автор: Наталія Позняк
з Донецької області
фото автора та з відкритих джерел
Покровськ на Донеччині вже третій місяць живе в очікуванні можливого вторгнення росіян. Після загострення ситуації в серпні та вересні значна частина жителів евакуювалася. Великі рекламні плакати з телефонами служби евакуації можна побачити в місті на кожному кроці. Однак останнім часом до них звертаються одиниці. Більшість жителів уже не реагують на “прильоти” і лише озираються, якщо дуже близько. А тоді йдуть далі. Звикли.
Як повідомила Покровська міська військова адміністрація, нині в Покровську, який до повномасштабного вторгнення налічував понад 60 тисяч жителів, лишається п’ята частина, з них – 68 дітей. Днями на вулицях міста з’явилися бетонні “зуби дракона” – ситуація на фронті вкотре загострилася і влада взялася за облаштування фортифікацій. А заодно попередила, що опалювального сезону в місті не буде.
Кореспондентка “Новинарні” на власні очі побачила, як і чим живе прифронтове місто.
Немісцевим нині в Покровську орієнтуватися непросто. Навігатор уперто веде через мости та інші шляхопроводи, які нині перекриті.
“Вони все побили. В місті не лишилося жодного цілого дорожнього моста, розбиті практично всі школи, училище, університет, заводи. В промзону постійно прилітає. Все, що могли побити – все побили”, – розповідає директор “Дитячого містечка” Леонід Литовченко, який узявся нас супроводжувати.
У Покровську не лишилося жодного цілого шляхопроводу
У Покровськ їдемо разом з латвійським журналістом газети Latvijas Avīze Атісом Клімовичем. Раз на два місяці він приїжджає в Україну з волонтерською допомогою і не минає нагоди побувати в найгарячіших точках, а тоді написати про це. Нещодавно побачила світ його книжка “Щоденник волонтера української війни”.
Місце зустрічі – Нова пошта №2 в мікрорайоні Шахтарський, одна з небагатьох, які ще працюють, а тому тут завжди людно.
“Зараз в місті це один із районів, де ще є життя, тут працюють ще магазини, аптеки. Це в центрі ви практично нікого не зустрінете, там пусто. А тут люди живуть. А що нам лишається робити?” – ділиться покровчанка Світлана, з якою ми домовилися про розмову.
Світлана – майстер манікюру і педикюру. На професію вказують і довжелезні вишукані нігті з цікавим візерунком, на які одразу звертаєш увагу. Світлана прийшла до Нової пошти, щоб повісити оголошення з рекламою своїх послуг.
“Зараз багато людей виїхало, натомість приїхали нові, які не знають про такі послуги. В місцевих групах їх теж немає, давати туди оголошення – марна справа. Тому вдаємося до таких засобів реклами”, – каже Світлана, вказуючи на папірчик із зошита з нарізками з номером телефону.
Незважаючи на небезпеку, з дому вона не виїжджала. “А куди їхати? Кому ми там треба? Тільки марна трата грошей. Он мої знайомі виїжджали в Дніпро. Навіть меблі забрали – 50 тисяч заплатили тільки за перевезення. І що? Два тижні там поникалися – і назад вернулися. А що: жити немає де, роботи немає. Місцеві, як дізнаються, що переселенці, одразу ціни піднімають.
Зараз багато хто повернувся. Все-таки, свій дім – це свій дім”,
– розмірковує Світлана.
Світлана (праворуч) каже, що на обстріли в Покровську люди вже й не реагують. Звикли
Неподалік чути звук вибуху.
“Не звертайте уваги, то наші, мабуть, ППО, – приєднується до розмови ще одна жінка. – Сьогодні з 5-ї ранку були прильоти, а зараз тихо”.
“А що ви робите, коли починаються обстріли? Є якісь укриття, чи спите в коридорах, у ванній?” – запитую співрозмовниць.
“Які там коридори? Смієтеся? Ми вже до всього звикли. Коли чуємо приліт – кажемо “добрий день”, щоб не матюкатися, і спимо далі, – дивується моїй реакції Світлана. – Ну, прилетить – то й прилетить. Ми втомилися боятися, втомилися ховатися. Буде – як буде”.
Знову поряд щось гупає. “Добрий день”, – на автоматі кидає Світлана і продовжує розмову.
