автор: Леся Шовкун
фото надані героєм матеріалу, 20-ю бригадою СБС “К-2” та з відкритих джерел
Повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, кавалер ордена Данила Галицького, Народний герой України – усе це про підполковника Олександра Старину, який добровільно мобілізувався у 2014 році й відтоді залишається у війську.
Багато років він прослужив у розвідці: починав командиром взводу розвідувальної роти 74-го окремого розвідувального батальйону, згодом очолив роту, а у 2022 році став командиром 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти. За його плечима – оборона Донецького аеропорту, бої за Мар’їнку, Красногорівку й Авдіївку, Харківська операція, звільнення Лиману та наступальні дії на Херсонщині.
Нині Олександр Старина “Старий” служить у 20-й бригаді Сил безпілотних систем “К-2” і командує батальйоном, який спеціалізується на мідлстрайках – ударах на середню глибину. Його підрозділ полює на російський транспорт, контролює логістичні маршрути окупантів, уражає командні пункти, склади та інші важливі об’єкти ворога.
Про все це, а також про те, як у 2014-му Олександра Старину “вкрала” розвідка, хто підманув його з контрактом, чому після стількох років у розвідці перейшов у “безпілотчики” і чи важко було “перекваліфікуватися” – в розмові “Новинарні” з командиром батальйону безпілотних систем 20-ї окремої бригади БПС “К-2”.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на YouTube-каналі “Новинарня“:
“Вибачте, у комбата геть немає часу – надто багато роботи цими днями”, – таку відповідь “Новинарня” раз за разом отримувала на прохання нагадати підполковнику Старині про обіцяні фото до цього матеріалу.
Робота – то святе. Особливо коли це така робота. Якщо ви бачили (а хто не бачив?) відео з розбитими вщент військовими машинами й палаючими бензовозами на так званій “трасі Новоросія”, що нею ще недавно так пишалися окупанти, “прильотами” по командних пунктах росіян в окупованих районах півдня чи Криму та інші “смачні” моменти такого типу – серед цих кадрів майже напевне були й здобутки “ударних крил” батальйону Старини.
На запитання, як далеко вони “долітають”, комбат хитро посміхається:
“Якщо буде потрібно – можемо долітати навіть до Уралу.
Але наразі нас у першу чергу цікавить окупована територія і Крим”.
Зрозуміло, що для різних завдань та цілей і дрони потрібні різні. Підполковник підтверджує: номенклатура засобів, якими працює його батальйон, досить велика. Тим паче, зараз безпілотників різних типів і виробників існує стільки, що є з чого вибрати.
“Є чимало дронів, які з різних причин не підходять для нашої роботи по визначених цілях. І плюс у тому, що ми маємо можливість підбирати собі потрібні засоби під конкретні задачі. У Силах безпілотних систем дуже гнучка система забезпечення. Це вже зовсім не так, як було раніше – коли є якась певна номенклатура і ми маємо користуватися лише нею”, – не приховує задоволення прогресом у забезпеченні комбат.
Логістика окупантів палає після влучних ударів українських дронарів. Скріншот з відео
У фокусі уваги його бату – як ворожа логістика, так і інші об’єкти окупантів: склади, командні пункти, інфраструктура тощо. Радіус дії безпілотників дає змогу контролювати територію на 150 і більше кілометрів углиб.
“Достатньо, щоб перекривати майже всю логістику противника”, – констатує підполковник Старина.
Читайте також:
“Такої кількості самогубств я ще не бачив”. Інтерв’ю з командиром батальйону безпілотних систем “MARA” Несмачним
Частину завдань батальйон отримує від вищих штабів і виконує як елементи вже спланованих операцій. В інших випадках підрозділ працює в інтересах армійських корпусів і сам пропонує цілі або формат своєї участі.
Така система дозволяє не лише чекати наказу, а й ініціювати операції, якщо розвіддані та наявні засоби дають для цього можливість. Що, до речі, цілком відповідає принципам нового головнокомандувача Збройних сил Михайла Драпатого.
З огляду на характер нашої війни – першої “справжньої” війни третього тисячоліття – постійне протистояння триває не лише на умовному полі бою, а й на технологічному рівні. Кожна сторона постійно вдосконалює як своє озброєння, тобто у цьому випадку дрони, так і методи протидії озброєнню противника. Інколи цей процес триває довше, інколи – аж надто швидко.
“Реакцію ворога на наше масове застосування “Старлінків” ми відчули десь уже за 3-4 місяці після того, як ми почали активно їх використовувати, – наводить приклад командир.
