автор: Наталія Позняк
з Донецької області
фото надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
До служб матеріально-технічного забезпечення у багатьох ставлення упереджене. Мовляв, “тилові щурі”, “пороху не нюхали”, “легко воювати, роздаючи тушонку та спальники”, а ще, може, й сплавляючи наліво пальне та волонтерську допомогу…
Втім, перше знайомство зі взводом матеріально-технічного забезпечення батальйону “Свобода” бригади Нацгвардії “Рубіж” начисто руйнує це упередження. Бо на цих хлопцях – не лише чергування на складі чи охорона штабу. Але й практично вся логістика: під обстрілами, з відсидкою годинами в укритті, бо “небо не наше”, з координацією роботи груп, які намагаються евакуювати поранених чи тіла загиблих.
А ще – за тиждень-два побудувати новий КСП на кілька метрів углиб з трьома накатами, щоб витримав обстріл. Паралельно ховаючись від ворожих “пташок”, бо якщо “змалюють” – буде приліт. І – гасячи пожежі, які цього літа були на Донеччині постійним явищем: і через природну спеку, і через регулярні обстріли.
Тому в більшості випадків на бойових усі будівельні роботи відбуваються вночі.
А загалом служба МТЗ працює цілодобово.
У командира взводу ВМТЗ Вадима Ковальова з позивним Куба день так само розписаний по хвилинах. Його завдання – не лише “роздати наряди”, а й особисто перевірити всі точки, прийняти роботу, поспілкуватися зі старшинами, що кому потрібно, оцінити обстановку. А треба – то й самому покопати, потягати колоди, попрацювати з лопатою чи відбійним молотком.
І найголовніше: треба знайти найкоротший шлях, як вчасно отримати потрібні речі, щоб вони були вже тут і працювали. Частково – через штаб і частину, частково – через волонтерів (а це понад 30 переписок, дзвінків чи голосових повідомлень щодня), частково – іншими шляхами, серед яких не в останню чергу і найпростіший: скинутися самим і купити.
“Коли перед тобою стоїть завдання швидко зробити щось, від чого залежить комфорт, безпека, а іноді – і життя твоїх товаришів, шукаєш будь-які шляхи. Можна знайти тисячі пояснень, чому це неможливо зробити вчасно чи неможливо взагалі. А можна подумати – і зробити швидко й на совість”, – переконаний Куба.
Вадиму – 32. З них останні два з половиною роки – на війні.
В батальйоні “Свобода” він від самого початку, ще з оболонських окопів і навколокиївських блокпостів, на яких стояв разом із дружиною Луїзою.
Далі були Рубіжне, Сєвєродонецьк, Зайцеве, Курдюмівка під Бахмутом. Тепер – Сіверський напрямок.
Починав у штурмовій піхоті, потім перебрав на себе повноваження помічника старшини тоді ще 5-ї роти, а коли було прийняте рішення створити окремий взвод матеріально-технічного забезпечення, очолив його.
Хоча, каже, спочатку були певні проблеми, бо його принциповий характер і прямолінійність не всім до вподоби. Але тепер, через рік, усі визнають, що ВМТЗ в батальйоні – це чарівна паличка, яка вирішує багато реальних проблем.
І не в останню чергу завдяки тому, що командиром тут – Куба.
У мирному житті Вадим Ковальов був актором. Узагалі, їх тоді в батальйоні “Свобода” зібралася ціла акторська команда: Володимир Ращук (“Артист”), Сергій Волосовець (“Джин”), Віктор Стороженко (“Мавр”).
Із Джином Куба познайомився ще 2011 року в Сумах на Всеукраїнському гумористичному фестивалі Остапа Вишні: Вадим тоді представляв Вінницьку область і взяв гран-прі, а Сергій був ведучим фестивалю.
Потім разом вчилися в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І коли почалося повномасштабне вторгнення, Вадим, перш ніж відвезти дружину до її батька в Кривий Ріг (потім вона не витримала й повернулася підтримувати чоловіка в Києві), подзвонив другу й запитав, що той збирається робити. Почувши, що “Свобода” збирає своє ДФТГ, попросив узяти автомат і для нього, доки повернеться.
