автори: журналісти “Новинарні“
Цей випадок унікальний для нашої країни: старший лейтенант Павло Олійник за короткий час змінив дві армії, що воюють одна проти одної, так само вдруге потрапив у полон – і тепер “завис” у таборі для російських військовополонених на Львівщині, але без підозри та без обвинувачення з боку України.
Дівчина Павла разом зі своїми батьками й адвокатом намагається домогтися звільнення хлопця чи принаймні дати поштовх розслідуванню цієї справи.
Історія 25-річного волинянина наповнена драматизмом, якого вистачило б на багатосерійний психологічний трилер.
“Новинарня” поговорила з коханою хлопця, його матір’ю та адвокатом. Ми поспілкувалися з Координаційним штабом ГУР, фахівцем ЗСУ з питань полонених, правозахисником. Переглянули офіційні документи та листування, що є в доступі.
Доля Павла зараз у глухому куті, але вона може стати показовою в інших подібних справах – як після перемоги держава Україна кваліфікуватиме вчинки військовослужбовців, які так хотіли зберегти свої життя, що стали частиною ворожої армії. Добровільно чи примусово – ось у чому питання.
На час повномасштабного вторгнення РФ тоді 20-річний Павло Олійник вчився на четвертому курсі Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, спеціальність – військова психологія.
Павло Олійник під час навчання у ВІКНУ. Фото з сімейного архіву
Відтак молодший офіцер прийшов у 101-шу окрему бригаду охорони Генерального штабу ЗСУ, де став заступником командира автомобільної роти з морально-психологічного забезпечення. Виконував завдання на Донеччині. Надалі навчався у ВІКНУ на магістратурі.
“У березні 2024-го випустився [з магістратури] і вже в червні поїхав туди (в зону виконання бойових завдань – “Н”). Спочатку вони (підрозділ 101-ї бригади охорони Генштабу – “Н”) були на умовно спокійному напрямку. Потім йому кажуть: “Людей мало. Ти – психолог, але, може, станеш командиром взводу?” Він погодився. І після того фактично одразу пішов на штурм, це вже був безпосередньо Покровський напрямок, район Миколаївки”, – розповідає Ірина Олійник.
Двадцятирічна Ірина навчається на юрфаці Київського університету імені Шевченка. З Павлом – як виявилося, своїм однофамільцем, – познайомилася незадовго до повномасштабного вторгнення, на фестивалі попкультури Comic Con.
Каже, що її зачепила мова хлопця. “Я була в компанії людей із табличками Free Hugs. Він проходив і дякував. І до мене підійшов. Тоді я здивувалася: “ого, україномовна людина в Києві на цьому фестивалі, вау!”
Ірина Олійник. Фото: Новинарня
Ірина з дев’яти років їздила на вишколи громадської організації “Дозір “Крук”, що займається військово-патріотичним вихованням молоді. Там її тато Андрій Олійник волонтерив інструктором. З 2021 року – подруга організації “Поклик Яру”, започаткованої Павлом Наконечним “Істориком”. Він загинув 18 червня 2022-го на Херсонщині як боєць Сил спецоперацій ЗСУ.
Сам Андрій Олійник перші пів року повномасштабки служив у київській 112-й окремій бригаді територіальної оборони. Був демобілізований через інвалідність. Разом з ним служив і адвокат Юрій Нефедов, який списався за віком і який тепер захищає Павла.
Іринина сім’я взялася підтримувати її хлопця та однофамільця Павла Олійника у складній справі про полон.
Павлова родина живе в Маневичах на Рівненщині. У цій родині є ще двоє військовослужбовців, які пройшли фронт. У полон не потрапили, але були важко поранені. Це брати Павла. Молодший сержант Руслан Матвійчук наприкінці 2023-го отримав важке поранення ніг і наразі пересувається за допомогою колісного крісла. Андрій Матвійчук також у 2023 році внаслідок поранення втратив частину стопи.
Старший лейтенант Павло Олійник потрапив у полон 1 жовтня 2024 року на Покровському напрямку під час відступу свого взводу – так про це розповідають його дівчина і захисник. Один з усього підрозділу.
