фото авторки та з архіву Віталія Дрозда
“Я став комбатом в листопаді 2024 року. Курська операція вже тривала, підрозділи 22-го батальйону вже виконували завдання на Курщині. Підрозділ мав великі проблеми в управлінні. Коли я заїхав на Курщину і розібрався з кількістю особового складу батальйону, який може виконувати завдання на передньому краї, то з’ясувалося, що йдеться про дві-три позиції відділення”.
Так про початок свого шляху на чолі підрозділу розповідає командир 22-го окремого батальйону безпілотних систем “Кратос” 25-річний майор Віталій Дрозд.
Ще донедавна це був 22-й окремий батальйон спеціального призначення окремої президентської бригади. Однак тепер, відповідно до нових умов війни та тенденцій у Збройних силах, його військова частина переформатовується у батальйон безпілотних систем.
“Люди, які були в піхоті, тепер будуть літати”, – говорить комбат Дрозд.
Він пояснює, як на одній із їхніх позицій, вглибині території Росії, четверо його підлеглих просиділи в оточенні три місяці, але вижили і тепер теж перенавчаються на операторів БПЛА.
Молодий командир знає, що і після видозміни його підрозділ працюватиме по Курської області РФ. “Зрештою, це найкращий полігон – територія Російської Федерації”.
Як воює окрема президентська бригада? Чи має вона якісь привілеї? Коли доводилося вступати з росіянами в стрілецькі бої? Куди зникали штурмові групи противника в селі Гуєво? Як саме чотирьох бійців батальйону Дрозда врятували після трьох місяців оточення на території Курщини? Як тепер піхотний батальйон перетворюється у дроновий?
Про все це і більше – в першому інтерв’ю Віталія Дрозда на посаді комбата.
До речі, саме в “Новинарні” комбат вперше відкриває назву свого батальйону – 22-й ОББпС “Кратос”.
Віталій Дрозд під час інтерв’ю “Новинарні“
– Пане Віталію, насамперед поясніть: окрема президентська бригада – чим цей підрозділ відрізняється від інших піхотних чи механізованих? Чи є якісь привілеї? Чи виконує бригада охоронні або церемоніальні функції?
– Зараз наша бригада практично нічим не відрізняється від інших механізованих бригад.
До 2022 року бригада була полком, і його основа виконувала функції лейбгвардії – охорона важливих об’єктів, [церемоніальні] зустрічі перших осіб країн-партнерів тощо. Наші функції не варто плутати безпосередньо з тілоохоронцями.
Під час повномасштабного вторгнення полк став механізованою бригадою, у складі якої є механізовані батальйони – це основа. Ми діємо як піхота, тому ніяких привілеїв не маємо.
Залишився батальйон почесної варти, і саме він зустрічає перших осіб іноземних держав, дипломатів. Також є оркестр почесної варти. Тож церемоніальні функції так і залишаються на плечах президентської бригади.
– Який шлях ви та ваш підрозділ пройшли з початку повномасштабного вторгнення РФ?
– Саме у 2022 році президентський полк став розширятися до бригади. До цього не всі були готові в контексті фінансування, забезпечення особовим складом і його підготовки. У нас були, наприклад, два спеціальні батальйони, які охороняли стратегічні об’єкти Києва та не мали функціоналу виконувати бойові завдання на фронті як механізовані підрозділи. Тому потрібно було це все переформатовувати, ставати на інше забезпечення, виконувати інші завдання.
Якщо раніше полк не мав мінометних батарей, дивізіонів, то з розширенням до бригади потрібно було набрати велику кількість людей на відповідні спеціальності, налагоджувати все і виконувати поставлені завдання.
– Де саме президентська бригада виконувала бойові завдання?
– Спочатку на Коксохімі, в Авдіївці, на Урожайному і Старомайорському. Згодом — на Великій Новосілці, у Нью-Йорку, Торецьку, Бахмуті, Курдюмівці, Кліщіївці, Озерянівці. Також ми виконували операції в Покровську, Часовому Яру, Вовчанську, Макіївці, Греківці та в Курській області Росії. Тримали оборону Соледара, Переїзного, Роздолівки, Харківщини, Київщини. Нині обороняємо Сумську область.