Актори й майбутні нацгвардійці Джин, Куба та Артист у ДФТГ “Свобода”. Київ, 3 березня 2022 року
В акторство Куба потрапив, можна сказати, випадково. Мріяв стати машиністом і водити потяги на далекі відстані – по батьковій лінії в родині всі були залізничниками. Ще в шкільні роки, продаючи з бабусею яблука і помідори, заробив і купив у Жмеринці квартиру неподалік училища залізничників. Хоча викладачка з музичної школи, дізнавшись про таку мрію хлопця, викликала батьків на співбесіду і наполегливо рекомендувала віддати в театральне.
А потім, як то кажуть, класика жанру: поїхав до Києва підтримати друга, який вступав у Карпенка-Карого, за компанію вирішив спробувати і власні сили. В результаті – друг не пройшов навіть на контракт, а його зарахували одразу на бюджет.
Початок навчання на третьому курсі збігся з Євромайданом, до якого Вадим долучився практично з перших днів – їхній навчальний корпус був на Хрещатику, тож була можливість щодня спілкуватися з учасниками протестів.
“Ті ідеї були мені дуже співзвучні. Україна тоді хотіла в Європу, бо інтуїтивно відчувала, що це можливість вирватися з “братерських обіймів”, з російської економічної і культурної окупації, яку ми і пізніше відчували на кожному кроці.
Візьмемо кіно чи театр. Вся наша акторська школа тоді залежала від рашки.
Всі режисери, сценарії, кастинги – все було російське.
Російські автори – на першому місці, фільми знімали – російські актори на головних ролях, а ти наче другий сорт, не хочеш зніматися російською – взагалі не будеш.
Все це в мене викликало внутрішній конфлікт. І час показав, що все це було штучно нав’язано, бо ось зараз, два роки минуло – а які в нас талановиті актори проявилися, яка музика! 18-річна співачка збирає Палац спорту в Києві – це ж прекрасно! Я тоді вірив, що Майдан – це шанс на зміни, щоб Україна відчула свою самодостатність”, – згадує Вадим.
А потім була гучна справа 20 січня 2014 року, коли після подій на вулиці Грушевського силовики затримали і побили шістьох студентів університету Карпенка-Карого, звинувативши їх в “організації масових безладів”.
Студент КНУТКіТ імені Карпенка-Карого Вадим Ковальов. 20 січня 2014 року
“Затримали шістьох, а побили одного”, – сумно всміхається Куба. Побили його тоді жорстоко, в голову – довелося навіть двічі викликати лікарів у СІЗО. Пізніше він упізнав своїх кривдників, був суд, де він виступав як потерпілий, але до вироку до сьогодні справа так і не дійшла.
Читайте також:
“Це відверте знущання над пам’яттю загиблих”.
Як і проти кого воює колишній “прокурор Майдану” Сергій Горбатюк, начштабу 23 осб
До повномасштабного вторгнення мав іще один досвід – кілька років працював в Угорщині на заводі Samsung, який виготовляв акумулятори для електрокарів. За цей час побував у 22 країнах світу. Зокрема і на фестивалі “Берлінале”, де презентувався фільм Марисі Нікітюк “Коли падають дерева”, в якому встиг зіграти одну з ролей.
Мав цікавий досвід зйомок в Австрії в соціальному ролику проти булінгу. “Перспектив було багато. Але вдома мене чекала Луїза, з якою ми одружилися у 2019-му. Директор компанії Samsung пропонував після весілля переїхати з родиною в Південну Корею, навіть кілька місяців тому ще запрошував, але ми не захотіли”, – каже боєць.
З режисеркою фільму “Коли падають дерева” Марисею Нікітюк
Хотілося чогось свого. Була думка запустити онлайн-платформу, яка об’єднала б українських сценаристів, акторів, продюсерів, операторів та інших фахівців, причетних до кіновиробництва, дала б можливість творчим студентам проявити себе. Але за розробку лише демо-версії такої платформи в 2020 році виставили рахунок у 25 тисяч доларів. А таких грошей на той час не було.
