автор: Марічка Лаврів
фото авторки та надані Тетяною Ящишин
Ранковий Львів пахне кавою. Такий початок пасує цій історії, бо ми дійсно у Львові, а в тренувальному залі муніципального тиру «Стрільниця» смачно пахне кавою — у сусідній кімнаті невеличка ветеранська кав’ярня.
Таня приходить на роботу завчасно. Зі свого тактичного рюкзака дістає великий синьо-жовтий прапор. Після роботи попросить новеньких підписатися на ньому. Це невелике полотно — символ єдності у цьому залі: на ньому можна знайти позивні знайомих, назви рідних міст та бригад, а також добрі побажання, адресовані водночас всім.
За трохи Таня вже розкладає улюблений аксесуар — «жіночу сумочку», в якій є все та навіть більше. Для тренерки з адаптивної стрільби такою сумочкою є коробка з інструментами. Вона носить її на кожне тренування та змагання. Крім того, готує мішені, приносить луки та чекає своїх хлопців.
Обов’язково бере й колонку, без неї не обходиться жодне тренування: так під час пострілу хлопці чують не власні думки, а — музику.
Тренування стрільби з лука для ветеранів починаються о 9:01. У графіку занять теж зазначено саме такий час: ця хвилина пам’яті важлива для всіх присутніх. Кожен має кого згадати.
Таня завжди була татовою донечкою. Старша сестра більше вдалася в маму, а от вона — в батька і характером, і зовнішністю. Її тато Олег Степанович — професійний військовий. Часто мусив переїжджати в інші міста через службу. Тому Тетяна Ящишин народилася у 2000 році в Криму, в місті Яни Капу, з кримськотатарської — «нові ворота».
Щоправда, у її паспорті в графі з місцем народження вказаний Красноперекопськ. Але так тривало до 2016 року. Саме того року Верховна Рада перейменувала Красноперекопськ задля декомунізації, повернувши йому історичну назву Яни Капу. Таня отримала паспорт за два місяці до перейменування міста. Й досі її ID-картка муляє назвою «Красноперекопськ, Автономна республіка Крим». Нині Тані хочеться зробити все можливе, аби тимчасово окуповане місто мало таку назву наяву: з 2014 року воно разом з усім українським півостровом — під контролем росіян.
Красноперекопськом ж місто стало за часів Радянського Союзу — на честь штурму Червоною армією Перекопського перешийка у 1920-му, смуги суші на півдні України, що з’єднує Крим з материком. Так розмивали його історичну пам’ять.
Після Яни Капу сім’я Ящишиних переїхала до Запоріжжя, а у 2002 році осіли у Львові, де раніше познайомилися та одружилися батьки. За будь-якої можливості фантастична четвірка (Таня, мама, тато і сестра) швидко збирала речі й сідала в улюблені батькові «Жигулі» назустріч пригодам.
Таня зі своїм татом
Якось «Жигулі» підвели просто посеред лісу. І це був єдиний момент, коли Таня їх не любила. Тоді тато не придумав ліпшого, крім попросити штовхати машину. Замість сильних військових, які його оточували зазвичай, наказ слухали дві дівчинки та їхня мама. Тільки впав дощ. Колеса автівки хутко перетворили Таню на лісового гремліна. З того часу вона більше ніколи не штовхала машину.
У 2013 році Таня з рідними поїхала до Криму — гуляли місцями її дитинства. То були крайні їхні кримські мандри. І хоча жодного з місць дитинства натоді дівчина не пам’ятала, нині, крім штампу в паспорті з кримською адресою, постійно прагне мати й інший зв’язок з півостровом. Наприклад, мріє вивчити кримськотатарську. Чи — тренувала ветерана з Криму Енвера Кадирова, який служив у 48-му окремому штурмовому батальйоні імені Номана Челебіджихана. На тренуваннях він багато розповідав про кримськотатарську культуру. Крим намагається наздогнати Таню все її життя.
Ці пригоди гріють душу 25-річній дівчині щоразу, коли тягар, який там лежить, регулярно зі скреготом прокидається. …Та поки їй 10, і вона разом з батьками та сестрою збирається в гори. Цього разу «Жигулі» не підвели, довезли куди треба, а далі Ящишині перетворилися на справжніх піших туристів.
Батько любив розказувати своїм дівчатам історії біля вогню: щоразу була нова і завжди — цікава. Саме ці мандри в гори — улюблений спогад для Тані. Коли думає про них, досі відчуває смак тушкованки та сухариків, делікатесів тих походів.
Спорт з’явився у житті Тані ще в дитинстві. Спершу це було карате, через що батьки однокласників не заохочували своїх дітей дружити з дівчинкою. Хоча вона ніколи не була агресивною, добре пам’ятала правило: застосовувати силу можна лише на татамі.
