автор: Олена Чебелюк
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові
22-річний Віталій Карвацький добровольцем пішов на фронт у перший день повномасштабного вторгнення. Його не зупинили молодість, зріст і брак досвіду. Це рішення не викликало жодного здивування у тих, хто його знав. Воно вписувалося в усю його поведінку і характер. Ще до війни він зробив собі на руці татуювання з палаючими шинами та написом “вічний революціонер”.
Віталій воював у складі 125-ї бригади територіальної оборони ЗСУ, згодом перевівся до 3-ї штурмової. Встиг пройти службу в піхоті, розвідці, пілотом і штурманом в підрозділах ударних БПЛА. Брав участь в боях біля Кремінної. У Серебрянському лісництві під час контрнаступу 2022 року отримав перше тяжке поранення – його евакуював Артур Дронь, відомий письменник. Виконував бойові завдання під Авдіївкою та на Харківському напрямку.
Рівно рік тому, 11 червня 2025-го, молодший сержант Віталій Карвацький загинув на Харківщині внаслідок влучання ворожого дрона.
Його життя обірвалося, але історія твориться далі. У спогадах і серцях коханої, рідних та друзів, у мандрах тих, кого Віталій надихнув відкривати світ своїми подорожами, у книзі “Гемінґвей нічого не знає” побратима Артура Дроня, у боротьбі українських захисників, які за прикладом Віталія взяли до рук зброю.
У цьому меморіальному тексті ми розповідаємо про життя і бойовий шлях непересічної особистості, мрійника і воїна Віталія Карвацького “Туриста”.
Віталій Карвацький
Віталій Карвацький народився у Дніпрі 22 жовтня 1999 року, навчався у школах №59 і 15.
Дитинство і юність хлопця були непростими. Батько залишив сім’ю, коли Віталику було лише два роки, пізніше вони практично не підтримували стосунки. Мама Світлана згодом вийшла заміж удруге, і коли синові було п’ятнадцять, сім’я переїхала в місто Жовті Води. Там юнак продовжив навчання в ліцеї імені Лесі Українки.
Віталій мав молодшого на десять років брата Анатолія.
З дитинства дуже допитливий, у школі Віталій Карвацький найбільше цікавився географією й історією. Обожнював розглядати карти й атласи. Багато читав про Першу і Другу світову війни.
У дитинстві Віталій багато часу проводив з дядьком – братом матері Сергієм Неживцевим. Той дбав про малого, водив до садочка і школи. Значною мірою саме йому хлопець завдячував формуванням своїх життєвих принципів та поглядів.
Сергій говорить, що Віталик був добрим, справедливим, чесним, сміливим, завжди з готовністю відстоював свою позицію. Згодом проявились його наполегливість у здійсненні мрій та цілеспрямованість.
Дядько завжди закликав Віталія вчитися, аби досягти чогось у житті. Оплатив йому дорогу до Львова, коли юнак їхав вступати до університету, і давав гроші, поки той не знайшов роботу.
У 2017 році Віталій Карвацький став студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Навчався на кафедрі історичного краєзнавства. Цікавився мілітарною історією, писав курсову про військові конфлікти на Балканах 1990-х років. Його дипломна робота була присвячена темі оборони Львова від більшовицьких військ під час Варшавської битви 1920 року.
Віталій Карвацький – студент
З першого курсу Віталій мусив поєднувати навчання з роботою, тому часто пропускав пари.
Лев Калиняк, доцент кафедри історичного краєзнавства, пригадує: Карвацький наприкінці семестру завжди приходив і казав, що хоче відпрацювати пропущені заняття. На відміну від багатьох студентів, робив це дуже сумлінно, ставився до навчання серйозно.
Уже на перших курсах університету Віталій гостро реагував на напружену політичну ситуацію в країні, ходив на вуличні маніфестації, як-то на акцію з вимогою закрити російське консульство у Львові. Згодом ця його нетерпимість до несправедливості і готовність відстоювати свою позицію проявилась і у війську.
У студентські роки брав участь у військово-історичних реконструкціях подій Першої та Другої світових воєн, долучався до заходів вшанування УПА, Листопадового чину тощо.
Віталій (праворуч) із друзями під час навчання в університеті
Викладач ЛНУ, завідувач кафедри археології та історії давніх цивілізацій Ярослав Онищук познайомився з Віталієм Карвацьким після закінчення першого курсу влітку 2018 року на археологічній практиці.
“Ми тоді проводили розкопки на могильнику другої половини другого століття нашої ери в селі Карів Шептицького району Львівської області. Віталій був одним зі студентів, які брали участь в цих археологічних розкопках. Він запам’ятався мені насамперед своєю енергетикою, такий жвавий, живий студент, який згуртовував навколо себе інших. Не був ядром компанії, але однозначно робив рух.
Мою увагу привернуло й те, що він переважно розмовляв російською. Я навіть запитав у нього про це, на що він відповів: “Мені так простіше, бо я з півдня, з Дніпропетровської області”. Але водночас у розмові вільно переходив і на українську. Попри російську мову спілкування, Віталій був дуже україноцентричний, захоплювався різними праворадикальними течіями і рухами.
Він був працьовитий, ініціативний, у нас із ним не виникало жодних проблем. Водночас якоюсь мірою він був трішки провокативний у спілкуванні з іншими студентами. Для нього не існувало якихось табу, він не боявся сказати, що думав. Сперечався, мав власний погляд і не боявся його висловлювати”.
Віталій разом з однокурсниками й археологом Ярославом Онищуком під час археологічної практики
У 2021 році після четвертого курсу Віталій отримав диплом бакалавра. Вступив до магістратури, але через потребу поєднувати навчання з роботою, а також значною мірою зневірившись у нашій вищій освіті припинив навчання після першого семестру.
В університеті Віталій зустрів свою кохану Софію. Як і Карвацький, Софія Олійник була першокурсницею істфаку.