Читайте також матеріал про роботу волонтерів у тоді ще прифронтових містах у липні 2023 року:
“У Бахмуті й Авдіївці ще багато дітей. Вони ховаються”. Як польський фонд UA Future допомагає жителям прифронтових міст і сіл
Росіян тут не люблять. Бояться, що місто буде окупованим або розділить долю Вугледара чи Бахмута. Але що робити, як цьому запобігти – не знають. До влади ставляться насторожено, не вірять, що хтось їм якось допоможе. Розраховують лише на власні сили і на те, що ЗСУ і цього разу стримають наступ і не допустять окупації. Більше розраховувати їм немає на що.
Втім, трапилися нам і інші “екземпляри”. Біля руїн школи зустріли місцеву жительку, яка з велосипедом прямувала по своїх справах. Розговорилися. Тетяна мешкає на сусідній вулиці, куди нещодавно був приліт у два сусідні будинки. Запрошувала нас поїхати, подивитися. На питання, чи не збирається виїжджати, раз така небезпека, категорично заперечила: “Куди мені їхати? Якби поїхала – то вже й хати не було б, усе згоріло б. А так встигла загасити”.
Втім, у подальшій розмові в неї вирвалося, що у нинішній війні винні… майданівці, які “стрибали – і дострибалися”.
“Ні, ну скажіть мені чесно: ми ж із росіянами до 2014 року жили дружно, і все було добре, правда ж? Це вже потім тут з’явилися українські танки, солдати, почали бомбити. От що тут роблять українські танки? Навіщо вони тут? Нам ніхто не треба: ні Росія, ні Україна, ми тут, на Донбасі, самі собі можемо дати раду”, – переконувала нас Тетяна.
Тетяна досі переконана, що у війні винен Майдан
На питання, яким чином можна вирішити ситуацію, жінка простодушно відповіла:
– Та хай вони собі сядуть і домовляться.
– Хто з ким домовиться? Путін із Зеленським?
– Та який там Зеленський? Він так, дрібна сошка.
– А з ким? Із Порошенком, із Сирським?
– Та про що ви кажете? Домовлятися має Америка. А взагалі, я в політиці не розбираюся.
“На жаль, таких тут іще багато. У них своя збочена логіка, яка не має нічого спільного з реальністю, але ти їх уже не переконаєш. І ти їм нічого не зробиш, бо вони так ж громадяни України. Тому доводиться просто заплющувати на таке очі і робити свою справу”, – прокоментував ситуацію боєць батальйону “Свобода” з позивним Куба, коли я розповіла про цю зустріч.
Читайте також репортаж із Бахмута в липні 2022 року, коли туди стрімко наближався фронт:
(Не)виїзні. Чому люди залишаються жити в Бахмуті під бомбами
Не їдуть із Покровська й з інших причин. У Леоніда Захаровича, який нас супроводжував, під опікою близько 30 переселенців, які втратили домівки в Авдіївці, Вугледарі, інших зруйнованих окупантами містах і селах. Більшість – старшого віку, з букетом хвороб.
“Так, нам пропонують виїхати, а що далі? Ті, що виїжджали, кажуть, що їх привозять у Дніпро, заселяють на три дні, годують, а далі пропонують самим шукати житло, роботу, їжу. А де хто це знайде, якщо Дніпро перевантажений? Посидять там кілька днів – і вертаються”, – розповідає Захарович.
На подвір’ї сиротинця, в якому вже давно немає дітей
Інша причина залишатися для нього – велике господарство і 60 кіз, за яких він так само несе відповідальність.
Захаровича в Покровську знають і шанують. В минулому шахтар, він присвятив своє життя опіці над сиротами, яких після 2014 року з’явилося, на жаль, дуже багато. Довго добивався коштів на облаштування “Дитячого містечка” для дітей із місцевого сиротинця, доки їх не виділив уряд Японії.
У 2017 році відбулося урочисте відкриття центру, де для дітей були усі зручності: теплі підлоги, просторі кімнати, душові та сучасна кухня. В останні роки там в гостьових кімнатах жили і люди, які через війну втратили житло, і мами з малими дітьми.
“Часто це були і наші вихованці. Дівчина виростає, іде в доросле життя, а потім повертається до нас із дитиною. І ми приймаємо. А що робити, якщо їй іти нікуди? Я, коли випускаю вихованців, завжди кажу, що їхній дім тут і вони завжди можуть тут знайти підтримку”, – каже Литовченко.
У сам сиротинець кілька тижнів тому влучила ворожа авіабомба. Слава Богу, дітей не було – з початком повномасштабного вторгнення їх вивезли до Німеччини. Про те, що тут жили діти, нагадують гойдалки та дитяче взуття, розкладене на столі на подвір’ї.
