автор: Олена Чебелюк
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові
16 лютого минає перша річниця від часу загибелі воїна 100-ї механізованої бригади ЗСУ, легендарного “кіборга” Андрія Серганчука на псевдо “Фестиваль”. Він загинув унаслідок влучання ворожого FPV-дрона під Торецьком, виконуючи бойове завдання.
Усе своє свідоме життя Андрій присвятив справі боротьби за Україну. Учасник “помаранчевого” Майдану. На Революції Гідності незмінно був на передовій: брав участь у боях на Грушевського, захищав Майдан у ніч штурму, коли горів Будинок профспілок, виносив загиблих 20 лютого з Інститутської.
У січні 2015-го Фестиваль понад два тижні воював у новому терміналі Донецького аеропорту. На той час від летовища вже майже нічого не лишилося, і захисникам ДАПу доводилося тримати оборону в нереально складних умовах. Андрій вийшов із ДАПу за три дні до того, як ворог підірвав перекриття в терміналі.
Шеврон із зображенням кіборга Фестиваль з гордістю носив до кінця свого життя.
Після демобілізації разом із побратимами він створив волонтерську організацію “4.5.0”, щоб за принципом “рівний-рівному” допомагати ветеранам, насамперед запобігати суїцидам та сприяти в соціалізації у житті.
Андрій повернувся до лав Збройних сил у перші дні повномасштабного вторгнення РФ. Брав участь у важких боях за Бахмут, воював на Харківщині, під Лиманом. Із літа 2024 року обороняв Торецьк. Його екіпаж, літаючи на важких мультикоптерах, скидав на голови російських окупантів “подарунки” у вигляді саморобних бомб, які вправно виготовляв сапер Фестиваль.
Андрій був небагатослівним і скромним, а ще – відчайдушно сміливим, щирим, справжнім та відданим. Своїй сім’ї, яку любив понад усе на світі, побратимам і Україні. Відданий своїм принципам, серед яких на першому місці була боротьба за справедливість і правду.
Цей лонгрід – не лише про життя, війну і загибель Фестиваля. Це розповідь про те, яким був Андрій, чим він жив, що любив і цінував. Через призму спогадів його близьких і побратимів, а також слів самого Андрія.
Андрій Серганчук народився 11 червня 1984 року в місті Ковель на Волині. Батько Микола пішов із сім’ї, щойно хлопчику виповнилось три роки, тож мама Світлана Василівна виховувала його самостійно. Коли Андрію виповнилось 17, сім’я переїхала в селище Рокині біля Луцька.
Андрій навчався у ковельських школах №11 і №13. Був старанним і відповідальним учнем, мав хорошу пам’ять, і загалом навчання давалось йому легко. Особливо любив літературу та історію, дуже багато читав. За спогадами мами, міг просидіти з книжкою усі вихідні, читав ночами. Займався народними танцями, їздив з ансамблем виступати за кордон.
“Він був дуже відповідальним із самого дитинства, в мене не було з ним проблем. Вмів і приготувати їсти, і поприбирати. Десь із десяти років це вже були його обов’язки – прибирати в хаті. Син був дуже дбайливим і завжди підтримував мене, особливо у тяжкі 90-ті роки”, – розповідає мама Андрія.
Андрій Серганчук у дитинстві
Приблизно в сьомому класі Андрій захопився історією. Особливо зацікавився періодом козацтва, потім історією визвольних змагань, УПА. Постійно просив маму дістати книжки.
“Фактично все про нашу історію я дізнавалася від свого сина. Бо в радянський час нам цього, звісно ж, не розказували. Він мені не раз казав: “Мамо, ви народилися в один день з Бандерою (у мене день народження теж 1 січня). Ви – бандерівка, і нічого не знаєте про таку визначну людину!” І він мені багато розповідав про всі ці події. Завдяки сину в мене з’явилося відчуття патріотизму і любові до своєї країни. Я почала дивитися на минуле України іншими очима.
І після того, як Андрій почав читати ці історичні книги, він став дуже принциповим, справедливим, цілеспрямованим. Не міг дивитися спокійно, коли хтось когось ображав – кидався захищати, хоч сам був маленький, худенький”, – пригадує Світлана Серганчук.
Школу Андрій закінчив уже в селищі Рокині. Вітчим Броніслав – за фахом агрохімік – запропонував вивчитися на агронома. І в 2001 році Андрій вступив у Львівський державний аграрний університет (м. Дубляни) на спеціальність “агрономія”.
На третьому курсі разом із друзями їздив на Помаранчеву революцію до Києва.
Андрій Серганчук (другий праворуч) на Помаранчевій революції в Києві
Після закінчення вишу служив строкову службу у військах зв’язку в Рівному.
Потім три роки навчався в аспірантурі. До 2014 року працював науковим співробітником у Волинському інституті агропромислового виробництва. Хоча, як згодом згадував сам Фестиваль, ця професія ніколи не була йому до душі, і справжнього агронома з нього не вийшло.
У 2013 році, коли почалися протести на Майдані, Андрій одразу ж поїхав до Києва.
Згодом він так розповідав про своє рішення:
“Я вперше приїхав на Майдан після розгону студентів 30 листопада. Не за політику, а воювати з ментами. Я просто не міг сидіти на місці і спокійно дивитись на те, що твориться. Була одна думка: просто так ніхто не має права бити людей! Жодного! Коли на Майдані було найгарячіше, або коли йшло до того, а я це відчував якось підсвідомо просто, то кидав усе, кидав роботу, іноді позичав гроші і їхав до Києва.
В той день, коли почались бої на “Груші”, ми з хлопцями планували йти на Дніпро скупатись в ополонці. Це ж було Водохреще. Але, ще не дійшовши до місця, почули вибухи і зрозуміли – на Грушевського щось почалося. Прибігли, коли вже були сутички, горіли автобуси. Приходили Кличко з Яценюком, обзивали людей провокаторами, їх дружно слали подалі.
Я був на “Груші” увесь час, поки йшли активні бої. Перший раз, як “беркути” пробували нас розігнати, то навіть забрав у ВВшника щит, прийшов з ним у Жовтневий палац, який тоді займали свободівці. Тоді їхня охорона на вході не хотіла мене пускати. Свободівці кричали, що я провокатор і що всі ми, хто рубався тоді на “Груші”, звичайні провокатори. (…)
Востаннє [під час революції] приїхав на Майдан 15 лютого. Я не входив до жодної сотні, тож просто пішов у Будинок профспілок до “Правого сектора” і попросився до них, бо вони виглядали на Майдані “найдвіжовішими”.
Андрій Серганчук на Майдані
18 лютого зранку, коли почався так званий “мирний наступ”, “Правому сектору” дали наказ займати позиції на Грушевського і рухатися до Верховної Ради. Ми вийшли за барикаду на “Груші”, зупинилися і побачили з боку Маріїнського парку просто море “беркуту”. Вони повільно сунули в наш бік, і ми почали готуватися до штурму. Стоячи там, ми відтягували дуже великі сили противника. В той час загони “Самооборони” та майданівці вже дісталися урядового кварталу, почалися сутички, тоді наші оточили частину “беркутів” і тітушок у парку і добряче їх тиснули. Саме в цей момент Парубій оголошує якесь незрозуміле перемир’я на 40 хвилин. А нам у цей час дають наказ відійти за барикаду на Грушевського. Як тільки ми зайшли за барикаду, “Беркут” розвернувся і побіг у бік Маріїнського парку. Про криваве побоїще, яке вони тоді там влаштували, знають усі. Саме тому бойові майданівці так не люблять Парубія…
Читайте також:
Як Євромайдан перетворювався на Революцію Гідності: 12 років боротьби за справедливість
Далі вони пішли на штурм… Коли вночі з Інститутської на нас попер водомет, стало реально дуже страшно. В ніч штурму Майдану мене ледве не взяли в полон “беркути”. Я вибіг до стели, вони хотіли оточити і схопити, зайшли з боку. Ледве вдалось втекти тоді.