Уперше вони побачились під час заселення до гуртожитку. Дівчина пригадує, що Віталій з іншим студентом тоді вів дуже жваву дискусію на якусь історичну тему. Вона навіть подумала, що перед нею старшокурсник – настільки аргументовано Віталій доносив свою точку зору. А вже за кілька днів вони зустрілися в навчальній аудиторії.
“Ми здружилися й одразу стали одне одному близькими людьми. З Віталіком було легко дружити, він був щирий, відкритий до всіх, надійний та смішний. Я могла прийти до нього з будь-чим: розказати смішну історію, посумувати, попросити допомогти, покликати на раптову прогулянку в місто о першій ночі.
Віталій і його кохана Софія
Мені неймовірно пощастило зустріти таку “свою” людину за життя і встигнути побути разом дуже щасливими, хоч цього часу завжди так бракувало. Я часом відправляла йому якісь листівочки, або фото, а він їх закладав у бронік і казав, що вони його бережуть. І я до кінця вірила, що мають зберегти і цього разу, інакше просто не могло бути”, – розповідає про коханого Софія.
Подорожувати світом Віталій мріяв з дитинства. На стіні над його ліжком замість шпалер висіла велика карта світу, яку він щодня розглядав і уявляв, як колись відвідає всі країни. Із захватом дивився передачі про мандрівників та мріяв опинитись на їхньому місці.
Тож, як тільки з’явилась можливість, 19-річний студент з ентузіазмом кинувся втілювати свою мрію в життя. Для цього він наполегливо працював ночами, свідомо жертвуючи навчанням, полював за дешевими квитками на літаки, будував плани…
Першою його мандрівкою стала тижнева подорож до Ісландії у квітні 2019-го. Водоспади, гейзери, океан, ночівлі наодинці в саморобному наметі, чорний пісок, який він привіз звідти як сувенір, а головне – враження та емоції стали новим дивовижним досвідом у його житті. Дорогою додому Віталій відвідав ще шість країн.
Він відкривав для себе Європу шаленими темпами. Головним способом пересування був автостоп. За 2019 рік Турист проїхав таким чином 12 тисяч кілометрів та відвідав 24 країни. Його не зупиняв брак грошей. Не раз Віталик рушав у дорогу, маючи лише кілька десятків євро у кишені. Якщо не вдавалося “вписатися” в когось на ночівлю через коучсерфінг, або не вистачало грошей на бюджетний хостел, Турист ночував просто неба: на лавках у парках, у чистому полі в Греції, на горі з панорамою на фортецю в Дубровнику, у наметі в скелястих горах іракського Курдистану, в нетрях Ізміра та десятках інших місць. Або і в помешканнях випадкових людей, з якими познайомився в дорозі чи на місці.
Карвацький наголошував, що їде не просто побачити чи зробити фото на пам’ять, а передусім “за емоціями, пригодами, за шаленими історіями, які відбуваються з тобою. За атмосферою країни, за її життям, а не за тим, щоб ходити протоптаними туристичними доріжками з групою китайців і якихось тьоток із Чєлябінска”.
Віталія дуже тягнуло в Азію. Впорядкована і передбачувана Європа йому трохи набридла, хотілося справжньої автентики в більш екзотичних країнах. Тож Париж та Берлін він свідомо відклав на потім. Щоб поїхати до Південної Америки чи Африки, потрібні були час та гроші. Натомість Азія та Близький Схід під боком кликали до себе.
У січні 2021-го, в розпал епідемії ковіду, Віталій знову вирушив до Туреччини. До цього Турист уже бував у Стамбулі, і це місто з унікальною атмосферою, де в дивовижний спосіб поєднується мусульманський Схід та християнський Захід, йому надзвичайно сподобалося. Майже місяць Карвацький провів у Туреччині, пройшов 40 км Лікійською стежкою, відвідав Каппадокію. Тоді ж, дізнавшись, що відносно легко можна зробити іракську візу, загорівся ідеєю відвідати Ірак.
Пояснюючи своє рішення, він писав: “Ірак. Всі, починаючи від моїх друзів, які знали, закінчуючи водіями та хостами. Усі відмовляли мене і казали, що це дуже небезпечно. Тероризм, ісламісти, війна та інше. Можливо. Можливо, це так. Але це лише один бік медалі. Зворотній же – неймовірний досвід.
У цьому світі людині відведено мало часу. І лежачи на смертному одрі ти зможеш звинувачувати лише одну людину, за те, що так просто і звичайно прожив своє життя – себе. І лише себе.
Я ж хочу, щоб перед смертю, коли мій життєвий шлях закінчиться, я сам собі сказав: “Так, чувак, це було круто”. Розуміти, що відведений мені час я витратив недаремно. Що я відчув цей світ і це життя з усіх боків, з яких тільки зміг.
Ось чому я тут. Тому я роблю речі, які іншим здаються шаленими. Тому я люблю те, що роблю. Гроші, машини, будинки – це все пил. Найцінніше – це час, і тільки тобі вирішувати, як ти його проведеш.
Я свій вибір зробив давно ще маленьким хлопчиком в дитинстві, дивлячись на карту світу на своїй стіні без шпалер”.
Не без труднощів Віталик таки перетнув кордон між Туреччиною та Іракським Курдистаном. Згодом описував, як вештався вулицями Ербіля й Дахука, спостерігаючи увесь місцевий колорит, насолоджуючись справжньою автентикою вуличного життя Близького Сходу, какофонією кольорів, запахів і звуків. Їздив автостопом, який там виявився чудовим та зручним способом пересування. Знайомився з місцевими мешканцями, які дуже тепло і душевно до нього ставилися.
Віталій з місцевими мешканцями в горах Курдистану в Іраку
Після таких пригод Віталій став легендою на факультеті. Послухати розповіді про його мандрівки збиралися десятки однокурсників та сусідів по гуртожитку. Він із радістю ділився враженнями і закликав інших не боятися та рушати в мандри.