І запевняє, що українські військові також успішно знаходять способи боротьби з російськими засобами протидії нашим влучанням.
“Можете в цьому не сумніватися. Думаю, що вже найближчим часом ми знову зможемо їх здивувати“.
Успіхом своїх операцій дронарі значною мірою завдячують тісній співпраці з виробниками. За багато років війни в багатьох підрозділів склалися з ними вже не тільки ділові, а й дружні взаємини. Власне, ті, з ким не склалося, довго серед постачальників і не затримуються – принаймні якщо йдеться про “прямі” закупівлі саме тих засобів, які військові розцінюють як ефективні і якими прагнуть працювати й надалі.
“У кожного виробника є своя “улюблена” бригада, з якою він спілкується й від якої отримує фідбек для вдосконалення своєї продукції.
Ті виробники, з якими ми співпрацюємо постійно, мають змогу бачити боєзастосування своїх дронів онлайн. Завдяки цьому вони в разі потреби самі можуть переконатися, що саме треба оперативно “допиляти” або які недоліки оперативно усунути, щоб наступного разу все пройшло ще більш вдало”, – пояснює Старина.
Робота оператора дронів. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Така співпраця є життєво важливою для представників оборонно-промислового комплексу – звісно, якщо вони хочуть, щоб їхня продукція була ефективною і конкурентоспроможною. Немає кращого випробування для зброї, ніж безпосереднє застосування в бойових умовах, наголошує комбат.
На запитання, хто є основним джерелом постачання дронів для мідлстрайку – держава чи, наприклад, волонтерські фонди, – комбат констатує:
“Ми використовуємо таку кількість дронів, що навіть найбільшим волонтерським фондам було б дуже важко нас забезпечувати без допомоги держави. Постачання безпілотників – це дуже й дуже недешева справа.
Тому якусь кількість дронів ми отримуємо безпосередньо від держави, а на якусь кількість отримуємо кошти для закупівлі. І це великий позитив, що ми маємо можливість не просто отримувати вже закуплені державою дрони, які, можливо, нам би не зовсім і підійшли. А отримавши певну суму, вже самі вирішуємо, які дрони на неї закупити. Бо знаємо, що саме вони потрібні нам на конкретному етапі для роботи по певних цілях.
Більше того, одразу можемо домовитися з виробником про відповідну комплектацію і навіть про те, яка саме бойова частина має бути в цих дронах. Це дуже зручна, міцна й ефективна схема”.
Підполковник Олександр Старина. Фото надане пресслужбою 20-ї окремої бригади СБС “К-2”
Вартість одного БПЛА може коливатися від тисячі до десятків тисяч доларів за одиницю. Ті з них, які можуть пролетіти хоч трохи далі в глибину російської або окупованої території, коштують щонайменше 50-60 тисяч доларів за одиницю. Якщо приблизно прикинути, скільки дронів випускає по ворогу кожен підрозділ, який працює на середню й велику дальність, то в масштабах бригади це сотні мільйонів гривень на місяць.
Ті користувачі інтернету загалом і телеграму зокрема, які з весни із захватом стежили за тим, як наші “мідлстрайкери” роздовбують ворожу логістику, мабуть, помітили, що відео з палаючими фурами й бензовозами десь із середини літа стало значно менше, ніж у кілька місяців до того.
І, як можна помітити в коментарях, принаймні дехто сприйняв це як свідчення того, що “росіяни навчилися ефективно протидіяти нашим дронам”; “військовим перекрили постачання і дронів не вистачає”; “знову все про**ли, ми програємо”, (підставте свій варіант).
Тож запитую в комбата Старини, куди поділися десятки відео з розбитими ворожими цистернами на “трасі Новоросія” та інших шляхах окупантів і в чому причина. Невже справді перестали уражати?
“Ми працюємо так само, як і працювали, – заспокоює підполковник. – Хоча уражень справді стало менше. А що тут дивного? Уявіть собі: якщо на початку, коли ми починали “вибивати” логістику, вилітаєш – і очі розбігаються. Машин безліч, цілі одна краща за іншу – куди той літачок направити?!
А коли вилітаємо тепер, то доводиться їх шукати й шукати, ціле полювання влаштовуємо. Тому все просто: уражень менше – бо залишилося значно менше цілей”.
Звісно, протидію нашим дронам ворог також покращує, проте це безперервний процес дії та протидії: поки одна сторона посилює захист, інша знаходить нові способи його обійти.
