із “Гарпуна” Че пішов навесні 2016 року, коли підрозділ розформували. А вже через рік повернувся до війська, підписавши контракт на службу у новостворених на той час військах Сил спеціальних операцій ЗСУ.

Тетяна розповідає, що чоловік дуже хотів служити в ССО. Прагнув потрапити у 8-й окремий полк спеціального призначення, який дислокувався на його рідному Поділлі. Туди не можна було прийти “з вулиці”. Потрібно було здати фізичні нормативи й тести.

На час його служби інтенсивність бойових дій на сході значно зменшилася. Більшість часу військовослужбовці перебували в ППД у Хмельницькому і Бердичеві. Тренувалися, регулярно стрибали з парашута.

Андрій Горохолінський

“Андрій успішно все здав і дуже тішився, що потрапив в омріяну “вісімку”. Але потім розчарувався. Не міг дочекатись, коли цей контракт закінчиться. Казав, що попри красиві слова, насправді з часів совдепу там нічого не змінилося. Ледве добув три роки і звільнився”, – розповідає Тетяна.

Велика війна. “За день звільняли по два-три села”. Одне поранення за іншим

Демобілізувавшись, у 2020 році Андрій влаштувався на роботу в компанію “Українська броня”, де займався розробкою тактичного спорядження – бронежилетів, шоломів, підсумків, іншої супутньої амуніції.

Пропрацювавши там трохи менше року, звільнився і знову поїхав на роботу за кордон. Працював у Чехії та Німеччині.

Повернувся додому незадовго до повномасштабного вторгнення РФ. У тому, що воно неминуче, не сумнівався.

Коли зранку 24 лютого із плачем подзвонила його мама: “Андрійку, почалося!”, Че

сказав лише одне слово: “Нарешті!”

Узяв зібрані ще з осені речі і поїхав у частину.

Перший місяць повномасштабної війни Андрій Горохолінський провів у боях на Київщині. У складі 8-го окремого полку спецпризначення брав участь у складних та небезпечних операціях в межах квадрату Мощун-Буча-Горенка-Гостомель.

Побратим Андрія на псевдо “Гиря” пригадує:

“Епіцентр бойових дій тоді дуже швидко змінювався. І ми там як махновці, постійно переміщались туди-сюди. Ситуація на той час була такою, що невідомо було, що і де відбувається. Кожен заїзд на завдання був новим.

Нам неодноразово доводилось вступати у безпосередній стрілецький бій з ворогом. Ми могли прийняти бій просто в русі, коли їхали на завдання. Ще вчора ми туди заїздили, працювали, все було гаразд. А сьогодні ми знову туди заїжджаємо – а росіяни провалили фронт. І там, де були наші, вже знову кацапи. Тобто війна постійно змінювалася. І ти кожного разу йшов, як по тонкому льоду”.

Читайте також:
“Бої на Київщині – це Козаччина. Протистояти такому не вчать ніде. Добро пожаловать в ад!”

Тоді ж на Київщині в перші дні після повномасштабного вторгнення Андрій отримав перше поранення.

Разом із побратимами вони потрапили в засідку ворога. Під час бою “Хаммер”, на якому їхав Андрій, був пошкоджений. Машина злетіла в рів, і одразу ж після цього розпочався шквальний стрілецький бій. Андрій отримав травми, коли перекинулося авто. До того ж його посікло уламками від вибуху гранати.

На щастя, хлопці зуміли вибралися живими. Че написав відмову від госпіталізації і залишився з побратимами. Пізніше він ще не раз нехтував легшими пораненнями. І фактично втікав на фронт зі шпиталю після складних ушкоджень. А ще Hummer відмовлявся від знеболювального: боявся залежності від наркотичних препаратів.

Після звільнення Київщини підрозділ Андрія передислокували на Донеччину, де вони воювали в районі Великої Новосілки. Звідти перекинули на Харківщину.

За участь у десятках складних і небезпечних операцій та виявлену в них сміливість в липні 2022 року Андрій Горохолінський отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня.

Наприкінці літа 2022 року підрозділ Че брав участь у контрнаступі на Харківщині. На початку вересня вони першими увійшли до звільненої Балаклії.

“Під час цього контрнаступу ми з дружніми підрозділами звільнили дуже багато населених пунктів. За день звільняли по два-три села, – пригадує Гиря. – Уявляєте, як тоді, як все добре йшло? Вони (росіяни) просто втікали, їхня логістика посипалася, їхня техніка просто глохла, тому що палива не було.