Разом з друзями і соло Віталій мандрував і Україною, поставивши собі за мету відвідати всі області. Багато ходив із наметом у походи Карпатами, їздив на узбережжя Чорного та Азовського морів. Навіть думав про те, щоб спробувати потрапити на тимчасово окуповані території на сході України.
Ось як мандротерапія Віталія допомогла його другу і побратиму Івану Пельчеру “Фроґу”:
“Я був студентом 2-го курсу, ми спілкувалися доволі близько. Настав момент в житті, коли я заблукав. почалися проблеми з алкоголем, мені не хотілося нічого робити ні для розваги, ні з примусу. Спочатку Віталік просто спостерігав, а потім почав діяти – пробувати читати разом, більше говорити. Я відчув певну близькість. Потім, він попросив на карті України поставити чотири точки відповідні сторонам світу, де я найдалі був. Квадрат вийшов надто малим, бо я з бідної сімʼї, де не мали звички подорожувати. Віталік наголосив, що наш світ – це будинок, у якому ти живеш, і просидіти все життя в одній кімнаті – нерозумно. На наступний день я вже сидів у потязі. Після цього я почав бачити в ньому морального авторитета і брата. Надалі я схуд зі 148 кілограмів до 95, захотів доєднатися до війська. Завдяки йому щасливий, що він побачив це за життя”.
Останньою мандрівкою Карвацького, вже під час повномасштабної війни, стала подорож до Вічного міста – Риму.
До Італії разом з коханою Софією Віталій полетів під час відпустки у серпні 2024-го, отримавши в командира дозвіл на виїзд за кордон. Рим зачарував його своєю архітектурою та пам’ятками історії.
Тоді ж на день вони катнулися в Сан-Марино – Туристу дуже хотілося довести кількість відвіданих країн до круглої цифри. Місце, де він планував лише зачекінитись, стало приємним відкриттям та гарним завершальним акордом подорожі, яка стала останньою в житті Туриста…
Віталій власноруч створив стікер, який клеїв у своїх подорожах. Зразком стало його фото з узбережжя Атлантичного океану в Ісландії. Софія та його друзі продовжують клеїти цю наліпку і після його загибелі.
Віталій Карвацький на узбережжі Атлантики під час подорожі до Ісландії
“Кожен може брати стікер з собою в мандри як символ того, що Віталік і далі подорожує”, – говорить Софія.
“Кажуть, що ніхто не повертається з подорожі колишнім. І це чиста правда. Ти розплющуєш очі на реальний світ, ти пропускаєш його через себе, через свою свідомість, і під впливом нового бачення трапляється переворот, революція в голові”, – зізнавався Турист, закликаючи усіх відкривати для себе навколишній світ.
Віталій із друзями та Софією не раз говорив про реальність великої війни з Росією напередодні повномасштабного вторгнення. Рішення стати на захист України було не емоційним, а виваженим. 24 лютого 2022 року він одразу зголосився добровольцем до ТЦК.
“Віталік — бунтар. Він не тримався за комфорт чи те “як зазвичай”. Хотів щось міняти і рухатись. Для нього це було легко. Легкість у ставленні до життя в ньому цікаво поєднувалася з відповідальністю. Бо саме почуття відповідальності і розуміння, що “так треба” вранці 24 лютого 2022 року повело його у військомат, без роздумів чи сумнівів”, – говорить Софія.
Археолог Ярослав Онищук пригадує, як зустрів Віталія з товаришем біля гуртожитків 24 лютого. Щойно почались перші обстріли, всіх охопила паніка, люди побігли в магазини скуповувати воду і провізію.
“Ми привіталися, я запитав, звідки вони так рано. Віталій відповів, що вони повертаються з військкомату в гуртожиток по речі. Адже добровільно зголосилися в тероборону і мають до полудня прибути з речами на збірний пункт. І мене це тоді так вразило, бо ось же люди довкола думають про хліб, сіль, продукти, а тут ці ще зовсім молоді хлопці, студенти вже мають цілком інше розуміння, значно вище, аніж побутове, на відміну від більшості людей. Ми тоді тепло попрощалися, я попросив їх берегти себе, і на тому розійшлися. Це була наша остання з ним зустріч.
Крім Віталія, добровольцями пішли на війну й інші студенти та випускники нашого факультету – Віталій Вдовиченко, Артур Бахмат, Олександр Марчак, Максим Жук.
Олександр Марчак зник безвісти під час боїв за Бахмут у березні 2023 року. Віталій Вдовиченко отримав дуже тяжке поранення в Бахмуті у лютому 2023-го року, тривалий час лікувався і відновлювався. Поновився в магістратурі, закінчив її і зараз готується вступати в аспірантуру на кафедру археології ЛНУ”.
До тероборони в ті перші дні Карвацького насправді не взяли – через вік і відсутність будь-якого військового досвіду. Але він наполегливо добивався свого, і зрештою в березні 2022-го Віталія та кількох його друзів – студентів істфаку зарахували до новоствореної 125-ї бригади ТрО.
Доволі довго підрозділ перебував у місцях дислокації на заході областей України. Тренувалися на полігонах, згодом охороняли різні обʼєкти.
На фронт вирушили перед початком Харківського контрнаступу в серпні 2022-го.
Перший бойовий досвід Турист і його побратими здобули на Лиманському напрямку. На той час Віталій входив до зведеної штурмової групи добровольців. Звільняли Ямпіль, зачищали Торське, впритул підійшли до Кремінної.
Віталій під час контрнаступу ЗСУ на Харківщині восени 2022 року
А вже 19 жовтня 2022 року в Серебрянському лісництві Віталій отримав своє перше тяжке поранення – куля пробила легеню під час спроби штурму ворожих позицій. На щастя, побратими зуміли винести пораненого Туриста з поля бою.