Адвокат Юрій Нефедов відтворює події зі слів свого підзахисного: “Вони перебували на бойових позиціях, в прямому зіткненні з військами РФ. Щоб зайняти кращі позиції, він (Павло Олійник – “Н”) відвів свій взвод метрів на 30-50 назад. Повернувся на стару позицію забрати речі і там зустрів трьох російських військових. Вони його затримали. Він гучно почав говорити: “Я здаюсь, у мене немає зброї!”, щоб почули [наші] хлопці”.
Ірина розповідає, як вони з Павлом незадовго до того обговорювали, що з ним може статися на фронті. Хлопець заспокоював: “Все буде нормально”. Проте коли Павло другий день не вийшов на зв’язок, дівчина стривожилася.
“Він потрапив у полон у вівторок. А в четвер, уже після того, як ми почали питати, прийшло сповіщення від ТЦК, що він зник безвісти. Потім у неділю (6 жовтня – “Н”) з’явилось відео з навколопропагандистських каналів”.
На відомому російському Telegram-каналі “Опознай хохла по чубу” досі можна знайти два відео з Павлом Олійником за 7 жовтня 2024-го. Говорить він російською з вкрапленнями української. Розповідає свою військову біографію та обставини полону, коли комбат вимагав тримати позицію, а Олійник вважав, що слід зробити “откат” (лексика збережена):
Полонений Павло Олійник під час допиту в росіян. Кадр відео
“Я вышел в той посадке осмотреть округи, вышел за масксеткой, которые мы лишили перед нами, и увидел пятьох воинов вооруженных сил РФ, и сдался”.
Наприкінці Павло розказує про хороше ставлення росіян, про бажання полонених повернутися додому, але між тим – нарікає на вищих командирів у Збройних силах України:
“Если вы понимаете, что вы есть мясо для управления, то лучше сдаться, чем умереть напрасно”.
Для оформлення Павла як полоненого знадобилося декілька тижнів, кажуть його захисники.
У полоні Павло Олійник долучився (чи був долучений) до так званого батальйону імені Максима Кривоноса. Це один із військових підрозділів, що був сформований міністерством оборони Росії з ідеологічно-пропагандистською метою.
“Батальйон імені Максима Кривоноса” – підрозділ російської армії, який Москва позиціонує як нібито “добровольчий” і такий, що включає громадян України (насамперед полонених), що розчарувалися у власній державі.
Бійці російського “батальйону імені Максима Кривоноса” в серпні 2024 року. Фото: Telegram-канал підрозділу
За даними розслідування “Суспільного”, “батальйон Кривоноса” створили влітку 2023 року у складі так званого “російського добровольчого корпусу МО РФ”. Це вочевидь нечисельне формування є “батальйоном” лише на словах. Його наповнили українські військовослужбовці, захоплені в полон у 2023–2024 роках. Торік “Суспільне” ідентифікувало понад 30 таких людей. Щодо частини з них немає доказів, що до підрозділу вони долучилися добровільно.
Підрозділ має виразну пропагандистську складову. У своїх матеріалах він просуває російську концепцію “триєдиного народу”, заперечуючи окрему українську історичну й політичну ідентичність. Батальйон покликаний створити видимість боротьби українських військових “с преступным режимом Зеленского” та їх вибір на користь Росії. (Із таким закликом сам Путін звертався до військовослужбовців ЗСУ ще в лютому 2022-го, на початку повномасштабного вторгнення. Однак ці спроби були марними.)
Командиром “батальйону Кривоноса” названий уродженець Харкова В’ячеслав Губін (“Батя Харківський”), який ще 2014 року перейшов на бік сепаратистів та російських бойовиків.
Російська пропаганда регулярно використовує учасників підрозділу в інтерв’ю, фільмах і телесюжетах, демонструючи їх як нібито доказ розчарування українців у своїй державі та Збройних силах.
Водночас “кривоносівці” беруть участь також і в бойових діях. За даними “Суспільного”, підрозділ воював проти Сил оборони в Серебрянському лісництві, на Авдіївському та Покровському напрямках.