Потім з братом у Вінниці спробували відкрити ресторан суші (брат, до речі, зараз теж воює в батальйоні “Свобода”, в підрозділі БПЛА), але завадив коронавірус. Була ідея мати свою пекарню чи ще якийсь бізнес.
А тоді прийшла велика війна.
Як згадує Куба, на початку 2022-го у всіх було передчуття, що велика війна от-от почнеться.
“Ми ще 20 лютого з дружиною розмірковували: що будемо робити, якщо почнеться? Я їй тоді ще сказав, що відсиджуватися не буду. 23-го знову за це зайшла мова. А за кілька годин нас розбудили вибухи.
І от стою я біля вікна, чую ці вибухи, дивлюся на проспект Бажана, на машини, які скупчуються на заправках, і розумію, що наші дві машини, моя і Луїзина, з порожніми баками. І що я якраз напередодні про це думав, але полінувався, махнув рукою, вирішив: а, завтра поїду на заправку. З того часу я ненавиджу це “а, завтра” і намагаюся його не вживати. Бо “завтра” може і не бути. І тепер я завжди себе мотивую робити все по-максимуму сьогодні. Поки є можливість”, – ділиться Куба.
Вадим з дружиною Луїзою
Військового досвіду в нього не було. Навпаки – був “білий білет”, бо ще в студентські роки в нього виявили рідкісне захворювання – саркоїдоз. Але це не завадило Вадиму 25 лютого вже долучитися до оборонців Києва, брати участь у вуличних боях, побувати в штурмовиках в Рубіжному і Зайцевому, під обстрілами, які місцями сягали 300 “прильотів” за годину, в екстремальних ситуаціях, з яких доводилося шукати нестандартні виходи.
“Перед відправкою на Рубіжне нас вишикували і сказали, що це “справжня” війна і поїдуть лише добровольці. Кажуть: “Хто готовий – крок вперед”. І отой крок, який тоді зробили всі побратими – він мене дотепер тримає”, – згадує боєць.
Куба каже, що театральний досвід йому дуже допомагає на війні:
“Нас у театральному вчили постійно аналізувати ситуацію, свій внутрішній стан, емоції, спостерігати за людьми. Я все це згадав, коли вперше в Рубіжному ми опинилися в підвалі під час масованого обстрілу. І от сидимо ми там, по нас гатять з чого завгодно, а ми не знаємо, вийдемо звідти живими чи ні. Я, Артист, наш комбат Петро Кузик з нами, інші побратими. Десяток людей у закритому приміщенні, куди в будь-який момент може прилетіти, перед лицем небезпеки. Усі в однакових обставинах, мають руки, ноги, голову на плечах, зброю. Перед кожним стоїть одне завдання – вижити в запропонованих обставинах. І кожен на них реагує по-різному.
Десяток різних характерів, десяток настроїв, десяток роздумів. Це просто унікальний досвід. В якийсь момент я уявив, що це вистава, яка називається “Вижити в бункері”. Потім, коли вибралися, запропонував Артисту після закінчення війни відкрити в Києві ресторан і назвати його “Бункер” (усміхається).
З Рубіжного вони тоді організовано вийшли без втрат. Пізніше на очі потрапило інтерв’ю з росіянами, де ті розповідали, що в Рубіжному їм протистояло “півтори тисячі натовських найманців”.
“А нас там було0 300-350 добровольців, більшість з яких до цього зброю в руках не тримала. Але це наша земля, і це давало і сили, і мотивацію”, – розповідає Вадим.
“Росіяни розповідали, що в Рубіжному їм протистояло півтори тисячі натовських найманців. А нас було 300-350 добровольців”
Здатність опанувати свій страх не раз виручала на війні.