Дивіться також:
“Треба буде – поставимо на “Вампір” Wi-Fi”. День на фронті з операторами важкого дрона бригади “К-2”. ВІДЕО
Олександр Старина у 2020 році, в день вручення йому відзнаки Народний герой України. Фото із соцмереж
– Не знаю, чи встигаєте ви стежити за настроями в тилу, але вони зараз далеко не такі оптимістичні, як іще кілька місяців тому. Тоді всі раділи нашим діп- і мідлстрайкам, мальовничим наслідкам ударів по НПЗ і складах Wildberries у Росії, забитим згорілою технікою трасам окупантів і величезним чергам за пальним. А тепер принаймні в соцмережах на зміну оптимізму прийшов “фестиваль паніки й істерики” – мовляв, і ударів по Росії стало менше, і у нас вони розбивають все, до чого дотягуються, і Київ кошмарять, і зима близько, і закликів до “якнайшвидшого миру” (читай капітуляції) все більше…
Можливо, ви зможете якось заспокоїти схвильованих громадян. Розкажіть, чи здатна взагалі Україна завдяки, зокрема, й вашій роботі переламати ситуацію на свою користь?
– Я трохи так по-філософськи вам відповім.
Я на війні з 2014 року, відколи мобілізувався. І всі ці роки, починаючи з 2014-го, друзі й знайомі постійно запитували мене, коли все це закінчиться.
Так от:
спершу я постійно відповідав, що ще трошки, ну, максимум рік, і все закінчиться, все буде добре. А десь у 2018-му перестав.
– Чому?
– Бо зрозумів, що тільки від нас це не залежить. Тому нам треба просто добре робити свою роботу, а від хорошої роботи в будь-якому разі буде й результат.
А коли і як ця війна закінчиться – того ми не знаємо. Можливо, вже завтра десь комусь на голову каменюка впаде, все кардинально зміниться, настане мир і ми всі роз’їдемося по домівках.
А можливо, доведеться воювати ще не один рік.
Тому щоб не засмучуватися від розчарувань, краще зайвий раз не “зачаровуватися” і не плекати марних надій, а просто працювати й робити все, щоб досягати у своїй роботі якнайкращих результатів.
Підполковник Олександр Старина. Фото надане пресслужбою 20-ї окремої бригади СБС “К-2”
– Оце так заспокоїли!
– Ну що я можу сказати – якщо вам потрібна інша відповідь, то набирайте Арестовича! (сміємося обоє)
– Давайте тоді суто про роботу. Наскільки взагалі системні удари по тилах ворога, зокрема вашого батальйону, впливають на ситуацію на лінії боєвого зіткнення? Чи допомагає це зупинити просування ворога?
– Глобальний вплив я оцінювати не буду – це питання вищого рівня компетенції. Але на тому рівні, на якому ми працюємо, можу вас запевнити: різниця відчутна. Тобто можливості безпілотних систем вплинути на передній край справді великі.
Навіть якщо йдеться тільки про те, щоб перерізати логістику ворога – це вже сильно впливає на те, що відбувається на конкретній ділянці. А ми ж іще знищуємо їхні штаби, б’ємо по тилах – це все допомагає створити дуже суттєві передумови якщо не для розгрому, то принаймні для того, щоб відтісняти противника від тієї ж лінії зіткнення. Тобто вплив ми здатні створювати дуже якісний і дуже потужний.
– Про дрони ми вже поговорили, а як щодо людей? Як у вас ситуація з особовим складом? Зрозуміло, що його у війську всюди бракує, але безпілотні системи – це зараз дуже популярний напрямок…
– Ну, тут та сама ситуація, що й з дронами – забагато не буває і завжди хочеться, щоб було більше. Так, у нас, можливо, не така велика проблема з поповненням, як в інших. Але це не значить, що її нема.
Пілот К-2. Ілюстративне фото
Скажімо так, у нас є велика потреба у фахівцях певних спеціальностей. Безумовно, вистачає вакансій і для “простішої” роботи, якої можна дуже легко навчитися. Але з огляду на нашу специфіку, є дуже велика потреба у кваліфікованих кадрах. Адже нам потрібні не тільки пілоти – тобто не тільки люди, які працюють з пультом. Хоча й цього далеко не кожен може легко навчитися…
– Побутує думка, що молодим людям робота з БПЛА дається легше, ніж старшим. З ваших спостережень, можете підтвердити це твердження?
– У нас десь третина пілотів – це люди 35+, тобто не наймолодші.