Серед ідентифікованих бійців “Кривонос-бату” є колишні військовослужбовці 95-ї та 25-ї десантно-штурмових бригад, 110-ї механізованої бригади, підрозділів Національної гвардії тощо.
Щодо багатьох із них українські правоохоронці вже відкрили кримінальні провадження та оголосили підозри в державній зраді чи колабораційній діяльності.
Водночас чимало колишніх українських військових, які опинилися в підрозділі, в Україні досі офіційно значаться “зниклими безвісти за особливих обставин”, як і “звичайні” полонені.
Крім “батальйону імені Максима Кривоноса”, з тією ж метою в МО Росії створені “батальйон імені Богдана Хмельницького”, “загін імені Мартина Пушкаря”, “загін імені Олександра Матросова”.
Павло Олійник — наразі єдиний український військовослужбовець, який потрапив у полон, побував у лавах “батальйону Кривоноса”, воював проти України і повернувся назад до України.
Павлова дівчина не вірить, що він міг свідомо обрати сторону ворога.
“Це був перший чи другий семінар другого семестру, – Ірина Олійник розказує про початок лютого 2025-го. – Я думаю, все: ми заповнили документи, все буде добре, я зможу нормально провчитися. Приходить повідомлення від його (Павла Олійника) друга: “Він воює за русню” – і скидає мені це відео. Потім я з цим другом сварилася. Адже людина, яка раніше, умовно, не купувала шоколадки [певної компанії], бо ця компанія не вийшла з ринку РФ, не може отак просто переметнутись на іншу сторону”.
Дівчина має на увазі серію відео із назвою “Офицерский клуб” на Telegram-каналі “Батальон им. Максима Кривоноса – Путь воли” (за 31.01, 07.02, 14.02, 02.04, 10.04, 14.04.2025 року) із підводкою: “Наши бойцы с позывными “Хантер”, “Арчи” и “Альфа” обсуждают невыносимые офицерские будни в армии ВСУ”.
Павло Олійник – той, що з позивним “Альфа”. Говорять українською, не надто впевнено. Стиль розмови ведучого “Хантера” схожий на допит, хоча він теж ламає язика об російську мову.
Павло Олійник “Альфа” (ліворуч) та Максим Бур’янчук “Хантер” (посередині) у так званій програмі “Офіцерські будні”. Скріншот із відео “каналу Кривоноса”
“Суспільне” ідентифікувало “Хантера”, котрий має характерне, ніби “надкушене” ліве вухо. Це Максим Бур’янчук із Житомирщини. До мобілізації у 2023-му працював у лісгоспі, готував кандидатську дисертацію, вчився у Національній академії сухопутних військ у Львові, служив у 110-й механізованій бригаді ЗСУ, у 2024-му зник безвісти під Архангельським на Донеччині.
З минулого року Бур’янчук – обвинувачений у кримінальному проваджені за звинуваченнями у державній зраді та участі в незаконних збройних формуваннях.
У державній зраді обвинувачують і Павла Олійника.
Однак адвокат Нефедов називає згоду свого підопічного Олійника на приєднання до “батальйону Кривоноса” “єдиним шансом” вирватися з полону.
“Він розумів, що його як офіцера не віддадуть на найближчий обмін. Тому вступив у підрозділ із наших військовополонених, які нібито виступають на боці Росії”, – пояснює захисник.
У випуску “Офіцерського клубу” за 25 квітня 2025 року (через вісім днів після попереднього) замість Павла Олійника “Альфи” присутній такий собі “Змєй” – Олексій Підгорецький. Це колишній військовослужбовець 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, а в “батальйоні Кривоноса” – командир групи розвідки. СБУ також оголосила Підгорецькому підозру в державній зраді, вчиненій в умовах воєнного стану.
У цій програмі Підгорецький та Бур’янчук розповідають, що їхній бойовий товариш “Альфа” потрапив у полон до українських військових.
