автор: Наталія Терамае
фото надані героїнею матеріалу та з відкритих джерел
У перші дні повномасштабної війни вона взяла камеру, щоби фіксувати турбулентні події, осягнути які на той час було важко. Вона ще не знала, що за пару місяців сама стане до оборони своєї країни. І щоденник волонтерки перетвориться на документування військовослужбовицею життя своїх побратимів, багато з яких згодом полягли на полі бою.
За підтримки, а інколи й під тиском продюсерів, Олена Максьом встигла домонтувати свій фільм до його прем’єри на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays Ua у червні 2026 року. “Не питай мене, чи я вбивала” отримав кілька нагород (чесно кажучи, й не дивно, оскільки дебют режисерки відзначили на престижному IDFA у 2020 році) з вердиктом: “Це багатогранна, переконлива й надзвичайно сильна кіноробота, яку має побачити якомога ширша міжнародна аудиторія”.
“Новинарня” відчула сильний вайб фільму й записала розмову з режисеркою ще до нагородження. Крім того, сама Олена Максьом – непересічна особистість. Її шлях – це один із портретів у галереї “Ненароджені для війни”. Жінка з камерою могла тусити на міжнародних майданчиках, натомість обрала рятувати побратимів, брати участь в операціях на знищення ворога й документувати воєнні злочини росіян, що – дуже хочеться – стане темою її наступного фільму.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі.
Підписуйтеся на канал “Новинарня“, щоб бачити більше фронтових репортажів та інтерв’ю.
– Розкажи, як ти приєдналася до Сил оборони?
– Я, в принципі, відчувала ще за чотири-п’ять місяців до повномасштабного вторгнення, що щось нехороше відбудеться. Таке внутрішнє відчуття тривоги. Але, як і багато інших українців, намагалася себе заспокоїти.
До великої війни: Олена з подругою й колегою Жанною Довгич (праворуч)
Після 24 лютого спочатку було дуже страшно, була розгублена. Друзі-іноземці вмовляли поїхати за кордон – я поїхала в Чернівці й буквально через пару днів приєдналася до чудової групи волонтерів, які займалися евакуацією цивільного населення з Київщини й Чернігівщини та допомогою військовим.
8 квітня ми приїхали в Краматорськ. Якраз після того, як [запущена росіянами ракета] “Точка У” відпрацювала по вокзалу.
Жертви ракетного обстрілу на вокзалі Краматорська 8 квітня 2022 року
Ми приїхали туди відразу. Забрали людей: когось відвезли в Дніпро, когось – в Київ. Тоді я почала задумуватись, що я взагалі роблю.
Читайте також:
Сім доказів, чому в ракетному ударі по вокзалу Краматорська винна Росія
І коли ми привозили бронежилети й взуття військовим бригади НГУ “Спартан” (3-тя бригада оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана “Спартан”. – “Н”), я познайомилася з хлопцями й вирішила, що хочу долучитися. Вони є у фільмі на самому початку. Зокрема, Руслан Литус, в окулярах такий, який каже, що військові не тримають руки в кишенях.
Немає Руслана в живих (Руслан Литус, 12.06.1994 – 07.11.2023, молодший сержант, бойовий медик, уродженець Харківщини. – “Н”)…
Спочатку мене не хотіли брати: типу без досвіду, куди підеш. А я наполягала, що буду все робити: бігати, стріляти, перев’язувати, що вчуся швидко.
8 травня я вже відсвяткувала свій день народження як військовослужбовець.
Олена Максьом
10 травня ми поїхали в Луганську область: Попасна, Золоте, Гірське.
– Ти починала як стрілець-санітар і за ці роки мала насичену військову кар’єру.
– Стрілець-санітар – це той, хто стріляє і відтягує поранених на точку евакуації. Такі прості задачі. От цим і займалася. Потім набралася досвіду… Була заступником командира стрілецької роти. Так, тут треба досвід. Треба знаходити внутрішні сили, як бороти ступор, готувати себе до непередбачуваних ситуацій і при цьому продовжувати далі працювати.
Із Жанною Довгич, продюсеркою фільму “Не питай мене, чи я вбивала”
Думаю, що якби не фіксувала деякі моменти на камеру, то взагалі була б повна каша. Дуже багато нехороших подій відбувалося, і пам’ять хоче їх кудись запихнути: про це не потрібно думати, цей етап пройдений. А нам треба сили й енергії йти вперед, тому що війна продовжується, і ще багато треба зробити.