Перебіг того бою, своє поранення, проблеми, які призвели до невдалого штурму, Віталій згодом детально проаналізував і виклав у великому треді у твіттері. Відомий як “Турист тактичний”, Віталій був одним з найвідоміших наших військових твіттерян, маючи понад 24 тисячі читачів.
Карвацький описує, як перед їхнім підрозділом поставили завдання штурмувати ворожі позиції без попередньої розвідки та недостатніми силами. На той час обидва командири штурмових груп перебували в лікарні. Їх заміняли Віталій та його 22-річний побратим.
“І ми з висоти нашого досвіду сприйняли авантюру, яку нам довели, за чисту монету. Себто план, який виглядав доволі натягнутим і ризиковим, ми погодили. Думаю, якби це вирішували досвідченіші командири, то від цієї роботи відмовилися б, – писав Віталій.
– Уявіть собі букву П, де пробіл знизу – це наші позиції, лінія паралельна пробілу це ворожі позиції, а дві бічні лінії, які формують букву, то є лісопосадки, сіряк.
Ми, групами по п’ять людей маємо зайти від наших позицій одночасно в дві бічні посадки. Там у нас є максимум і мінімум роботи. Максимум – це з’єднатися обома групами на протилежній стороні поля. Тобто взяти всі їх позиції, і завести туди нашу піхоту.
Мінімум – дійти до половини бічних посадок, штурманути укріплений район і відкотитися, замінувавши там все. Знову ж таки, прикриттям займається мінометка, і ще АГС-17 з крайніх правих позицій.
Ми всі намагалися довести організатору, що там в зеленці не просто пара росіян, а те, що їх там дохера, і вони добре укріплені. П’ять людей на фланг для штурму – це смішно просто. На все це було заявлено, що є сильне прикриття, і вони (росіяни) не знають скільки нас наступає.
Операція планувалася на 14:00, тому після наради я ще мав час на збір і відпочинок. Через годину ми маємо посунути фронт на км і взяти підарські позиції силами 10 людей.
…Після мінометного обстрілу, якщо, звичайно пару “кабачків” в поле можна назвати гордим словом – “обстріл”, ми рушили вперед. Я йшов першим. Так, пройшовши десь метрів 500, максимально обережно, і потрапили на точку, в якій моє життя поділяється на до і після.
Я почув якийсь звук, і візуально почав помічати якісь копанки-лежанки які були хаотично розкидані тут. Так до кінця і не поняв, чому вони нас не помітили першими, певно, що їх караульний не виконував свої обов’язки. Хоча по-чесному, я і сам не очікував їх там зустріти.
Рухаючись першим, я почав підходити до копанки, а там як – поки не підійдеш впритул, то не побачиш що там в ній. Тут я бачу кацапа, який бочком і розвертається до мене. Часу думати не було, перша ж черга, з відстані в два метри розтрощила йому тіло і голову.
З копанок навколо почали вилазити росіяни, і мелькати. Я просто застрибнув на того, кого ще секунду тому відправив на той світ. Почався повний контакт. Всі мої в зеленці, всі підари напівколом в копанках. Вогонь був такої сили, що доволі швидко в моїх закінчилося б/к.
Я ж тим часом то криком, то пошепки в рацію казав, де я, і що треба наступати, бо вийти сам я не можу. Коли перший раз вогонь вщух, я зрозумів що мої не просунулися, і що росіяни досі не знають, що я в одному з їхніх окопів.
Хтось із них чітко кричав: “Север, почему не отвечаешь? Север, ти живой там?” А Север не відповідав, бо походу на ньому був я. Розумів, що треба знати, де я, і знайти можливо хоча б візуальний контакт зі своїми. Тому коли перестрілка вщухла, я виглянув з окопу.
Перед собою, за кілька метрів, я побачив спину кулеметника, і не вагаючись відправив в нього чергу. Однак це помітили в сусідніх окопах, і вже стріляли прицільно в копанку, де був я.
І тут щось різке і тепле під рукою, трошки позаду зліва. Я кричу від болю, розуміючи що мене поранено. Надати собі першу медичну в таких умовах і з таким пораненням я не міг, тому просто закинувся трамадолом.
Навколо знов бій, я кричу в рацію щось по типу: “Турист 300, Турист 300, я в підарському окопі, жовта каска! Свій! П***дуйте їх, вони відступають!” На що мені відповідають “Турист, в нас б/к – мінус, тримайся, ми тебе заберемо!
Я зрозумів, що в моїх немає набоїв, і час, поки вони їх поповнять і підбіжать до мене, я не протягну.
І так я помирав в російському окопі, на трупі чувака, якого завалив.
Вогонь вщух, і мої відійшли. Лишився тільки я і русачки в сусідніх окопах.
Я зрозумів, що вони відступають, але мою долю їх відступ не вирішував. Я все одно не міг йти, а тільки лежав і цілився, в надії, що перед кінцем ще когось завалю. Так і сталося, бо повз мене бігло двоє, і одного з них я завалив точно, а іншого підбив.
Аж раптом я почув, як по рації мене викликає Сем, з штурмовиків, які рухалися в правій посадці. “Турист, дай відповідь, Турист! Ми йдемо за тобою, ти чуєш?!” Я ще раз вийшов на зв’язок, сказав що валю відступаючих підарів, й позначив, де я є.
Через хвилин п’ять Сем з його людьми був вже на місці, пацани витягли мене, перемотали і виносили мене на своїх спинах. Я вже був в напівдохлому стані, бо почали діяти таблетки + втрата крові.
Однак я чітко пам’ятаю, як Давид ніс мене на своїй спині, ми виходили, і тут за нами вибухнула наша міна. Це означало, що щось нас переслідує. Поки хтось прикривав вогнем, хлопці виносили мене далі хіба не під кулями”.