“Пам’ятаю випадок під Зайцевим, у серпні 2022-го. Ми їхали з Батом, старшиною 6-ї роти, везли хлопцям б/к. І треба було проскочити ділянку дороги, де глибока колія і якщо хоч трішки вбік – можеш застрягнути. А у хлопців уже геть немає ні їжі, ні води, ні б/к. І по тобі може прилетіти в будь-який момент.
Я бачу, що Бат нервує, і мене самого мандраж бере. І тоді згадую, як нас вчили концентруватися на чомусь одному. Кажу Бату: “Бери телефон і знімай мене. Питай щось у мене, я буду відповідати, записуй інтерв’ю”.
Він вмикає телефон, а я починаю розповідати: “Ось, мовляв, актори театру і кіно їдуть під обстрілами, нехай проблеми і негоди не роблять вам в житті погоди”. І так ми на одному подиху проскочили ту ділянку, доїхали до визначеної точки біля зупинки… ще Тихий був живий, чекав нас там – це було три дні до його загибелі. (Командир 6-ї роти батальйону “Свобода” 4-ї бригади оперативного призначення НГУ Андрій Бахтов “Тихий” загинув 10 серпня 2022 року – “Н”).
Перед нами падає дерево, ми вискакуємо, відтягуємо гілки, під’їжджаємо до точки. Потім на тому адреналіні хвилини за три все вивантажили (а там півтори-дві тонни було вантажу точно), поскладали, від’їхали, замаскували машину і пішли в штаб доповісти, що ми прибули і все є. А якби дали можливість страху взяти гору – не знаю, що було б”, – розповідає командир.
А ще дуже допомагає знання основ психології, якому також вчили в театральному університеті. Оцінити ситуацію, прийняти правильне рішення, знайти відповідні слова, щоб втриматися самому і підтримати інших. Іноді й собі доводиться бути психологом.
Свідком однієї з таких сцен авторка цих рядків випадково стала влітку, коли приїжджала до хлопців з латвійськими журналістами. Куба тоді повіз нас на одну точку, яку кілька місяців перед тим їхній взвод побудував за два тижні, працюючи переважно вночі.
Він одразу помітив хлопчину, який сидів збоку і дивився перед собою в нікуди. “Так, братику, перше, що ти маєш зрозуміти – твоєї вини в цьому немає. Ти нічого не міг зробити, просто так сталося. З цим тепер треба навчитися жити. Важко, але треба взяти себе в руки і йти далі. А головне – не здумай підсісти на горілку чи на щось гірше. Від того легше не буде, буде ще гірше, повір мені. Тому все те відкидай одразу, чуєш? Ти мене зрозумів?”.
“Зрозумів”, – кивнув головою боєць.
“От і добре. Ти сильний. Ти справишся”, – поклав йому на плече руку Куба.
Та сама розмова з бійцем, на очах у якого загинув побратим
А коли ми вийшли із бліндажа, пояснив:
“Вони їхали в машині удвох із водієм. Пряме влучання. Водій загинув у нього на очах, там було без шансів. А його треба було підтримати. Ніхто цього не зробить краще, як побратим, який пройшов через подібне”.
Сам Куба теж має вже не один карб на серці від загибелі побратимів.
“Перший мій бій був в Рубіжному, я тоді був командиром відділення, а Артист – командиром взводу. І от перший бій – і перші втрати. Тоді було важко поранено Джина і загинув Серпень (Олександр Коновалов, загинув 10 травня 2022 року – “Н”). А ми буквально перед тим разом із ним і з Джином робили дорогу, щоб нам могли підвезти боєкомплект і харчі.
І от у той момент, коли я дізнався про загибель Серпня, в мені щось зламалося. І прокинулася якась нереальна ненависть до ворога, тотальна русофобія.
У той момент я чітко усвідомив, що все російське нас просто вбиває, і жодних виправдань цьому не має бути.
Ще одна болюча втрата через місяць – Семен Обломей, наш Семчик, мій напарник, ще один командир відділення (загинув 21 червня 2022 року – “Н”). Зовсім дитя, за тиждень до того йому виповнилося 22 роки. Він мав перед тим коротку відпустку, поїхав у Київ, встиг одружитися, повернувся – і потрапив під обстріл. Він ще тоді повернувся з журналістом Юрієм Бутусовим, в інтернеті є останнє інтерв’ю з ним, яке записав Бутусов”, – зітхає Вадим.