Ми безпосередньо штурмували і зачищали Балаклію. Першими зайшли в місто, після того вже підтягувалися наші основні сили.

Частина російських військ тоді втекла, але дехто пробував чинити опір. Було дуже багато блукаючих, “потєряшок”, які відстали від своїх. Ще багато нам сюрпризів залишали – різні розтяжки, мінування”.

Андрій Горохолінський на Харківщині у 2022 році

Далі підрозділ Андрія Горохолінського брав участь у звільненні Ямполя – залізничної станції у Краматорському районі на Донеччині. Вони першими заходили в селище, зачищали його.

Gобратим Андрія Андрій Горохолінський Геннадій Керничний “Вікінг”, із яким вони згодом разом загинули, безпосередньо зняв російський триколор та вивісив у звільненому Ямполі український прапор.

Геннадій втратив ногу під час АТО, але, незважаючи на це, з початком повномасштабного вторгнення повернувся до війська, продовжуючи воювати на протезі.

Геннадій Керничний “Вікінг”

Стаття про Героя України, опублікована на нашому сайті:
Подвиги і сад Геннадія Керничного. Як жив, воював і був опорою для побратимів та друзів сержант ССО ЗСУ “Вікінг”, що повернувся на фронт на протезі

Далі 8-й окремий полк передислокували на Бахмутський напрямок, де воїни ССО продовжили воювати наступні десять місяців.

Заходили туди, коли місто Бахмут ще повністю перебувало під українським контролем. Їздили звідти працювати на Світлодарську дугу, Вуглегірську ТЕЦ, Новолуганське.

“На Бахмуті ми провоювали від початку і до самого кінця. І ми всю ту м’ясорубку відчули на собі. Бо там була справжня м’ясорубка, – згадує Гиря. – Ми безпосередньо брали участь у міських боях в Бахмуті, билися за під’їзди, за будинки.

Скажу відверто. Я був на різних напрямках, але найскладніше було саме в Бахмуті. Там була суцільна м’ясорубка, де щурі бігали, як собаки, бо їм було що їсти. Там панував суцільний морок. Ти туди заїжджав – і відчував, як витає в повітрі смерть…”

Як виглядали бої за Бахмут можна побачити з фрагмента
відео, знятого одним із воїнів 8-го полку.

17 березня 2023 року, в одному з боїв на північно-західній околиці Бахмута Андрія поранив снайпер. Одна куля влучила в ключицю і вийшла через лопатку, друга зачепила плече.

Не маючи можливості відійти, він залишився на місці і тяжкопоранений продовжував вести бій. Згодом на власних ногах зумів вийти до своїх.

Після цього випадку Андрій Горохолінський був нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”.

Не долікувавшись повністю, Че повернувся в стрій до своїх побратимів.

Невдовзі, коли ще відчувалися наслідки поранення, Андрій отримав важкі травми, виконуючи чергове бойове завдання на Бахмутському напрямку.

Під час однієї з операцій потрібно було виставити ПТРК для ураження техніки ворога на даху будинку. Андрій поліз вгору пожежною драбиною. Будинок уже постраждав від попередніх обстрілів, і на висоті другого-третього поверху арматура, яка фіксувала цю драбину на стіні, відірвалася. Андрій полетів донизу, сильно потовкся, розбив голову. Йому наклали тоді з десяток швів.

“Йому тоді настільки фартануло! Нас взагалі супроводжувала удача і фарт на війні. Згодом, згадуючи ці випадки, ми постійно сміялися з того, що нам фартить. Але ми усвідомлювали, що рано чи пізно цей фарт закінчиться… Хоч він завжди казав, що його лихе не бере, бо він йому гарно посміхається”, – згадує Гиря.

Після того, як Бахмут був фактично знищений масованими ударами, українські захисники були змушені відійти від міста на нові позиції.

Андрій та його побратими передислокувались на північ Харківщини, де тривалий час брали участь у складних операціях на Вовчанському напрямку.

Навесні 2024 року Че отримав чергове поранення – будинок, в якому вони перебували разом з побратимом, опинився в епіцентрі прильоту з РСЗВ “Град”.

