автор: Геннадій Карпюк
фото з архіву родини Остопарченків
До великої війни Євген Остопарченко був старшим інспектором з кінології Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Вкладав усього себе в улюблену справу, до останнього дбав про своїх собак, обожнював дружину і сина.
І саме це своє щастя пішов захищати від нищення московитами, коли їхні орди посунули на Україну. Попри те, що мав можливість “забронюватися”, офіцер внутрішньої служби мобілізувався стрільцем у 4-й стрілецький батальйон 23-ї окремої бригади “Хортиця” Національної гвардії. Відповідав за охорону й оборону особливо важливих об’єктів, зокрема ДніпроГЕС.
Загинув 45-річний захисник 26 січня 2023 року, виконуючи бойове завдання неподалік села Значкове Вільнянського району Запорізької області. Російська балістична ракета прилетіла чітко по приміщенню з оборонцями енергетичного об’єкта…
На той час нацгвардієць Євген Остопарченко мав військове звання молодшого сержанта. Розповідаємо про те, яким він був.
Євген Остопарченко з дружиною Лідією
Євген Остопарченко народився в селі Чубарівка на Запоріжжі. Був єдиною дитиною в сім’ї. Його мама – вихователька в дитсадку, а тато – військовий пілот, учасник війни в Афганістані. Родина чимало їздила гарнізонами. Коли хлопчику виповнилося 8 років, батьки розлучилися.
Женя цікавився історією, особливо Другою світовою війною. Через те що дорослішав без батька, навчився захищатися й самостійно вирішувати складні проблеми. І попри все, хотів стати, як і тато, пілотом.
Утім, мати була проти. От і пішов юнак у звичайне профучилище, здобувши фах водія автокрана. Потім – строкова військова служба й рік контракту в 19-му окремому батальйоні Національної гвардії України.
Далі Остопарченко вчився два роки на юриста в університеті у Бердянську – поки оплачував тато. Щойно те меценатство закінчилося, коштів на студіювання науки забракло, і юнак поринув у самостійне заробляння на життя. Працював охоронцем та інкасатором при Державній службі охорони й у великому банку майже 10 років. А майже в 40 повернувся до вишу, ставши пенітенціарієм і зрозумівши: кар’єрі потрібна повноцінна вища освіта.
“Познайомилися ми на дні народження друга в грудні 2003 року. За сценарієм подружки, я мала сподобатися імениннику. Але побачила Женю й немов електрикою вдарило – закохалася. Та і я йому одразу впала в око. Відтоді ми не розлучалися. Період романтики тривав 10 місяців, затим ми зажили разом. Завжди на 14 лютого любий готував невеличкі дарунки, бо на початках значних заробітків не мали.
Я теж не відставала. Листівки-валентинки самі підписували, підкладали їх у кишені чи пакети з обідом – немов своєрідний квест-сюрприз. Він колекціонував моделі літаків та захоплювався фільмом-сагою “Зоряні війни”, збирав і книги цієї серії. Якось на день народження замовила торт з улюбленим персонажем Жені – дроїдом R2-D2.
Торт з улюбленим дроїдом
Як і всі, ми мріяли подорожувати, щоб бути разом частіше. І щоб син Руслан був здоровим, бо в 16 років у нього виявили серйозні проблеми зі здоров’ям, що призвели до інвалідності”, – розповідає дружина Євгена Остопарченка Лідія Володимирівна, директор юридичної компанії “Майстро і Беженар”.
Щоправда, пані Лідія зізнається: не розуміла захоплення чоловіка риболовлею. Не усвідомлювала сенс того азарту. Як можна чекати пів години, поки не клюне? І як же дратувала ванна, заповнена рибою! Яку потім щоразу доводилося відмивати від луски і специфічного річкового запаху…
А нині, каже жінка, вона була б готова все віддати, аби повернутися в ті часи, нехай і до заповненої рибою ванни.
Читайте також:
“От подивишся – я закінчу цю війну!” Історія нацгвардійця Руслана Дубровського “Зубра”, який зник безвісти в Серебрянському лісі
Євген з родиною
Остопарченки часто планували життя далеко наперед. І мріяли, що, вийшовши на пенсію, матимуть обійстя з вольєром та вівчаркою.