– Які завдання ти виконувала?
– У “Спартані” основні задачі були стримувати ворога. У 2023 році я перевелася у бригаду “Кара-Даг” (15-та бригада оперативного призначення НГУ імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. – “Н”).
Займалася розвідкою.
Не про всі задачі, які ми виконували, можу говорити. Але співпрацювала з нашою ротою розвідки. Дуже-дуже хороші хлопці. На жаль, багато з них загинуло.
Читайте також:
“Кара-Даг” рятує Добропілля. Великий репортаж з міста, наступного за Покровськом
– Жінка на війні. Як тобі в чоловічому колективі? І, взагалі, в таких нестерпних умовах?
– Я ніколи квіточкою не була, звикла до різних умов, але в таких жахливих не жила. У фільмі є момент, де ми в Золотому, у кафешці – то був єдиний раз, коли я помилася за ту ротацію. А так – ти не дуже приємно пахнеш, постійно брудний, липкі руки, кров…
Як би це, можливо, дивно для когось не звучало, але я люблю свою роботу, свою військову спеціалізацію. Я знаю, як це робити. Буває по-всякому, страшно і стрьомно, але найважче – втрачати близьких людей.
– Я так розумію, що тобі пощастило з побратимами і з командирами. Тобто в тебе не було випадків сексизму?
– Спочатку такого було багато від хлопців, які типу такі досвідчені, дехто з 2014 року. Велика повага до деяких, але не до всіх. Різні бувають історії.
І я, звісно, як дівчина, як жінка, спочатку ображалася, а потім мені стало похер: я з вами в одному кориті, така сама брудна як і ви, і не треба мені оцієї херні розказувати. Дуже важко було в період адаптації, в першу ротацію – це Луганська область, Бахмут – тому що ти розумієш, куди попав, і що це надовго. Є різні хлопці: одні будуть підтримувати, допомагати, але є хтось, хто обов’язково буде показувати пальцем – там у нас жінка одна працює.
Тому треба доводити, робити краще, ніж інші, бо ти ж одна жінка.
Така біла вівця, і тебе будуть помічати, будуть робити зауваження, будуть пробувати ставити 10 задач одночасно, щоби перевірити, як ти справишся.
Олена Максьом: “На війні втрачаєш жіночність”
Ти проходиш спочатку оце тестування, а потім стаєш як всі, втрачаєш трошки жіночності, стаєш іншою. І все нормально. Безумовно, були дуже круті хлопці поруч, друзі назавжди. Другу, з яким тебе звела війна, з яким ти пережив певні події, ти можеш пробачити буквально все.
– Ми можемо згадати про твоїх побратимів, про яких ти б хотіла, щоб лишилася пам’ять?
– Їх дуже багато. Хочу згадати Артема (20-річний солдат Артем Сендецький загинув у 2022 році, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. – “Н”). Перша важка для мене втрата. Я знаю про його мрії, надії, сподівання. Він підтримував мене як режисера. Коли в Бахмуті стало не нормально, ми виїжджали звідти на “течику”, який мені допомогли купити друзі, слухали пісні і думали, що попереду нас так багато всього чекає.
А потім Артема не стало… Мені розказували, що його мама на церемонії вручення медалі втратила свідомість. Ще вона прийняла рішення народити дитину.
Артем Сендецький
Андрій Копін, він також є у фільмі. Пропав безвісти у Бахмуті. У нього є дружина і донечка маленька, вони в Харкові. Шукають його, не можуть прийняти, що, можливо, його немає.
Не так давно загинув мій хороший друг Владислав Письменний. Ми познайомилися під час контрнаступу на Запоріжжі, він ще зовсім дитина був. Казав, що СТО відкриє після того, як ми переможемо, казав, що все буде Україна. Цього літа він мав одружитися з також хорошою дівчинкою Танею.
Владік загинув, і я була на похороні.
Владислав Письменний
Сергій Маловічко. З 2015 року воював. Загинув у травні 2026-го. Це був хлопець, про якого думали, що з ним ніколи нічого поганого не станеться. Досвідчений, розумний.
Їх дуже багато…
– Зараз ти капітан запасу Національної гвардії України. Але все одно лишаєшся на зв’язку зі своїми, продовжуєш з ними співпрацювати.
– Так, я їду до хлопців. Вони зараз на Покровському напрямку працюють. Ми завжди на зв’язку, постійно потрібна якась допомога. Не тільки машини ремонтувати, FPV-шки чи “мавіки” знайти. Є багато різної роботи. Я буду завжди з ними.
