автор: Олена Зварич
для “Новинарні”
Перший лист, який Світлана Шершньова із Запоріжжя написала сину в полон, у колонію за Уралом, до адресата не дійшов. Лист був написаний українською мовою, тому цензор його не пропустив. Світлана тоді ще не знала, що треба писати тільки російською. Не знала цього й її родичка, яка ще в мирні часи вийшла заміж за росіянина і отримала громадянство РФ; через неї жінка і встановила контакт з сином. Наступного разу Світлана сіла за стіл і вичавила з себе текст “потрібною” мовою. Розповідає: “Це було так дивно – я останній раз писала російською, мабуть, ще в школі, 25 з гаком років тому. Таке було враження, наче то не я пишу. Думаю: син за почерком має впізнати”.
Між організаціями, які опікуються військовополоненими в Україні та РФ, є домовленість: українці мають писати своїм рідним у полон тільки російською мовою (очевидно, щоб цензори, що працюють в колоніях, не морочили собі голову з перекладом), тоді як мешканці РФ можуть писати своїм полоненим родичам в Україну російською.
“Та то вже дрібниці, головне – я його знайшла, він мені пише, знаю, що живий, – каже Шершньова. – Бо перші пів року ми не знали, де він, чи не вбили його, чи не закатували. Сподіваємося, сина подадуть на обмін”.
Лист через електронну поштову систему колонії – чи не єдиний ефемерний шанс полонених мати контакт зі своєю родиною. Розповідаємо, як і через кого відбувається листування, чому не всі бранці мордору отримують листи і про що можна писати. З міркувань безпеки імена більшості згаданих у тексті людей змінено.
Світлана Шершньова каже, що чула про офіційний канал, через який можна писати листи в російські колонії. Проте з чату, в якому спілкуються родичі полонених, дізналася, що “листи через НІБ (Національне інформаційне бюро – “Н”) йдуть дуже довго, кілька місяців, а то й півроку, а часто зовсім не доходять”. Тому жінка відразу почала шукати альтернативні канали для спілкування з сином.
Про те, що НІБ не є швидким та надійним “листоношею”, говорять і в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. “Згідно зі свідченнями людей, які повернулися з полону, наші люди там або зовсім не отримують листи, або доходить дуже малий відсоток і з величезним запізненням. І ці листи довго йдуть, – розповідає речник Коордштабу Петро Яценко. – Родина каже: ми тобі листи писали раз на місяць впродовж двох років, а звільнений з полону відповідає: а я отримав тільки один”.
Національне інформаційне бюро створене в Україні в березні 2022 року згідно з вимогами Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Ця інституція опікується нашими співвітчизниками, які в часі війни потрапили в критичну ситуацію в самій РФ чи на тимчасово окупованих нею територіях: полоненими, зниклими, депортованими, примусово мобілізованими в російську армію. “Забезпечення листування між військовополоненими та їхніми близькими в Україні – функціонал НІБ, – пояснюють у Коордштабі. – Їхні контакти з російською стороною відбуваються через Міжнародний Червоний Хрест”.
Редакція “Новинарні” надіслала журналістський запит до Національного інформаційного бюро, проте відповіді не отримала. Втім, мало підстав сумніватися в тому, що гальмування пошти відбувається переважно з того боку кордону (чи то пак фронту). Адже за роки великої війни Російський Червоний Хрест втратив закладену в статуті репутацію безстроннього посередника в залагодженні гуманітарних проблем: не опікувався долею захисників “Азовсталі” після того, як вони змушено здалися в полон, не визнавав злочин Росії в Оленівці, представники РЧХ, зі свідчень українських військових, яких звільнили з полону, виявляють пасивність у пошуку місцезнаходження полонених, не наполягають на перевірці умов утримання наших бранців у колоніях… Цей список “переступів” можна продовжувати довго. У 2022 році РЧХ навіть збирав “гуманітарну допомогу” мобілізованим на т. зв. СВО російським чоловікам, а російське опозиційне видання “Медуза” з’ясувало, що керівник Російського Червоного Хреста має тісні контакти з організаціями Z-патріотів.
Як можна зрозуміти зі слів генерального директора Міжнародного Червоного Хреста П’єра Крехенбюля, його російським колегам часто відмовляють у можливості відвідати українських полонених в РФ. Чи наполегливо добиваються таких відвідин представники РЧХ та сам пан Крехенбюль, – питання риторичне.
