автор: Олена Максименко
фото надані Олександром Жавненком
Нещодавно соціальні мережі сколихнуло відео, де військовий з ампутаціями обох ніг уперше після поранення танцює зі своєю дружиною Марічкою. Це – Олександр Жавненко, задля збору коштів на протези для якого бігла на Токійському марафоні 13-річна Яна Степаненко.
У жовтні 2024 року він отримав тяжке поранення на фронті. Але втративши ноги, не втратив оптимізму й жаги до життя. І надалі планує не лише танцювати, а й знову ходити у свої улюблені гори.
Олександр і досі лишається військовослужбовцем 12-ї бригади спеціального призначення НГУ “Азов”. Його позивний – “Чілога” – це назва квітки едельвейс, що прижилася в деяких районах Закарпаття, і данина любові до гір.
“Новинарня” розпитала “азовця” про війну, танці, гори і повернення до життя після поранення.
– Я дуже любив ходити в гори, – пояснює Олександр. – Сподіваюсь, в мене знову все вийде. Бо раніше, як тільки випадала нагода, ми з друзями збирались і їхали на три-чотири дні. Такий активний піший туризм, з наметом, зимою – в колибах. У нас в Україні едельвейсів у горах уже майже немає… Хоч зараз, коли менше ходять в гори і Мармароси закрили (прикордонна частина Мармароського заповідного масиву закрита для відвідування – “Н”), можливо, трошки відродилися. І в мене була мрія – побачити едельвейс в Україні.
– Вдалося?
– Вдалося, – усміхається військовий.
Чілога і чілога (едельвейс)
До повномасштабного вторгнення він як гід долучався до проєкту Віталя Дячука “Горотерапія” від ГО Nomad live. У межах цього проєкту військовослужбовців і ветеранів з ампутаціями водили в гори, навчали навичок альпінізму. Деякі з них піднялися навіть на Казбек, що заввишки понад 5000 метрів. Іноді до коротких вилазок у гори долучалися професійні психотерапевти.
Чілога не виключає, що в майбутньому повернеться до цієї справи і в своєму новому статусі ролі стане ще кращим провідником, адже зможе взаємодіяти за принципом “рівний-рівному”.
“Я багато років працював у туристичній галузі. Навчався за спеціальністю “туризм” і ще зі студентських часів пішов працювати. Це був міжнародний туризм, переважно групові подорожі. Був керівником групових екскурсійних турів у Європу”, – розповідає Олександр.
А ще він з дитинства займався народними танцями, виступав у аматорському колективі. Це було захоплення, коло однодумців, де панувала дружня атмосфера. І саме на танцях він познайомився з Марічкою.
“Дружина в мене професійно займається танцями, має вищу освіту в хореографії. І зараз викладає для дітей, має свій дитячий колектив. Тож танці нас супроводжують усе життя. Тому одна з перших моїх думок після поранення була про те, чи зможемо ми ще колись разом танцювати? І все вийшло! – тішиться військовий. – Ми не готувалися якось спеціально, просто нам запропонували (мрію Олександра допоміг втілити центр “Незламні”, де він проходив реабілітацію – “Н”): а давайте таке зробимо й знімемо? І ми вже там на місці щось імпровізували, згадували”.
Перед 2022-м Олександр кілька років працював проєктним менеджером в IT-сфері. А коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, зрозумів, що до війська долучатися доведеться в будь-якому разі – треба захищати країну. Проте пішов не одразу:
“На той момент ми очікували народження дитини. Поки дружина була вагітна, я до війська не поспішав – хотів упевнитися, що все буде гаразд. Із першою вагітністю, на жаль, ми втратили дитину…
У вересні 2023 року народилася наша донечка. А вже в листопаді я пішов служити в Національній гвардії. Спочатку це був підрозділ, що мав бойові завдання на фронті, але в той період, коли я долучився, базувався у Львові. Тож я три-чотири місяці там прослужив і зрозумів, що це не моє. Вирішив перевестися в “Азов”. Там пройшов “азовський” вишкіл (БЗВП пройшов ще в НГУ, але в “Азові” ще є свій). І долучився до підрозділу, до якого хотів – на посаду оператора дронів”.
Олександр Жавненко “Чілога” – військовослужбовець “Азову”
Олександр згадує, як нетерпляче чекав першого бойового виїзду. І, поки опановував фах, заздрив хлопцям, які вже працювали по ворогу – тоді “Азов” не просто тримав оборону, а успішно контратакував і просувався в Серебрянському лісі.
“Саме там у мене й був перший виїзд, перше бойове завдання. Таке важко забути. Якраз перед тим, як ми заїжджали на позицію, позиції в околицях добряче обстріляли “Градами”, все горіло, диміло. Як у фільмах”, – посміхається Жавненко.
Через деякий час бригаду перевели на Торецький напрямок. Працювали і самому Торецьку, і в околицях Нью-Йорка, де було дуже гаряче.
А 1 жовтня 2024 року, в День захисників і захисниць України, на їхню позицію прилетів снаряд. Імовірно, САУ 152-го калібру. Один військовий отримав контузію, двоє – тяжкі поранення. Одним із цих двох був Олександр. На щастя, тоді ще не було такого засилля FPV-дронів, тож машина евакуації примчала просто на позиції – за дві години.
Далі був ланцюжок переміщень: стабпункт; лікарня на межі Донеччини і Дніпропетровщини, де йому остаточно ампутували фактично відірвану снарядом праву ногу; евакуація в Дніпро; евакуація в Луцьк; переїзд до Львова і подальше активне лікування.
Ліву ногу, на жаль, також зберегти не вдалося: травма була надто серйозною.