“Він встиг пірнути в коридор, а я залишився в кімнаті, і мене трохи меблями засипало, – розповідає Гиря, – Але ми тоді вибралися з завалів, спустилися в під’їзд. Бачу – Андрій у крові, але поранення не критичне, трохи крові, були ще уламкові в руки і шию. Розглядати уважніше не мали можливості – нам треба було відтягнутися, час тоді йшов на секунди. Я вийшов на командира, повідомив, що Горох – “300” і потрібна евакуація. Далі ми з Андрюхою перебігли на більш безпечну ділянку. Я йому надав там першу медичну допомогу, перев’язав, оглянув повністю. Нас вивезли, ми обоє лікувались в госпіталях. В мене тоді була тяжка контузія.

І лише потом, коли ми з ним зустрілися, Андрій зізнався: “Знаєш, оце поранення в шию. Уламок тоді насправді влучив за сантиметр від сонної артерії…”

Андрій Горохолінський та його побратим Гиря невдовзі після поранення

“Росіяни підтягнули тіла наших загиблих побратимів максимально близько до бліндажів і використовували їх як приманку”

А вже в червні 2024 року на Вовчанському напрямку відбувся найтяжчий бій, у якому на очах Гороха полягло двоє його побратимів, а сам він дивом уникнув смерті.

Як зізнається Гиря, вони тоді вже були вкрай виснажені. Усі мали за плечима роки важких боїв, численні поранення та контузії.

“Ми усвідомлювали, що швидше за все, не повернемося з тієї ротації.

Доводилось виконувати досить складні операції. І хлопці почали гинути… Ми почали втрачати наших побратимів, наших братів. І ми розуміли, що вже не стягуємо. Всі були виснажені морально і фізично. Людей дуже не вистачало, ротації були довгими, а час на відпустки мінімальним.

Але ми продовжували виконувати бойові завдання тим ресурсом і тими людьми, які в нас були. Бо ресурс – це можливості, забезпечення і т.д.”. – говорить Гиря.

Андрію та його побратимам поставили чергове завдання – вирівняти лінію бойового зіткнення, щоб ворог не мав можливості зайти хлопцям в тил.

За словами Гирі, це була дуже складна операція, і вони усвідомлювали, що виконати поставлене завдання буде вкрай непросто. Ворог мав добре підготовлені бліндажі, укріплені позиції. Росіяни очікували, що наші воїни зрештою будуть проводити певні операції на тому відрізку фронту, і помітили їхнє пересування.

Коли групу Андрія виявили, почався шквальний ближній бій. Практично впритул, на відстані 20-15 метрів. Як згодом розповідав сам Андрій, це був один із найтяжчих боїв, у якому йому довелося брати участь.

Фактично одразу після того, як росіяни відкрили вогонь, загинули Денис Ціось “Гоуст” (Герой України посмертно) та Юрій Прокоп’юк “Бастер”.

Горохолінський лишився живим, бо в останній момент встиг сховатися за деревом.

“Я пам’ятаю, що коли почали лунати крики, що загинув Гоуст, загинув Бастер, то почалось нерозуміння, як нам далі діяти. І в даній ситуації я взяв на себе відповідальність та прийняв рішення відходити. В нас не було можливості під час того шквального складного бою забрати два тіла. Я вирішив зберегти людей і подав команду відтягуватися назад з боєм”, – розповідає Гиря.

Коли група почала відходити, Гиря Андрія не бачив і не чув на зв’язку.

“Ти Андрюху бачив?! Де Горох?” – запитав невдовзі одного з побратимів. – “Він лишився там. Я бачив, як він впав обличчям донизу…”

Андрій Горохолінський згодом пригадував: лежачи тоді на полі бою поруч із вбитими побратимами, чув, як хлопці, перемовляючись по рації казали, що Горох, скоріш за все, також загинув.

Найбільшим страхом для Че було потрапити у полон. Розуміючи безвихідь своєї ситуації, він намагався дотягнутися до гранати, щоб підірвати себе і не датися живим в руки ворогу. Граната чомусь не спрацювала, і тоді Андрій наважився ризикнути і спробувати вибратися звідти. Він скотився донизу в рів, зірвався на ноги і побіг. На щастя, Че зумів тоді вибратись і неушкодженим дістатися до своїх.

Після цього для Андрія та його побратимів справою честі стало витягнути з повністю контрольованої росіянами території тіла загиблих товаришів по зброї.  Десять наступних днів вони готували і зрештою таки змогли реалізувати цю “mission impossible”.

Гиря розповідає, що всі усвідомлювали величезний ризик не повернутися з цього завдання. На нього свідомо зголосилися лише добровольці, “гарячі голови”. Серед них першим – Андрій Горохолінський. Була забезпечена вогнева підтримка з боку дружніх підрозділів.