За словами “Змєя”, “Альфа” прикривав групу бійців “загону Кривоноса”, “підбіг до будівлі і закинув туди гранату”. Зв’язок “кривоносівців” із ним зник, коли прогримів вибух – чи то від удару FPV, чи від прильоту снаряда.
Учасники програми пропагандистського каналу кажуть, що “важко сприйняли втрату бойового друга й товариша”. Вони передають йому привіт, “переживають за нього”, вдячні за Олійникову “самопожертву” в бою та сподіваються на нову зустріч.
Два попередні випуски “Офіцерського клубу” за участі Олійника, від 2 і 10 квітня, були опубліковані вже тоді, коли Павло потрапив у полон до Збройних сил України.
Фрагмент відповіді Головного слідчого управління СБУ на один із запитів сім’ї Олійників
За даними українських правоохоронних органів, це сталося 11 березня 2025 року.
“Я дізналася з достовірних джерел фактично в той же вечір, коли Павло втік, – згадує Ірина Олійник ті події. – Дуже зраділа, думала, що все закінчилося. У нього ще й 21 березня день народження, ми жартували, що зможемо відсвяткувати два свята. Але офіційно ніхто нічого не казав взагалі”.
Адвокат переконує, що Павло Олійник у тому бойовому виході не чинив лихого, а цілеспрямовано прагнув здатися захисникам України.
Юрій Нефедов описує події зі слів підзахисного так: “Він ішов у парі з тим, з ким домовився, що підуть разом на нашу територію. Вийшло так, що інший відмовився, тому що шансів пройти не було. Там були дрони, обстріли, досить відкрита місцевість. А Павло пішов. За ним полював дрон, йому вдалося заховатися, переночував десь в окопі і пішов далі. Коли вже підходив до наших позицій, був поранений із дрона у спину. Поранення досить серйозне. Він, як міг, перев’язав себе і прийшов до наших дронщиків. Усе розказав”.
Перебуваючи на українській позиції, Павло записав відео: “10 жовтня якби вступив в отряд Максима Кривоноса, який знаходиться у Великій Шишовці (село Горлівського району, тимчасово окупована територія Донеччини – “Н”). 9 березня мене відправили на бойове завдання. І 10 березня я якби втік”.
15 березня Павла перевезли в Харківське СІЗО.
Намагаючись з’ясувати, де він і що відбувається, Олійники залучили адвоката, який написав скаргу до генерального прокурора.
У відповіді вперше окреслюється статус Павла – “військовополонений” (з боку противника) – та йдеться про медичні висновки: “Вогнепальне осколкове поранення (далі – ВОСП) поперекового відділу хребта з наявністю сторонніх тіл. ВОСП бокової стінки черевної порожнини праворуч з осколком металевої щільності. Надані рекомендації: перев’язки”.
“Вперше офіційно мені подзвонили тільки в кінці квітня, – згадує Ірина. – Червоний Хрест. Завдяки їм уже Київське СІЗО дозволило листування з Павлом і слати йому посилки”.
До Києва Павло потрапив 9 квітня 2025-го. Це відбулося “в рамках проєктів “Хочу жить” та “Хочу найти”, як йдеться в деяких офіційних документах. Ці проєкти спрямовані на російських військовополонених.
13 березня 2026 року Олійника перевели до табору для утримання російських військовополонених “Захід 4” (загалом таких таборів в Україні п’ять).
Адвокат зауважує: дізнавшись, що Павло утримується з росіянами, родичі почали хвилюватися за його безпеку.
Профільні органи, до яких зверталася сім’я, заспокоювали: адміністрація відповідає за безпеку Павла.
“Так, [Павло Олійник] живе в окремій кімнаті, на території санчастини. Але все одно перетинається з росіянами – хтось нормально ставиться, хтось погрожує”, – пояснює адвокат Нефедов.
У березні 2026 року мати Павла звернулася до генпрокурора з проханням вжити заходів для гарантування безпеки її сину, посилаючись на “положення Женевських конвенцій, які передбачають обов’язок держави забезпечувати роздільне утримання військовополонених з урахуванням їхньої належності до сторін конфлікту, мови та інших факторів з метою гарантування безпеки та гуманного поводження”.