Я зі своїм підрозділом президентського полку ще в 2021 році виїжджав у Донецьку область, в Краматорськ, де ми охороняли стратегічні об’єкти.
– Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?
– У 2022 році я був взводним. 24 лютого перебував у Краматорську. О четвертій ранку лягли перші КАБи. Ми були попереджені: десь о 23-й годині 21 лютого дізналися, що зі сторони противника щось готується масштабне, але без конкретики. Звісно, всі були шоковані ракетними ударами по Києву…
Після повернення з Донеччини я став ротним: із моєї механізованої роти зробили повністю контрактну роту. Це був кінець 2022 року.
Доти в президентському полку більшість військовослужбовців були строковиками. Мобілізованих чи контрактників було мало. Їх почали набирати. Ми змінили ситуацію так, щоб у мене в підрозділі були контрактники і мобілізовані.
Першим нашим завданням мав стати Бахмут у 2023 році. Ми провели бойове злагодження, середній вік моєї роти на той час становив уже приблизно 35 років. Але ми в місто так і не зайшли, бо не отримали бойового розпорядження. З якої причини? Невідомо.
Після цього рота почала розпадатися, моїх військовослужбовців висмикували в інші підрозділи. Згодом я очолив штаб механізованого батальйону.
Ставши начальником штабу, багато для себе зрозумів різних питань, які стосуються функціонування армії в розрізі. І я щасливий, що це пройшов.
Віталій Дрозд зі своєю ротою
Після цього я очолив штаб 21-го окремого батальйону спецпризначення [у складі ОПБр], ми виконували завдання на Покровську, в районі Красногорівки. Надалі переїхали на Торецьк.
– Після роти – що було найскладніше на посаді начштабу батальйону?
– Начальник штабу – посада цікава, бо ти бачиш і розумієш, що відбувається на полі бою, все переносиш у графічні планувальні документи.
Торецьк був складною ділянкою фронту сам по собі. Коли ми заїжджали, мали виставити позиції. До них вела лише одна заїзна дорога, яка фактично кожного дня противником мінувалася, а нами – розміновувалася. Щоб заїхати, довезти б/к, змінити позиції тощо.
На Покровському напрямку росіяни задіювали велику кількість своїх малих груп, плюс ішла велика кількість техніки під час штурмових дій. Раз у півтора тижні противник проводив штурми в кількості 18-20 одиниць техніки.
– Чи був у вас страх, коли дивилися стрім і бачили велику кількість ворога, який наступає?
– Звісно. Коли йшла переважаюча кількість противника на техніці. Але, дякуючи суміжним підрозділам, все було відбито. Добре працювали і наші пілоти, і піхота, і колективні засоби озброєння.
Це стандартна ситуація на полі бою: сусід сусіду допомагає. Має бути взаємодія. Бо якщо я бачу, що в сусіда біда, а в мене все нормально, така ситуація тимчасова. Суміжникові треба допомогти, інакше ворог через його бойові порядки зайде в мої бойові порядки. Тому командир і начальник штабу батальйону мають володіти ситуацією в районі оборони та розуміти, що робиться в сусідів ліворуч і праворуч.
– У 2024 році ви очолили 22-й окремий батальйон спецпризначення у складі президентської бригади. Ваш бат брав участь у Курській операції. Як поставилися до вимоги воювати на території Росії? Скільки часу перебували там і які бойові завдання виконували?
– Я прийняв батальйон у листопаді 2024 року. Курська операція вже тривала, і підрозділи 22-го батальйону виконували завдання на Курщині. Тобто я приїхав як командир військової частини вже на [угруповання військ] “Курськ” – відповідно до функціональних обов’язків, за наказом командира бригади.
Віталій Дрозд під час інтерв’ю “Новинарні“
Мої емоції?.. Чесно – переживав. У собі був впевнений, але переживав, бо знав, що в підрозділі існують проблемні питання в управлінні. Ну і сам факт Курської операції…
Основна частина 22-го батальйону тоді перебувала в підпорядкуванні інших батальйонів, які мали свої райони оборони.