“Це все було здійснено на зухвалості. Ми вирушили під ранок, щоб спробувати використати момент несподіванки. Але вони нас очікували, розуміючи, що ми прийдемо. Вони підступно підтягнули тіла максимально близько до бліндажів і використовували їх як приманку. Це був капкан для нас.

Але ми таки туди дісталися і зробили свою роботу. Хоч це й було досить складно, тому що вся ділянка прострілювалась, а нас хотіли вбити кожної секунди. Ми з Андрієм безпосередньо витягували тіла, а хлопці в той час забезпечували нам кругову оборону.

Я дуже боявся, що росіяни замінували Дениса  згадує Гиря, – він так нехарактерно лежав, а ворог досить часто так вчиняв з тілами. Ми з Андрюхою підповзли поближче. Я зачепив стропою Дениса за шлейку бронежилета, ми відповзли і почали тягнути його. Ви не уявляєте, як у цей момент я просив Бога, щоб він не вибухнув. Бо інакше додому ми привезли б хіба якийсь шматок або кінцівку.

Спочатку нам не вдавалося зрушити його з місця, але потім все вийшло. Він не здетонував. Ми видихнули і почали пакувати тіла хлопців.

У Юри практично не було ніг. Зі стокілограмового чоловіка залишилося кілограмів сорок п’ять… І ми з Андрюхою зібрали й витягнули хлопців. Операція завершилась успішно”.

Останнє завдання, з якого Андрій не повернувся

Андрій Горохолінський дуже боляче сприйняв загибель побратимів, особливо Дениса, з яким вони близько товаришували. Став дуже мовчазним. Рідні пригадують, що відтоді більше не чули від нього звиклих запевнень, що все буде добре, як і його крилатої фрази: “Лихе не гине”.

Це був не перший випадок, коли втрата підкосила Че.

Якось, виконуючи завдання з порятунку суміжників, Андрій витягнув пораненого танкіста через люк підбитого танка. Він ще був живим, але реанімувати його не вдалося – танкіст помер на руках Андрія. Це був дуже сильний удар. Декілька дів по тому Че практично ні з ким не спілкувався.

“Востаннє ми бачилися з Андрієм на початку липня, – розповідає Таня. – Він тоді приїхав додому після похорону хлопців і почав мені розповідати, що я маю його поховати у вишитій сорочці. Сказав, якщо не буде на що вдягнути, то покладеш її збоку в труну. Так і сталося – вдягнути її не було на що, адже тіло згоріло”.

Незадовго до загибелі в Андрія значно погіршився стан здоров’я, давали про себе знати наслідки поранень, почалися великі проблеми з хребтом. Чоловік був змушений колоти собі знеболювальні в ноги.

Шкодуючи Че, побратими намагалися не брати його з собою на завдання. Але Андрій не хотів з цим миритися.

“Коли почались ці проблеми зі здоров’ям, його це страшенно дратувало, – розповідає Тетяна. – Бо він не звик, що йому щось болить. Його дратувало, що він став ніби непотрібним, що сидить на базі в той час, як побратими теж хворі, але продовжують працювати.

Напередодні загибелі він дуже сердився, що його не беруть на завдання, і наполіг, що поїде замість одного з побратимів. Стримати його було нереально.

За пару тижнів до загибелі я просила його: “Ти можеш хоч раз в житті подумати про себе? Сказати, що ти не можеш? Ти ж дійсно не можеш!” А він мені тоді відповів: “Сонце, я так не можу. Я дуже люблю вас з Остапом! Я люблю життя, але краще я помру з честю і з гідністю, аніж буду тут філонити і відлежуватись”. В цьому і був весь Андрій. З його вічними принципами про честь і гідність”, – розповідає дружина.

У ніч на 23 вересня 2024 року Андрій Горохолінський разом із побратимами вирушив на чергове завдання – евакуацію поранених українських військовослужбовців на півночі Харківщини.

“Там був такий відрізок шляху, що ми розуміли – рано чи пізно хтось із нас там загине. Тобто ми фактично грали в казино зі смертю. Це була рулетка. Ми багато разів спілкувалися з хлопцями про те, хто виграє оцей “джекпот”. І, на жаль, так сталося, що цей джекпот виграли Гена з Андрюхою…” – згадує Гиря.

Саме замість нього зголосився тоді поїхати на своє останнє завдання Че.

Андрій мчав на багі разом із Геннадієм Керничним, коли їх наздогнали нічні FPV ворога… Внаслідок прицільних влучань обоє загинули на місці.