Далі поступила інформація, що біля Михайлівського озброєні банди тітушок. Ми з хлопцями побігли туди. Бачили їх молотками в руках, зі стволами, потім хтось із того боку надійшов і сказав, що їх дуже багато, й порадив відступити на Майдан. Ми повернулись.
У Профспілках згоріли всі мої речі – добре, що я здогадався раніше паспорт покласти у внутрішню кишеню.
“Правий сектор” 18-го ввечері організовано з Майдану пішов, їх не було у ніч штурму, не було 20 лютого як організованої сили. Були окремі люди, які вважали себе “правосеками”, але відмовилися тоді виконати наказ і залишити Майдан. Крім мене тоді лишилось лише кілька пацанів, з якими я жив у Профспілках. Ті, що йшли, ще хотіли забрати у мене бронік, але я такий, що попробуй забери. А від того, що вони, будучи такими мегарадикалами, пішли тієї ночі, мені досі гидко…
Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми. Я водомета на Майдані боявся… Такий він мені був моторошний, що страх…
Біля мене розірвалася граната, було два осколки в нозі, але я навіть до лікарні не звертався, там на місці їх і витягли. А над ранок нарешті приїхали хлопці із Львівської сотні. Вони нас врятували…” – розповідав Андрій.
Мама згадує, що ледве пережила ту пекельну ніч штурму Майдану, знаючи, що син перебуває там.
Пізно ввечері 18 лютого Андрій подзвонив їй і попрощався зі словами:
“Воля або смерть. Ми не здамося!”
А ще сказав, що як доживе до ранку, то це буде найщасливіший день у його житті.
“Я тоді проплакала цілу ніч і простояла на колінах, молячись. Зв’язок обірвався, телевізор теж перестав показувати. Я думала, що з’їду з глузду. Це був мені перший такий удар. Я вже йшла на роботу зранку, і тут він дзвонить такий щасливий, піднесений: “Мамо! Прорвалися львів’яни, я живий!” – пригадує Світлана Василівна.
На Андрія дуже сильно вплинуло все пережите на Майдані, переконана пані Світлана. Вона пригадує слова сина про те, що світ після цього повинен змінитися. Що для молодих і свідомих українців Майдан став нагодою змінити хід історії. Він був переконаний, що майбутнє України – саме за молодими.
Київський “Беркут” (жовті пов’язки) розстрілює людей на Інститутській 20 лютого 2014 року
“Після того як згоріли Профспілки, я не мав де ночувати, тож вмостився просто на лавці, – розповідав далі Андрій. – Звідти мене забрала якась жінка і відвела до їхньої бердичівської палатки за сценою. З тими чудовими людьми я прожив наступні кілька днів.
Зранку 20 лютого хтось забіг у намет і почав кричати, що “Беркут” відступає. Ми кинулись надвір. Я іноді думаю, що це був їхній план: трохи відступити і заманити нас у пастку, бо ті з автоматами вже чекали.
Я добіг до моста, і разом з іншими кинувся лізти по схилу до Жовтневого.
Майданівці штурмують пагорб з годинником. Андрій – в центрі, обведений червоним. Фото: Олексій Фурман
Ми бачили як відступає, стріляючи з калашів, “чорна рота” “Беркуту”. Далі ми з хлопцями через бокові двері увірвалися всередину в Жовтневий палац і почали його обшукувати. Хтось побіг до підвалу, хтось на дах. Коли я через якийсь час вибіг на вулицю, то там був суцільний жах – постійно несли поранених і вбитих.
Ми кинулися вперед повз Жовтневий, добігли до найпершої барикади нагорі Інститутської. І вже там за кілька секунд двох хлопців, які бігли разом зі мною, просто скосила куля.
Я бачив, як “беркути” попереду стріляли в нас. Як вони клали свої калаші на барикаду і “валили” просто в наш бік. І ще по-справжньому страшно було, коли на Інститутській мозги біля мене розліталися. Крові я, в принципі, не боюся, а от від кількості мозкової речовини того дня мені стало дуже погано. Можливо я навіть втратив свідомість, не пам’ятаю, що було далі.
Отямився від того, що який старший чоловік, здається “афганець”, з чорним від диму лицем, почав мене штурхати, говорив щось про те, що це війна і революція, що революцій без крові не буває. Я дуже вдячний йому за те, що він мене тоді привів до тями.
Пам’ятаю, як відкрив очі і перше, що бачу та усвідомлюю – це те, що я у яскраво червоному светрі. Який же я дурень, думаю. Оце вирядився -просто ходяча мішень.
Там на першій барикаді головним завданням було запалити вогонь, щоб за димом сховати майданівців від снайперів. Ми закидали шини, підсовуючи їх палицями, щоб не виставляти голову вище барикади, далі закидали туди “коктейлі” і підпалювали.
Майданівці запалили шини на верхній барикаді по вул. Інститутській. Андрій в центрі у червоному светрі. Фото: Олексій Кузьмін
Потім я допомагав виносити хлопця, який загинув поруч зі мною на барикаді. Ми знесли його на Майдан. Десь через місяць я дізнався, що це був мій земляк – Едуард Гриневич. Через фейсбук мене знайшла його мама. Вона дуже переживала, коли я був на війні.
Потім, розглядаючи фото, я згадав, що їхав з Едіком в одній маршрутці додому з Києва. Ми так і не познайомились з ним за життя…
Андрій із побратимами виносять з Інститутської смертельно пораненого Едуарда Гриневича. Фото: Роман Чорномаз (він теж загине на війні, у 2023-му)
Цілу ніч після розстрілу Майдану ми з хлопцями сиділи біля бочки, розповідаючи один одному, хто що бачив. Наступного дня на Майдані вже була тьма людей, ми трошки походили, сфотографувались на пам’ять, і 22 лютого я поїхав додому”.
Тоді з Андрієм познайомився Роман Грибовський “Гриб”, з яким вони згодом стали близькими друзями і кумами.
“Уперше я побачив його в Луцьку, коли в лютому, після перемоги Майдану, хлопці повернулися з Києва, і ми їх зустрічали як героїв. Мій перший спогад: спершу з автобуса виходить великий беркутівський щит, трофейний, а вже за ним такий маленький хлопець — це і був Андрій.
Я звернув увагу, що на тому щиті була велика кольорова пляма — ніби щось приклеїлось. Коли я пізніше запитав у Андрія про це, він сказав, що стояв із цим щитом у ніч штурму на Майдані на лінії вогню. Сперся [пластиковою] каскою до щита, захищаючись від куль і бруківки, що летіли з боку міліції. І навіть не помітив, що в якийсь момент від вогню його каска розплавилась і приклеїлась до щита”.