Я не хотіла ставати капітаном запасу (звільнятися з війська. – “Н”). Це вимушене рішення. У мами була загроза повторного інсульту, і я мала бути з нею. Я у мами одна, більше нікого у нас немає. Але зараз мамі трішки краще, і в мене є змога повертатися до моїх хлопців.
– Ти згадувала, що на початку повномасштабного вторгнення, коли займалися волонтерством, натрапили з водієм на російський блокпост. Твоє перше зіткнення з ворогом. Потім у фільмі є епізод, де відбувається такий первинний допит полоненого росіянина. Я так розумію, що ти часто стикалася із солдатами ворожої армії. Можеш їх охарактеризувати, що це за люди? І чи це люди?
– Для мене це не люди. Це ворог. Вони прийшли на нашу землю, вони хочуть нас знищити.
Але це не люди й з інших причин. Це істоти, у яких у житті немає цілей, пріоритетів, моральних принципів. Напевно, європейцям це важко зрозуміти, але це так.
Росія у першу чергу мобілізувала тих, хто скоював тяжкі злочини: ґвалтував, убивав. Вони зробили таку чистку, і суспільство це нормально прийняло. Але була також і контрактна армія, типу освічені офіцери, які пішли воювати за гроші з мотивацією “освободить”.
Істоти, з якими я спілкувалася, на 80% – рєбята з дуже маленьким мозком.
Можна, я буду під*рською мовою? Каже: “Я там ударил случайно кирпичом соседа и попал в тюрьму. Там три раза ударил. А потом пришел чувак в тюрьму: “Хочешь скоротать – подпиши контракт”. Вот так вот”.
(“Я там ударив випадково цеглиною сусіда й потрапив у в’язницю. Там тричі ударив. А потім прийшов чувак у в’язницю: “Хочеш скоротити – підпиши контракт”. Отак от”).
Або інший: “Ну, я просто хотел посмотреть, что такое война, что тут происходит, мне интересно было”.
(“Ну, я просто хотів подивитися, що таке війна, що тут відбувається, мені цікаво було”).
Багато зустрічається з далеких спільнот, із сіл без газу, де всі бухають жорстко, там по 15 років досвіду водки замість води з ранку до вечора. І от приходить поліцейський: “Тобі треба паспорт поміняти. Підпиши пустий папірець, а ми все зробимо”. А наступного дня повертаються з контрактом.
Далі є категорія, з якою нам треба думати, що робити. В них мозок промитий телевізором, їм постійно нав’язують інформацію, що якщо вони не будуть воювати проти України, то Україна, Америка, Європа просто “зітре Росію з лиця землі”. І вони реально свято вірять у це.
Російський інформаційний простір, їхнє телебачення, їхні сайти, канали – страшна загроза всьому цивілізованому людству.
Їхня пропаганда працює потужно: у них багато засобів і агентів по всьому світу. І ми, українці, ще не знайшли спосіб, як із цим боротися. А Європа дуже наївна й толерантна. Там не розуміють, що це вже 12-й рік війни з Україною. А до цього були Грузія, Чечня.
За рівнем жорстокості росіяни на першому місці. Коли ці істоти беруть в полон наших хлопців й дівчат, то їм по кайфу знущатися, відрізати пальці, голови, ґвалтувати. Їм це приносить задоволення.
Вони самі це розказували. І ми це бачили на відео, які вони знімають. Деякі цілеспрямовано викидають в Telegram. Є купа російських Telegram-каналів, навіть відкритих, де вони хизуються своїми досягненнями: як статеві органи комусь відрізали, голову відрубали й так далі. Багато відео ми бачили у полонених на телефонах, іншими способами діставали.
Ми знаємо, що вони роблять з нашими військовими і цивільними. А ми не такі. Між нами велика різниця.
І нам немає про що з ними спілкуватися – вони брехуни. І їхня задача – нас знищити, тому що ми єдині, які щось там буркають у відповідь. Ми їм кажемо: “Ви нас уже тисячі років намагаєтесь знищити, і ми вам цього не дамо. Ми хочемо, щоб Європа і не тільки Європа зрозуміли, хто ви такі. Вам не вдасться закрити нам рота”.
FPV, НРК роблять хороші штуки. Дрони, які летять в сторону рашки – це працює. Їхнє цивільне населення теж має розуміти, що таке війна. Що таке, коли дитина згоріла в будинку під завалами, а бабуся без ніг залишилась.