У виправній колонії Євген спершу чатував на вишці, потім пішов оперативником. Але зрозумів: ця дорога – не його. Тож коли з’явилася така можливість, одразу зачепився за ідею стати кінологом. І нарешті знайшов те “своє”, що відповідало його баченню щасливого майбутнього.
Найбільше досягнення – капремонт вольєра в розпліднику службових собак у 2021 році. Колеги самі ґрунтували і фарбували решітки, стелили на підлогу нові дошки, ремонтували стелю, провели додаткове освітлення. Євген хотів удосконалити кінологічну службу установи. Про це розповідає його колега – Сергій Богініч, який бачив успіхи офіцера. Попри можливість забронюватися, вони обидва у 2022 році стали до лав Нацгвардії.
“Коли почалася повномасштабна агресія РФ, Женя телефонував і дуже переймався за чотирилапих підопічних – німецьких вівчарок. Бо виникли суттєві проблеми в забезпеченні їх кормами. І ми – його друзі – долучалися як волонтери, допомагали з харчами службовим псам, – ділиться спогадами товариш Євгенія Остопарченка ще з кінця 1990-х Дмитро Майстро. – Це людина, яка не просто відпрацьовувала час, а реально жила службою, адже тварини потребують безперервної уваги – в них немає вихідних. Женя дуже переживав, що під час обстрілів і стресів, у які занурювалися люди довкола, кудлані теж це відчували, і це відбивалося на їхніх робочих якостях. Тому як господар прагнув робити все, аби собаки не втратили звичного рівня комфорту”.
Друзям Остопарченко зізнавався, що давно надумав іти добровольцем у Сили оборони. Звісно, волів служити в тій сфері, в якій максимально компетентний. Але спершу мав вирішити питання із забезпеченням і місцем перебування службових собак у виправній колонії. А вже потім – на війну.
Читайте також:
Чорний “Бумер”. Як кінолог із колонії Володимир Багрій став командиром зенітної гармати у “Сталевому кордоні”
Лідія Володимирівна пригадує, як у той страшний ранок 24 лютого 2022 року відчула: будинком пройшла дивна хвиля, немов землетрус. Чоловік поїхав на службу в колонію, і тут її партнер по адвокатській діяльності пише в месенджері: “Лідо, почалася війна!”. Потім – ще відчутніші вибухи. Жінка дещо розгубилися, запанікувала. І було з чого: син Руслан саме лежав у лікарні, а остаточний діагноз лишався невідомим.
Вона забрала Руслана і переїхала до батьків у село. Євген зостався у Запоріжжі. Деколи приїздив, брав різні крупи, отримані батьками за паї, щоб варити кашу двом десяткам своїх підопічних псів. Ще й купував костомахи з обрізками м’яса на базарі – без них тварини голодували б.
На пам’ять про той час є фото, де Остопарченка увічнено на тлі купи мішків корму, привезеного волонтерами.
Кінолог Євген Остопарченко з волонтерським кормом для кудлатих підопічних
Згодом Лідія із сином переїхали у Львів – Євгену ніхто не заважав готуватися вступити до Сил оборони. На цей раз, на відміну від 2014-го, дружина вже так твердо не наполягала на своєму – щоб чоловік залишився в системі Державної кримінально-виконавчої служби. Направду розуміла: країна потребує захисту.
З іншого боку, заспокоювала себе тим, що це підрозділ НГУ, який “просто охороняє важливі об’єкти”. Гадки не маючи, який насправді за цим криється ризик.
“Якось я його зустрів у ТЦК – Євген завершував проходження ВЛК. Йому пропонували мобілізуватися у 23-тю окрему бригаду Нацгвардії, що з-поміж інших завдань, охороняє особливо важливі об’єкти. Друзі допомагали: придбали різне екіпірування, бо він, крім автомата, майже нічого не мав. Бронежилети, каремат, розгрузки, тактичні рукавиці, спальний мішок, каски…
Між чергуваннями
Женя убезпечував дамбу ДніпроГЕСу, передусім від диверсійно-розвідувальних груп противника. А коли ворог заповзявся потужно обстрілювати Запоріжжя, цілячи по цивільній інфраструктурі, поїхав боронити велику електропідстанцію під Вільнянськом. Підрозділу там довелося практично починати з нуля – готувати укріплення, налагоджувати побут і логістику”, – розповідає Дмитро Майстро.