Ірина Олійник нарікає, що ні вона, ні близька рідня не може побачитися з Павлом. Наразі комунікація з ним відбувається через адвоката й обмежена листуванням, що є єдиним способом контакту із військовополоненими, згідно із застарілою нормою Женевської конвенції. Побачень та дзвінків по інтернету СБУ й ОГП не дозволяють.
Павло Олійник і надалі перебуває за ґратами у статусі російського військовополоненого, йдеться в листі від Головного слідчого управління СБУ.
Як сказано в документі, “відповідно до пункту 73 порядку №413, побачення та відвідування військовополонених членами сім’ї, родичами чи іншими особами не передбачаються. Порядком №413 також не визначено повноважень органів досудового розслідування щодо надання дозволів на організацію таких побачень. Зазначена норма є загальною та застосовується до всіх військовополонених незалежно від їх громадянства”.
В іншому листі, від Маріупольської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, сказано, що тримання військовополонених здійснюється відповідно до постанови Кабміну від 5 квітня 2022 року №413, у відповідності до норм міжнародного права та відповідно до статті 9 Закону України “Про оборону України”.
Читайте також:
Мамин торт для полоненого “орка”. Як організовують зустрічі росіянок із їхніми родичами в неволі в Україні та яка з цього нам користь
Андрій Олійник, батько Ірини, згадує про відео пропагандистського “Офіцерського клубу” за 20 квітня 2025 року, де “Хантер” висловлює надію, що вони з Павлом ще зустрінуться.
Олійнику-старшому це нагадало, як восени 2022-го до Росії за обміном віддали полоненого “вагнерівця” Євгена Нужина, “і там кувалдою йому розбили публічно голову”.
Боєць ПВК “Вагнер” Євгеній Нужин – один із небагатьох “вагнерівців”, хто здався в полон Збройним силам України. Надалі потрапив на обмін і був показово страчений у Росії так званим “молотом відплати”
“Тобто Росія таким чином показує: всі, хто втече в Україну, ми знайдемо спосіб вас повернути і публічно покарати, щоб ви не тікали”, – каже батько дівчини Павла.
У травні 2025 року на українському YouTube-каналі “Вот Что”, який має сумнівну репутацію, з’явилося відео допиту Павла Олійника вже в Україні.
Полонений Павло Олійник під час допиту українською стороною. Кадр відео
“Це інформація для службового використання. Це відео просто злили. І ведучий робить на Павла огляд”, – пояснює Ірина Олійник.
На відео допиту українською стороною Павло Олійник говорить, що в російському полоні “тортури всі проходили”, але “більше боїшся тюрми в Росії, ніж побиття”.
“Загін імені Кривоноса” він характеризує як “бойовий-медійний”: мовляв, воює тільки частина цього підрозділу. Самого Олійника, як він каже на камеру, залучили до зачистки після штурмових дій.
Формат “Офіцерського клубу”, за його словами, придумав сумнозвісний політтехнолог Дмитро Куликов із “Соловьев Live”.
Відеозаписи з обох сторін, де фігурує Павло, стали випробуванням для всіх Олійників.
Племінники в Маневичах стали об’єктами цькування однолітків: мовляв, їхній дядько – зрадник.
Читайте також:
Листи у пекло. Як відбувається листування рідних з військовополоненими путінського ГУЛАГу
У листопаді 2025 року секретар Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими бригадний генерал Дмитро Усов на 3-й міжнародній конференції Crimea Global озвучив цифри щодо військовополонених в Україні.
Говорив Усов і про громадян України, які воюють у ворожій армії, розділивши їх на дві категорії – цивільні та військові.
Перші – це насильно мобілізовані Росією з тимчасово окупованих територій України: 46 327 тисяч осіб.
Другі – колишні українські військовослужбовці, що входять до чотирьох підрозділів, підконтрольних ГУ ГШ збройних сил Росії: “батальйони” імені Максима Кривоноса і Богдана Хмельницького, “загони” Мартина Пушкаря й Олександра Матросова.