Ще одним офіційним “листоношею” став уповноважений ВРУ з прав людини Дмитро Лубінець. Зболені матері й дружини закидають листами Офіс омбудсмена. Кілька разів на рік, зазвичай у білоруському прикордонні, Лубінець зустрічається з російською уповноваженою з прав людини і принагідно передає їй ящики з листами. Передостанній раз це було напередодні Різдва, крайній раз – у травні цього року під час обміну полоненими.
Дмитро Лубінець та Яна Лантратова на переговорах у білоруському прикордонному пункті під час обміну полоненими. Червень 2026 року. Фото: ФБ Дмитра Лубінця
Звісно, ні Дмитро Лубінець, ні його нова російська колега Яна Ластратова не можуть стати гарантами безперебійного листування. А хто може це гарантувати? Ніхто не може.
Водночас існують неофіційні канали зв’язку – через родичів або знайомих-громадян РФ та волонтерів, що мають російський паспорт і мешкають у самій РФ або в країнах СНД.
Для цієї місії хорошим росіянам, тим, хто пишеться без лапок, теж треба мати сміливість. Громадяни РФ мають право скористатися послугами тюремної електронної пошти, зокрема, сервісу “ФСИН-Письмо” (ФСИН – у перекладі Федеральна служба виконання покарань – “Н”). Але очевидно, що вони потрапляють у поле уваги спецслужб.
Москва ігнорує норми міжнародного права. Це стиль її політичної культури. Так, згідно з Женевською конвенцією, держави, які перебувають у стані війни, повинні забезпечити окремі табори для полонених. Україна створила вже п’ять таких таборів. Для їх облаштування задіяли непрацюючі колонії, збудовані ще в часи СРСР. Росія ж утримує наших військових, захоплених на полі бою, в загальних колоніях, поряд з кримінальниками, і жодного спеціального табору для військовополонених не створила. Отож, українські бранці роззосереджені по сотнях виправних колоній та СІЗО. За даними Коордштабу з питань поводження з військовополоненими, таких колоній більше 300.
Українських військовополонених утримують у тих же тюрмах, що й російських кримінальників. Фото: з відкритих джерел
Чи варто було чекати інакших рішень від держави, яка в 2025 році демонстративно вийшла з Європейської конвенції щодо запобігання катувань…
Знайти місцеперебування багатьох полонених надзвичайно складно, і, на жаль, не всі вони обліковані в реєстрах згаданої російської ФСИН. За даними Офісу президента України, в полоні в Росії – близько восьми тисяч українців. Але є військові, перебування яких у своїх колоніях та СІЗО країна-агресорка не підтверджує.
Звільнені бранці згадують, що їх часто переводять із однієї “зони” в іншу і, вочевидь, чимало військових не мають статусу військовополоненого, вони просто “десь сидять”. Які вже тут листи…
Офіційними каналами (і неофіційними також) знайти цих неврахованих російським ФСИН полонених дуже складно. “За літо (2025 року – “Н”) ми знайшли 20 осіб”, – повідомила медіа громадська активістка Анастасія Шевченко, керівниця проєкту “Сквозь стены”. Шевченко, яку в РФ запроторили під домашній арешт ще в 2019 році, змогла з початком війни виїхати зі своєї країни і зараз на батьківщині перебуває під кримінальним переслідуванням за “фінансування терористичної організації”. Жінка припускає, що цю кримінальні справу відкрито певною мірою і за те, що організація розповідає правду про умови утримання в сучасному ГУЛАГу українських полонених та російських політв’язнів. Коли активістка говорить “ми знайшли”, вона має на увазі насамперед людей, які мешкають у самій Росії і яким не забракло сміливості передавати листи українцям у колонії.
Омбудсмен Дмитро Лубінець передає посилки та листи російській уповноваженій з прав людини Москальковій, кінець грудня 2025 року. Посилки військовополоненим не можуть надіслати родичі з України, їх формують відповідні державні служби і передають в РФ, або купують волонтери в Росії. Фото: ФБ Дмитра Лубінця
“Ви ж розумієте, ніхто не може надсилати з України посилки чи листи Роспоштою. З України також неможливо переказати кошти в Росію, щоб хтось там сформував пакунки з трусами, шкарпетками та іншим найнеобхіднішим і передав українцям. Усе це роблять мешканці Росії”, – розповідає журналістка Ольга (ім’я змінено), яка мешкає в Україні і третій рік системно працює з російськими волонтерами, котрі виконують таку місію. Жінка має багато контактів у РФ, і задля їхньої безпеки побажала дати коментарі для цієї статті не під власним іменем та прізвищем.