Андрій на Майдані 20 лютого 2014 року. Фото: Misha Somerville
Після початку бойових дій на сході Андрій Серганчук не міг всидіти вдома. Рвався на фронт. У військкоматі йому спершу відмовили. Невдовзі він зламав ногу і мусив чекати, поки знімуть гіпс.
Зрештою, в серпні 2014 року Андрій мобілізувався до лав Збройних сил України. Служив у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Згодом його перевели до новоствореної 81-ї ОМБр. Був старшим навідником АГС, пізніше став командиром відділення.
Наприкінці грудня Андрій зголосився поїхати добровольцем в Донецький аеропорт, який на той час вже став символом героїзму і самопожертви українських воїнів.
“Жоден із наших не розумів куди їде, мені здається… Я ж усвідомлював, що їдемо в м’ясорубку… Їхав туди спокійно, на себе взяв десять магазинів, чотири гранати, а ще два блоки цигарок. Сепари хотіли забрати їх на їхньому блокпості. Витягли з рюкзака, понесли до своїх, але я пішов до них і спокійно забрав: “Це моє…” Здивуванню їхньому не було меж, мабуть, такого там ще не бачили… Вони щось там задьоргались, кричали, але мені було фіолетово…” – розповів згодом Андрій. І додав, що більшої ганьби і приниження, ніж необхідність проходити ту перевірку на сепарському блокпосту перед ДАПом, він раніше не відчував.
Перші дні після прибуття в аеропорт, як пригадував Фестиваль, були досить спокійними. Опівночі 1 січня він ще навіть зміг подзвонити до мами, аби привітати її з днем народження. А вже за кілька годин загинув побратим, з яким вони разом стояли на посту – Любомир Подфедько. Незадовго до цього він попросив Андрія помінятись позиціями, оскільки був лівшею і йому зручніше було стріляти з лівого боку. Через кілька хвилин після того, як вони помінялись, Любомир загинув від прямого влучання ВОГу…
Від Різдва для оборонців ДАПу почалось справжнє пекло. Ворог атакував безперервно, значними силами, а тримати оборону в повністю зруйнованому терміналі українським військовим було вкрай важко. Лунали чимраз гучніші заклики до керівництва держави і Збройних сил вивести особовий склад, але наказу залишити аеропорт так і не було.
Свою трагічну роль відіграло й те, що на той час в медійному просторі і соцмережах героїчна оборона ДАПу, стала справжнім символом незламності. Захисників ДАПу називали не інакше, як “кіборгами”, і змальовували як безстрашних сталевих воїнів. Тож багато хто вважав, що залишити аеропорт буде проявом слабкості.
“Десь після 10 січня почав виїжджати сепарський танк і “валити” прямою наводкою по терміналу і вишці. А ми не могли нічого йому протиставити, викликали нашу арту, але зняти його ніхто чи не міг чи не хотів. – розповідав Андрій. – У нас в ДАПі були ПТРК і повно ракет до них, але майже не було людей, які вміли ними користуватись. Один з цих бійців був тяжко поранений, інший, може, боявся, я не знаю… Я тоді так шкодував, що не вмів стріляти з ПТРК! Навчився вже, коли вийшов звідти. Я йому казав: давай занесемо його на позицію, ти мені будеш розказувати, що і як, а я стрілятиму. Але він не погодився, на жаль. А за пару днів, коли прибула чергова ротація, вороги відкрили щільний вогонь, трасуючі кулі влетіли до терміналу, і всі ПТУРи просто згоріли…
У нас шукали добровольця на найжорсткішу позицію «Ромео». Позиція – це був просто шматок гіпсокартону, на якому висіло два бронежилети. У кімнаті ще була колона, за якою могло сховатися максимум двоє людей. Якщо ж на посту стояло троє, то хтось ховався за гіпсокартоном, зазвичай так «щастило» кулеметникам. Я пішов туди добровольцем, бо там стояли мої друзі.
Взагалі нам не було де ховатися, не було чим укріплюватися, навколо тільки уламки і сміття, шматки стін, які «розносили» танки. То ми те сміття збирали і з нього робили укріплення.
Андрій Серганчук в ДАПі
Але для мене найстрашнішим в аеропорту був холод. Аби зігрітися, ми палили ящики від боєприпасів, сміття, та й взагалі все, що горіло. Нежить за ту ротацію він став хронічним. Ми тоді при -28 градусів спали на бетоні. Сидиш так зранку на пості і відчуваєш, що у тебе починають рухатися кістки. Справді, рухаються – їх крутить у різні боки. Тоді вже так зриває дах, що ні кадировці, ні російський спецназ не страшний. Це просто нелюдські умови”, – розповідав Андрій.
“В аеропорту мене контузило, постійно страшенно боліла голова. Я приходив до нашого медика Ігоря Зінича «Психа» і просив якісь таблетки. Він мені постійно щось давав, щоразу інші, на якийсь час відпускало.
Ігор, взагалі неймовірною людиною був… Після його смерті багато писали про те, що він відмовлявся виходити з аеропорту, навіть після закінчення своєї ротації. Насправді Псих хотів поїхати звідти, він уже навіть просився в кінці, щоб його поміняли, він хотів жити! Але вони не знайшли медика, щоб прислати його на заміну. Ігор Зінич загинув після другого підриву нового терміналу. Плита перекриття перерубала його фактично навпіл…”
Легендарні кіборги в ДАПі. Крайній зліва – медик, Герой України Ігор Зінич. Крайній справа – Андрій Серганчук
Андрій постійно сварився з командирами через наказ нерухомо стояти на постах, будучи зручною мішенню для ворога. Звинувачував командування в тому, що оборонцям ДАПу не дали вчасно наказу на вихід, натомість “кіборги” тримали руїни, які вже не було змоги обороняти. Говорив, що потрібно було невеликими групами виходити через мінне поле, щоб таким чином врятувати особовий склад.
“На початках наші захисники контролювали повністю весь аеропорт, пересувалися і в підвали, і по шахтах, і розтяжки ставили-знімали, реально там сепарів кошмарили. А згодом ми вже просто були “фаршем”, – казав згодом Фестиваль.
Зруйнований новий термінал Донецького аеропорту імені Прокоф’єва. Праворуч підбитий український танк
“Я ходив тоді і прямо говорив, що тримати ці руїни ціною життя хлопців просто немає сенсу. 16 січня виїхав на МТЛБ під час чергової ротації, – розповідав Серганчук.
Їдучи звідти, я сказав пацанам, які там лишалися: «Щасливий той, хто поїде звідси “300-м”». Був переконаний, що аеропорту лишилося всього кілька днів. Зрештою, це тоді вже всі розуміли, просто надіялись, що командування таки виведе хлопців звідти. З моєї роти лише семеро бійців вийшли звідти на своїх ногах…
Я погано пам’ятаю, як ми виривались звідти і скільки нас втиснулося в ту МТЛБ. Проривались так званою «дорогою життя» з боєм під постійними обстрілами. Коли дісталися до Водяного, я просто випав із машини і мовчки лежав, дивлячись у небо. Я був такий щасливий нарешті, що можу спокійно дивитись на небо, я про це мріяв там, у ДАПі. І дуже переживав за наших, які там лишилися.