Згодом Тані набридло карате, а улюблений фільм «Володар перснів» та харизматичний Леголас (один із головних героїв, який майстерно володів луком) наштовхнули на нове захоплення — стрільбу з лука. А коли побачила, як у фільмі «Король Артур» стріляє Кіра Найтлі, зрозуміла: ось чим хоче займатися. Відтоді спортивна школа «Здоров’я» у Львові стала ледве не другим домом.
— Мені завжди здавалося, що всі найкращі персонажі стріляли з лука. І коли ми з батьками їздили на екскурсії в замки, де можна було взяти до рук лук — я була в захваті.
Спершу про мрію Тані знала лише мама. Батька запросили на тренування вже коли тренерка повідомила про поїздку на чемпіонат України — здивувався і хвилювався, щоб у доньки були рівні плечі: існує міф, що у тих, хто регулярно стріляє з лука, одне плече «просідатиме». Згодом, звісно, підтримав, як робив завжди.
Під час змагань
Таня знайшла своїх тренерок Віру Сергіївну та її маму Ольгу Федорівну ще в 2014 році й працює з ними дотепер. Коли прийшла на перше заняття, трохи незручно почувалася серед початківців: інші стартували раніше, тому у свої 14 була «застара», аби починати кар’єру лучниці.
Та гарна фізична підготовка допомогла. Відчула, що все вдається. Зрештою, коли мама запитала, чи хоче Таня ходити на тренування, відповіла: «Ходитиму». І ходила — шість разів на тиждень наступні чотири роки, поки не досягла бажаного. Стріляла і в 40-градусну спеку, і в дощ, і в сніг.
Наступного року брала участь в чемпіонаті України, а ще через рік стала кандидатом у майстри спорту. У 2015 році дівчина здобула свою першу медаль — бронзову. Та найбільше раділа, коли згодом виграла парасольку — лучницький мерч у вигляді мішені.
Майстром спорту Таня стала у 18. Брала участь у змаганнях, поки не отримала травму. Вивих плеча зі зміщенням ключиці змусив припинити активні заняття, але не забрав любові до лука та спорту.
Торік Таня вперше після травми виграла золоту медаль на кубку України й вирішила залишитися у рідній львівській школі тренеркою для дітей. Це та сама школа у Франківському районі міста, що раніше називалася «Здоров’я», а тепер носить ім’я Дмитра Сидорука — тренера, який воював з 2014 року в 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила та загинув під час повномасштабної війни у Попасній на Луганщині. Таня залишається тут працювати і через це.
Попри захоплення спортом, вирішила навчатися на кафедрі філології гуманітарного факультету Українського Католицького Університету: добре володіє англійською. А на другий рік повномасштабної стала волонтерити у реабілітаційному центрі та тренувати ветеранів з пораненнями.
Коли зрозуміла, що хоче цим займатися постійно, філологиня і спортсменка тепер узялася навчатися в Львівському державному університеті фізичної культури і писати магістерську роботу про стрільбу з лука і ветеранів. Для цього мала провести опитування серед них.
Таня з першою командою ветеранів
— На одні змагання, де я була суддею, принесла свої папірці. І хоча виглядала як свідок Єгови, але підходила до кожного і запитувала: не хотіли б поговорити про стрільбу з лука?
Згодом мала групу з п’яти ветеранів, які вчилися стріляти з лука після важких травм. Хто кого знайшов — питання відкрите. Таня приїхала в реабілітаційний центр «Галичина» на Сихові з трьома луками та саморобним щитом, аби позайматися зі знайомим. А вже за кілька днів він привів своїх побратимів, які теж хотіли спробувати.
Не всі таксі у місті інклюзивні, а в їхній групі — хлопець на колісному кріслі. Тому перші чотири місяці перед заняттями Таня двічі на тиждень заїжджала в реабілітаційний центр, щоб забрати на тренування свої перших «рідних ветеранів». А з січня 2025 року в Тані їх аж 15.
— Хлопці ви не проти, що за нами тут шпигують? Не хвилюйся, це дуже хороші ветерани, бо вони мої, — каже Тетяна Ящишин, коли я пробую роздивитися, хто є хто у залі.
Тут восьмеро ветеранів російсько-української війни. Усі вишикувалися та готуються стріляти з лука. Кімната простора, світла. Не певна, від чого тут світліше: від панорамних вікон чи неосяжного оптимізму цих хлопців. Слухають «Жадана і собак», а потім — як «пацани тримають посадку», поки «пес Патрон тримає район» у пісні Саші Буля.
Від початку тренування всі багато жартують та багато сміються. Усі, крім новенького. Назарій сьогодні на тренуванні вперше. Нині ветеран у Львові на реабілітації, а до того — понад три роки був у російському полоні. Таня розповідає йому про паралімпійські ігри, кваліфікації, аналізує його помилки. Він — єдиний, до кого тренерка поки що звертається на «Ви».