На другому поверсі серед купи цегли видніються дві пральні машинки. “Прийдуть окупанти – і їх заберуть”, – сумно жартують двоє робітників, які пораються поряд.
Десь там у руїнах сиротинця ще видно пральні машини, на які так “полюють” окупанти
“А тут – наша церква. Ще вчора була. Мабуть, цієї ночі прилетіло, бо я ще й не знав, – Леонід Захарович роздивляється залишки приміщення поряд із сиротинцем, де ще курить дим від пожежі. – Ми її всім миром будували, збиралися тут на молитву. Тепер і її розбомбили”.
Литовченко – пастор церкви “Пробудження”, яка теж опікується постраждалими від війни в регіоні. Він розповідає, що ще в лютому їздив до Авдіївки проводити служби.
Тепер і в Покровську приміщення церкви знищене.
Пастор Захарович біля приміщення, у якому ще вчора була його церква
Лишається “Дитяче містечко”, яке в ці часи стало і церквою, і притулком, і волонтерським центром. На подвір’ї знайомимося з молодим хлопцем із шевроном медика, який спілкується англійською. Адріел Штольцфуз приїхав до України з Америки, зі штату Індіана. Був волонтером у Сирії, а з початком повномасштабного вторгнення вирішив приїхати в Україну. Два роки жив в Одесі, має там багато друзів. В Україні знайшов своє кохання і нещодавно освідчився – дівчину звати Софія. Нині у складі миротворчої місії Plain Compassion Crisis Response допомагає евакуюватися людям із прифронтових територій.
“Не страшно, коли обстріли?” – запитую Адріела.
“Звичайно, страшно. Але я так для себе вирішив, що всі ми смертні. І якщо судилося померти, то краще померти, роблячи добру справу, ніж просто так. Єдине, чого справді боюся – це залишити свою майбутню дружину саму. Але то вже як Бог дасть”, – відповідає хлопець.
Адріел Штольцфуз
За кілька хвилин Адріел із командою “Капеланського патруля” вирушає до Курахового – там їх чекають місцеві, які погодилися на евакуацію.
Громадське формування “Капеланський патруль” виникло в листопаді 2018 року в Маріуполі як пілотний проєкт управління патрульної поліції Донецької області. Разом із поліцейським спецпідрозділом “Білий ангел” вони займаються евакуацією населення із прифронтових зон, підвезенням гуманітарної допомоги, допомогою людям.
“Із загостренням ситуації нам вдалося вивезли із небезпечної зони до сотні людей. Але, якщо чесно, люди тримаються за свій дім до останнього. З одного боку їх можна зрозуміти, бо, виїжджаючи, вони стикаються з багатьма проблемами. Максимум, що їм зараз пропонує держава – це поселення в гуртожитку по 10-20 людей у кімнаті. Це стовідсотково краще, ніж під обстрілами, і я за те, щоб люди виїжджали. Але багатьом це важко витримати психологічно, тому вони повертаються, і ми нічого з цим зробити не можемо. У більшості стійке переконання, що вони нікому не потрібні.
Тому ми зараз із організацією “Схід SOS” працюємо над тим, щоб забезпечити людям, яких вивозимо, і житло, і догляд, і медичне обслуговування”, – розповідає нам капелан Леонід Номерчук.
Поліцейським капеланом він працює з 2020 року. Взимку 2022-го був одним з організаторів великого проєкту із забезпечення жителів Авдіївки дровами та буржуйками. Останнім часом займається допомогою тим, хто лишається, та евакуацією населення із зони бойових дій: щонайменше раз, а то і двічі на тиждень.
А це стає дедалі небезпечнішим – ворог усе частіше використовує FPV-дрони навіть глибоко в тилу. Практично кожна друга військова машина, яка траплялася на нашому шляху, була обладнана антенами РЕБ-захисту.
Леонід Номерчук
“Не так давно ми забрали одну бабусю, вивезли до Дачного, біля Курахового. А там блокпост. Нас як побачили, наказали негайно їхати звідти, бо незадовго до цього між Дачним і Улакли – це наступне село – ворожий FPV-дрон просто на дорозі врізався в цивільну машину і людина загинула. Там фронт уже за 10 кілометрів і російські дрони дістають і туди. Тому в’їзд в Курахове практично закритий, навіть для волонтерів”, – пояснює пан Леонід. І додає, що бабусю, зрештою, доправили до Дніпра в притулок “Океан добра”.
