автор: Аліна Логвиненко
офіцер 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського
“Росіяни – нелюди, садисти”, – цими словами морський піхотинець Іван Наконечний розпочинає свою промову на українському майданчику під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Він помітно хвилюється, намагаючись якомога більше розповісти за відведений час. Але чи можна вкласти у хвилини регламенту все, що довелося пережити, побачити та відчути за кілька років?
Три роки та п’ять місяців – саме стільки військовослужбовець 1-го окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти, оборонець Маріуполя Наконечний перебував у російському полоні. Іван був звільнений за обміном 2 жовтня 2025 року. Сотні його побратимів та посестер і досі залишаються бранцями окупантів, щодня проходять через жорстокі тортури, допити, психологічні катування.
Про це Іван розповів під час панельної дискусії в Давосі, присвяченої обговоренню досвіду російського полону. Жорстоку правду має чути міжнародна спільнота. Чути, щоб не тільки співчувати, а й насамперед реагувати та боротися за визволення наших військовополонених, які незаконно утримуються росією в нелюдських умовах.
Далі – розповідь Івана Наконечного. Про оборону Маріуполя, полон, пережиті випробування та геноцид українців у російських катівнях.
У 2016 році Іван закінчував технікум залізничного транспорту в Миколаєві, збирався влаштуватись на роботу та й загалом жити звичайне життя. Якось, обговорюючи з другом плани, почув, що той збирається до війська, на що Іван відповів, що куди-куди, а в армію він точно не хоче.
Але невдовзі після тієї розмови Наконечний пішов до військкомату, пройшов медкомісію, потім – коротку підготовку в навчальному центрі. І вже за кілька тижнів стояв перед ППД 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП.
“Це було рішення, яке я навіть самому собі досі не можу пояснити. Вирішив – і все. Службу почав у десантно-штурмовій роті звичайним стрільцем. Потім став старшим стрільцем-санітаром, командиром відділення. А в 2019 році товариш запропонував перевестися в розвідувальний взвод, і я погодився”, – розповідає Іван.
У розвідці деякий час був бойовим медиком, потім обійняв посаду командира відділення. І паралельно – оскільки розвідник повинен знати й уміти все – літав на безпілотниках. За кілька років встиг пройти сім навчальних курсів за кордоном.
Більшість ротацій підрозділу Івана була на Маріупольському напрямку: Водяне, Чермалик, Малоянисоль. Із 2019 року – Павлопіль. Власне, саме там Іван зустрів широкомасштабне вторгнення росії.
Загострення на Донбасі почалося приблизно за тиждень до 24 лютого. На Маріупольському напрямку росіяни активізувалися 21-го. О першій ночі 25 лютого Івана розбудили зі словами: “Почалося”.
“З тієї миті точилися бої. Танки, «гради»… Пам’ятаю, ми відправили до евакуаційної точки двох бійців. Вони повертаються назад, і прямо на моїх очах перед ними падає ракета «граду», рикошетить і відлітає вбік. Вони аж застигли. Це було немов у кіно. 27 лютого ми відступили з околиць Павлополя до Орловського, закріпилися там, але ненадовго. Почався масований обстріл, у нас пішли перші втрати, в голому полі важко було тримати оборону. До того ж, тоді посипався лівий фланг. 28 лютого зранку нам наказали вантажитись по машинах. Попередньо з неофіційних джерел надійшла інформація, що ми їдемо на Запоріжжя. А я тоді так замерз, теплих речей з собою взяти не встиг, бо був страшенний хаос. Я в “убаксі” ліг у БТР і заснув, намагаючись зігрітись”, – згадує Іван.
Іван Наконечний із колегами в Давосі, 2026 рік
Коли він прокинувся, машини вже під’їжджали до точки висадки. Іван роззирнувся довкола, роздивляючись знайомі краєвиди. Пунктом призначення виявився металургійний комбінат імені Ілліча у Маріуполі.
Першими завданнями розвідників був пошук комунікацій, резервних доріг, шляхів підходу та відходу, наземна та аеророзвідка, евакуація поранених і, власне, стримування ворога. Пробували також виходити в тил ворога, щоб дізнатися інформацію про пересування противника.
Ситуацію ускладнювало те, що росіяни суттєво переважали в живій силі і мали практично безліміт на боєприпаси. Захисники “Ілліча” подібним похвалитися не могли. Критично відчувалася нестача людей, у стрілецькі бої вступали артилеристи, кухарі, оркестр – усі, хто міг тримати зброю.
Боєприпасів майже не залишилося.
“Якось аеророзвідка виявила скупчення росіян, чисельністю десь до батальйону, кілька сотень осіб. Комбат так загорівся, мовляв, треба їх валити. Ми викликали танки, вони поїхали, зробили пару пострілів і не влучили… Ну, і більше стріляти було нічим. Артилерія теж не могла працювати через відсутність мін та снарядів. Зі стрілецькою зброєю така ж історія – коли калібр 7,62 закінчився, перейшли на АКС і, відповідно, на калібр 5,45. Зрештою почали використовувати трасери. І то за принципом: не бачу – не стріляю. Підпускали ворога на максимально коротку дистанцію, щоб зробити постріл. Дуже багато роботи тоді зробили наші протитанкісти, вибігали прямо перед російською технікою, вражали її, доки було чим. І дуже багато їх там загинуло.