Ольга розповідає про ще одну причину того, чому полонені не отримують звісток з батьківщини: “Існує така процедура: коли полонений потрапляє в колонію, він підписує купу паперів. Зокрема, в тих протоколах є питання, яке звучить приблизно так: “Чи хочете ви, щоб рідні знали про ваше місце перебування?”. Складно уявити, що хтось не хоче контактувати зі своїми рідними, правда ж? Але виходить так, що комусь вертухаї “дружньо радять” відповідати “ні”, за когось самі ставлять “галочку”, хтось у стресі взагалі не розуміє, що він підписує… І, звісно ж, потім вони не отримують листи. Це “закляття” дуже складно зняти, оскільки треба писати клопотання на ім’я начальника колонії, а це зазвичай дає нульовий результат”.
Легше встановити зв’язок з тими, чий статус і місце утримання за ґратами підтвердила російська сторона. Насамперед це стосується тих українських військових, кого в мордорі засудили як “терористів, що перетнули державний кордон РФ у складі озброєних угруповань”. Зокрема, це бійці “Азову” та фактично всі ті, кого було взято в полон під час Курської операції. Вони отримують терміни ув’язнення від 13 до 28 років. Їх московити судять не як військовополонених, а як кримінальних злочинців, на рівні з ісламськими терористами, що розстрілюють заручників у торгово-розважальних центрах. Станом на минулий рік такі велетенські тюремні терміни отримали понад 300 військових, яких росіяни взяли в полон на Курщині.
Читайте також:
“Помста до кожного дійде”. Деталі розслідування теракту в Оленівці від “Азову”, СБУ і ОГП
“Саме тому, що над ними вже відбувся суд, їхнє місце “відбування покарання” можна визначити. І до них переважно доходять листи. Звичайно, не до всіх”, – каже Ольга.
Крім того, за її словами, багато залежить від керівництва самої “зони”. Наприклад, колонія в Дмитровграді Ульяновської області вважається “зразково-показовою”, там в’язні швидше отримують листи, буває, впродовж тижня після відправлення. А от в установу в Ростові-на-Дону, яка, з оповідей звільнених полонених, має погану славу, листи можуть іти місяцями.
Згідно з Женевськими конвенціями, держава-одержувач має право цензурувати листи. Цензор є в кожній колонії. Він закреслює маркером або густо замальовує кульковою ручкою ті рядки в епістолярії, які описують заборонені теми, або ті, що здаються йому “підозрілими”. Цензор може й зовсім не пропустити лист. Причин, зрозуміло, ніхто нікому не пояснює.
З огляду на це на сайті Національного інформаційного бюро є рекомендація рідним та близьким “зміст листів робити політично нейтральним, не надавати оцінку військовим діям чи політичній ситуації, а також не передавати інформацію, що може нашкодити українським військовим”.
“У листах можна написати про сімейні новини, вкласти дитячі малюнки і всіляко підтримувати військовополоненого”, – лаконічно радять у НІБ. А також додають інструкцію, як правильно підписати та запакувати лист. Його треба вкласти в стандартний конверт з указанням поштової адреси відправника, і цей конверт вкласти в інший, більший, на якому домашню адресу вказувати не треба.
Інструкція від НІБ щодо написання листів військовополоненим
У деяких колоніях перші такі епістолярії з України передають в руки полоненому, але подальше листування відбувається через тюремні сервіси на кшталт “ФСИН-Письмо”, в електронному вигляді.
Контакт з рідними в Україні через російських волонтерів відбувається тільки через мейл. Першого листа родичі пишуть від руки, волонтери його сканують і відправляють через тюремні сервіси на зразок “ФСИН-Письмо” в потрібну колонію.
Від руки – для того, щоб адресат впізнав почерк і впевнився, що це справді звістка від рідної людини.
Полоненому цей лист приносять у вигляді фотоскану. Відповідь він пише так само від руки на папері, і родичам передають скан. Далі, коли контакт налагоджується, листування ведеться в електронному вигляді тим самим каналом. Можна додавати фото, які, ясна річ, бранець отримає у вигляді сканкопії.
Усі листи пишуться на бланку тюремного закладу.
Ви здивуєтеся, але ці послуги не безкоштовні. Російська держава заробляє навіть на посланнях у тюрми. Бланк коштує 75 рублів (40 грн. 50 коп), сторінка тексту – за такою самою ціною, фото – 95 рублів (тобто трохи більше 51 грн).