Але, крім пілотів, є ще й інша специфіка роботи. Наприклад, аналітики. Це люди, які знаходять цілі, по яких треба працювати. Дуже специфічна спеціальність, ми постійно їх шукаємо.
А ще є верифікатори. Після ураження вони його аналізують, підтверджують (або ні) й так далі. Тобто це дуже велике коло людей, які працюють, скажімо так, не на передньому краї, а майже “в офісних” умовах. І їх також іще треба пошукати!
Тож люди нам дуже потрібні, причому на різні посади.
І це проблема. Дуже часто буває таке, що людина, якої нам надзвичайно бракує, до нас не прийшла, а потрапила, скажемо відверто, десь у піхоту, і вже проходить службу. Там їй видали автомат, відправили на позиції чи посадку штурмувати – а це, наприклад, дата-аналітик чи програміст.
Ми за нього мішок золота готові віддати, а він там з автоматом бігає…
Теж важлива робота, але хотілося б, щоб він був тут.
– Простіше кажучи, людина ховалася й не йшла у військо на посаду за фахом, а коли “бусифікували” – то вже пізно. Чи ви можете “витягти” потрібного вам спеціаліста, якщо його вже мобілізували в інший підрозділ?
– Скажімо так, це дуже непросто. Це робиться на особистих зв’язках, часом доходить мало не до “торгу”: “віддайте нам того-то, а ми вам щось на заміну дамо!”.
Дуже багато залежить від його безпосереднього командира. У мене, наприклад, така особиста філософія, що я нікого силою не триматиму. Якщо до мене підходить військовослужбовець і каже, що він хоче десь служити в іншому місці, я йому все підпишу і відпущу.
А деякі командири до цього підходять інакше. Ну і якщо в когось просто не вистачає людей, щоб сидіти на позиціях, то звісно, що відпускати когось йому не хочеться.
Тому я вже всім своїм знайомим сказав і просив передати їхнім знайомим:
хлопці, якщо ви хочете служити за фахом, то шукайте собі посаду завчасно, поки не пізно.
Бо потім вас перетягнути до себе буде дуже важко.
І, до речі, чимало людей, яких я знав з цивільного життя, прислухались – прийшли до нас і саме за своєю спеціальністю.
– Тільки хлопці, чи й дівчата?
– Між іншим, дівчат у нас теж багато. Я насправді навіть прихильник того, щоб дівчат долучати до роботи з безпілотними системами. Бо, чесно кажучи, часом вони цю роботу можуть виконувати значно краще, ніж чоловіки. Що пілотом, що аналітиком, що верифікатором. Чоловікам багато на що бракує терпіння й уважності, а дівчата в цьому набагато сильніші.
– А що ви з огляду на це все думаєте про перспективи демобілізації тих, хто служить давно? Тим паче, ви й сам уже стільки років у війську. Люди, які служать з 2022-го, не кажучи вже про більші терміни, дуже стомилися й вичерпалися, їм конче потрібен відпочинок. Але якщо ніхто не прийде на їхнє місце, то як їх демобілізувати?
– Мені дуже важко було б відповісти на це питання. Воно насамперед стосується піхотних підрозділів. І хоч я теж багато років фактично в піхоті служив, зараз хтось може сказати, що не мені це коментувати, бо я собі в кабінеті, такий молодець…
Та якщо об’єктивно –
я й справді не уявляю, як зараз можна замінити тих людей, що вже служать.
– Ви вже згадали, що дуже довго були в іншій сфері, перш ніж перейти в безпілотну. Чому ухвалили таке рішення й чи важко було “перекваліфікуватися”?
– Так склалося, що хоча я й служив з 2014 року в розвідці, ми від початку багато працювали із безпілотною тематикою. І коли я став командиром роти, то в мене в роті була хоч і неофіційна, але важлива складова БПЛА.
Коли потім став командиром батальйону, ми продовжували це розвивати. Тому коли у 2024 році я прийшов у Сили безпілотних систем, то вже мав свої думки з цього приводу, мав проєкт, який планував реалізовувати. І от донині я його й реалізую.
Олександр Старина з побратимами під час АТО, 2015 рік
– Розкажіть про те, як ви взагалі потрапили у військо. Це зараз ви військовий з великим стажем, а тоді ж були звичайним цивільним, як і багато хто з нинішніх військових командирів.
– Я мобілізувався у 2014 році. Намагався потрапити в найпершу хвилю, але мені тоді відмовили – у військкоматі сказали, що вже всіх набрали й потреби немає. Тому мобілізувався вже у третій черзі, влітку 2014-го.
