“Мама не хоче їхати, а я дуже хочу…” Чому цивільним треба виїжджати з небезпечних територій та як працюють “Білі янголи”

автор: Богдан Коломійчук
фото з особистого архіву Олександри Гаврилко

В Україні за даними влади налічується близько 4,9 млн внутрішньо переміщених осіб. Це люди, що були змушені покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення росіян. Більшість із них – мешканці прифронтових та прикордонних з Росією територій. Адже ворог з особливою жорстокістю обстрілює не тільки Донбас чи південь, а й, наприклад, Чернігівщину та Сумщину, де прямі бойові дії не ведуться з 2022 року.

Та попри небезпеку, чимало мешканців цих регіонів не покидають свою домівку. Одним важко залишати дім, в якому вони прожили ціле життя, деякі намагаються не зважати на небезпеку, а ще інші переконані, що завжди матимуть останній шанс виїхати, коли ситуація буде зовсім нестерпною.

Точніше, впевнені, що їх евакуюють.

Олександра Гаврилко, начальниця відділу комунікацій поліції Донецької області, розповідає про “Білих янголів” – спеціальні групи поліцейських, основним завданням яких є евакуація цивільного населення з небезпечних територій:

“Перша небезпека – в тому, що люди звикають до обстрілів, до того що їхні близькі та сусіди гинуть. Це для них стає страшною нормою. Поступово притуплюється тривога і страх. Зазвичай у момент небезпеки людський організм вмикає режим самозахисту, а в цих людей воно працює гірше. Особливо зараз, коли минуло майже два роки з моменту повномасштабного вторгнення”, – каже вона.

Олександра Гаврилко

– До того ж у людей залишається відчуття, що будинок, у якому ти живеш, – це фортеця. В прямому і в переносному значенні. І з цієї “фортеці” вони не хочуть виїжджати. Навіть коли їм розповідають, що є прихисток, є волонтери, які зустрінуть і допоможуть. Є навіть можливість обрати, в який регіон виїхати. 

Але навіть якщо в цьому регіоні є родичі, які їх чекають, все одно ми часто чуємо відмову. У людей не зникає відчуття, що коли їх заберуть із дому, кудись вивезуть, то вони стануть “нікому не потрібними”. І водночас ці люди впевнені, що їхній рідний дім захистить навіть від ракет.

Часом люди помилково покладаються на те, що бачать і чують, на власні висновки: коли трохи стихають обстріли, вони заспокоюються, не знаючи ситуації в цілому.

Далі знову – прилетіло до сусідів, ніч не поспали, і повертаються думки про те, що “можливо, нам пора”. Але так – тільки до наступного затишшя. Хоча у різних людей цей тривожний поріг доволі різний: комусь достатньо вибухів за селом, а дехто чекає, що прилетить ледь не в хату. І остання крапля для них – це коли вони дивом вижили…”.

Читайте також:
Той, що пройшов під вогнем. Як начальник патрульної поліції Віктор Левченко витягнув гуманітарну евакуацію Луганщини

Найважчі рішення в житті

Екіпаж “Білих янголів”

Як розповідає Олександра, старші люди часто залишаються, бо внутрішньо мовби вже готові померти. Головне – щоб у своїй домівці, на своїй землі. За їхніми словами, вони “своє життя прожили і все побачили”.

Поліцейським доводиться переконувати, що життя насправді не закінчилось, воно триває. Навіщо хоронити себе завчасно?

Що ж до сімей з дітьми – то це окрема історія. Тут все дещо по-іншому: втручається держава й вимагає евакуюватись. І хочеш-не-хочеш, один із батьків повинен виїхати разом з дитиною.

Звісно, жодного права буквально схопити й вивезти цих людей поліцейські чи військові не мають. Евакуаційні підрозділи керуються тільки важелями, які надає закон. Тобто, маючи рішення ОВА про евакуацію родини, буквально вмовляють людей на цей крок.