При цьому ми не націлюємося, як вони на цивільні об’єкти, а відпрацьовуємо суто по військових.
Фільм “Не питай мене, чи я вбивала” отримав нагороду імені загиблого режисера Віктора Ониська
– Ти можеш мене поправити, але я роблю цей висновок після перегляду фільму. Спочатку ми бачимо тебе таку дівчинку, зі щічками, яку несе кудись у перші місяці повномасштабного. А потім у кадрі з’являється жінка, яка спокійно працює, і відчувається її внутрішній стержень. Чи правильно я зрозуміла, як змінилася твоя соціальна роль – від цивільної волонтерки до військовослужбовиці?
– Абсолютно правильно. Перші пару тижнів в армії мені командир батальйону говорив: “Ой-ой-ой, Лєна, ти занадто добра. Я не знаю, що буде”. А потім: “Ааа, все нормально. Працюй”.
Воно швидко пішло – коли береш у цьому участь і розумієш, що відбувається. Оце розуміння, ясність ситуації, з одного боку, – важко морально, а з іншого – загартовує. Як цивільна особа, як волонтер, я мала багато питань: що відбувається, що з нами буде? А зараз таких питань немає.
Усі чекають, коли “це все” закінчиться. Що все? Не ми це почали. Я не хочу говорити про перемогу. В мене на очах загинуло дуже багато хлопців: 19-річних, 20-річних, 40-річних, 50-річних, які говорили “Все буде Україна”. І мене прям трошки пересмикує від слова “Перемога”.
Нам потрібно триматися якомога довше,
тому що час – це найвища форма справедливості і несправедливості також. Чим більше часу ми будемо триматися, тим імовірніше, що ми досягнемо справедливості. Нам потрібна справедливість.
Олена Максьом: “Військовим дуже потрібна ваша підтримка”
Соррі, не буду нікого заспокоювати. Всі мають набратися терпіння, але і жити життя повноцінно: бачити друзів, щось намагатися планувати. І обов’язково якщо не допомагати армії матеріально, то підтримувати морально. Тому що всім їм дуже важлива підтримка. Важливо розуміти, що про них не забувають. Бо бути військовим – це пекельно важка й невдячна робота.
Ціль росіян – залякати якомога більше нашого цивільного населення. Щоб вони почали плакати, тиснути на керівництво, щоби якось врегульовувати це питання: давайте все віддавати, Донбас віддавати, щоби був мир. Хєрушки, ребята! Донбас, далі – Дніпропетровська область і знову Київська область?
– Я хочу повернутися до твого фільму. От часто говорять: “Не хочу дивитися про війну, тому що це важко”. “Не питай мене, чи я вбивала” – як домашнє відео. Ти класний вибрала формат. Військові там не рекси, а просто люди, зі своїми історіями. А ще є вкраплення жартів і побутового гумору. Такою була твоя задумка чи ви уже при монтажі так вирішили?
– У мене саме такий був фокус – більше на людині як особистості. Я не знімала бойові дії, не бігала з камерою GoPro при штурмі окопів. Акцент був на тому, що ми всі люди: військові з 20-річним досвідом і ті, які приєдналися до армії з 2022 року. Це цивільні різних професій – сантехнік, письменник, режисер, вчитель математики – і вони адаптуються до війни, до фронту, трохи трансформуються, роблять якісь висновки.
Ми зробили цей фільм разом із режисеркою монтажу Світланою Залогою, яка стала моїм другом.
Із режисеркою монтажу Світланою Залогою на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays Ua
– У тебе там такий гарний матеріал про місцевих, дуже людський. Наприклад, старша жінка Ольга Вікторівна у футболці Porn Star. Зал миттєво на це реагує.
– Для мене було важливо поспілкуватися з місцевими. Ольга Вікторівна – це Мала Токмачка. Там уже недобре було: КАБи і все, що хочеш. І Ольга Вікторівна отримувала свою футболку Porn Star від волонтерів. Я переживала, щоби люди не сприйняли, що вона фрік якийсь.
– Та ні. Це жінка на своїй землі, на своєму місці. Така: “Мені все пофіг”.
– Абсолютно. Їй пофіг, хто там що подумає. У ній дуже багато життя. Вона відмовилася виїжджати, і я не знаю, що з нею сталося.
– Там ще були підлітки. Вони залишилися?
– Це було Золоте. Мама, яка не чує, і дві красиві дівчини. Ну що? Прийшли туди росіяни. Нічого хорошого.