Таня з ветеранами (Бджміль в жовтій панамці)
— Сергійку, шо ти такий злий на мене сьогодні? Ти — як Дарт Вейдер, аж страшно дивитися! Давай котись звідси, треба стріли забирати, — звично жартує Таня.
І Сергій котиться. На ньому жовта панамка з джмелем, яку пошили на замовлення, щоб люди довго не здогадувалися про його позивний. Бджміль був пілотом гелікоптера і розбився у 2014 році. Після того не відчуває ніг та пересувається на колісному кріслі. Коли почав тренуватися стріляти з лука, через важку травму ніхто не вірив, що в нього вийде. Крім Сергія і Тані. Під час першого тренування на вулиці вони загубили стрілу. Шукали пів дня, а за півтора місяця її знайшли інші люди.
— Я дуже злий, коли мені кажуть, що я чогось не зможу. Почав стріляти, щоб усім довести, що можу. А продовжую, бо це законний спосіб втекти з роботи, — пояснює, усміхаючись, ветеран.
Насправді тренування дають чоловікові терапевтичні відчуття. А ще — спільноту, де всі один одного розуміють і мають, про що поговорити. З лютого 2025 року Сергій уже брав участь в кількох змаганнях та зайняв четверте місце в чемпіонаті України з адаптивної стрільби.
— Де ще я почую улюблені настанови «не думай» та «закрий рот» (адже під час пострілу треба замикати щелепу)? — жартує він, коли запитую, чому сюди повертається щоразу. Насправді — вже помітивши, що до нас наближається Таня.
Найбільше Тані допікає, що ця робота потрібна лише їй та її ветеранам. Люди, каже, рідко відгукуються, коли йдеться про фінансову підтримку. Головні спонсори обладнання для хлопців — їхні близькі та рідні Тані, які роблять це в пам’ять про її батька.
— Коли бачу без руки чи ноги тих, кому 18, мені дуже боляче. Стараюся не пропускати все через себе, бо тоді просто розірве. Але завжди слухаю своїх хлопців, коли вони хочуть виговоритися. Навіть якщо всоте розповідають, як втратили руку чи ногу.
Деякі ветерани родом не зі Львова, тому Таня прилаштувала їх на тренування до знайомих у Луцьку та Черкасах. Один із них навіть створив стрілецький клуб у місті Хмільник на Вінничині. Тренується з Танею онлайн, аби не втратити навички.
— Шо ти кажеш? Ану повтори, я ж — глуха, — жартуючи, між тими історіями відповідає Сергієві.
Зовсім не ображається, коли хлопці говорять, що їхня тренерка — контужена. Бо так воно і є.
Таня на повну силу опікується своєю сім’єю з 13 березня 2022 року, відколи російські ракети змінили її життя назавжди. В той день на Яворівському полігоні на Львівщині загинуло понад 60 людей. Дівчина приїхала туди напередодні у свій день народження, аби перекладати для іноземних інструкторів.
У цьому сприяв батько Тані, який служив на Яворівському полігоні і бачив щире бажання доньки бути корисною та допомагати військовим. А вже 13 березня по обіді після вибуху Таня до кінця дня шукала свого тата, однак знайшла лише його тіло серед руїн.
Батько Тані Олег Степанович Ящишин
На третьому тижні повномасштабного вторгнення росіяни випустили понад 30 ракет на полігон. Допоміг коригувальник.
— Я заспокоюю себе думками, що тато був військовим не тільки за професією, але й за натурою: він цим жив. Та мені дуже болить, і цього вже не змінити.
Батько Тані воював з 2015 року. Хоча на початок війни Росії проти України був на військовій пенсії, пішов захищати землю з доброї волі. Згодом — демобілізувався. Не раз його курсанти приходили потім до хати з тортом в гості, аби спитати життєвої чи професійної поради в свого «баті». Проте повномасштабне вторгнення знову змусило не бути осторонь — чоловік навчав військовослужбовців.
Під час пошуків тіла Таня не думала про себе., хоча вибухова хвиля пошкодила їй слух. Весь день розбирати завали на полігоні їй допомагав хлопець, без якого Таня зараз не уявляє себе. Так батько пішов, але фактично поєднав доньку з коханим.
Зараз він теж іноді стріляє з лука разом з нею — коли приїжджає у відпустку з фронту. І хоча йому більше подобається стріляти з автомата, завжди підтримує кохану і переконує, що та робить дуже важливу роботу для ветеранів.
Після контузії Таня не уявляє свого життя без музики. Зараз її тригерять сторонні звуки та російська мова, якої все ще багато довкола. А з навушниками дівчина може зосередитися на думках.
— Та це навіть поєднує мене з хлопцями. Вони так і кажуть: і тренерка контужена, і спортсмени — теж. Так і живемо. Нас об’єднують певні травми та досвіди, які ми пережили.