Десь через тиждень мені визначили район оборони – це було в населеному пункті Гуєво. Тоді ми почали забирати собі підрозділи, які були передані в підпорядкування інших батальйонів. Ми виставили лінію оборони, позиції відділення, вогневі позиції, колективні засоби ураження – зайняли там батальйонний район оборони.
Перед нами був населений пункт Пльохово, через річку Псел. Там ми також виконували бойове завдання – з Гуєва 120-мм мінометами вражали противника, які дозволяв собі спокійно розгулювати по Пльохову.
Паралельно із веденням бойових дій ми займалися злагодженням управління батальйону, вирішували питання забезпечення тощо.
На той час у батальйоні були дуже погано розвинуті безпілотні системи. Тому ми старалися людей із мінометних батарей, із медичного пункту, взводу матеріального забезпечення, технічного забезпечення забирати та відправляти на навчання, щоб створити в батальйоні аеророзвідку “мавіками” та ураження за допомогою FPV.
На той час, коли я прийшов у батальйон, у нас було всього лише два розвідувальні екіпажі й один екіпаж ударних FPV-дронів, і то не в повному складі. Ми почали це все активно нарощувати, надавати перевагу безпілотним системам, щоб я як командир батальйону міг зі свого командного пункту бачити, що відбувається в моєму батальйонному районі оборони, у сусідів справа і зліва. Зрештою, щоб міг чимсь вражати противника.
Мій командний пункт розташовувався спочатку на Сумщині, а потім, протягом 26 днів, – у Росії, в районі населеного пункту Горналь, біля тамтешнього Горнальського монастиря. Це 8 кілометрів від Гуєва.
Чому лише 26 днів?.. Бо під***ри почали активно працювати по своєму ж монастирю. Вони помітили, що ми чи суміжники проїжджаємо дорогою біля монастиря. Біля нього проходила дорога, якою можна було заїхати в Гуєво. Тому
росіяни почали рівняти із землею свій же монастир.
– Які інші виклики вас спіткали під час боїв на Курщині, і як ви з ними справлялися?
– Головний виклик – люди. Їх тоді було дуже мало.
Коли я заїхав на Курщину і розібрався з кількістю особового складу, який зможе виконувати завдання на передньому краю, з’ясувалося, що йдеться про дві-три позиції відділення.
Згодом, проробивши певну роботу, кількість таких позицій збільшили до шести. Людей перерозподілили і сформували цілком адекватну лінію оборони.
– Питання зв’язку в листопаді 2024-го вже було вирішене?
– Ще ні. Термінали Starlink, які вже були в батальйонах, що виконували завдання на території Російської Федерації, були завезені туди ще до прошивки.
Якщо я в листопаді хотів узяти Starlink і завезти його на територію РФ, то він там не працював би.
Питання зі зв’язком ми вирішували через Міністерство оборони – і отримали Starlink із таким тарифом, який передбачає безпосередньо управління на території противника.
– Що для вас було найскладнішим за час боїв біля Гуєва? Чи вдавалися до якихось тактичних хитрощів, щоб здобувати перевагу?
– Найскладніший момент – заїзд, логістика, зміна позицій. Бо одна дорога вела із Суджі, і її на той час противник уже контролював ударними дронами на оптоволокні. Інша дорога – через Могрицю, через державний кордон України.
У селі Гуєво було важко ще й через рельєф, працювати, зокрема, дронами: бо там були і висоти, і низини. Ми не могли просто виставити антену зі щоглою на 15 метрів і FPV-дроном вражати противника. Тому доводилося піднімати ретранслятори на “матрацах” (на дронах DJI Matrice – Авт.) на більшу висоту, і вже тоді вражати противника. Це не так складно, просто займає час.
Мапа бойових дій на Курському напрямку за 5 лютого 2025 року (Генштаб ЗСУ)
Корейців теж застали на Курщині. Вони були на лівому фланзі від нас. Їх застосовували дуже по-тупому: йшли великими кількостями, ледве не в шеренгу, могли колоною наступати. Але від російських під***ів їх відрізняло те, що корейці своїх поранених витягували. Це було їхньою помилкою, бо так їх легше вражати через скупчення. Але факт залишається фактом: вони витягували своїх поранених.