Командири відділень Куба і Сем, Вадим Ковальов і Семен Обломей
За словами Куби, витримати емоційну напругу, зберегти боєздатність йому допомагає та ж психологія і здатність до самоаналізу.
“Я так для себе зрозумів, що у мене є максимум три дні для того, щоб пережити втрату, переосмислити все, перенести з емоційного сприйняття у стан досвіду, прийняти той факт, що ти вже нічого не можеш змінити чи відмотати назад. Інакше ти зламаєшся і не зможеш іти далі.
В мене теж були моменти, коли я впадав у депресію. Але я навчився розмовляти сам із собою, аналізувати, через що це трапилось, і який я маю винести урок з того, що загинув мій побратим”, – ділиться досвідом боєць.
З часом на війні період проживання горя дуже скорочується, емоції притупляються. Це визнає і Куба:
“От недавно загинув Шева (Артем Шевчук, загинув 13 серпня 2024 – “Н”). Прекрасна людина, я з ним любив спілкуватися. Це був удар, було боляче, але я відчув, що моя скорбота в тисячу разів коротша, ніж у звичайному житті. Бо так треба, так вимагають обставини.
Інакше, якщо ми впадемо в паніку чи в депресію – ми програємо, і самі загинемо, і інших підставимо. І все буде марно, в тому числі – і ті смерті. Коли ми вийдемо – тоді будемо лити сльози і згадуватимемо побратимів. А зараз треба пам’ятати, заради кого ми тут стоїмо і заради чого воюємо”.
Точка, де базується ВМТЗ, в батальйоні “Свобода” називається “Гавань”. Частково – через те, що сюди стікаються з усіх підрозділів старшини та відповідальні особи, щоб отримати все, чого не вистачає для забезпечення перебування бійців на позиціях і чіткої роботи. Частково – через співзвучність назви зі столицею Куби Гаваною.
У Кубинській “Гавані” є все, що потрібно бійцям на позиціях. А якщо немає, то буде
Хоча, як зізнався сам командир, до так званого “острова Свободи” його позивний має віддалене відношення.
“Це ще, як тільки я долучився до “Свободи”, сказали, що треба позивний. Думав скоротити прізвище, але Кова якось не звучало. І тут Артист каже: “А давай – Куба”. І так воно і прижилося. Хоча на Кубі я ще жодного разу не бував. Треба подумати про це після війни”, – жартує Ковальов.
На Гавані завжди панує “двіж”: хтось приїжджає, хтось їде. Тут проводяться наради, вирішуються питання. Спостерігаючи за Кубою, іноді дивуєшся, як швидко знаходяться відповіді і вирішуються питання.
“Мене багато хто вважає імпульсивним, бо я швидко приймаю рішення. Насправді ж я, перед тим, як щось сказати чи зробити, разів десять подумаю. Ну, не десять, але разів чотири – так точно. Бо від твого рішення залежить не тільки комфорт, а часто – і безпека, і життя твого побратима. А це – велика відповідальність”, – пояснює він.
Вадим Ковальов “Куба”
Сам командир теж практично не сидить на місці. Він особисто їздить на всі точки, перевіряє роботу, дізнається потреби, спілкується з людьми, від командирів до простого солдата, забирає посилки, веде свій “облік і аудит”.
На початках, коли формувався ВМТЗ, туди переводили тих, хто після поранення чи за станом здоров’я не міг виконувати бойових завдань. Але з часом тут сформувалася своя бойова команда, здатна робити “все і трошки більше”.
Куба – дуже вимогливий, терпіти не може недбалості й безвідповідальності. І водночас – завжди знайде добре слово для кожного свого бійця. До роботи мотивує власним прикладом:
“Коли ти знаєш, що робиш це для своїх побратимів, яким зараз на порядок важче, ніж тобі – то інакше не можеш. І коли поряд з тобою працює боєць, який повернувся після поранення чи має якісь проблеми зі здоров’ям, то й тобі совість не дозволить працювати в пів сили.