“Це ті підрозділи, куди залучають наших військових, які потрапили в полон. Нами підтверджено укладання 62 контрактів міністерства оборони [Росії], і вони вже воюють у таких підрозділах, – повідомив Усов. – І навіть є один військовий, який потрапив до нас в полон з батальйону Максима Кривоноса”. Очевидно, що йдеться про Павла Олійника.
Усов назвав це прикладом використання “наших громадян”.
У міжнародному праві
примушування військовополонених до служби у збройних силах ворога є воєнним злочином.
Зокрема, це прямо забороняє III Женевська конвенція 1949 року, наголошує голова Європейської мережі правозахисних організацій Ілля Нузов.
Відтак, за його словами, російські посадовці, причетні до примусового вербування полонених, можуть бути притягнуті до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді.
Нузов додає, що рекрутування українських військовополонених до російського підрозділу не має воєнної доцільності – йдеться радше про інформаційно-психологічну операцію.
“Так, військовополонений має право добровільно приєднатися до армії ворога – це саме по собі не є порушенням [з боку сторони противника, яка утримує його в полоні – “Н”]. Але зрозуміло, що у випадку з українськими військовими, яких утримують в умовах катування, приниження й ізоляції, неможливо оцінити справжню “добровільність” їхнього рішення практично. Тому тут потрібне розслідування в кожному конкретному випадку”, – цитує Нузова “Суспільне”.
Правозахисник також вважає, що українська сторона має вжити низку міжнародно-правових кроків для фіксації таких порушень. Зокрема, про випадки примусу військовополонених із ЗСУ до служби в армії РФ варто повідомляти Міжнародний комітет Червоного Хреста.
Випадок із Павлом Олійником складніший: він уже не в армії Росії, а в руках українських силовиків та пенітенціаріїв, і велике значення має, в який саме спосіб він здійснив цей “перехід”.
У червні 2025-го Головне управління СБУ в Донецькій та Луганській областях повідомило адвоката Олійника, що триває досудове розслідування у кримінальному провадженні “за фактом можливого вчинення старшим лейтенантом 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу ЗС України ім. генерал-полковника Геннадія Воробйова (в/ч А0139) Олійником Павлом Анатолійовичем, 21.03.2001 р.н., під час виконання бойового завдання 01.10.2024 року державної зради та переходу на бік ворога” (ч. 2 ст. 111 КК України).
Адвокат Юрій Нефедов з цією справою ознайомитись не має змоги.
Про підозру Павлові Олійнику ще не повідомляли.
Павло сидить у таборі на Львівщині в тому ж статусі, що й тисячі російських військовополонених. Із тією відмінністю, що він відмовляється від внесення у списки на обмін – хоча російська сторона його подає.
Олійники домагаються переведення Павла з категорії російського військовополоненого у статус звільненого з полону воїна ЗС України.
(Це, до речі, передбачає не надто великі виплати від держави: 100 тисяч гривень одноразово та ще по 100 тисяч – за кожен повний рік перебування в полоні.)
Ірина Олійник наводить норму Женевських конвенцій, згідно з якою “втеча військовополоненого вважається такою, що вдалася, якщо він залишив територію, яка перебуває під контролем держави, що тримає в полоні” (ст. 91).
За словами родичів, вони пройшли вже всі інстанції: Офіс генпрокурора, СБУ, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими ГУР МОУ, ДБР, уповноваженого Верховної Ради з прав людини, військового омбудсмана. Але без сподіваного результату.
Зокрема, у відповіді офісу військового омбудсмана Ольги Кобилинської (Решетилової) з посиланням на Координаційний штаб міститься висновок, що Олійник воював на боці ворога. І “зазначене виключає переведення Олійника Павла Анатолійовича із статусу російського військовополоненого в статус звільненого з полону військовослужбовця ЗСУ”.
Лист офісу військового омбудсмана у відповідь на одне зі звернень сім’ї Олійників
Рідні не погоджуються і відстоюють свою позицію в суді та листуванні із задіяними державними структурами.