Читайте також:
У Північній Кореї вперше опублікували відео участі своїх військ у війні проти України
– Скільки вдавалося вражати ворожої техніки і живої сили за добу? Розкажіть про такі епізоди.
– Наша система ураження противника була побудована на тому, що ми не давали росіянам можливості підійти до нашого переднього краю. Яким чином? Виявлення й ураження. Ми не шкодували мін. На той час забезпечення мінами і снарядами було доволі велике, якщо порівнювати з Покровським напрямком, де ми також виконували бойові завдання.
Тому ми старалися щільним вогнем знищувати противника. Якщо я виявляв відділення противника, яке підходить до наших позицій, за 2 кілометри, ми вже починали активно вражати його мінометом, танком, після того – Мk 19 плюс FPV-дрони, скиди, “Вампіри”, “Кажани”. Бо противник там був ах***вший максимально.
Якщо говорити про найбільші кількісні показники ураження ворога колективним озброєнням, мінометами, скидами, то йдеться про близько 15-20 військовослужбовців “двохсотими” і “трьохсотими” за добу.
Щодо стрілецьких боїв у Гуєві, то наші військові теж могли знищувати близько 10-15 росіян.
– Стрілецькі бої теж доводилося вести?
– Так, коли ми перейшли з першого рубежу на запасний рубіж оборони. Проти нас стояли під***ські морпіхи. Їхні штурми були досить заряджені, вони хотіли нас витиснути з цього населеного пункту. Ми розуміли, що противник переважає чисельно, тому проводили засідки. Тобто в нас на позиції було по чотири-п’ять військовослужбовців, ми підрозділ росіян запускали просто на нашу позицію – і вже потім кинджальним вогнем знищували штурмову групу противника, на відстані зорового контакту, 50-20 метрів.
Тіла росіян ми потім ховали в підвалах чи покинутих хатах, щоб російські дрони не могли виявити, де їхні штурмові групи.
Так протягом тижня у форматі засідок ми “наколотили” багато під***ів, і по їхніх радіостанціях чули, як їхні командири рот чи батальйонів шукають свої штурмові групи, не можуть з ними зв’язатися.
Тому що їхня розвідка і накопичення сил відбувалися таким чином, що штурмові групи підводили до входу в населений пункт, після того штурмові групи по чотири-шість військовослужбовців розходилися по різних вулицях, і… зникали (усміхається).
Ми з цього дуже сміялися: як вони шукали і не могли знайти свої штурмові групи. Вони допускали проблеми зі зв’язком тощо.
Ставлю себе на їхнє місце – і я, напевне, почав би із начальником зв’язку вирішувати якось саме проблему зв’язку (сміється). Тому лише пошук тих штурмових груп зайняв у росіян певний час.
– Який у вас був добовий розхід мін на Курщині?
– Якщо 120-мм, то під час активних штурмових дій понад 60 могло в нас виходити. І приблизно 150 мін 82-го калібру, така ж кількість 60-го калібру.
Читайте також:
Командир 8-го корпусу ДШВ Дмитро Волошин: Дуже сподіваюся, що мені визначать задачу бути ударним угрупованням. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
– Що нового ви дізналися для себе як командир під час Курської операції?
– За рік управління батальйоном зрозумів чимало для себе і про себе, відкрив багато горизонтів. Я розумію можливості свого підрозділу, знаю, що буде відбуватися в подальшому. Є план на півріччя. Поставлені основні задачі, і ми з ними справляємося.
Віталій Дрозд під час інтерв’ю “Новинарні“
– Що стало причиною вашого виходу з Гуєва і з території РФ узагалі?
– Із села Гуєво ми вийшли, бо сил і засобів у нас не вистачало, треба було закріплюватися на інших рубежах, безпосередньо на державному кордоні.
– Знаю, що четверо ваших військових перебували в оточенні в тилу противника на глибині 11 кілометрів. Розкажіть про це. Як їх виводили?