Через рік, аналізуючи той бій, Віталій зробив кілька висновків. Операція була вкрай погано спланована, відсутня попередня наземна чи аеророзвідка. Не була проведена артпідготовка – в поле випустили лише декілька 120-мм мін. Жодної попередньої штурмової підготовки чи відповідного навчання Віталій та його побратими не проходили. Також хлопці не були забезпечені достатньою кількістю боєприпасів. Коли набої закінчилися, Карвацький зняв трофейні з убитого ним росіянина.
Турист визнав, що через брак досвіду та азарт бою він сам діяв необачно і просунувся занадто далеко вперед. Як наслідок – опинився відрізаним від своїх, через що ледь не загинув.
Медик Олександр Коберник “Док”, який надав першу домедичну допомогу пораненому Туристу, загинув наступного дня. У відповідь на спробу штурму росіяни почали нещадно обстрілювати українські позиції, Док поліг від влучання міни.
Інший побратим – “Давид”, якого згадує у своїй розповіді Турист, – це відомий письменник, тепер уже ветеран Артур Дронь. Саме він виносив пораненого під ворожим обстрілом Віталія Карвацького.
Про дружбу з Віталієм у війську Дронь написав у своїй знаменитій книзі “Гемінґвей нічого не знає”, присвятивши йому новелу під назвою “Господь окопний”.
Давид розповідає, як вони часто дискутували про віру в Бога і про те, які висновки зробили після його поранення:
“А Ремарк нас усіх обманув. Написав, що в окопах немає атеїстів. Така відома фраза, а насправді – суцільна дурниця. Свого улюбленого атеїста я зустрів саме в окопах. Ми з ним вирили собі ямку, посідали в неї і в перервах між обстрілами розмовляли про різне. В якийсь момент я вже розповідав йому, як сильно люблю Бога, а він – як сильно у Бога не вірить. Нам говорилося так, як може говоритися тільки у виритій власноруч ямці у перервах між обстрілами.
Він казав так: “Коли опинюся на межі життя і смерті, то спробую зрозуміти, чи є Бог. Якщо побачу його там, то повірю, а якщо ні – то це вже назавжди”. Турист. Такий позивний мого улюбленого атеїста. Туриста я люблю. І він тоді договорився.
Того ж місяця під час стрілецького бою Туриста поранили в груди. Із кулею в легені він лежав у рускому окопі в секторі, з якого відійшли і наші хлопці, й вороги. Тоді він і опинився на межі життя й смерті.
Ми з хлопцями були на позиції у сусідній посадці та чули перебіг бою по рації. З часом ефір тріскотів лише слабким голосом Туриста. Він казав, що не може витерпіти біль, просив забрати його звідти. Говорив, що втрачає свідомість і відходить.
Я молився, аби Турист вижив. Та й не тільки я, дехто з побратимів потім теж говорив, що звертався до Бога. Але найкращою молитвою для нас усіх було би рвонути по Туриста, залетіти в ту посадку і витягти його. Щойно отримали дозвіл – рвонули.
Знайшли Туриста живим, а коли виносили з посадки, рускі вже перегрупувалися й повертались відбивати позиції. Якби ми посиділи ще кілька хвилин, то першими до ледь притомного побратима дійшли б вороги.
Через декілька місяців, коли Турист уже повернувся з лікування й реабілітації, ми з ним згадували ту нашу окопну розмову.
– Щось розглядав там, – питаю, – на межі життя й смерті.
– Та, – каже Турист, – всьо як я говорив. Не побачив жодного Бога, то вже, певне, так ніколи й не повірю.
Оце і все, що треба знати про питання віри і невіри. Одна й та сама ситуація для мене стала чистим доказом Божого існування, а для мого друга – остаточною в цьому Богові зневірою. Утім, справа не в Бозі – є він там чи нема, – справа в нас”.
Віталій Карвацький та Артур Дронь на позиціях під час контрнаступу на Харківщині восени 2022 року
Лише через два тижні після поранення лікарі у шпиталі змогли дістати з грудей Туриста кулю. Згодом його побратим Андрій Левицький “Мольфар”, власник майстерні “Клямра”, зробив з неї амулет-талісман, який Карвацький відтоді носив при собі.кара
Лікування та реабілітація зайняли декілька місяців. Коли Турист повернувся на фронт, Мольфар у січні 2023-го переконав його перевестися до нього в розвідку.
Командир взводу Олександр Мазур “Моцарт” розповідає:
“У нас було декілька напрямків роботи: піша розвідка, радіоелектронна, аеро- і відеорозвідка. Ми виставляли камери на висотах, записували, аналізували. Радіорозвідка перехоплювала ворожі донесення і розмови. Підрозділ робив багато роботи, нас було видно та чутно.
Віталік спершу займався пішою розвідкою: виходив на позиції, допомагав заводити хлопців, ходив у визначені квадрати для дорозвідки. Це було під Кремінною, Зарічним, Торським. Ми заходили у ворожий тил, не раз у глибокий тил.
Паралельно Віталік зі своєї зарплати купив собі особистий дрон, “мавік”, і намагався його використовувати. І одного разу, коли він без дозволу командування підняв його у повітря і пробував працювати, то наші танкісти, які стояли неподалік, збили його “мавік” зі своєї антидронової рушниці. Той дрон впав на ялинку і застряг там. Потім була весела історія, цілий перфоменс, який Віталік вмів влаштовувати часто з нічого. Одним словом, ми зібрали команду, спиляли ту ялинку, вона впала. Ми дістали з неї дрон і відправили на ремонт”, – сміється Моцарт.
Так Віталій почав літати на “мавіках”, корегуючи артилерію та проводячи аеророзвідку ворожих позицій і цілей на позиціях поблизу Кремінної і Серебрянського лісництва.
“…Аеророзвідка – це важлива і цікава робота. І в першу чергу вона мені подобається, бо тут як і в штурмовиках – свобода руху і діла, а в армії то рідкість”, – так описував Турист свій новий досвід.