Вони непокояться, що за час очікування дронщики, до яких прибився Павло Олійник під час повернення, можуть загинути, і тоді Олійники втратять цінних свідків, які могли б розповісти, що хлопець сам здався українським військовим.
З пані Тетяною Олійник ми зв’язуємося по відеозв’язку. Вона в Маневичах.
Подаємо її коментарі у формі бліц-інтерв’ю:
Малий Павло з матір’ю Тетяною і батьком Анатолієм Олійником. Фото з сімейного архіву
– Я вважаю, що він неправильно знаходиться там, і в таборі, і в Києві. Зразу після того, як вже його знайшли (після повернення в Україну – “Н”), він письмо написав: думав, що знайде наших і зразу ж його відпустять, піде на війну. Він ніякий не зрадник. Єдине, про що прошу, щоб його не поміняли в Росію.
Він у нас був такий хлопець, що всіх настроїв говорити на українській ще з 10-го класу.
Говорив: “Мама, от якби мені був вибір, де жити, я б Росію ніколи б не вибрав”. Це був 2015-16 рік.
– Чому Павло вирішив вчитися у військовому інституті?
– Я хотіла, щоб він ішов на вчителя географії. А батько був “афганець” у нього.
– Ви кажете, що йому може загрожувати російська сторона.
– Я знаю, що він дуже багато корисної інформації приніс для нашої України. Це я впевнена, знаючи свого сина. Він є настоящий патріот України.
– Чи були у вас особисті зустрічі з Павлом після того, як він повернувся?
– Ні, ніхто не надавав [на це дозвіл].
– Чи зустрічалися ви з представниками влади?
– Ніхто до мене, крім СБУ, не звертався. Ще приходила з поліції жіночка, розпитала і сказала: “Я в Києві взнаю, вас повідомлю”. До цих пір повідомляють.
Я весь час питаюся, дзвоню до Ірининої мамки – що там, як там. Це велика стресова ситуація. Отаке пережити. У мене, крім Павліка, ще є два сина, інваліди…
Павло Олійник, шкільні роки. Фото з сімейного архіву
До розмови долучається двоюрідна сестра Павла Людмила Каращук:
– Мала б бути розроблена відповідна процедура, як чинити з такими людьми, щоб забезпечити їхні громадянські права. З чим зіштовхнулася мама? Вона не має доступу до сина. Перша людина, якій мали би повідомити, яка мала би право на зустріч із ним, – це мати. Складається враження, що робиться щось сумбурно. Органи перекидають звернення з одних на інші.
За таких умов рідні Олійника планують пройти всі українські судові інстанції та дійти до Європейського суду з прав людини.
Експерт Медійної ініціативи за права людини, юрист Андрій Яковлєв. Фото: Новинарня
“Новинарня” звернулася по коментар до адвоката Андрія Яковлєва, який є експертом з міжнародного гуманітарного та кримінального права ГО “Медійна ініціатива за права людини”.
Правник наголошує, що ключовими у цій справі мають бути факти, встановлені в кримінальному провадженні:
“Якщо український військовослужбовець приєднався до формування, яке діє на боці РФ, це не є нейтральною поведінкою. Такий факт може мати ознаки державної зради або колабораційної діяльності, залежно від конкретних дій, статусу особи, форми участі, добровільності та наслідків.
Інформація про те, що вступ до такого формування був способом втечі, не скасовує необхідності кримінально-правової оцінки.
Формальне приєднання до російського війська з метою втечі може мати місце, однак для цього мають бути докази: приміром, контакти з частиною щодо намірів, контакти з іншими особами ще до втечі, інші докази санкціонування такої поведінки, час перебування у ворожому війську тощо.
Очевидно, що слідство має встановлювати, чи був реальний перехід на бік ворога, яку роль особа виконувала в цьому формуванні, чи брала участь у бойових діях проти України, чи діяла добровільно і чи підтверджується версія про примус або втечу доказами”.
Петро Яценко, представник Коордштабу з питань поводження з полоненими. Фото: Армія інформ
Подібне говорить і речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.