На той час, коли я виходив, сепари вже зайняли підвал, звідти ми постійно чули «Аллах акбар!». Чули, як вони там вовтузяться, і час від часу, щоб заспокоїти кидали їм гранати. Як пізніше стало зрозуміло, вони закладали вибухівку біля несучих колон… На другому поверсі ще були наші, наступного дня сепари витіснили їх і зайняли другий поверх. Так наші хлопці опинилися в повному оточенні”.
19 січня 2015 року ворог підірвав перекриття, попередньо заклавши вибухівку в підвалі нового терміналу. Наступного дня пролунав другий, ще потужніший вибух. Внаслідок цих підривів загинув 51 оборонець ДАПу, частина тяжкопоранених бійців померла через неможливість надати медичну допомогу. Невеликій групі українських військовослужбовців, серед яких були й поранені, вдалося пішки вийти з аеропорту. Декілька оборонців потрапили в полон.
Усього за 242 дні боїв за ДАП загинуло 100 українських захисників.
Андрій Серганчук провів у Донецькому аеропорту загалом 17 днів.
“Останні три з половиною дні не знаю, як пережив. Від вибухів, пострілів, завалів, крові, холоду, недосипання почало “зривати дах”. Мені повезло, я своє відбув і пішов на ротацію, а інших потрібно виводити. Там вже нема, що обороняти, лишились одні руїни”, – писав він на своїй сторінці у фб наступного дня після виходу.
За героїчну оборону Донецького аеропорту Андрій Серганчук був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Після закінчення боїв за ДАП Андрій продовжував службу. Брав участь у бойових діях в районах Авдіївки, Новоселівки, Водяного, Опитного. Отримав військове звання сержанта.
Звільнився з лав ЗСУ у вересні 2015 року.
Андрій Серганчук
Після звільнення із війська в резерв Андрій неодноразово їздив на фронт як волонтер, зокрема до побратимів із “Правого сектора”.
На початку 2017 року разом із ветеранами АТО і добровольцями брав участь в акціях блокади незаконної торгівлі з ОРДЛО.
Після демобілізації почався непростий період повернення до цивільного життя. Давалися взнаки наслідки усього пережитого, а також тяжких контузій, які не раз впливали як на фізичний, так і на психологічний стан. Допомагали рідні, побратими, а також професійний психолог Олена Зверєва.
Невдовзі після повернення з фронту Андрій з побратимами та однодумцями створили ГО “Вірні традиціям”. До річниці завершення боїв за ДАП почали випускати серію коміксів під назвою “Кіборги”. Кожен номер був присвячений реальним бійцям і розповідав про епізоди боротьби за Донецьке летовище.
Сам Фестиваль став одним із героїв випуску під назвою “Кіборги. Карбовані пеклом. Січень 2015”.
Читайте також:
“Сепари думали – нас там тисяча”. Кулеметник Ігор Юркевич – про два невідомі дні оборони ДАПу, коли вже впав новий термінал
Андрій мріяв зустріти близьку йому за цінностями людину і завжди прагнув створити сім’ю.
У лютому 2018 року він познайомився з Наталією Патійчук. На той час її щойно призначили директоркою краєзнавчого музею в місті Рожище на Волині, і на захід, присвячений річниці Революції Гідності, подруга порекомендувала їй запросити Андрія.
Наталя пригадує, як під час тієї зустрічі зі студентами Андрій жартома сказав, що поїхав на Майдан поганяти там ментів і покидати в них “коктейлі Молотова”. В залі тоді було присутнє керівництво району й відділу культури, і Наталя в певний момент навіть злякалась, що для неї будуть наслідки після таких слів гостя.
“Я стою вся така перелякана, і тут Андрій дивиться на мене, посміхається і каже: “Ну, жартую звісно, я туди за патріотичні ідеї поїхав. Як я міг всидіти вдома, коли вийшли студенти?” І далі розповідає, як все було на Майдані, як він виносив тіло вбитого побратима тощо.
А після заходу він підходить до мене і каже: “Знаєш, ти мені так сподобалась. Будеш моя”. Я йому відповідаю: “Слухайте, я вас перший раз в житті бачу. Я вам, звісно, дякую, що виступили, але ні.” А він такий: “Ну-ну. Ще побачимо”.
І так сталося, що в лютому ми познайомилися, а вже з березня почали зустрічатися. Скажу щиро, мені важко було забути ту його посмішку і очі.
Він почав телефонувати, і ми почали спілкуватися. Він був дуже щирий, і ми могли годинами просто по телефону розмовляти.
Я тоді якраз описувала військову колекцію музею. Там були різні фрагменти старих автоматів, гвинтівок тощо. І я йому скидала фотографії, питала, що це. То він мені допомагав з описами.
А вже в січні наступного року я була вагітна Максимком”.
Андрій з дружиною Наталею
Наталя пригадує, що тоді мала певні проблеми на роботі, які допоміг вирішити Андрій. У фондах музею знаходилась релігійна колекція, і в певний момент її захотіли забрати та передати в одну з церков Московського патріархату. Хоч підтверджуючих документів, що колекція належить так званій “УПЦ МП”, а в музеї вона тимчасово, церковники не мали.
“Андрій тоді спілкувався з представниками влади, знав, як із ними порозумітись. Тодішній голова обласної адміністрації навіть сказав йому: “Я виконаю будь-яке твоє прохання”. Ми з ним на той час лише три місяці зустрічались, але він попросив, щоб мені допомогли в цій ситуації.
І дійсно, голова ОДА тоді мені допоміг на прохання Андрія, і ті речі лишились у нас в музеї. Ось такою він був людиною: міг просити для себе, а тут попросив для мене. Мене це дуже здивувало тоді.
І так було завжди впродовж наших стосунків: він завжди ставив когось на перше місце, а не себе. Я завжди казала: “Андрію, ну подумай хоч раз за себе. Чого ти навіть на шкоду собі допомагаєш іншим?”. А він говорив: “Я можу помогти – я допомагаю”.
На відміну від людей, які щось пообіцяють і не зроблять, Андрій не любив говорити, але все робив.
Андрій з дружиною Наталею
Ми з ним ніби доповнювали один одного. Він розумів мене з пів слова. Я холерик і він холерик, ми не раз сперечалися. Але в деяких випадках, коли мені не вистачало сміливості або твердості, наприклад, він завжди мене підтримував. Завжди вселяв в мене впевненість. Завдяки йому я стала більш твердішою. І за це я йому дуже вдячна, – зізнається Наталя.
– Мене так ніхто і ніколи не підтримував, як Андрій. Він завжди за мене горою стояв, хоч би що там не було, навіть коли ми посварені.
Він відчував мене, мої бажання. Я не романтик, він теж ні. Але іноді хотілося побути лише удвох, піти десь прогулятися. А він бачить, що щось не те, і каже: “Все, йдемо десь на каву сходимо”. Мені навіть не доводилося розповіадати, що я щось хочу, бо він і так знав, що мені потрібно.
І щороку на мій день народження Андрій вставав о п’ятій ранку і йшов в поле збирати польові ромашки, бо вони мені подобаються. Тоді заварював каву і будив мене поцілунком. А назбирати здоровенний букет польових ромашок без мошки – ще те завдання. Але він так умів. А за крилами до КАБа, які подарував мені на зимові свята, лазив два рази, бо відкрутити не міг”.