“Та ділянка, де загинули хлопці, була вже досить безпечною. Коли ми туди заїжджали, то вже розслаблялися. Але того разу їх вистежили і конкретно почали працювати по їхньому екіпажу. Було декілька FPV. Коли влучив перший, Гену викинуло на дорогу. Йому відірвало ногу з протезом і руку. Трохи посікло обличчя, але ми принаймні змогли поховати його у відкритій труні.

З Андрюхою ми не змогли так попрощатися. Швидше за все, він був контужений і не зумів вибратися. Його тіло сильно обгоріло, коли багі спалахнуло після влучання другого FPV…” – з болем розказує побратим.

Того ж дня побратими зуміли вивезти останки тіла Андрія Горохолінського з місця загибелі.

Поховали Андрія Горохолінського у рідному Кам’янці-Подільському на Алеї Слави міського кладовища.

Посмертно він нагороджений орденом “За мужність” ІІ ступеня.

Андрій Горохолінський

Як і заповідав Че, у закриту труну поклали його вишиванку і дерев’яний гуцульський хрестик.

Сонце. За межею

“Для Андрія найважливішим у житті була свобода. Він завжди прагнув бути вільним. Не лише бути вільним у своїй країні. Навіть вдома, в роботі він дуже не любив, коли йому ставили якісь рамки, казали, що можна робити, а що ні. Був дуже волелюбним. Водночас міг іти на певні компроміси, за умови, що це не стосувалося якихось його принципів”, – згадує Тетяна Горохолінська. І продовжує:

Андрій і Тетяна Горохолінські

– Андрій був надзвичайно порядною та доброзичливою людиною. Був справжнім. Чесність, справедливість, відповідальність, честь та гідність – це його основні життєві принципи. Та найголовнішим для нього було те, щоб його країна була по-справжньому вільною та незалежною, а його рідні ніколи не були рабами.

Найбільшим його страхом було потрапити в полон і стати рабом.

Він дуже любив життя й Україну. Вісім років віддав чину захисту Батьківщини.

Мав надзвичайну силу волі і відсутність егоїзму: все для інших, але не для себе.

Він був люблячим чоловіком, сином, братом та батьком.

Ми прожили разом 20 років і весь час називали один одного не на ім’я, а “Сонце”. Навіть коли він злився на мене, я була для нього сонцем…”

Побратим Гиря додає:

“Гасло нашого полку – “За межею!” У ньому служать люди, які безпосередньо продовжують доблесть, звитягу і честь наших предків. І такі люди, як Андрій та інші наші загиблі побратими, продовжують їхній чин.

Нас усіх об’єднувало таке братерство, якого я раніше не зустрічав у житті і, напевно, не зустріну до кінця своїх днів. Ми поважали один одного, любили, ми були як сім’я. Як той ланцюжок на шиї. І в один момент цей ланцюжок розірвався…

І хоча наш центр є найбільш результативним в Україні, про нашу роботу та операції мало хто дізнається. Люди вважатимуть героями інших, а ми будемо тими, хто лишається в тіні.

Кожен із моїх загиблих братів був сором’язливим. Це були неймовірно порядні люди. Їм не потрібно було щось доводити. Але вони виконували роботу “на лезі”.

І Андрій був такою людиною, яка завжди мала бути на лезі ножа. Перебувати в епіцентрі подій. Дуже мужній, справжній воїн.

Притягував своєю добротою і щирістю. Я захоплювався його внутрішнім спокоєм. І розумів, що аби до цього прийти, потрібно здобути певний рівень стійкості й мудрості.

Розмовляючи з ним, я мав відчуття, що читаю книгу. Цікаву, прагматичну, філософську, совісну, звитяжну книгу. Не було такого запитання, на яке він не знав відповіді. “Андрюха, а що там відбулося в Османській імперії?” І він починав розповідати: розлого, з датами, історією, з розвитком і падінням.

Ми стали не просто побратимами, а близькими друзями. Я був впевнений у ньому на тисячу відсотків.

Захищати Батьківщину для нього означало бути собою. Не кривити душею, не шукати пояснень. І ні в якому разі себе не жаліти.

Суцільна жертовність. Він робив це заради майбутніх поколінь”.

Вічна пам’ять і шана Герою.

Читайте також:
Відчайдушний борець за справедливість. Пам’яті майданівця, “кіборга” й захисника України Андрія Серганчука “Фестиваля”, який точно гідний звання Героя


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.