Турист на фронті у лютому 2023 року
У Мазура з Карвацьким були непрості стосунки через феноменальну здатність Віталія влаштовувати різні клопоти з нічого. Проте побратими його любили і цінували.
“Він був дуже допитливий, і йому завжди було цікаво дізнатися все на такому рівні, щоб відповідь і пояснення його задовільнили. А якщо вони його не задовільняли, тоді він діставав усіх.
Він був дуже незручний для командування. З тих бійців, кого треба на гауптвахту і “ламати”. Бо солдат, який думає і ставить під сумніви накази, на думку командира – злочинець. А він з легкістю міг поставити таке питання будь-кому, хто, на його думку, віддавав дурний наказ, зокрема і старшому офіцеру. Він підважував їхні накази, ставив питання, на які командування не могло відповісти і зрештою, не знаючи як реагувати, втрачало контроль. І тоді просто ставало в позу: “Я наказую! Виконувати!” А Віталік гнув своє: “Чому наказую? Поясніть логіку наказу. Як це повинно відбуватися?”
Андрій Білас, Віталій Карвацький та Олександр Мазур з орденами “За мужність” ІІІ ст., отриманими за участь у звільненні Харківщини
Моцарт пригадує, як складно було навчити Туриста їздити за кермом. Розуміючи усю механіку процесу, він не міг тримати машину рівно й нормально їздити. Зрештою цю науку він таки опанував.
Олександр розповідає, що як побратим Віталик був надійний, дружній, завжди з готовністю відгукувався на прохання про допомогу.
“Він був готовий підписатися на будь-який двіж, який стосувався допомоги підрозділу і можливості вбити підарів. Завжди був попереду. Водночас він був посидючим, міг, коли потрібно, тривалий час перебувати нерухомо на одній точці. Дуже любив свою дівчину Софію, завжди про неї розповідав з любов’ю та теплом. Так ніжно з нею переписувався. Після спілкування чи зустрічі з нею відчутно було, як він ставав дуже чуттєвим”, – говорить комвзводу.
Він же пригадує, як Турист довго не перепощував у себе в соцмережах різні збори на потреби підрозділу, говорячи, що не бажає зв’язуватись із грошима. Коли ж зрештою командир переконав його оголосити збір на дрони, то Віталію лише за ніч вдалося зібрати 870 тисяч гривень на потреби підрозділу!
А наприкінці травня 2023 року у 215-му батальйоні 125-ї бригади ТрО трапилася гучна подія, пов’язана з підпалом чи підривом волонтерського авто. Комбат Андрій Селехман, щоб покарати бійців, які без дозволу поїхали на машині в Лиман за бензином, нібито закидав її гранатами. Принаймні саме так стверджували військовослужбовці, коментуючи відео палаючої машини.
Віталій, який сам не був свідком цієї події і знав про неї з розповідей побратимів, опублікував відео на своїй сторінці у твіттері (Х). Інфопростор вибухнув обуренням, відео набрало понад мільйон переглядів і розійшлося тисячами репостів.
Поки ви там всією країною скидається на тачки для армії, мій єбанутий поплавлений комбат їх підриває гранатими – ібо нахуй їздити хлопцям.
Відос від хлопців з РВП. От така хуйня, малята. pic.twitter.com/GkoSh5GTmF
— турист 🇺🇦 (@tacticalturist) May 29, 2023
Розбиратись з ситуацією почали військова контррозвідка і ДБР. У Віталія відібрали телефон, погрожували кримінальною справою та залякували.
“Комбат поставив мені умову — я маю видалити відео, записати вибачення і викласти. Якщо ні — мене звинуватять у тому, що я розкрив таємницю переміщення Збройних сил, імʼя комбата, і, коротше, справу відкриють вже проти мене. У мене відібрали телефон та зброю і дали час до вечора, щоб я записав відео з вибаченнями”, – розповідав згодом в інтерв’ю Віталій.
Карвацький попросив у командира телефон — сказав, що має подзвонити своїй дівчині і сказати, що з ним все ок. А сам записав відео, де детально розповів про погрози, і теж закинув його у Twitter. Воно поширилося ще більше , ніж попереднє, з підривом авто. На наступний день приїхали представники контррозвідки, командування бригади.
Комбат, проти якого відкрили кримінальне провадження, підтверджував, що в нього виник конфлікт з військовослужбовцями через те, що вони без погодження поїхали на машині в Лиман. Але звинувачення у підриві авто відкидав. У коментарях для “Бабеля” Селехман розповів, що коли він вже йшов забирати ключі, то побачив, що автомобіль загорівся. Що стало причиною пожежі, за його словами, він не знав.
Віталія Карвацького тоді взялася захищати юридична компанія Масі Найєма. Зрештою справа так і завершилась нічим, без жодних наслідків для комбата чи когось іще.
Читайте також:
Адвокат Масі Найєм безоплатно захищатиме військового, який поширив у мережі відео, де комбат підриває волонтерське авто
Для Туриста ж подальша служба в підрозділі стала максимально дискомфортною, йому заборонили виконувати будь-які завдання. Тому в серпні 2023-го він почав переводитись.
Із великими труднощами, аж у січні 2024, Віталію все-таки вдалося домогтися переведення у 3-ю окрему штурмову бригаду.
З лютого він вже почав літати на fpv-дронах у складі підрозділу ударних БПЛА. Брав участь у бойових діях біля Авдіївки, спершу був пілотом, згодом командиром групи.
Віталій Карвацький
“Турист приєднався до нас в самому початку Авдіївської операції. Молодий, скромний, вихований хлопець з глибокими сумними очима. За малий час став одним з наших найдосвідченіших пілотів. Вбив багато ворогів, деяких у прямому контакті.
Не було задачі, від якої Турист відмовився б. У будь-якому місці, в будь-який час готовий прийти на допомогу товаришам”, — так написав про Туриста побратим “Азот”.