– Як опинилися в розвідці?
– Це дуже довга історія. Але якщо коротко, то сталося це абсолютно випадково. Скажімо так, я мав їхати в іншу частину, але розвідка мене вкрала просто дорогою (сміється).
Я закінчив Національний гірничий університет у Дніпрі за фахом юриста. Там була військова кафедра. Після неї я отримав офіцерське звання, спеціальність – командир взводу піхоти.
А після мобілізації став комвзводу в окремому розвідувальному батальйоні.
У 2014 році Олександр Старина з позивним “Старий” став командиром взводу 74-го окремого розвідувального батальйону. Підрозділ складався переважно з мобілізованих, а підготовка майбутніх розвідників багато в чому трималася на ентузіазмі самих військових і волонтерів.
“Нам видавали книжки, приїжджали хлопці-страйкболісти й показували те, що самі вміли. І за це їм подяка”, – згадував Старина в одному зі своїх попередніх інтерв’ю.
Після подій в Іловайську батальйон почали терміново готувати до відправлення на фронт. Спочатку розвідники мали влаштовувати засідки на можливих шляхах просування російських військ, однак невдовзі завдання змінили: їх відправили під Мар’їнку закривати ділянку, залишену іншим українським підрозділом.
За словами Старини, у перші місяці війни все відбувалося в умовах майже повної відсутності інформації та взаємодії: не було актуальних карт, знімків позицій чи налагодженого обміну розвідданими. Одного разу його взвод приготувався зустрічати боєм колону з десяти бронетранспортерів, про яку попередили волонтери. Лише згодом з’ясувалося, що це була українська техніка, про пересування якої розвідників ніхто не повідомив.
До жовтня батальйон перебував біля Курахового, а потім його перекинули під Красногорівку. Там група Старини здійснила розвідувальний вихід до шахти “Трудівська”, де росіяни облаштували блокпост. Розвідники підняли подарований волонтерами коптер, провели відеозйомку та встановили кількість окупантів. Здобуті дані передали піхоті 20-го тербатальйону, який тримав цей напрямок. Ніякі служби не працювали, ніхто нічого не обговорював. По суті, військові самі визначали собі завдання.
Восени 2014 року бійцям 74-го розвідбату запропонували добровільно зайти в Донецький аеропорт, щоб підсилити його оборонців. Старина сам запропонував відправити туди свій взвод. Його група здійснила дві ротації в ДАПі.
Під час оборони Донецького аеропорту
“О п’ятій ранку приїздив російський танк, робив чотири-п’ять пострілів і будив нас. Ми навіть не піднімалися – а куди тікати? Якщо снаряд влучить, ніщо не врятує. До того ж було страшенно холодно. У такі моменти найбільше хотілося теплої ковдри”, – розповідав він про ситуацію під час оборони нового термінала після втрати старого.
Пізніше, аналізуючи оборону ДАПу, Старина критично оцінював не лише дії командування, а й власну ініціативність. На його думку, відсутність наказу не мала означати бездіяльність: військові на місці краще бачили ситуацію й повинні були активніше зміцнювати позиції.
– Ви пройшли чимало знакових точок АТО/ООС. Як склалося так, що залишилися в армії й надалі?
– Мене обманули! (сміється)
Після боїв за Донецький аеропорт, Мар’їнку, Красногорівку у нас склалася така собі своя “банда”, з якою ми разом багато чого пройшли. І от тодішній заступник командира батальйону запропонував нам підписати контракт – або до закінчення особливого періоду, або офіцерський, на п’ять років.
Я тоді такий думаю: які п’ять років, ви що? Не збираюся я стільки в армії служити – війна максимум через рік закінчиться, і я собі додому піду.
І от
цей контракт “до закінчення особливого періоду” чинний у мене й досі.
Думаю, нас таких залишилися одиниці. І контракт “до закінчення особливого періоду” тягнеться з 2015 року.
– Скільки разів відтоді пошкодували, що підписали?
– Знаєте, я насправді не можу сказати, що шкодував.
На якомусь етапі в мене були думки повернутися до цивільного життя, продовжити свою юридичну практику. Але приблизно у 2017–2018 роках я зрозумів, що юристом вже навряд чи працюватиму. Бо це ж як лікар – юрист повинен мати постійну практику. Після тривалої відсутності важко починати з самого початку.
Тому, в принципі, я вже собі розумів, що так чи інакше буду продовжувати службу щонайменше до закінчення цього особливого періоду… Ну, а тепер уже до закінчення війни.