У 2018 році, розуміючи усю важливість допомоги ветеранам і діючим військовослужбовцям, Фестиваль став одним з ініціаторів створення Центру допомоги ветеранам війни “4.5.0” в Луцьку. На волонтерських засадах Андрій із побратимами їздив за викликами родин до ветеранів, у яких були гострі прояви ПТСР, щоб разом із кваліфікованим психологом допомогти колишнім військовим.
“У 2018 році ми спільно з Андрієм, ще двома побратимами, психологом Оленою Зверєвою і Тонею Євтодюк створили організацію допомоги учасникам бойових дій “4.5.0”, – розповідає Роман Грибовський. – Головною метою було запобігати суїцидам серед ветеранів, надання психологічної підтримки тощо.
Ми працювали цілодобово. Було по чотири-п’ять, іноді сім викликів на добу. Ми їздили по всій області, було дуже багато ситуацій, тяжких випадків. Бачиш на власні очі наслідки війни, поламані людські долі. Траплялися випадки, коли ми допомагали хлопцям, і вони після цього приєднувались до нашої ветеранської спільноти. А бувало, коли ми допомагали чоловікові, а наступного разу не встигали приїхати, і він повісився…
Причини суїцидів різні. Хтось не знаходив собі місця у мирному житті, когось добивало ставлення людей, оце все: «ми тебе туди не посилали». Часто починались проблеми в сім’ї, особистому житті. Більше 60% сімей після АТО розпадалися.
Коли ти пройшов війну, ризикував там життям, а потім у тебе ще й сім’я розпадається, то багатьом дуже тяжко було з цим всім справитись. І тоді починались всі ці шкідливі звички, хтось в алкоголі намагався забутись…
Ми створили цю групу, щоб допомагати за принципом “рівний-рівному”. І воно працювало дуже добре.
Але ми допомагали в конкретний момент, коли ставалася критична ситуація, і людина перебувала на межі суїциду. Але ж такі люди потребують постійної допомоги. Такі організації мають бути створені в кожному районі, а не одна в області.
Був випадок: ми приїхали, а там чувак облив хату бензином і сидить із запальничкою на другом поверсі. А хата шикарна, нова, все якісно, гарно зроблено. Ти виводиш його з критичного стану, а далі що робити? До кого йому звертатись? Це набагато глибша проблема. Ветерани потребують постійної підтримки з боку держави.
Ми дуже багато пережили разом, – згадує Гриб. – Створили організацію «Зелений тризуб». Боролися з лісниками-корупціонерами, з чиновниками, які не хотіли виділяти землю. Організовували мітинги, привозили сміттєві баки, одного разу ловили чиновника з геокадастру, щоб вкинути його у той бак, а він тікав від нас.
Андрій завжди дуже відстоював справедливість. За це я його найбільше цінував. Він був дуже щирим і справедливим.
Андрій був незламним. Ми багато чого пережили. Це був і тиск з боку влади, і спроби підкупу, але ми залишились чистими і справедливими.
Він говорив правду в очі людям, яким це боялися сказати інші, але які заслуговували на те, щоб хтось їм цю критику висловив у вічі.
Загибель Андрія – це найбільша втрата для мене серед усіх. А з 2014 року я втратив уже дуже багатьох побратимів”, – говорить Роман Грибовський.
Роман Грибовський “Гриб”
“Це була одна з його ідей, він дуже сильно хотів створити такий центр допомоги ветеранам, – говорить Наталя. – Андрій ходив, вибивав ногами двері, мітинги організовував – і вони з хлопцями добилися того, що дійсно відкрили той центр.
Він казав: “Так, мене “клімає”. Андрій це визнавав. І говорив: “І що? Зі мною, наприклад, може тільки Лєнка справитися. Іноді й вона не може. А скільки ще таких хлопців поверталося, що вони навіть не мають куди звернутися? Якщо я можу, то буду їм допомагати”.
І бувало так, що ми спимо, аж тут о другій годині ночі дзвінок – він зривається і їде когось, в прямому сенсі слова, виймати з петлі. Або забирає в когось гранату, або не дає застрілитись. Було дуже багато таких випадків.
Він практично всю мою вагітність так проїздив. Пам’ятаю, я казала йому: “Боже, ну подумай про мене, я ж переживаю, знаю, що там хтось зі зброєю, людина може бути накручена. Ти їдеш, а мені як тут вагітною тебе чекати? А він: “Ну і що? Треба рятувати. В нього ж теж там сім’я”.
На Андрія теж сильно вплинуло усе пережите на війні. Давали про себе знати наслідки контузій. Ми з ним намагалися про це говорити, і мені вдавалося його заспокоювати”.
Андрій казав, що назвав сина Максимом – як кулемет.
Рідні і побратими в один голос констатують, що Фестиваль любив сина понад усе на світі.
“Максим для нього був усім. І я найбільше вдячна йому за сина. В мене були проблеми зі здоров’ям, казали, що я взагалі не можу мати дітей. Андрій знайшов лікаря, ми разом пройшли купу процедур, і зрештою в нас з’явився Максим, – розповідає Наталя. – Я пам’ятаю, як вагітна ходила, то все Андрію казала: «Хай в нього будуть твої очі, твоя посмішка, твій ніс». Так і сталося. Ми дуже сильно його чекали і були впевнені, що народиться син. Так і вийшло.
Коли Максим народився, Андрій від нього відлипнути не міг, на виклики вже менше їздив. Старався працювати в нічні зміни на фабриці, де займаються заморожуванням ягід і фруктів, охоронцем підробляв. Але постійно був зі мною й дитиною.
Все робив: купав малого, памперси міняв, гуляв із ним. І перше слово, яке Максим сказав, було “тато”. Андрій просто сяяв від щастя.
Андрій Серганчук із сином Максимом
Він навчав його всього. Ми максимально займалися з дитиною. Казав: “Ти ж англійську знаєш? Давай будемо двома мовами з ним говорити. Я українською, ти – англійською, щоб дитина була обізнана”.
Андрій показував Максиму, як заряджати і розряджати автомат, ще коли малому десь три чи чотири роки було. Згодом вчив його літати на дронах.
І нехай у нас були моменти, коли ми не погоджувалися в питаннях виховання дитини. Бо Андрій вважав, що хлопчика треба строгіше тримати, дисциплінувати. А я, звісно, жаліла, мені хотілося відгородити його.
Казала не раз: “Він ще такий маленький, а ти йому такі дорослі речі пояснюєш”. Андрій відповідав: “Ми живемо у війну. Він мусить уже знати й розуміти. Хай знає правду, і нехай не боїться людям в очі все казати”.
І ось наш Максим не тільки ззовні копія тата, в нього і його характер теж. Це – Андрій, ще й навіть в квадраті. В нього таке ж саме загострене почуття справедливості, він постійно захищає слабших. Якщо бачить, що на майданчику хтось когось ображає, Максим за нього заступається. В нього тоді навіть такий самий вираз обличчя стає, як в Андрія. Такий самий запальний, як і він. Але й так само швидко відходить.
Андрій завжди казав: “Максиме, передусім ти мусиш любити свою країну і маму. Ти – українець і живеш в Україні. Мусиш її любити!”