На «Азовсталь» гвинтокрилами скидали хоч якусь допомогу. На «Ілліча» не надходило нічого”,
– говорить морський піхотинець.
Іван виконував завдання у складі груп, які обороняли підступи до заводу. Хлопці намагалися зробити все, що від них залежало, навіть неможливе, щоб зупинити просування противника.
“Проте коли росіяни вже за кількасот метрів почали шикувати колони, коли ми їх бачили і нічого не могли вдіяти, бо не було засобів ураження, стало зрозуміло, що ситуація дуже погана. Знаєте, зараз, коли минуло понад три роки, легко розмірковувати, як треба було тоді чинити. Але в тих умовах ми робили все, що могли.
На заводі Ілліча. Маріуполь, квітень 2022 року
Коли йдеться про Маріуполь, я хочу зазначити, що не варто виділяти якийсь один підрозділ. Щоб працювала машина, треба, щоб усі деталі були на місці, правда? Морська піхота, «Азов», прикордонники, нацгвардійці, 56-та бригада, інші підрозділи Сил оборони – усі були на своїх місцях, усі зіграли важливу роль”.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Перша вказівка їхати з ММК на “Азовсталь”, за словами Івана, надійшла 7 квітня. О шостій вечора була команда зібрати речі, але о десятій місію з якихось причин скасували. На той момент дистанція між нашими захисниками і росіянами на комбінаті Ілліча була мінімальною.
“Ми вже перенукувалися один з одним. Боїв було дуже багато. Ну, і, в принципі, ми прораховували, скільки ще можемо протриматися і що можемо зробити. Було зрозуміло, що відлік іде на дні. Дійшли до кількох варіантів дій, серед них – прорив на «Азовсталь» та на підконтрольну територію України. Я схилявся до другого. Ось окупований Маріуполь, у ньому – «Азовсталь» та «Ілліча». Який сенс з однієї консервної бляшанки, де нас затиснули, переміщатися фактично на таку саму?”, – риторично запитує Іван.
Прорив мав відбутися в ніч із 10-го на 11 квітня 2022 року.
“Усім довели план маршрутів, контакти людей, які мали нас зустріти. Провідники, точки, де ми маємо розосередитися, послідовність виїзду колони – все це було організовано, детально розплановано. Але майже одразу все й «посипалося». Ввечері на територію заїхала гусенична техніка, до нас на бункер переїхав шпиталь із пораненими. Перша година ночі – команди на виїзд немає. І комбрига немає… А колона є – усі зібралися, стоять, чекають. Ви уявляєте, що таке – розвернути колону?! Звісно, росіяни роздуплилися, підняли літаки, застосували усе можливе озброєння і накрили колону шаленим вогнем. Втрат було дуже багато… Хто зміг, повернувся на «Ілліча». Командир батальйону намагався врегулювати ситуацію, пропрацювати оборону, але зрозуміло, що коли позиція вже посунулася, повернути її дуже важко, а в нашій ситуації це взагалі не видавалося можливим”, – пояснює військовослужбовець.
Наступної ночі відбулася друга спроба виходу з заводу. Морпіхи виходили окремими групами – хтось проривався на “Азовсталь”, а хтось намагався вийти з окупованої території, як Іван з побратимами. Однак далеко вони не дійшли. 16 квітня 2022 року росіяни захопили їх у полон.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
“І почався мій тернистий шлях”, – цю коротку преамбулу до років полону Іван промовляє навіть з певною іронією. Її джерелом, утім, є не легковажність, а колосальне самовладання.
Іванову групу привезли до окупованого селища Нікольське Маріупольського району, де відбувалися перші допити. Потім їх перемістили у донецький УБОЗ.
“Там уже почалися побиття. Одному побратиму з нашого батальйону заганяли ніж у плечі. Деякі хлопці були чорні, як земля, і забиті, як собаки. Нас не годували, води майже не було. Пам’ятаю, привезли нас у лікарню на флюорограму, поставили біля стінки, і якась стара бабка каже: «Пострілять їх усіх треба». І це українка!”, – згадує Іван.
Іван Наконечний з українськими військовослужбовцями та Джорджем Соросом у Давосі, 2026 рік
Географія переміщень окупованою Донеччиною була різноманітною: після донецького УБОЗу переїхали до Оленівки, звідти – в донецьке «СІЗО», потім – у Горлівку, та зрештою – в Торез.
З кожним переїздом умови ставали все гіршими – антисанітарія, погане харчування.