Бувають навіть випадки, коли батьки категорично відмовляються виїжджати, але готові віддати дитину, щоб її перевезли в безпечне місце.

Є інший механізм, коли залучаються соціальні служби і виноситься постанова суду, щоб можна було забрати дитину примусово. Це трапляється рідко і зазвичай до такого намагаються не доводити.

Вмовляти, за словами “Білих янголів”, доволі складно. Коли вони приїздять у ту чи іншу родину (не має значення, з дітьми вона чи без), їхнє завдання – вивезти цих людей, бо ті можуть не пережити наступного обстрілу. Тож потрібно заздалегідь дізнатися про них якомога більше: хто ці люди, який у них світогляд, переконання, родинна ситуація тощо.

І завжди доводиться приїздити не один раз. Бо з першого разу навіть поліцейських або військових ці люди сприймають як потенційних ворогів, що хочуть забрати їх із дому.

Зрештою, якщо почати відразу розповідати людям про всі жахи, які їх можуть чекати, якщо вони залишаться, і про те, що іншого виходу в них немає – ті ніколи не погодяться.

“Білі янголи” в дорозі

“А от коли приїжджаєш до них уже вдруге, втретє, спочатку просто познайомившись, вислухавши, чимось допомігши, тоді тебе вже не сприймають так насторожено. І стає зрозуміло, як можна переконати цих людей виїхати”, – розповідає Олександра.

Вона додає, що бувають і такі прикрі випадки, коли діти хочуть виїхати, а батьки – проти.

“Одна дівчинка якось відвела нас убік і тихо сказала: “Мама не хоче їхати, а я дуже хочу… В мене виїхали всі однокласники й друзі…”. Дівчинці 14 років, вона вже підліток, і вона розуміла, що є нормальне життя і можна жити нормально, а не сидіти в підвалі”.

Читайте також:
“Вмовляти доводиться місяцями”: як батьків переконують вивезти дітей із фронтових міст Донеччини

Інші часи – інші пріоритети

За словами “Білих янголів”, коли йдеться про російські обстріли, то жодних безпечних чи умовно безпечних відстаней від ворожого кордону або від фронту для цивільних немає. Не можна сказати, що достатньо відселитися на 6 або 10 кілометрів і можна почуватися в безпеці. Евакуйовуватись треба якомога далі у спокійніші регіони.

Якщо ж це неможливо з якихось причин, то варто хоча б перечікувати обстріли в підвалі. Або взагалі туди перебратись, адже ніякої повітряної тривоги можна не почути. Снаряд чи ракета долітають за лічені хвилини, а то й секунди. У цьому підвалі має бути хороша вентиляція, запас їжі та води.

Втім, як зазначають силовики, деякі прильоти бувають такими, що не рятує навіть укриття. Тому розумної альтернативи евакуації просто не існує.

Олександра розповідає, що весь екіпаж “Білих янголів” – місцеві, і це дуже допомагає.

“Тут ми часто евакуйовуємо тих, кого знаємо поіменно, по прізвищах, і часто знаємо цих людей дуже давно. Так власне й створювався наш підрозділ, так ми підбирали команду. Це ті, кому також довелося вивозити батьків, а потім залишати домівку.

Те саме було і з моїми батьками: вони нікуди не хотіли, нікуди не їхали і дочекалися врешті до того, що екіпаж уже не міг до них заїхати. Батькам довелося йти пішки до евакуаційного транспорту.

Війна змінює пріоритети… Спочатку нам важливі матеріальні речі, і це зрозуміло – багато хто з цих людей усе життя будував свій будинок і збирав майно. Але з часом стає зрозуміло, що найважливіше – це життя близьких, рідних і своє власне.

Мої батьки цілий рік сумували за будинком, який залишили, і який врешті згорів. А тепер – вони радіють, що живі, і життя триває”.

Зруйнований будинок Олександри Гаврилко на Донеччині

Читайте також:
Янголи, що вивозять: як поліцейські допомагають людям біля лінії розмежування в Авдіївці