Водночас він визнає, що в Туриста був складний характер, і з ним не завжди було легко знайти спільну мову.
“Але всі ми поважали Туриста як фахівця, як солдата, як воїна. Він був прикладом для нас. Досвідчений, агресивний, з розвинутим відчуттям здобичі. Пілот, командир групи. Те, як він вбивав — мистецтво”, – так написав про Туриста побратим “Азот”.
На FPV Турист літав до жовтня 2024-го. За цей час настрій його змінився від піднесеного до роздратованого. Віталія не влаштовувала низька ефективність знищення ворога. Він скаржився, що дрони, які постачали, дуже часто не спрацьовували і треба було довго і багато мучитися, щоб їх довести до розуму.
«Убівать, взривать і палить – весело і круто. Довбатися з дронами і обладнанням – ні чорта не весело та не круто”, – такий висновок він зробив у одному зі своїх постів.
“Насправді я щиро ненавиджу цю роботу. Єдине що більш-менш поправляє шизу в голові і відкатує нервовий зрив – це ось такі влучання, коли ти когось таки вбив, або щось підбив. Але на один такий політ приходиться з три десятка невдалих”, – скаржився Турист.
Невідомо, в який саме момент у Віталія з’явилася думка повернутися в піхоту.
Його кохана Софія розповідає, що він не радився про це рішення навіть із нею, а просто поставив перед доконаним фактом.
“Я ніколи не намагалася його відговорити. Він був дуже принциповий, впертий і якщо ухвалив якесь рішення, то його не змінював”, – каже дівчина.
Обдумуючи ідею переведення в піхоту, Турист аналізував свою ефективність як пілота fpv-дронів і сердився через те, що не вдавалося робити все так, як хотілося б. Навіть зробив пост у твіттері, де виклав перелік уражених і знищених цілей з лютого по вересень 2024 року із висновком, що відпрацював набагато слабше, ніж би хотілося.
Проте Віталій був переконаний, що загалом за майже три роки на фронті він, учорашній цивільний, який до війни нічого не вмів, зміг принести неабияку користь ЗСУ.
Після переведення в піхоту Турист служив у 2-й механізованій роті 2-го механізованого батальйону 3-ї штурмової бригади на Харківщині.
“Історія повертається туди, з чого колись почалася. Майже дворічна робота з дронами для мене поки що закінчилася, або принаймні на якийсь час взяв паузу. Рішення добровільне і добре обдумане, адже переводився майже три місяці, тому час усе зважити і прорахувати був. На таке рішення мене спонукав ряд причин, одна з основних – вигорання. Тому, щоб зберегти залишки здорового глузду і нервів, вирішив змінити роботу. Ще, звичайно, був ряд інших причин такого рішення, але то вже не суттєво Епоха комфортного і безпечного життя пілота зі старлінком завершилася, тому і на зв’язку буду з’являтися рідше. Не переживайте», – писав він у листопаді 2024-го Того дня як вийшов із позицій на нулі, де безперервно перебував впродовж кількох тижнів.
І додав, що не відповідає за свою реакцію, коли знову десь почує, що “якийсь дронщик жаліється на труднощі служби”.
Віталій з побратимами після виходу з позицій на Харківщині в грудні 2024 року
Якою була його робота, можна побачити на відео, знятому на особисту нашоломну камеру Туриста під час безпосереднього бою з ворогом в окопах.
На ділянці поміж двох передових позицій 3-ї ОШБр декілька окупантів просунулися вперед і закріпилися в окопчику з бліндажем. Віталію та його побратимам-штурмовикам поставили завдання — зачистити цю ділянку. Щоб виконати завдання, довелося впритул наблизитись до ворога. За допомогою оператора дрона, який корегував операцію, Віталій фактично керував діями побратимів у тому бою.
Попри всі труднощі, Турист дуже цінував час проведений у піхоті.
“Я не можу додати від себе, що час в піхоті був кращим, але відверто скажу, що погоджуюся: відчуття піхотної боячки, в якій ти вижив і когось забаранив — найкраще з відчуттів.
Всі мають пройти через піхоту, відчути, що це таке на своєму досвіді, і тільки потім іти в пілоти і прочу двіжуху. Піхота — складно, але це основа війська. Основа, яка дає тобі все”, – писав він.
Віталій Карвацький на позиціях на Харківщині в грудні 2024 року
Восени 2024 року він гостро відчував, як накотила втома від війни. Але піти в СЗЧ йому не дозволяли совість та честь, а списатися не було законних підстав. Тож лишалося зціпити зуби і воювати далі.
“Я планував на початку увірватися в історичний двіж, зробити щось красиве і красиво забаранитися, я не планував єбашити три роки. Тупо підстава”, – писав якось він.
Друга піхотна епопея для Віталія завершилась пораненням, яке Карвацький отримав у січні 2025 року внаслідок прямого прильоту 120-мм міни на позицію, де він перебував на Харківському напрямку. Великий уламок влучив у плече.
Віталій Карвацький – друге поранення
Читайте також:
Світлий лицар, добрий Джокер, Маленький принц. Пам’яті Назара Островського з “Азову”, який загинув за Україну
Після лікування та відновлення Турист знову повернувся на фронт. Як зізнається Софія, Віталик рвався туди, знаючи, як гостро не вистачає людей. Особливо досвідчених, ідейних та вмотивованих.
У піхоті після поранення далі служити не міг, тож навесні 2025 року повернувся до роботи з FPV на Харківському напрямку. Особисто пілотував рідше. Переважно в екіпажі ударних БПЛА виконував обов’язки штурмана.
Ситуація із забезпеченням дронами та їхньою якістю на той час вже відчутно змінилася в кращий бік. Незадовго до загибелі Віталій з усмішкою описував випадок, коли, підлітаючи до цілі з’ясував, що над нею вже кружляють інші дрони суміжників, і потрібно думати не лише як влучити у ворога, а й ухилитися від своїх.
