автор: Галина Петросаняк
4 липня 2024, Гофштеттен біля Базеля
Ірена Брежна (Irena Brežná, 1950 р.н.) після радянського вторгнення в Чехословаччину 1968 року з родиною емігрувала до Швейцарії. У 1975 році закінчила студії славістики, філософії й психології у Базельському університеті, згодом працювала психологинею, викладачкою російської мови, присяжною перекладачкою, журналісткою і письменницею. #DCDCDC
Багато років була правозахисницею, активісткою Amnesty International. Боролася за звільнення радянських дисидентів. Брала інтерв’ю для західної преси у колишніх в’язнів ГУЛАГу Тетяни Великанової, Валерія Абрамкіна, Олександра Подрабінека, Андрія Миронова, Віктора Файнберґа, Наталі Горбаневської, Андрія Синявського, Кронида Любарського, Анатолія Корягіна, Сергія Ковальова, Мустафи Джемілєва та ін.
Висвітлювала події у колишньому соціалістичному просторі, писала про повернення до Криму кримських татар і становище жінок у Східній та Західній Європі, а також у Гвінеї. Вона була однією з небагатьох західних журналістів, хто інформував про російську колоніальну війну в Чечні й опір мужніх чеченських жінок.
Авторка десяти книг, серед яких романи й збірки оповідань, репортажі та есеї, перекладені багатьма мовами світу.
Здобула більше десятка нагород за літературу, журналістику та суспільну активність у Швейцарії, Німеччині й Словаччині. Має словацький Хрест Прібіни. 2012 року отримала Швейцарську літературну премію за еміграційний роман “Невдячна чужин(к)а”, а 2021 року – Премію Германа Кестена від німецького ПЕН-центру з таким обґрунтуванням: “Ірена Брежна — письменниця і відважна журналістка, яка у своїх есеях, репортажах й оповіданнях дає слово тим, кого забув світ — переслідуваним, ув’язненим і вигнанцям. Авторка, мандрівниця між мовами і світами, своє письмо бачить як поетичний і політичний акт, спрямований на захист прав людини, проти насильства і свавілля. Її моральний компас орієнтований на свободу слова в дусі Хартії Міжнародного ПЕН-клубу”.
– 1968 року, коли радянська армія вторглася до Чехословаччини, ви з батьками втекли до Швейцарії. Тоді вам було 18 років і ви розпочали навчання в Базельському університеті, вивчаючи славістику. Чому саме славістику?
– Я почала студіювати англійську й німецьку мови. Перед тим у гімназії в Братиславі два роки вчила англійську. Німецьку трохи знала, бо тоді вона була частиною освіти містян у Словаччині. Крім того, моя бабуся з боку батька мала німецьке походження, походила з Сілезії. Німецькою вона зі мною не розмовляла, але наполягла, щоб я відвідувала курси німецької.
Ірена Брежна по прибутті до Швейцарії. Фото: spectator.sme.sk
Все ж мої знання німецької та англійської були недостатніми, і після двох семестрів я провалила іспити. Отож вирішила стати славісткою. Мене завжди захоплювали мови. Додатково я вивчала психологію й філософію.
Моя сім’я і деякі співвітчизники сприйняли моє навчання на славістиці як зраду, тому що славістика в той час означала насамперед російську мову і літературу.
Вони звинувачували мене: “Росіяни нас окупували, а ти в еміграції вивчаєш російську мову!”. Але, крім російської, в Базельському університеті вимагали також базових знань якоїсь західнослов’янської та південнослов’янської мов, що означало два семестри польської і два – сербохорватської. Крім того, ми вивчали старослов’янську мову.
Нам нічого не розповідали про українську й білоруську мови, тому їхнього існування я не усвідомлювала.
– З організацією Amnesty International ви познайомилися у студентські роки? Яким було ваше ставлення до політики в той час?
– В університеті я почувалася самотньою. Мені подобалися студенти лівих поглядів з довгим волоссям. Вони бунтували проти консервативної Швейцарії, але їхня утопія нагадувала суспільство, від якого ми втекли. Я не могла відкинути свій досвід життя у соціалістичній Чехословаччині.
На щастя, я знайшла групу, з якою могла себе ідентифікувати. Одного разу на вулиці побачила маленький білий автобус. У салоні показували відео про тортури в Чилі. Це був 1973 рік, Піночет якраз прийшов до влади і почав кидати до в’язниць і катувати своїх опонентів. Молоді люди біля автобуса збирали підписи проти цих дій. Вони пояснили мені, що таке Amnesty International і що вони закликають до звільнення в’язнів сумління, незалежно від країни. Я одразу ж до них приєдналася. Вони дуже зраділи, оскільки у них не було нікого, хто володів би російською й міг би займатися радянськими політв’язнями.