“Про що ви пишете, якщо особливо нічого й повідомити не можна, які фото надсилаєте?” – питаю у Світлани Шершньової. “Про якісь побутові новини, – відповідає. – Вишня у нашому дворі зацвіла, сестра закінчила школу з хорошими оцінками, однокласниця вийшла заміж… Такі деталі, де він може згадати дім і йому стане приємно хоч на хвилину. Я надсилала сину фото його вівчарки”.
А полонені про що пишуть додому? Адже вони не можуть розповісти й крихти з того, що відбувається з ними насправді.
З розповідей рідних, більша частина листа з таборів складається з питань – про сім’ю, знайомих, побут. На кшталт “чи жива баба Маня? в яку школу пішов наш синок? як там моя дівчина? чи добрий врожай цього літа?”. Також пишуть, що “у мене все добре (або все нормально), годують, ставлення нормальне”. Звичайно, інакші відповіді просто не пройшли б цензуру та наразили би бранця на небезпеку бути побитим чи відправитися в карцер.
Повернуті з полону. Родичі сподіваються, що їхніх рідних буде звільнено якнайшвидше. Чекання може розтягнутися на довгі роки… Фото “АрміяІнформ”
“Мій недавно написав, що зі здоров’ям у нього не дуже, болить нога. А він поранений був у ногу в бою, з пораненням у полон потрапив. Я страшно переживаю, що з його ногою, чи його там не замучили. Та ясно ж, що він нічого толком написати не може. Може, поранених таки на обмін першими подаватимуть”, – несміливо сподівається ще одна моя співрозмовниця, пані Тетяна з Олевської громади, що на Житомирщині. “Мій” – так вона називає брата Миколу, котрий потрапив у полон восени 2024 року. Тетяна самотужки виховує трьох дітей, брат був розлучений і жив разом з її родиною, багато допомагав по господарству.
Микола потрапив у полон восени 2024 року, і лише через рік сестра отримала першого листа від нього. Лист надійшов через НІБ, потім було ще кілька, але далі листи перестали надходити.
З Тетяною ми познайомилися телефоном. Волонтери попросили мене відшукати кількох людей у різних областях України – родичів, імена та прізвища яких вказали військовополонені. Це був непростий квест, особливо коли треба знайти людину не в селі, а в місті. Проте, як-то кажуть, через два рукостискання вдалося роздобути телефонні номери всіх запитаних: когось знайшли за допомогою лікарів швидкої та місцевих журналістів, когось – через ТЦК.
Найскладніше було переконати людей в тому, що я не представник шахраїв чи ФСБ. І хоч моє посередництво рекомендували місцеві лікарі чи співробітники ТЦК, дехто все одно поставився з недовірою до пропозиції спробувати писати листи через російських волонтерів.
Наталя з Глобиного, тітка 23-річного добровольця, який потрапив у полон на Курщині і отримав вирок 17 років позбавлення волі, розповіла, що на його матір уже двічі виходили шахраї й намагалися виманити гроші за те, що буцімто “залагодять”, аби хлопця подали в списки на обмін уже цього року.
За допомогою авторитетних посередників мені таки вдалося вмовити матір налагодити листування через волонтерів. Жінка написала, отримала відповідь від сина і… припинила писати.
“У нашому районі був приліт, то дехто з людей почав казати, що, мовляв, твій син знає, де в нас що розташоване, і то він здав позиції, бо його катують. І от вона закрилася в собі, взагалі ні з ким не хоче спілкуватися”, – пояснила Наталія. Абсурдне пояснення.
Такі випадки, на жаль, бувають, коли найближчі з різних причин не хочуть писати своїм родичам у колонію, зазначає волонтерка Ольга. “Я не можу цього зрозуміти. Хлопці сидять у тюрмі в жахливих або просто в нелюдських умовах. Уявіть собі їхній моральний стан. Для них кожна звістка з дому надважлива. Може, це допомагає їм виживати, оцей от промінчик світла в цілковитій багаторічній пітьмі”, – каже вона.
Добре, що такі випадки одиничні.
“Що, лист від Миколи? Правда?!!
– перше що сказала Тетяна з Житомирщини, почувши довге пояснення, хто я, звідки, з якою метою і хто може підтвердити релевантність моєї інформації. Здається, вона заплакала. – А я йому писала-писала…”.
Читайте також:
Список 46-ти. Чому тяжкопоранені “азовці” з Оленівки чотири роки караються в російському полоні?
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