За тиждень до трагедії Лідія переслала Євгену статтю з рекомендаціями військовим передати рідним назву частини, підрозділу і контакти керівників та побратимів, щоб за потреби комунікувати. Чоловік усе надав і дружина відповіла: “Сподіваюся, це ніколи не знадобиться”. На жаль, знадобилося…
“Тієї ночі Євген не мав бути на посту – пішов назустріч проханню товариша помінятися з ним чергуванням. Тоді росіяни били по енергетиці, щоб занурити українців у темінь і холод.
Ракетний удар був страшний і точно по приміщенню, де перебував чоловік із побратимами.
У той вечір ми довго переписувалися. Десь о 1-й ночі він пише: “Добре, я побіг в укриття, на добраніч!”. Женя дбав про безпеку, бо по об’єкту вже прилітало, але не настільки трагічно.
Євген Остопарченко
Вранці у телеграм-каналах я прочитала про обстріл у тому районі, згодом – і про поранених. Телефоную його командиру, запитую, немов щось відчуваючи, чи все гаразд з Євгеном. А той і каже: “Прийміть мої співчуття, ваш чоловік загинув…”.
Певно, я першою з рідних тих, хто тоді втратив життя, дізналася про цей жах”, – розповідає дружина.
Віктор Квітко служив з Євгеном Остопарченком в одному взводі. Він був командиром відділення, а побратим – стрільцем. Спільно несли вартову службу на ДніпроГЕС. Потім Женя поїхав у відрядження у Значкове.
“Його попередній досвід служби як пенітенціарія був важливий, хоч у нас багато специфіки та своїх керівних документів. Це був кінець 2022-го – більшості мобілізованих бракувало військового досвіду, а Женя все-таки пройшов строкову, мав юридичну освіту, тривалий час перебував у воєнізованій структурі. Виокремлювався на загальному тлі як досвідчений, дисциплінований серйозний чоловік. У перспективі його розглядали як командира відділення. Але часу минуло зовсім мало. На все життя запам’ятаю, як він писав, а потім з телефону зачитував хлопцям вірші. Патріотичні, побратимам подобалися…” – пригадує Віктор.
Розповів він і про останній день Євгена. Група, де перебував Остопарченко, чатувала на об’єкті у стаціонарній вогневій позиції, переважно прикриваючи від ударів БПЛА електропідстанцію. Зміна вернулася з чергування в розташування. Ще не встигли оголосити тривогу, як почала прилітати ворожа балістика – на такій відстані від лінії бойового зіткнення часу від неї сховатися катма.
У приміщення, куди наші воїни прийшли переодягнутися й поїсти, поцілили кілька ракет. Удар мав страшну руйнівну силу і катастрофічні наслідки. Від людей фактично нічого не залишилося… Хлопців ховали у закритих домовинах, декого з них не могли ідентифікувати ще багато місяців, з огляду ще й на надмірне навантаження фахівців.
Євген та Лідія Остопарченки
“Цей біль не має жодного знеболювального… Три роки – на антидепресантах. Як можу забути те своє щастя, яке було разом з ним? Емоційно рятує те, що Євген перед загибеллю приїхав до нас у Львів на тижневу різдвяну відпустку. Перед тим ми не бачилися 10 місяців. Удвох насолоджувалися прогулянками вузькими вуличками, по площі Ринок, де коханий купував мені квіти. Постійно згадую цей неймовірний час. Ми робили одне для одного все, що тільки могли: танцювали, їздили у тамтешніх трамвайчиках і цілувалися… Навіть краще, аніж у молодості!
Ці спомини підтримують досі. Я мала приїхати у Запоріжжя на його день народження 2 квітня і ми дуже хотіли завести ще одну дитину. Євген марив дівчинкою, попри те, що син уже був майже дорослий. Навіть ім’я їй придумав – Надія. Але тим планам не судилося збутися”, – з гіркотою, але водночас і з гордістю в голосі завершує розповідь пані Лідія.
Зараз їхній 20-річний син Руслан – четвертокурсник Львівської політехніки, де навчається кібербезпеки. А в березні 2025-го став ще й студентом університету в Чехії, студіюючи маркетинг.
Саме заради майбутнього цього покоління його батько, як і ще тисячі батьків, і став на захист Батьківщини.
Євген Остопарченко посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Читайте також:
“Я прожив уже достатньо, тому йду воювати, щоб не довелося сину”. Пам’яті воїна з кримінально-виконавчої служби Олександра Шелудька
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