– Так, це наші ”Шахтер”, “Більярд”, “Том” і “Хробак”. Ми довго не могли вивезти їх із позицій, тому що чисельність противника була доволі велика… Вони перебували на тих позиціях близько 90 днів… Якраз на ті дні припали великодні свята, то ми скидали хлопцям із дронів і ковбаску, і паску освячену (усміхається). Агродронами доставляли посилки на 10 кг, і зубну пасту, і воду, і рушники…
А коли вже постало питання їхнього виведення, то розробили план. Його підготовка тривала близько тижня. Треба було пройти через бойові порядки противника. Відстань до наших позицій складала близько 11-12 кілометрів. Ми проробили маршрут, яким вони будуть виходити.
Планували доставити їм нову форму, але зрозуміли, що саме брудний засмальцьований піксель, який на них, більше схожий на форму під***ів. Тому виводили їх у старій формі, з метою маскування.
Крім того, ми їм скинули стрічки червоного кольору – також для того, щоб вони замаскувалися під росіян.
З цих чотирьох військових двоє були з Луганщини й Донеччини, вони вільно спілкувалися мовою противника. Ще двоє військових, зокрема старший позиції, були зі Львівщини – і це мене найбільше лякало (сміється). Існував ризик “спалити” всю цю нашу спецоперацію.
Ми планували їх виводити вдень, втупу, вести через усі позиції противника… Але згодом все ж передумали та виводили вночі. Почали операцію, коли настав вечірній сіряк. Завчасно надіслали їм маршрут руху на паперовій карті.
Виводити почали десь о 20:00. Постійно дроном спостерігали за ними, коригували. Кілометр прийшли – 5 хвилин перепочили – почали рухатись далі.
Так потихеньку вели їх всю ніч. Пройшли через бойові порядки противника та державний кордон України.
На шляху була річка Псел – її наші хлопці подолали вплав, приблизно о четвертій-п’ятій годині ранку. Це вже була територія України, відкриті ділянки місцевості. Ми їх завели в одну посадок, бо наставав ранковий сіряк, треба було ховатися. У посадці вони просиділи до вечора, всі мокрі. Але вдень іти було не можна – дорогу контролював противник, і FPV-дронами, і дронами на оптоволокні.
Уже ввечері ми хлопців забрали. Більше доби вони йшли, молодці.
Наша частина – це планування і розвідка, загалом десь 30% роботи. А от 70% – це їхній успіх, їхні можливості, їхнє бажання і довіра до нас.
Зараз живі-здорові, виконують завдання. Переформатовуються в безпілотні системи, взяли до рук пульти. Навчання дається важко, але пробують різні типи дронів.
– Зараз весь ваш батальйон переформатовується у БПС. Як триває ця реорганізація? Які переваги від цього отримаєте?
– Процес переформатування вже триває близько двох місяців. Найважче в цьому – навчання, воно забирає найбільше часу.
І давайте будемо чесними: не кожен військовослужбовець може прийняти той факт, що йому треба літати. У мене в батальйоні зараз середній вік – 43 роки, і ці люди всі різні.
Віталій Дрозд на чолі батальйону. Презентаційне фото
Зараз ми запускаємо на рівні батальйону школу безпілотних систем. Школа облаштована як бліндаж – щоб військовий уже під час навчання підсвідомо розумів, що він – на позиції.
Наша школа даватиме базу та основу щодо управління дроном протягом десяти днів, після чого скеровуватимемо далі.
Наша робота буде орієнтована на логістику бригади на 80-100 кілометрів, розвідку плюс ураження противника в глибину бойових порядків на відстань 50, 80, 100 кілометрів.
– Чи можете пригадати цікаві випадки застосування БПЛА ще в піхотному батальйоні? Як протидіяли ворожим дронам?
– На Курщині дрони типу “Вампір” чи “Кажан” ми застосовували і вдень, і вночі. Це доволі великі “пташки”. На Покровську ми їх застосовували лише вночі, залітаючи такими дронами у визначені райони та знищуючи скупчення противника.
У Курській області росіяни почали активно використовувати дрони на оптоволокні, тому треба було якісно зашивати позицію – сітками, дошками. Ми збивали такі дрони дробовиками безпосередньо з позицій.
І розповім про дієву річ, яка працювала на випередження: оптоволоконний кабель в сонячну погоду видно. Тому ми виявляли їхні антени, позиції зльоту, і знешкоджували їх.