В одному зі своїх постів Карвацький розмірковував про перелам у війні на користь України і відчуття того, що російська армія зрештою таки посиплеться:
“В мене враження, що нестача особового складу в російській армії – близьке і неминуче майбутнє. …Якщо раніше я вважав, що при грі в довгу ми зітремося першими, тільки через те, що в нас банально менше населення, і від того і менший мобілізаційний ресурс, ніж у Росії, то у світлі останніх місяців чотирьох я бачу, що ця теза є помилковою.
Суть не в тому, кого більше, а кого менше, і в кого які ресурси, суть у тому, як ці ресурси застосовувати.
Банальний приклад – зимово-весняні штурмові дії росіян в секторі, де я несу службу. Ці дії я застав як у якості піхоти на передньому краю, так і в якості дроновода. За пару місяців росіяни стерли декілька батальйонів (а це плюс-мінус 500 людей в баті) живої сили в секторі протяжністю пару км. При цьому взявши великою кров’ю всього лише декілька позицій, які наші потім відбили за пару днів.
Звичайно, втрати є і з нашого боку, але ці цифри просто незрівнянні. Весь цей час я постійно бачив, як росіян їхнє командування втупу гнало вперед через поля, де до нашої позиції не доходив ніхто, або одиниці, які там і знаходили свою смерть, але вже від кулі, не дрона чи арти.
Нюанс полягає лише в тім, шо закидати м’ясом ефективно, коли війна швидка і блискавична, але використовувати свою піхоту як м’ясо протягом вже четвертого року найбільшої в сучасному світі війни – це вже зовсім інше. Більше ніж впевнений, що подібна історія вже стала класикою для багатьох напрямків на лінії фронту.
Тому я вважаю що російська військова машина надзвичайно близька до стану агонії, хоча намагається цього і не показувати. Вони просто закінчаться швидше. Єдине що лишається нам – триматися і жать. Одного дня вони просто посипляться. Ну, або їх врятує договорнячок, але це вже інша тема, лізти в яку я не хочу”.
Віталій Карвацький на фронті навесні 2025 року
11 червня 2025 року молодший сержант Віталій Карвацький загинув на Харківщині внаслідок влучання ворожого fpv-дрона в автомобіль, у якому він їхав на завдання.
Похований на військовому цвинтарі Личаківського кладовища у Львові.
19 липня 2025 року Віталію Карвацькому “Туристу” посмертно присвоєно звання Герой України.
Віталій Карвацький мріяв знову подорожувати після війни і здійснити навколосвітню мандрівку. Також розглядав ідею стати інструктором в НАТО як ідеальне поєднання мандрів і військової справи. Якось жартував про те, що подасться воювати в якусь з ПВК в Африці.
Розмірковуючи про можливі варіанти завершення війни, зокрема шляхом мирних переговорів, стверджував, що будь-який мир з Росією – це міф і пастка та лише тимчасова перерва перед новою війною:
“Варто усвідомити що ми воюємо не з Путіним і його режимом. Ми ведемо війну з російським народом. Народом гниллю. І почалася ця війна не 24 лютого, не весною 2014-го. Їй вже сотні років. Русізм гірший за будь-яку іншу антилюдяну ідеологію.
Тому будь-який мир – це тільки відстрочка нового витка конфлікту. Так було завжди. І так буде то тих пір, поки існує Росія”, – писав Турист.
Усвідомлюючи, яку страшну ціну доводиться зараз платити українцям за можливість мати це майбутнє, Турист закликав усіх шанувати чин наших воїнів.
“Наступні покоління українців повинні пам’ятати жертви тих, хто боровся за їхню свободу, – говорив Віталій. – Тому сучасних українських військовослужбовців, які віддали своє життя, зараз воюють або брали участь у героїчних подіях, необхідно сприймати як моральні символи. Тих, хто захищав “Азовсталь” чи Бахмут, тих, хто був на Авдіївському напрямку, або тих, хто звільняв окуповані українські території – Херсонську, Харківську область чи Київ, слід вшановувати. Наше покоління, яке зараз воює проти ворога, має слугувати моральними лідерами для молодих українців. Ми також повинні пам’ятати історичних діячів, які боролися за незалежність України і бачили її як незалежну державу”.
“Кордон України має проходити там, де долітає український дрон”, – говорив Віталій Карвацький. І саме ці слова викарбувані на моделі FPV, який кохана Софія принесла на його могилу на військовому цвинтарі у Львові.
“Якось ми повернулись з Віталіком з Марсового, ще щось говорили про хлопців, і в мене вирвалась фраза: “Якщо з тобою щось станеться, я не переживу”. Ми ніколи не говорили прямо про його смерть, це було дуже страшно. І він сказав так дуже спокійно: “Сонце, якщо зі мною щось станеться, я хочу, аби ти прожила класне життя, добре? обіцяєш?” Я кивала головою, а в горлі була грудка, бо яке може бути класне життя, якщо тебе в ньому не буде? В той момент і багато інших я думала, що теж помру, бо як інакше, він – частина мене, я – частина його. В мене просто розіб’ється серце. І серце дійсно розбилося. Але правда в тому, що і з цим ти продовжуєш жити. Вчишся день у день жити з тим, що завжди болить, з вирваною частиною”, – з болем зізнається Софія.
– Віталік – єдина людина з тих, кого я знаю, хто саме вмів жити, брати від кожного моменту максимум, бути тут і зараз. Він прожив насправді насичене, яскраве життя, встиг багато. Попереду був цікавий шлях, майбутнє, на яке він мав плани. Він мав жити. Він був таким молодим.
Мені найбільше хочеться, аби те, що він зробив і яким був, не забулось.
Мені хочеться, аби ми, ті хто його любить, продовжили нести його світло, сміливість, стійкість, його любов. Тепер у собі.
Бо памʼять – це дія”.
Вічна пам’ять і шана Герою України!
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