Вони навіть не можуть сказати мені: “Кубо, я заморився”, хоча я бачу, що реально заморилися. Але вони теж пройшли ці окопи, ці бої і втрати, ці безкінечні дні без їжі і води, бо доставити ніяк.
Я дивлюся в чат, а там
люди сидять на окопах 58 днів і більше.
58, с*ка, днів, коли в тебе пляшка води і якийсь там сухпайок, на який би ти в цивільному житті навіть не глянув би, а тут ти його їси, щоб не померти з голоду.
Це та мотивація, коли ти розумієш, що для цих людей готовий на все, і що з цими людьми ти будеш іти до кінця”, – переконаний Ковальов.
Під час патрулювання Заводу “Заря” в Рубіжному “свободівці” знайшли в одному з цехів поваленого двометрового Леніна.
На фото: Куба, Серпень, Абрек і один з розвідників
А питань доводиться вирішувати багато і різних, часто – на вчора. Минулого року, наприклад, несподівано вдарили сильні морози і довелося рятувати продукти й речі, які просто замерзли на складі. Наступного дня в найпроблемніших місцях уже працювали теплові гармати.
Коли навесні попередній логістичний центр почали накривати обстрілами і хлопці з ВМТЗ в екстренному порядку зводили запасний – довелося терміново шукати і колоди, і дріт, і мішки, і ще багато різних речей, без яких робота була б неможлива.
Уміння прорахувати все до дрібниць – одна з визначальних рис Куби. Бліндаж було не лише збудовано на совість, а й замасковано сухими гілками, які в березні створювали враження природного чагарника.
“Але ж коли буде літо, сухі гілки виглядатимуть підозріло. Тут би трави посіяти чи ще чогось, щоб зелень була”, – зауважила я тоді вголос. “Два мішки насіння трави уже висипали”, – на автоматі кидає Куба і йде далі показувати роботу.
Під’їжджаємо до місця, де на нього уже чекають побратими. “Так, більше двох авто щоб поряд не було. Відженіть подалі. І накрийте сіткою”, – командує він, дістає сітку сам і накидає на машину. Пояснює: “Це елементарнні правила безпеки на війні. Якби всі їх неухильно дотримувалися б, знаєш, стількох дурних смертей чи каліцтв можна було б уникнути! На війні ніколи не можна розслаблятися”.
За майже два роки, коли Куба займається забезпеченням, доводилося виконувати найнесподіваніші замовлення. Ще з часів, коли був помічником старшини 5-ї роти, звик мати з собою запас шкарпеток, ліхтариків чи інших речей, про які боєць може згадати перед самим виїздом на позиції.
Одного разу бійці попросили передати на позиції суші.
“А був випадок, ще на самому початку, коли хлопцям порадили, щоб бруд не забивався у ствол автомата, натягнути на нього… презерватив. І от підходить до мене один боєць, просить привезти пачку презервативів. За ним інший пише те саме. Потім – третій.
Кажу: хлопці, я, звичайно, все розумію, але що за фігня?! У нас війна, а у вас таке на умі! Вони сміються: та ні, то нам для автомата. А, ну, якщо для автомата – поїхав, купив, привіз, роздав. Але досі всі один одного підколюємо з цього приводу”, – сміється і собі Куба.
Фотогалерея (гортайте):
… В одному з інтерв’ю Вадим Ковальов сказав, що для нього формула перемоги – це не тільки вигнати усіх ворогів з рідної землі.
Формула перемоги – це коли всі державні структури в Україні запрацюють, як швейцарський годинник.
На рівні ВМТЗ батальйону “Свобода” бригади швидкого реагування НГУ “Рубіж” йому вдалося цього досягти. Можна поширювати досвід.
Читайте також:
“Один наш дрон живий уже більш як пів року”. Як воює аеророзвідка батальйону “Свобода” бригади НГУ “Рубіж”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