Підпис на пам’ять. Віталій Дрозд під час інтерв’ю “Новинарні“
– Які дрони зараз у вас є на озброєнні? Чи маєте наземні роботизовані комплекси (НРК)?
– НРК не маємо. Зараз на озброєнні є розвідувальні “Лелеки”. Ну, і до кожного засобу розвідки повинен бути засіб ураження на 50-100 кілометрів. Нашими ударними, попередньо, будуть БПЛА типу “Ель Драко” і “Дартс”, дрони-камікадзе. Пріоритет за українським виробником.
Із 1 вересня ми вже повинні виконувати завдання.
– Уже знаєте, де саме?
– Станом на зараз (інтерв’ю записане в першій половині серпня – Авт.) деякі наші екіпажі вже виконують свої завдання в районі Тьоткіного (село в Курській області РФ біля кордону з Україною – Авт.). Тобто стоять на нашій території, але знешкоджують противника в Тьоткіному.
Противник там здійснює накопичення. Зміна позицій відбувається на ротаційній основі. Наша задача – не давати противнику накопичуватися і вільно ходити по полю бою.
Тому після переформатування будемо працювати по Тьоткіному. Переконаний, що здобудемо чимало навичок.
Зрештою, це найкращий полігон – територія Російської Федерації.
– Чи працює у вас рекрутинг? Яких фахівців потребуєте найбільше?
– Потребуємо екіпажів розвідки, екіпажів ударних дронів, водіїв, людей, які можуть ремонтувати дрони.
Рекрутинг запустимо з вересня, коли підрозділ буде виконувати бойові завдання в повному складі.
– Як можете прорекламувати ваш бат, щоб у нього прийшли люди?
– Якщо ви бажаєте знищувати противника і робити щось на користь Української держави – вам до нас. Доволі хороша команда в батальйоні, толкові адекватні офіцери.
– Розкажіть, чому вирішили обрати шлях військового і дійшли до комбата? Як на ваш вибір вплинуло російське вторгнення 2014 року?
– У 2014 році мені було 14 років, я вступив у Львівський державний ліцей імені Героїв Крут з посиленою військовою фізичною підготовкою. Із 8-го класу жив у казармі та розумів, що таке армія.
Я не з військової династії. Але захотілося пов’язати своє життя із військом. Якось влітку, коли був у бабусі в селі… Можливо, дивився такі серіали. Озвучив своє побажання – і вже влітку вступав до військового ліцею.
Так, на той час уже тривала АТО, я носив військову форму, але не усвідомлював, що може статися в армії. Ми не були сформованими особистостями на той час. Хоча, вважаю, тоді відбувалося моє формування як чоловіка: ми не тинялися без діла, займалися спортом, були дисциплінованими.
Віталій Дрозд під час навчання в академії Сагайдачного
Віталій Дрозд з однокашниками під час випуску з академії 2021 року
Згодом вступив у Національну академію Сухопутних військ (у Львові – Авт.) на факультет бойового застосування військ, управління діями механізованих і танкових підрозділів. У 2021 році закінчив НАСВ. Наш випуск був максимально мотивованим.
Я очолив взвод у президентському полку і почав свою службу як офіцер.
– Чи маєте зараз вільний час? Як його проводите?
– Головне – я маю дівчину, тому вільний час проводжу з нею, звісно. Якщо є один вихідний – я проведу його з коханою людиною.
– Як бачите закінчення цієї війни?
– Щоб завершити війну, потрібно забезпечувати наших військових, працювати на оборонну промисловість. Вся країна має ставати максимально на військові рейки і продовжувати робити цю роботу. Ми, військові, виконуємо свої завдання.
– Що ви зробите найперше після завершення бойових дій? Про що мрієте?
– Мрію про сімейне життя: кохана дружина, діти… І, напевне, кудись поїхати відпочити: у Карпати чи Хорватію.
Але на службі я залишуся. Просто більше часу інвестуватиму в сімейне життя. Як би важко не було, але залишатися у війську потрібно.
Віталій Дрозд під час інтерв’ю “Новинарні“
Читайте також:
Комбат “Кент” Єгор Дерев’янко із 93-ї бригади: Як ми дуримо росіян, щоб перемагати
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