Читайте також репортаж про роботу спецпідрозділу “Білий янгол” у тоді ще неокупованій Авдіївці:
Янголи, що вивозять: як поліцейські допомагають людям біля лінії розмежування в Авдіївці
За словами капелана, зараз у небезпечній зоні лишаються переважно люди старшого віку, які все життя прожили на одному місці і не хочуть уже нічого міняти. Або маргінали, яким після виїзду доведеться думати про роботу і про те, як себе забезпечити – а тут вони можуть прожити за рахунок гуманітарки.
До речі, саме
гуманітарна допомога є одним із головних стримуючих факторів, який стимулює людей залишатися в небезпечних районах.
І тут важко сказати, як вчинити правильно. Бо, з одного боку, ми люди цивілізовані і не можемо кинути своїх напризволяще. З іншого – люди звикають до безкоштовного і сподіваються, що так буде завжди.
“Передостанній раз ми вивозили одного дідуся, так у нього в квартирі був цілий склад гуманітарки, ящиків 50. Питаємо: “Для чого вам стільки?”. А він каже: “Ну, мені давали, то я і брав”. Люди роблять запаси, бо не знають, що буде завтра. І цей дід теж не хотів їхати спочатку – просто здоров’я різко погіршилося і була перспектива залишитися без опалення, то погодився”, – каже капелан.
“Знаєте, я дивлюся на Покровськ, і, з одного боку мені болить, бо це моє рідне місто. А з іншого – якесь відчуття сюрреалізму. Люди наче втратили відчуття реальності, живуть в якомусь коконі, намагаються нічого не помічати навколо і вдають, що все, як і раніше.
У нас повиїжджали дорожні служби, зате куди не глянь – реклама: манікюри, губки, вії. У серпні в Новогродівці робили пандус біля приміщення поліції. Та і в нас, мабуть, досі роблять ремонти. Вони думають, що у цьому коконі сховається все місто. Ніхто не розуміє наслідків, ніхто не хоче подивитися в перспективі. Всі роблять вигляд, що їх це не стосується”, – обурюється ще одна жителька Покровська Марина Камчатна.
Вона з тих, кому, можна сказати, пощастило. Ще 27 серпня Марина виїхала з Покровська до Одеси, змогла знайти житло, працює дистанційно. Хоча зізнається, що досі на фізичному рівні важко переживає стрес від нового статусу і нового досвіду. В Покровську досі лишається її чоловік, який працює в шахтоуправлінні.
Раніше це була одна зі шкіл Покровська
За словами пані Марини, від початку повномасштабного вторгнення вона чекала, що місто буде активніше захищатися, будуть якісь мобілізаційні заходи.
“Я думала, що от у нас війна, будуть якісь курси військової підготовки. Я піду на тактичну медицину. Зараз ми снаряди будемо робити. А насправді таке враження, що ніхто не знає, що йому робити, куди бігти, як захищатися. Ці “зуби дракона”, які з’явилися на вулицях – це, швидше, імітація захисту, ніж сам захист”, – переконана жінка.
В цій ситуації більшість людей, які опинилися в зоні бойових дій, покладаються на ЗСУ і на те, що “якось воно буде”.
З одного боку, це диктується розумінням, що Покровськ сили оборони захищатимуть до останнього, бо це важливий логістичний і стратегічний вузол і його втрата відкриває пряму дорогу на Дніпро. Та й шахта “Покровська”, яка досі працює, є однією з найбільших у Європі з видобутку коксівного вугілля, без якого неможливе сталеливарне виробництво.
З другого боку – у них просто немає більше на що покладатися.
Міська влада обіцяє, що найближчим часом для обігріву людей працюватимуть пункти незламності. “Але ситуація може змінитися, якщо фронт наблизиться і обстріли посиляться, – застерігає голова Покровської МВА Сергій Добряк.
… А фронт тим часом усе ближче. Почастішали обстріли КАБами та FPV-дронами. Перед виходом цього матеріалу ще раз набираю Леоніда Захаровича. На тлі нашої розмови було виразно чути звуки вибухів.
“Та, це у нас тепер звичне явище. Але ми тримаємося. Я до останнього виїжджати не буду – на мені люди. Сподіваюся, що хлопці відіб’ються. Он із Селидового росіян потиснули. Будемо вірити в краще”, – каже чоловік.
Наразі 40% Покровська повністю без електрики. Без світла лишаються Родинське і ще десять сіл навколо Покровська. Ворог продовжує тиснути.
Читайте також:
“Мама не хоче їхати, а я дуже хочу…” Чому цивільним треба виїжджати з небезпечних територій та як працюють “Білі янголи”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