Для нього найважливішим у житті був Максим. Потім Україна. Так, як він любив Україну, то напевне, я не знаю більше таких людей.
Андрій Серганчук із сином Максимом
Андрій постійно замовляв для сина в інтернеті різні іграшки, просив рідних забрати їх із “Нової пошти” і передати подарунок від тата.
“Я йому казала: “У нього тих іграшок повно. А вони ж і по 4-5 тисяч коштують. Нащо ти витрачаєш гроші на дурниці? Малий ними погрався пів годинки і кинув. Весь зал уже закиданий тими іграшками, – розповідає Андрієва мама Світлана Серганчук. – А він відповідав: “Мамо, у мене цього всього не було. Я хочу, щоб моя дитина мала все. Бо він для мене – Всесвіт”.
Шалена та всеосяжна любов до сина не завадила Андрію в перші ж дні повномасштабного вторгнення стати добровольцем до лав Збройних сил. Не зупинили й проблеми зі здоров’ям.
“У 2014-му, коли Андрій ішов добровольцем на війну, він мені сказав: “Мамо, а хто як не я? Ви хочете, щоб ішли воювати ті, в кого діти? А хто про їхніх дітей буде дбати, якщо вони загинуть?” А в 2022-му році вже я сказала йому: “Синку, в тебе вже є син, то, може, нехай воюють ті, в кого немає дітей?”. А він відповів: “Ні, свого сина я буду сам захищати”, – з болем згадує Світлана Серганчук.
Дружина Наталя розповідає, що коли зранку 24 лютого 2022 року почався ракетний обстріл Луцька, вони з Андрієм і сином пішли в укриття. На той час там зібралося пів села. Андрій як досвідчений ветеран став тоді неформальним лідером громади.
“Усі до нього йдуть і питають: «Що робити, як нам реагувати?», – пригадує Наталя. – Андрій сказав, щоб місцеві чоловіки в Рокинях згуртувалися і створили групу самооборони, аби контролювати, що відбувається. В нас тут теж атовці в селі є, то він їх усіх об’єднав, збив у купу, роздав вказівки”.
Зранку того ж дня Андрій пішов у ТЦК. Хоч ще перед повномасштабним вторгненням були готові медичні документи, які підтверджували, що Серганчук непридатний до служби за станом здоров’я. Лишалось пройти комісію, щоб йому зробили групу.
“У ТЦК побачили ці документи і відмовили [в мобілізації]. Він тоді домовився з кимось, щоб йому видали повістку, – розповідає дружина Наталя. – Коли йшов на ВЛК, то взяв і повиривав листки з медичної картки і сказав, що в нього хвороб нема. Він лікарів умовляв, щоб написали, що він підходить для армії”.
Андрія мобілізували до лав тодішньої 100-ї бригади тероборони. Спершу їхній підрозділ дислокувався недалеко від Луцька, згодом їх перевели на кордон із Білоруссю. Там тероборонівці копали і облаштовували укріплення, проводили тренування. Андрієві не сиділося на місці – він казав, що доля країни вирішується в боях на Київщині та на сході, рвався на фронт. Але мусив підкорятися наказу.
Хоча іноді й доходило до конфліктів Фестиваля з командуванням.
Побратим Ігор Мономах пригадує випадок, як на шикуванні комбат при всіх наказав Андрію зняти шеврон кіборгів, який він носив, як нестатутний. Андрій відмовився, сказавши: “Цей шеврон зароблений кров’ю, і не тобі з мене його знімати”.
Андрій із сином. Той самий шеврон, який вимагали зняти
Через тривале перебування в тилу та відсутність загрози частина особового складу волинської ТрО розслабилася. Дехто почав зловживати алкоголем. Це призводило до випадків стрілянини зі смертельними наслідками, підривів на мінах.
У результаті наприкінці лютого 2015 року батальйон відправили на схід, під Бахмут. Батальйон Андрія був приданий спершу до 77-ї бригади, потім до 57-ї.
Фестиваль із побратимами потрапили в саме пекло боїв, тримаючи єдину на той час “дорогу життя” на Бахмут неподалік сіл Богданівка та Хромове.
“У перший місяць ми воювали по лінії залізничного полотна. Дуже сильно нас тоді потріпали, – пригадує побратим Андрія Мономах. – Ми ж здебільшого необстріляні були. З обстріляних був Фестиваль і ще троє хлопців атовців. І всі пацани казали, що такого в житті ще не бачили. Фестиваль визнавав, що щось схоже було хіба в ДАПі.
На одній нашій СПшці прямо в окоп, під ноги пацанам залетіло шість мін. Настільки там було все пристріляно! Там і артилерія, і міномет, і танк збоку працював, і газом травили. Дуже страшно було. Там же і перший “двохсотий” біля мене був, йому відірвало голову…
Штурму прямого не було, та вибивали з окопів вони нас страшно. Нам тоді “вагнерівці” протистояли, то страшні люди. І ми ж без команди не могли відійти. Ми ж навчені були, що здихай, але сиди там, вгризайся в ту землю. Тримай позиції. Ми сиділи там тиждень, поки дали команду на відхід”.
Інший побратим Андрія Вячеслав розповідав, що 7 березня під Бахмутом вони потрапили під дуже сильний обстріл. Загинуло четверо бійців, ще 17 були поранені. Вийти ніяк не вдавалося – над головами постійно кружляв дрон-навідник.
Андрій з автомата збив цей дрон, який коригував по них вогонь. Безпілотник упав за 50 метрів, і Андрій на адреналіні виліз з окопу та помчав його забирати.
На трофейному “мавіку” було зображення черепа і підпис “Вагнер”. Той дрон Андрій віддав суміжникам-ГУРівцям, виміняв у них на б/к. Його підрозділ ТрО тоді був погано забезпечений, особливо зважаючи на характер завдань, які перед хлопцями ставило командування.
Після того, як збили дрон-розвідник, тероборонівці змогли відійти і евакуювати поранених.
Андрій зі збитим вагнерівським БПЛА
У березні 2023-го Андрій отримав поранення під час мінометного обстрілу, але відмовився від госпіталізації, продовжуючи і в наступні роки воювати з уламком в руці.
Побратим Григорій Гірін “Зуб” розповідає: “Кращого побратима, ніж Фестиваль, я не знаю. Він допоміг мені після поранення, невдовзі після того, як нас перекинули під Бахмут.
Нас поставили тоді тримати фланги біля міста, а в самому Бахмуті ще тривали бої. Біля Богданівки ми потрапили під обстріл, прилетіла 82-мм міна, мене посікло уламками. За мною на відстані метрів п’ять ішов Фестивальчик. Він теж зловив уламки, але підбіг до мене, питає: «Де турнікет накладати?» Я йому кажу: «На ногу, а на руку я сам упораюсь». Наклав мені турнікет, потім мене евакуювали, і я 10 місяців по госпіталях лікувався”.
Коли на початку літа 2023 року почався український контрнаступ біля Бахмута, підрозділ Андрія отримав наказ зайти на звільнені позиції і утримувати їх.
“Хлопці зі штурмових підрозділів йшли вперед, відтісняли ворога, а далі ми, вже як легка піхота, заходили і тримали їх, – розповідає Ігор Мономах. – Я не знаю, що страшніше, чесно кажучи: чи коли ти штурмонув і вийшов, чи коли ти зайшов, сидиш – і в тебе все летить, до тебе все лізе.