“Зараз ті, хто перебуває в таборі, проходять через слідство, суд і отримують вироки, зокрема, за зраду Батьківщини”, – зазначив він в інтерв’ю “Новинарні”, говорячи про українських громадян у полоні в Україні.
Яценко відмовився коментувати конкретну справу Павла Олійника, стверджуючи, що така інформація надається лише рідним. Водночас повідомив, що нових полонених з медійно-пропагандистських “батальйонів” РФ не було.
Яценко каже, що українських військових, які погодилися воювати на тому боці, “десятки осіб”. “І, звісно, що ймовірність такої малої кількості потрапити в полон невелика”.
Слід зазначити, що і представники Коордштабу, і деякі профільні фахівці у Збройних силах України, що працюють за напрямком військовополонених, радили “Новинарні” утриматись від публікації матеріалу щодо Павла Олійника. Аргумент: розголос цієї теми в українських медіа може зіграти на руку ворогу.
Однак редакція, порадившись, вирішила інакше.
Полонений Павло Олійник під час допиту в росіян. Кадр відео
Адже випадок насправді складний та неоднозначний. І розбір цього прецеденту вбачається значно важливішим для українських практик, аніж для ворожої пропаганди.
Проблема українських полонених, які волею чи неволею перейшли на бік російських військ, існує. Наразі лише Павло Олійник повернувся на підконтрольну Україні сторону і має тут підвішений, “сірий” статус. Але потенційно в наших таборах можуть опинитись десятки й сотні “олійників”. Тоді питання, що з цим робити, постане значно гостріше.
Під час підготовки статті ми зафіксували правовий тупик кейсу Олійника. Водночас справа має ще кілька вимірів – і морально-етичний, і “доктринальний” для ЗСУ (назвімо це так).
Де проходять ті червоні лінії, які не можна переступати, попри бажання вижити (уникнути тортур) у російському полоні?
Маємо підстави констатувати, що за останні десять років підхід Збройних сил України до відповіді на це запитання суттєво змінився – разом зі ступенем загрози українській державності, масштабами війни та жорстокості ворога, кількістю полонених і їхнім правовим статусом.
У 2016 році ми писали лонгрід на цю тему, цитуючи профільних представників ЗСУ та волонтерського середовища:
Тепер, як видно концепція щодо поведінки в полоні дещо інакша: так, у полоні потрібно виживати, але робити це слід із гідністю.
Тому не можна виправдати вчинок Павла Олійника, який у полоні пристав на всі вимоги росіян, долучився до зйомок багатьох пропагандистських програм, підписав контракт з армією РФ на службу в “батальйоні Кривоноса”, зрештою брав участь у бойових діях проти Сил оборони України – так вважає один із профільних фахівців ЗСУ, що вже багато років працює з проблематикою українських військовополонених і заручників. У розмові з “Новинарнею” цей старший офіцер побажав залишитись анонімним.
Цитата насамкінець: “Російська сторона, наскільки відомо, подає Павла Олійника у списки на обмін як свого військовополоненого, щоб він повернувся [на бік РФ]. Вони зняли кілька пропагандистських роликів, розказавши, як Олійник героїчно захищав інтереси їхнього підрозділу і був захоплений у полон українською стороною.
Ми можемо припускати, що це брехня з боку противника. Але, тим не менше, через те, що росіяни по офіційних каналах заявляють його на обмін, ця справа і стоїть на місці.
Це колізія, яку не передбачає наше правове поле.
Складність у тому, що він (Олійник) зараз може говорити, що тактично він ніби обхитрив противника. Але є факт, що він підписав контракт зі стороною противника.
Ми захищаємо інтереси наших військовослужбовців, які переживають полон з гідністю.
Вижити в полоні з гідністю, не переступивши правові межі, не переступивши моральні межі.
В даному випадку він (Олійник) переступив і правову, і моральну межу”.
текст редагувала: Леся Шовкун
Читайте великий матеріал “Новинарні”
про проблеми українських полонених часів АТО 2016 року:
Як вижити в полоні та після нього
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