“У донецькому «СІЗО» ми 60 днів сиділи у камері без води. У Горлівці була така жорстока «прийомка», що подумав, якщо так відбуватиметься щодня, я це тупо не переживу. Трохи легше було в плані санітарії, бо там, вочевидь, була одна з показових «зон». Тому що раз на тиждень відвідували лазню, білизну прали. Ув’язнені, чиї родичі жили на окупованих територіях Донеччини, могли отримувати листи і посилки. Ми не те що нічого не отримували – наші рідні довгий час взагалі не знали, чи ми живі”, – розповідає Іван Наконечний.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
Із Тореза Івана Наконечного разом із іншими військовополоненими перевезли у росію – аж до Сибіру, в Алтайський край, місто Бійськ.
“Там я зрозумів: все, що робили зі мною в «ДНР» – дитячий садок. У Сибіру нас знищили, помножили на нуль”, – говорить він.
Побиття, ураження струмом, опіки паяльниками, надягання протигаза і перекривання доступу до повітря, яке кати називали “грою в слоника”, були щоденними «процедурами».
Кожен вихід з камери означав лише одне – тебе будуть катувати у будь-який із цих способів.
Пересуватися коридорами можна було лише зігнутим, із закритими очима, у супроводі собак. Голод і холод були постійними супутниками. Бранці не мали годинників, але розпорядок кожного дня був завжди один і той самий, тому вони безпомилково орієнтувалися в часі.
“Зранку зарядка, обов’язково мали співати гімн росії, потім сніданок, якщо це можна так назвати. Бо зазвичай харчування – це якась вода, приправлена миючим засобом. Потім побиття. Як би це страшно не звучало, ти звик до того, що б’ють тебе чи інших. З ранку до ночі когось катували, і їхні крики, сповнені болю і жаху, ми чули постійно.
Били за українську мову, за татуювання з національними символами чи символікою морської піхоти. Бачили скандинавське татуювання, називали “нацистами” і знову били.
Іван Наконечний у Давосі, 2026 рік
Нас перестали бити по обличчю, коли хлопців почали забирати на обмін, щоб сліди тортур не були такими явними. Але це не означає, що катувати стали менше, бо натомість почали ще більше застосовувати струм – шнури від «тапіків» під’єднували до будь-яких частин тіла. І зазвичай знімали все на телефони. Хіба їх можна назвати нормальними людьми?”, – ділиться жахливими спогадами морський піхотинець.
Російською пропагандою годували щоденно: відео з викривленою історією, російські новини з брехнею про перебіг війни і обов’язково – музика, її майже не вимикали.
Російські кати намагалися знищити українських захисників не лише фізично, вони вбивали їхню волю до спротиву, людську гідність, віру в те, що про них пам’ятають.
“Так, ми злилися… Через усе, що доводилося переживати, терпіти. Ми розуміли, що наша держава тут ні до чого, що в полоні нас утримує росія, але дуже важко було впоратися із власними емоціями та відчуттям зневіри й безпорадності. Чому саме я тут? Коли це все закінчиться і чи закінчиться взагалі? Що, якщо про нас дійсно забули? Всі ці питання постійно були в голові. І рівень внутрішньої агресії був колосальним.
Якось після чергового жорстокого побиття нас кинули в камеру. І от ми лежимо, дивимося один на одного і усвідомлюємо, що усім цим росіяни намагаються зробити нас такими ж, як вони самі – агресивними, заляканими, отупівшими. І ми пообіцяли собі, що не дозволимо цього.
Так, ми не могли змінити реальність, але власним ставленням до неї ще мали змогу керувати. Що ми робили? Сміялися з цього. Багато розмовляли, підтримували один одного. І сварилися – не без цього. Бо я з морської піхоти, один хлопець – з «Азову», інший – з Нацгвардії, і вже коли заходила мова про події в Маріуполі, то нам було про що посперечатися. Але при цьому ми завжди залишалися людьми”, – каже Іван.
Івана було звільнено за обміном 2 жовтня 2025 року. Побратими, з якими він ділив камеру, досі залишаються в полоні. Як і тисячі інших українських громадян.
“От ми сидимо з вами зараз, говоримо, і в цей самий момент когось катують, вбивають. Ми маємо, на жаль, безліч таких прикладів. Згадаємо хоча б нещодавню жахливу історію морського піхотинця Богдана Усенка, останки якого зі слідами нелюдських катувань повернули родині. Так не повинно бути! Не повинно! Але нічого не змінюється.
Іван Наконечний у Давосі, 2026 рік
Я ж не перший, хто дає інтерв’ю після полону. Скільки вже було подібних розповідей… Здається, що ти не розказав би, ніякого впливу і результату це не матиме, адже наші люди й досі залишаються в російських катівнях, до яких ніхто не має доступу.
Те, що міжнародні організації на кшталт комітету Червоного Хреста приїжджають до місць утримання полонених і контролюють те, що там відбувається – неправда. Якщо і приїжджали якісь перевірки, вони були російськими. В такий день нас змушували говорити, що усі умови нас влаштовують. От і все”, – зауважує морський піхотинець.
“Я дякую тим небайдужим людям, які постійно виходять на вулиці, не дають суспільству забути про тих, хто в полоні. Передусім це якраз родини полонених. Але потрібно щось робити на державному та міжнародному рівні. Говорити, вимагати від росії повернення українців. Вони мають бути на свободі”, – наголошує Іван Наконечний.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