Фестиваль мав таку звичку: він завжди збирав усе б/к і тягнув до нас. Ходив по пі***рських окопах, які наші відбили під час штурму, а вони ж завалені трупами, смердять – і все вишуковував. І зброю, і б/к. Хтось просто так іде, а Фестиваль завжди на собі щось тягне. Він молодчинка був, стільки всього приносив.
В нього єдиного, мабуть, завжди були трофейні бронебійні патрони з чорною головкою. Він прийде, насипле нам тих патронів, я їх позаряджаю. Дуже добре пробивали броню.
Таких, як Андрій, можна порахувати на пальцях. Сміливий, відчайдушний. І до чого шустрий був! Фестиваль тут, Фестиваль там… Раз ми були в посадці, і по нас вогонь відкрили. То він сам увесь фланг з автоматом тримав.
А ще він був безвідмовним. Треба вийти на позицію замінити когось, може, хто поранений чи хворий – Фестиваль ніколи не відмовляв. І завжди навчав недосвідчених хлопців, показував, як працювати з гранатомета та іншої зброї”.
Ігор Мономах “Самурай”
У липні 2023 року підрозділ Андрія перекинули на Харківщину, під Куп’янськ – на підсилення 3-ї танкової бригади. За його словами, порівняно з пережитим під Бахмутом це був “відпочинок”. Згодом його батальйон передислокували під Лиман.
Увесь цей час Андрій намагався перевестися в інший підрозділ. Його готові були взяти у 80-ту ОМБр, де служив його кум. Але, попри готове відношення з десантної бригади, у “сотці” не погодили його переміщення.
Через це у Фестиваля почався серйозний конфлікт із командуванням. Також Андрія обурювало те, як несправедливо нагороджують бійців, оминаючи дійсно заслужених, котрі воювали в самому пеклі.
Він навіть публічно відмовився прийняти медаль від командира бригади “За оборону Бахмута”. Аргументував це тим, що не сприймає лицемірства: адже, з одного боку, його постійно серед перших відправляли на найбільш небезпечні завдання, але не дозволили перевестися.
Фестиваль скаржився, що до них як приданого підрозділу ставляться як до “розхідного матеріалу”. Що командири бригад, до яких їх долучали, не цінують життя бійців. Це йому боліло найбільше. Як і втрата бойових товаришів.
Андрій Серганчук
Не раз він ішов і сам витягував тіла полеглих побратимів. Казав, що не може спокійно дивитись, як вони гниють в окопі, тоді як удома чекають рідні.
Дружина Наталя згадує: “Андрій такий був, що все їм висловлював у вічі. Він не міг спокійно спостерігати. Казав: “Я лізу в ті окопи, там лежать наші хлопці. Йду і прошу: дайте мені пакети. Хлопці, ходімо заберемо їх звідти! Їх же чекають вдома. Хоч би поховати по-людськи…”
Але керівництво не давало нічого… Його це зачіпало дуже сильно… А витягував він не тільки загиблих, а й поранених”.
Фестиваль особливо не любив тих, хто ховався в тилу. Ще з часів своєї служби в АТО завжди наголошував, що є справжні “кіборги”, а є ті, хто лише примазався до їхнього подвигу.
Водночас Андрій пишався тим, що саме їхній 53-й батальйон одним із перших серед ТрО отримав бойовий прапор.
Через рік постійного перебування на передовій в Андрія загострилися проблеми зі здоров’ям. Особливо сильно мучила спина. Він не міг довго носити бронежилет, регулярно опинявся під крапельницями.
Побратим Роман Грибовський, який служив уже в новоствореному взводі БПЛА, запропонував Андрію перевестися до них. Спершу Фестиваль поставився до цього скептично, казав, що не грав у комп’ютерні ігри і не знає, чи в нього щось вийде. Але навесні 2024-го таки перевівся. Пробував літати на БПЛА, тренувався на волонтерських дронах.
“Так він вчився, вчився і зрозумів, що це взагалі не його. Тоді Андрію порадили: “Іди в підвал, де роблять [вибухівку на] скиди. Допоможеш поки там хлопцям”. Так він потрапив до саперів. Їхнім керівником на той час був військовий на псевдо «Гном». Він навчав Андрія, як правильно працювати з цією вибухівкою, як розрізати, складати, скручувати її. І Андрію це дуже зайшло, – розповідає Наталя. – Він захотів цим займатися. Знайшов книжки по мінно-вибуховій справі, просив мене роздрукувати їх, щоб забрати, коли приїде у відпустку. Купував додаткову літературу. Дуже цим захопився.
Особливо йому сподобалося робити скиди з вибухівкою для важких дронів типу “Вампір”, “Королева шершнів”. Андрій казав: «Ось це якраз моє».
Андрій Серганчук чіпляє вибухівку на важкий безпілотник “Вампір”
Коли він перейшов у новий підрозділ «Чорний ворон», був дуже задоволений. Казав, що тепер йому набагато легше. Що в нього класна команда, з якою вони добре спрацювалися. Мав вільний час. Бо ж вони на добу виходили, а добу чи дві були вільні, жили на квартирі з кумом.
І якось він мені каже: «Гриб їде у відпустку, приїжджай сюди до мене в Краматорськ». Мама тоді погодилася доглянути за малим, і я поїхала.
І тоді в нас із ним був ніби другий медовий місяць. Без дитини, тільки ми двоє. Андрій удень ходив бомби крутити, через добу на виїзди їздив, а решту часу ми були разом, гуляли по місту. Він ще жартував: «Нарешті я хоч Крам побачив».
Пам’ятаю, як приїхала, перша ніч – ні тривоги, нічого. І тут КАБом через дві хати як влупило! Я підхопилася перелякана, вчепилась йому за руку. Він каже: «Ти мені руку відірвеш. Не заважай спати». Я питаю: «Андрію, це що було?» – «Та це КАБ упав. Спи краще». В мене паніка, істерика, бо я ж так близько ще не ніколи не чула прильотів… Потім ми вдень виходимо – а там будинок вщент розбитий. Я в шоці, а він каже: «Ну, КАБ то й КАБ. Нічого страшного».
Він їх не боявся, і взагалі нічого не боявся. Не допускав думки, що може загинути. Казав: «Я все одно не вмру. Навіть думати не смій про таке».
І він настільки всіх запевнив, що не може загинути, що ми повірили».
Вже після його смерті рідні дізналися, що було багато випадків, коли Андрій наближався за крок до загибелі.
Коли Наталя отримає телефон полеглого чоловіка, побачить фото продірявленого шолома, відео з хлопцями після штурмів та обстрілів, які кажуть, що “ледь не здохли”.
У серпні 2024 року Андрій, як сапер, почав виконувати бойові завдання в Торецьку. На той час частина міста вже була захоплена ворогом, бої точилися в самому населеному пункті.
Згодом частина українських військових опинилася в оточенні, і завданням їхнього екіпажу було не тільки бомбити ворожі позиції, а й забезпечувати логістику для заблокованих побратимів.
Керувала дроном подруга Катерина на псевдо “Миша”. Вона розповідає про свій досвід служби з Андрієм, який навчав її як новоприбулу.