Після того ракетного обстрілу Таня є опорою для мами, сестри та собаки-самоїда Урсочки. Вона стала членом сім’ї після однієї масованої російської атаки на Львів, коли Таня з сестрою нудилися в укритті та знайшли її на OLX. Після втрати батька ця собака, за задумом дівчат, мала б відволікати від думок маму. А стала в сім’ї дитинчам, тому Таня тепер — не молодша дитина, а — середня.
За життя її батько обожнював твори Толкіна. Щомісяця дивилися «Володаря перснів» — така собі сімейна традиція на двох. Таню настільки вона надихала, що свій диплом на філологічному вона присвятила трилогії Толкіна. Точніше, досліджувала визначення фентезі у творах Джона Роналда Руела Толкіна «Володар перснів» та «Хоббіт», а ще — в «Гаррі Поттері» Джоан Роулінг.
Презентувала свій диплом у 2022 році двічі. Вперше — на кафедрі рідного філологічного факультету УКУ. Вдруге — для батька на Личаківському кладовищі.
Читайте також:
Ветеран зі Львівщини Микола Шот із чотирма ампутаціями став на лижі: це перший такий випадок в Україні
Хлопці прийняли її як тренера відразу. Знають про досвід, тому поважають безумовно. А от коли на змаганнях кажуть ветеранам, що хочуть познайомити зі своїм тренером, то часто ті шукають поглядом когось у натовпі, хоча тендітна Таня стоїть поряд.
На тренуваннях — вимоглива. Поза ними — подруга, з якою можна говорити про все.
У залі часто розповідає щось особисте. Он згадує, як раптом на тренуванні від пораненого ветерана дізналася, що «на стабіку» його приймала її сестра. Он показує фото своєї Урсочки, і мужні воїни наввипередки кажуть: яка ж вона мила. Коли ділиться, що купила для Урси іграшку за 120 гривень, один із хлопців каже: тепер теж хоче собаку. Його контужений кіт з Донбасу втік і тепер десь бродить вулицями Львова.
Згодом Таня згадує про малярів, які ніяк не можуть потрапити до неї додому, бо в цьому району «облава ТЦК». Хлопці слухають уважно і де треба — співчутливо розуміють.
За одне заняття — і тренерка, і сммниця, і відеоператорка. Фотографує ветеранів із різних ракурсів на їхні прохання і робить це безвідмовно.
Ветерани прицілюються, стріляють, йдуть або їдуть забирати свої стріли. Це роблять наввипередки — чоловік із протезом намагається обігнати побратима на милицях. І всі голосно сміються, коли вдається.
Одне з тренувань у грудні торік з ветеранами, про яких йдеться у цьому розділі
Сьогодні на тренування Тарас мав приїхати автобусом з реабілітаційного центру, проте не встиг на нього. Та це не зупинило ветерана — разом з побратимом взяв таксі і приїхав, бо, каже: «Азов не здається».
Як у стрільбі з лука його не спинила і втрата руки. Тарас стріляє з весни 2025-го, натягуючи тятиву зубами. Хоча раніше стріляв хіба що із саморобного в дитинстві.
— Що я можу зробити, якщо рука тягнеться до лука? — жартує.
Антон також тренується з Танею з весни. Чоловік приїхав до Львова на реабілітацію, та просто лежати в палаті довго не міг, вирішив поставити для себе мету і готуватися до змагань. Тренування доводять йому та іншим, що все — можливо. І тепер навіть уві сні Антон стріляє з лука, про що часто йому розповідає дружина.
А Сергій уже встиг взяти участь в змаганнях з адаптивної стрільби. На крайніх — до бронзи не вистачило всього три бали. Тому Сергій має мотивацію продовжувати.
Читайте також:
“На чотирьох – одна нога”. Як ветерани війни на протезах піднялися на Говерлу
У жовтні Таня зі своїм луком їздила на змагання у Чернівці. З вокзалу мала добиратися до залу громадським транспортом. Один із пасажирів вирішив показати свою експертність і довести, що лук — не жіноча справа. Всю дорогу пояснював дівчині: коли вона постаріє, зрозуміє, чому зараз не можна цим займатися.
— Я це собі слухала з цікавості. Знаю: він неправий. У тих же Чернівцях є багато лучниць, які досягли гарних результатів у стрільбі. Ці жінки не «асиметричні», як іноді кажуть, а — красиві, доглянуті. Хоча я впевнена: вони теж часто чули про нежіночу справу, а можуть бути чемпіонками України та світу.
Таня та її ветерани після чергових змагань
Коли вона чує, як хтось каже, що стрільба з лука — не спорт, запрошує до себе на тренування, аби спробувати натягнути лук у бік щита.
Ще з першого пострілу тут можна переконатися.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