Так склалося, що весь час, поки я у війську, в мене надзвичайно крута команда, неймовірно круті хлопці поруч, друзі. Тому я взагалі не бачу ніяких причин шкодувати.
Олександр Старина з побратимами під час АТО
– А сім’я як ставиться до вашого “затяжного” контракту?
– У мене вся сім’я – це мама і син. Син уже дорослий. Йому 21 рік, але я думаю, що він уже цього року також у військо прийде.
– Це він сам так захотів?
– Так. Ми з ним неодноразово про це спілкувалися. Чесно кажучи, в нього, як на мене, така дещо “дурна” причина піти в армію (посміхається). Він каже: “В мене більшість друзів або поїхали за кордон, або в армії. Тут у цивільному житті просто не залишилося, з ким спілкуватись – а військо це новий етап життя, нове спілкування”.
Поки він такого не сказав, я б і не подумав, що можна таку мотивацію мати, щоб піти служити (посміхається). У мене й племінник служить, до речі.
Узагалі, якщо до 2022 року ще можна було говорити про те, що хтось “має” воювати, а хтось “не народжений для війни”, то після широкомасштабного вторгнення, думаю, вже немає сенсу це навіть обговорювати.
– А сам ви з патріотичної родини? Як прийшли до усвідомлення того, що Україну треба захищати, а Росія – ворог?
– По-перше, я з Дніпра. У нас була, в принципі, типова ситуація для сходу України. У 1990-х роках я навчався в російськомовній школі, причому вона залишалася чи не єдиною російськомовною вже навіть після того, як більшість шкіл у місті перейшли на українську. Середовище, як ви розумієте, було переважно проросійським. Але я, хоч і не був якось дуже патріотично налаштований, якось розумів, що ми маємо свою державу, яку повинні розбудовувати.
Родина в мене також була дуже типова для цього регіону. Батько був налаштований більш патріотично, за Україну – але розмовляв у кращому випадку суржиком.
А мама навпаки – налаштована проросійськи, але при цьому дуже добре знала українську. Хоча вона сама з Бєлгородської області Росії, але з українського села.
У 2004 році, коли я тільки-но закінчив інститут, почалася Помаранчева революція, і я в ній брав активну участь. У Київ не їздив, але в Дніпрі в нас були дуже активні виступи на той час.
Певний час ми з матір’ю навіть не спілкувалися, бо вона цих моїх поглядів категорично не поділяла. Тому коли у 2014 році після анексії Криму я пішов у військкомат, щоб мобілізуватися, то чекав, що вона знову зі мною не розмовлятиме. А вона натомість сказала, що це чудово, бо “того божевільного має хтось зупинити”. Це про Путіна.
І оце був перелом. Уявіть собі, проросійськи налаштована жінка, вже в віці, в якої хіба що ікони Путіна на стіні не висіло – і раптом каже, що цього навіженого має хтось зупинити.
Відтоді я неодноразово казав своїм друзям, що Путін зробив дуже велику справу. Він примудрився об’єднати українців, зробивши їх єдиною нацією. І якщо у 2014 році ще не всіх, то у 2022 році вже точно (а тим, хто не змінив проросійських поглядів і у 2022-му, то вже точно нічого не допоможе).
Олександр Старина
Повномасштабне вторгнення Росії Олександр Старина разом зі своїм підрозділом зустрів на Донеччині. Зона розвідки його підрозділу охоплювала райони від Торецька до Мар’їнки.
На запитання, чи очікували саме такого розвитку подій, комбат відповідає, що якась особлива напруга відчувалася ще з літа 2021-го.
“Ми влітку були на навчаннях на заході України. У серпні повернулися на Донбас, зайшли працювати – і майже одразу почалися обстріли командних пунктів тих чи інших бригад. Такого не було щонайменше кілька попередніх років. Один командний пункт батальйону обстріляли просто в Авдіївці.
Тоді ми зрозуміли, що щось змінюється. До лютого ця напруга постійно наростала, аж поки сталося те, про що ми всі з вами знаємо”.
Коли запитую, чи очікує він якогось умовного “перемир’я” чи бодай заморозки, Старина зауважує, що “це ж уже було”. Мінські домовленості, тривале позиційне протистояння, коли у зоні бойових дій інтенсивність боїв значно зменшилася, але й миру ніякого не було.
“Ми всі знаємо, чим це завершилося. Тому навіть якщо й можна щось “заморозити” – то зрештою результат буде той самий. Просто трохи пізніше”.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