“Стопа ще залишалася, але там була величезна дірка. Лікарі сказали, що нога буде нефункціональна, тому краще все ж таки робити ампутацію і нормальний протез, – згадує Чілога. – Я погодився і, в принципі, не шкодую”.
Танець із дружиною на “нових ногах”. Фото: Юрко Дячишин
А от побратим, який отримав поранення того ж дня, що й він, досі лікується. Якщо Олександр став на ноги, хай і штучні, то другий військовий зберіг кінцівки, але перебуває в тяжчому стані:
“В нього теж дуже-дуже складне поранення, і теж у ноги. Він досі в лежачому стані, ці всі операції доволі складні і тривалі. Тож, можна сказати, що я вже два місяці як на ногах без своїх ніг, а він матиме власні ноги, але ще мінімум пів року чи й більше на них не стане. І таке буває”…
Сам Олександр визнає, що хоч лікування й реабілітація здавалися тривалими, насправді він повернувся до активного життя доволі швидко:
“На сьогодні я вже доволі впевнено користуюсь протезами. А отримав я їх близько чотирьох місяців тому. Було багато операцій, кілька реампутацій, спершу багато часу пішло на те, щоб побороти інфекцію. А вже коли все загоїлось, перейшов у реабілітаційну частину Unbroken (“Незламні”) й почав займатися з реабілітологами, готувати себе – тіло, ноги, та й ментально – до того, що буду на протезах. Провів там до трьох місяців, щоб повністю освоїти протези і стати на ноги”.
Читайте також:
Залізний Царенко. Криворіжець став героєм Курської операції, отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ і продовжує воювати на протезі
Олександр із сім’єю
Увесь цей час, в усіх лікарнях і під час реабілітації, воїна підтримували дружина та маленька доня. Вони примчали в Дніпро одразу, наступного дня після поранення. Доньці тоді щойно виповнився один рік.
“Ми за два дні до поранення святкували її день народження, – розповідає військовий. – Мене з такої нагоди на один день відпустили до Львова. А коли повернувся в бригаду, вже під час першого виїзду дістав поранення”.
Протези він отримав за державною програмою соціального захисту. Їх виготовили у майстерні Unbroken:
“Оскільки в мене ампутації нижче колін, то основне в протезі – це стопа. Вона четвертого, найвищого, рівня мобільності – для активного способу життя, коли багато ходиш. І мені якраз їх і запропонував Levitate (данська компанія – “Н”). Спочатку було важко, але я багато займався і зараз цілком задоволений”.
Невдовзі в нього будуть ще й бігові протези – ті самі, задля збору коштів на які брала участь у марафоні в Токіо 13-річна Яна Степаненко, що у 2022 році втратила обидві ноги внаслідок ракетного удару окупантів по вокзалу в Краматорську. Під час марафону їй вдалося зібрати близько половини, а згодом була зібрана й решта суми. Тож на момент нашої розмови з Олександром спортивні протези були вже на шляху до нього.
Яна Степаненко та Олександр Жавненко. Фото: UNBROKEN Ukraine
Жавненко визнає – важко щось порадити військовим, які отримали тяжке поранення, адже і люди, й травми індивідуальні. Та й не всім так щастить із підтримкою рідних… Однак він переконаний – можливостей для відновлення зараз не бракує. Головне – ними скористатися:
“Поки я лежав у лікарні й був на реабілітації, хтось постійно приходив з різними ініціативами, пропонував до чогось долучатися. Багато хто ці пропозиції ігнорує, і даремно. Зрозуміло, що інколи немає бажання, втома, щось болить. Але, на мою думку, треба це перебороти. Коли ти активно спілкуєшся в колі людей, що вже пройшли через подібний досвід і живуть активним життям, чимось займаються, повернулися до буденних турбот – це дуже надихає й допомагає. Наприклад, мені так допомогло те, що я долучився до парахокейної команди, де багато хлопців отримали свої травми вже давно і повернулися до звичайного життя”.
Олександр Жавненко під час реабілітації
Однією з найбільших проблем для людей з ампутаціями чи на колісних кріслах в Україні залишається пересування в містах та селах. У Львові, каже Олександр, ситуація з інклюзивністю ще непогана:
“Скажімо, громадський транспорт для пересування на протезах підходить не кожен, але є багато низькопідлогових автобусів. На вулицях, звісно, ще багато що треба змінювати. Наприклад, високі хідники й перепади, де немає спуску, а треба буквально “скакати”. Але в порівнянні з іншими містами у Львові, напевно, краще”.
А от “красиве” тилове життя, про яке часом пишуть у соцмережах військові під час виїзду в міста далеко від передової, Олександра не надто тригерить. Сам він припускає: значною мірою тому, що в “Азові” дбали про людей, не виснажували і давали можливість відпочивати.
“Мабуть, ті хлопці, які зовсім змучені й на якісь пару днів потрапляють з фронту “в цивілізацію”, де все зовсім по-іншому й люди про війну напозір і не думають, бачать це дещо інакше…” – визнає Чілога.
Сам він зараз у відпустці, адже досі проходить реабілітацію. Але схиляється до повернення у стрій:
“Зараз організовується окремий підрозділ реінтеграції військових, роботи з ветеранами. І мені пропонують долучитися, адже там цілком можна нести службу з моїми травмами. Поки що я ще не прийняв остаточного рішення, бо це все на стадії концепції. Але ж у бойовий підрозділ я навряд чи зможу повернутися… А хочу бути корисним і, чим можу, допомагати бригаді, корпусу та хлопцям, які мають поранення. Тож якщо буде така можливість, спробую”.
Олександр Жавненко
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