– Тоді вам було 23 роки…
– Так. Я була ідеалісткою, жила у вільному суспільстві, але не знала, як це застосувати. І ось зрозуміла, що можу захищати тих, кого несправедливо переслідували за залізною завісою. В еміграції я могла зробити щось значуще для тих, хто залишився, і зберегти зв’язок зі своїм минулим.
Я перекладала російською листи протесту, які ми надсилали до Кремля, а також листи до адміністрації виправно-трудової колонії “Пермь-36”, де утримували більшість політв’язнів. Пізніше дехто з них розповідав мені, що завдяки цим листам з ними почали ліпше обходитися.
Крім того, я перекладала німецькою мовою новини з самвидавного журналу “Хроніка поточних подій” – про голодування політв’язнів, про переміщення до іншого табору або до карцеру, про судові процеси чи звільнення й еміграцію на Захід.
Мій чоловік, німецький письменник лівого спрямування, ревнував мене до моїх далеких героїв, яким я присвячувала довгі вечори й захоплено розповідала йому про них.
Незабаром я стала координатором роботи з радянськими в’язнями у Швейцарії. Щоб дотриматись неупереджености, правила Amnesty International не дозволяють працювати в інтересах власної країни.
Добровільна правозахисна робота була виходом із самотности, національність і політичні погляди тут не мали значення. І я займалася цією роботою, поки Андрій Сахаров не повернувся із міста Горький, де він був у засланні – це сталося 23 грудня 1986 року. Два дні по тому народився мій другий син.
– Чи були у Швейцарії того часу інші організації, які детально цікавилися б тим, що відбувалося в Радянському Союзі?
– У Берні існував Швейцарський інститут Східної Європи. До нього належали переважно консерватори старшого покоління, які мали чітку антикомуністичну позицію.
Я не шукала контактів із правими. Мене приваблювала соціальна й політична активність лівих: вони боролися, наприклад, за жіноче виборче право, в якому швейцарським жінкам відмовляли до 1971 року.
За патріархальним законом, якщо одружена жінка хотіла влаштуватися на роботу, її чоловік мусив дати на це дозвіл. Ліві рішуче виступали проти таких обмежень громадянських прав.
Але що стосується соціалістичних країн, то ліві були сліпі на ліве око.
Звісно, спрощення говорити про “лівих” загалом, адже існували відтінки, не всі заплющували очі на порушення прав людей за залізною завісою.
– Отож для Amnesty International ви писали листи і перекладали?
– Так, а ще я консультувала швейцарські групи Аmnesty Іnternational, які надсилали посилки родинам політв’язнів. Але цього мені було замало, я хотіла бути активнішою. Однак керівництво АI в Лондоні обережно ставилося до акцій, щоб не заплямувати добре ім’я організації.
Якось у Базелі виступав танцювальний колектив із Прибалтики, і я вирішила скористатися нагодою. Одна зі швейцарських груп опікувалася політичним в’язнем з прибалтійської республіки. Я підготувала листівки з інформацією про нього й роздавала їх перед входом до концертного залу. До мене одразу підбігли люди з КДБ: “Що це у вас?”.
– Радянський Союз був федерацією 15 республік. Україна, як і кожна республіка, мала свою конституцію, культуру і мову. Чи чули ви щось про Україну в той час?
– Ні, тут панувало розмите уявлення, ніби увесь Радянський Союз — це Росія. Не було диференційованого усвідомлення того, що це була імперія.
Ірена Брежна. Фото: www.litcentrum.sk
– Чим це можна пояснити? Просто спонтанне узагальнення? Чи за цим стояв політичний намір?
– Із західної точки зору, за залізною завісою був лише один єдиний суб’єкт — Східний блок. Зручна позиція. І люди туди не їхали, який був сенс, хто знав, що там багато народів. А з іншого боку, молоді ліві стверджували, що тамтешні суспільства досягли успіху в найголовнішому — подоланні капіталізму. Але їм, як і антикомуністам, бракувало знань про величезну географічну територію на схід від німецьких та австрійських кордонів.
– Ви намагалися цьому протидіяти?