Підлітки у Золотому. Кадр із фільму “Не питай мене, чи я вбивала”
– Ти ведеш свої соцмережі англійською мовою. Щоби надати інформацію зовнішньому світу?
– Намагалася, але в мене, на жаль, було дуже мало часу, і я не спромоглася сказати те, що треба. Не можна ж робити все одночасно. Тому вдячна журналістам, які приїжджають на фронт, говорять про ситуацію в Україні. Спілкувалася трошки із CNN, які приїжджали до наших пілотів. Є і наші круті журналісти й фіксери.
– Назва фільму “Не питай мене, чи я вбивала”. Так провокативно, бо коли кажуть “Не роби”, то хочеться зробити навпаки. При цьому в одному з епізодів ти в побратима питаєш, чи він вбивав, і він розказує, показує трофей – магазин автомата першого вбитого ворога. Чому саме таку назву фільму обрала? Дійсно не хочеш про це говорити?
– Так а який сенс про це говорити? Все очевидно. Насправді питання, яке я задавала “Цигану” (це позивний), – чи пам’ятає він першого ворога, якого вбив. Для мене було важливо з’ясувати, чи надовго затримується це в пам’яті.
Молодий “Циган” згадує про першого вбитого ворога. Кадр із фільму “Не питай мене, чи я вбивала”
– Хочу поговорити про твою цивільну кар’єру, до армії. У тебе був сильний дебют в кіно – документальний фільм про наслідки Чорнобиля “Не все буде добре”. Також дуже хороша назва, інтригує. Фільм потрапив у програму престижного фестивалю документального кіно International Documentary Film Festival Amsterdam. Отримав нагороду Одеського міжнародного кінофестивалю. До речі, його можна подивитися на онлайн-платформі Takflix. Тобто твій шлях режисера показує, що кіно – це твоє. Чи є зараз якісь сюжети, над якими ти працюєш?
– Звісно, мені хотілося б займатися тільки кіно. Але в моїй країні постійно щось відбувається, і мені потрібно допомогти їй.
Так, я зараз пишу трітмент (режисерська експлікація) наступного документального фільму. Робоча назва “Inhumanly Human Things” (“Нелюдські людські речі”). Адже більш як два роки мені по службі довелося спілкуватися з росіянами. І крім “Розкажіть про ваші позиції”, я запитувала: “А чим ти займався в Росії, якою була твоя мотивація прийти на територію моєї країни зі зброєю воювати, ґвалтувати?” Мені важливо було це з’ясувати, розібратися для себе.
Олена Максьом: “Я намагаюся з’ясувати у росіян їхню мотивацію нас убивати”
Сподіваюся зробити цей фільм. Але треба знайти гроші. Знайти правильну команду. Мистецький стиль, наприклад, як не показувати обличчя, бо я не люблю заблурювати.
Я дуже розізлилася, коли “Оскар” дали російському фільму “Містер Ніхто проти Путіна”. Заставила себе його подивитися на телефоні. Там ніякої позиції, вчитель у школі знімає, як його учні підписують контракти з армією РФ. І я розумію, що, можливо, один з цих учнів – це той, з ким я на Покровському напрямку спілкувалася, він мені розказував про свою мотивацію, чому прийшов вбивати цивільне українське населення. Бо коли вони заходять кудись, то нормально так вбивають: наприклад, треба будинок звільнити – розстріляли. І всі ще досі заінтриговані оцією російською душею.
– На початку фільму Олена Максьом каже, що в її планах на 2022 рік навчитися грати на піаніно, вивчити французьку мову, побачити океани. Що з цього вдалося втілити, а що лишилося в планах?
– Все залишилося у планах. В Оріхові один раз знайшла в будинку розхерячене фортепіано, трохи побринькала. Тобто пробувала? Пробувала.
Що стосується французької, то військові будні не завжди такі мегаінтенсивні, коли на сон є година і вже просто плавишся. Бувають трошки легші дні, бувають адекватні командири, які дають вихідні. І я намагалася займатися французькою. Зараз можу дивитися новини, легкі серіали. Розумію, коли до мене говорять, хоча відповідати не можу.
Стараюся бути відповідальною дитиною своєї мами, їй зараз важко. І дитини в мене немає, немає дитини…
Олена Максьом
Читайте також:
“Тут усі такі притрушені, як ми з тобою”. У прокат виходить українська стрічка про ПТСР, що єднає військових і цивільних
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