“Безпосередніми обов’язками Андрія було споряджати дрон вибухівкою. Його завданням було зробити бомбочку і причепити на дрон, а моє – скинути її. І яку бомбу не дай Андрію, він її скрутить так, що вибухне. Десять, двадцять вильотів – жодного разу не траплялося такого, щоб не відбулась детонація.
Андрій все дуже професійно робив, все скручував. Він міг це зробити із заплющеними очима. Такої людини, як він зараз у нас нема. Він горів справою.
Він сам проявляв ініціативу. Коли давали ціль, він завжди питав: яка там хата, який дах? Бетон чи щось інше? В залежності від того вирішував, що чіпляти, що буде найефективнішим.
Він міг практично з нічого зробити детонатор, щоб воно вибухнуло. Він просто один заміняв з десяток людей.
Андрій Серганчук із саморобною вибухівкою для скиду
Для нашого екіпажу загибель Андрія – дуже велика втрата. Не тільки як сапера, а і як побратима. Ми за ним ходили, як курчата за квочкою. Мені не було з ним страшно десь вийти, бо він завжди казав, що помре від старості, а не на війні. Десь йому так ворожка наворожила.
Він був дуже сміливим. Якось у хату, де перебував екіпаж наших FPV-шників, влучив снаряд чи 120-та міна. Хату розірвало. Наші хлопці не виходили на зв’язок. “Старлінк”, рації були знищені. Андрій першим проявив ініціативу – пішов подивитися, чи з ними все в порядку, за потреби надати першу допомогу. У той день це взагалі була не його зміна. А місце “прильоту” – “сіра зона”. Ті хлопці, на щастя, виявилися живими, хоч серед них і були “300-ті”.
Андрій і Катя під час боїв за Торецьк восени 2024 року
Він воював за свою сім’ю, за Україну, за побратимів. Він був таким, як вогник. Запальний, дуже сміливий.
Але був і обережним, завжди прислухався до звуків. Чув, де “приходи” наші, де не наші, де треба пригнутися, де присісти, де відбігти. Казав, що переживає за маму, не все їй розповідав, адже після Майдану вона й так посивіла.
Андрій говорив, що воювати має кожен. Кожен, хто любить Україну, хто хоче її захистити, жити в мирі, має зробити якусь жертву. Як кажуть, ти або на фронті, або для фронту”, – розповідає Катя.
16 лютого 2025 року екіпаж Андрія вирушив на чергове бойове завдання під Торецьком. Вони встигли злетіти пару разів, скинули бомби, “задвохсотили” когось із противників.
У момент, коли Фестиваль черговий раз чіпляв вибухівку на “Вампір”, у нього влучив ворожий FPV-дрон на оптоволокні.
Андрій не почув, як той підлітав – якраз гучно працював генератор. Один із уламків поцілив прямо в серце. Андрій загинув миттєво.
Катя розповідає про той страшний день: “Нічого не передбачало, що щось таке може статися. День був такий спокійний, все в нас ішло за планом, хотілося працювати.
Ми з побратимом Колею пішли міняти батареї. Андрій приніс бомбочку, почав її чіпляти. І в цей час Коля побачив, що на нас летить “ефпівіха”. Я навіть не пам’ятаю толком, як це все сталося. Тоді в мене було якесь запаморочення, світло в очах, і в вухах почало дзвеніти.
І тоді бачу – Андрій вже “200-й”… Він одразу загинув, моментально. Навіть не зрозумів, що сталося…”
Снаряд побратимів “За друга Фестиваля”
Дружина Наталя дізналася про загибель чоловіка по телефону, коли їхала із сином до школи. Обняла його в нападі горя зі слізьми.
– Мамо, що сталося?
– Максиме, ти ж знаєш, що тато на війні?
– Знаю.
– Ти ж знаєш, що там стріляють? Що, буває, хтось гине?
– То що, тато вмер?
– На жаль, так, Максимку, тато загинув…
– То його росіянці вбили?
– Так, вбили. Але ж ти знаєш, що тато тебе любить. І тато завжди буде біля тебе. Просто тепер він буде дивитися на нас із неба.
– То він на хмарці буде? А він із хмарки не впаде?..
Коли Андрія ховали, Максим йому намалював малюнок із дроном і написав букви “А” й “М” – Андрій і Максим. Біля хати поклав йому той малюнок, вчепився в труну. Казав, як він його любить, як скучає, як хоче його обійняти. А потім мама моя його забрала, бо я не хотіла, щоб він був на похороні і бачив це все…” – розповідає Наталя.
Андрієва мама Світлана згадує: “Останнього разу, як він від нас їхав, я його обняла і кажу: «Синочку, я так хочу, щоб ти не їхав». А він мені: “Мамо, я і сам не хочу. Вже не раз подумував: піду в СЗЧ, але тут же сам собі даю відповідь: «А як же мої побратими? Якщо всі підуть в СЗЧ, то що тоді буде з Україною?»
В нього ж були проблеми зі здоров’ям: не мав селезінки, три хребетні грижі, осколок у руці. Але він був занадто відповідальний, щоб просто так взяти і піти, покинути все.
Після загибелі сина я попри все стараюся жити. Хоча, якби не Максим, не знаю, чи змогла б. Падаю, піднімаюся. Не чекаю ні співчуття, нічого, але дуже образливо через людську байдужість. Ось, наприклад, ми хочемо зробити в селищі стелу й Алею слави – і натикаємося на байдужість влади. Дев’ять місяців ходимо, і нас не чують.
Я не перестаю плакати. Вранці просинаюся і лягаю з думкою про нього. Як він там? Сніг нападав, я питаю: «Синочку, чи тобі не холодно там?» Кожної неділі їду до нього на кладовище. П’ятниця приходить, і мене вже тягне туди. Я як не поїду, то я не жива. Мені кажуть: «Не їдь, все притихне». Не притихне…”
Андрій Серганчук із мамою, дружиною і сином
“Нещодавно в Максима був день народження, і я запитала в нього: “Що нам з татом тобі подарувати?”. А він каже: «Мамо, а можна, щоб тато прийшов? Я його обніму, поцьомаю, і мені вистачить». І в нас на день народження було два подарунки, від мами і від тата. Він маленький, йому це потрібно.
Або просить: «Розкажи мені про тата, як він воював? Тато ж був воїном. Ось його побратими казали, що тато в мене дуже крутий. Будь як тато». Тож я збираю спогади побратимів і друзів Андрія у книгу для сина”, – розповідає дружина Наталя.
Обговоривши все з рідними, вона створили петицію для присвоєння Андрієві Серганчуку звання Героя України.
“Ми назбирали необхідні 25 тисяч голосів, але в бригаді подали Андрія до нагородження орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а не Золотою Зіркою Героя, – зітхає Наталя Серганчук.
– Потім син звичайно все зрозуміє, а зараз він ще дуже маленький, і йому головне, щоб всі знали, що його тато герой. Я роблю все максимально можливе, щоб про Андрія пам’ятали.
Мені часто ще не віриться, що Андрія нема. Іноді проходжу в Луцьку біля стенду з полеглими воїнами, дивлюсь на його портрет, а все одно шукаю його десь поруч...”
Вічна пам’ять і шана герою!
Читайте також:
Світлий лицар, добрий Джокер, Маленький принц. Пам’яті Назара Островського з “Азову”, який загинув за Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