– Так. Коли Радянський Союз почав позбавляти громадянства своїх дисидентів, що були в ГУЛАГу на початку 1980-х, я запрошувала їх на конференції Amnesty International у Швейцарії, перекладала їхні промови або їздила до Парижа чи Німеччини, щоб взяти в них інтерв’ю для німецькомовних ЗМІ. Так і почала працювати журналісткою для німецькомовних видань.
Я відчувала глибоку повагу до цих незламних борців. Мені хотілося розповісти про їхні переконання, їхню стійкість, їхній досвід перебування в нелюдських умовах. Вони принесли мені благу вість про існування внутрішньої свободи, яку вони зберегли навіть у таборах.
– А ще ви писали про радянську пенітенціарну психіатрію.
– Я ґрунтовно досліджувала зловживання психіатрією проти критиків режиму, яке відбувалося і в Чехословаччині, але не так систематично, як у Радянському Союзі.
Анатолій Корягін, психіатр і керівник психіатричної клініки в Харкові, після еміграції оселився в Цюріху. Я зустрічалася з ним кілька разів. Він викривав радянські політичні зловживання психіатрією в конкретних випадках, проводячи психіатричні обстеження нібито психічно хворих і визнаючи їх здоровими. За це його ув’язнили.
У Лондоні я брала інтерв’ю у британсько-американського радянолога Пітера Реддвея, який закликав покласти край мовчанню західної психіатрії щодо політичних зловживань психіатрією в СРСР і виключити радянську асоціацію психіатрів із Всесвітньої психіатричної організації (ВПО). Щоб запобігти принизливому виключенню, 1983 року, Радянська асоціація сама вийшла із ВПО. Реддвей став співзасновником Міжнародної асоціації проти політичного використання психіатрії (IAPUP), я теж стала її членом.
– У яких ЗМІ ви публікували свої доповіді та інтерв’ю?
– Інтерес до таких матеріалів виявляла ліберальна швейцарська щоденна газета Neue Zürcher Zeitung та інші ліберальні засоби інформації.
Виразно ліві газети досить скептично ставилися до радянських дисидентів: підозрювали, що критики комуністичного режиму були реакційними. У деяких випадках це відповідало дійсності. Однак проти диктатури повставали переважно інтелектуали, науковці й письменники. Деякі з них були комуністами, що відступили від офіційної лінії.
Для мене був важливий їхній досвід і їхня оцінка ситуації у СРСР. Як журналістка-фрілансерка я пропонувала свої інтерв’ю й інші матеріали як у Швейцарії, так і в Німеччині. Якщо одне видання відмовлялося, то інше їх радо публікувало. Тоді преса була різноманітнішою, ніж зараз.
Паралельно я писала словацькою для чехословацької редакції радіостанції “Вільна Європа”, яка тоді мала редакцію в Мюнхені. Дисиденти, з якими я зустрічалася, відчували солідарність зі мною через окупацію моєї країни. І були вдячні, що я розповідаю німецькомовній аудиторії про стан, у якому вони перебувають. Завдяки моєму знанню російської мови й зацікавленню їхньою долею мені відводилася особлива посередницька роль. Це допомагало мені зносити труднощі еміграції.
– Люди тут не знали, якою була радянська реальність. Чи не тому Росія була таким міфом?
– Саме так. У німецькомовних інтелектуальних і мистецьких колах, в яких я оберталася, Росія і класична російська література сприймалися як щось містичне, особливо Достоєвський, якого вважали “пророком”.
На початку 1980-х років фільми Андрія Тарковського були справжнім хайпом, фільм “Сталкер” мав культовий статус. Таке поклоніння викликало у мене дискомфорт.
У Лондоні 1983 року я взяла у Тарковського довге інтерв’ю й сказала йому, що жіночі персонажі в його фільмах — лише супутниці чоловіка, у них нема власного життя. Він вважав, що це правильно: мовляв, існування жінки виправдовується лише її любов’ю до чоловіка. Мовляв, жінка, яка бере на себе соціальну чи політичну роль, неправильно розуміє свою жіночість.
Я поглинала західну феміністичну літературу, а переді мною сидів російський патріарх, жодної містерії. Інтерв’ю було опубліковане не лише у Швейцарії, а й в Італії, Скандинавії й США, де жінки згодом проводили акції протесту проти виступів Тарковського.
– Чи було коли-небудь інтерв’ю, яке б газети відхилили із “ввічливости” до Радянського Союзу?
– Так. Наведу приклад такого абсурдного конформізму. З середини 1980-х я була позаштатною постійною авторкою найважливішого швейцарського жіночого журналу Annabelle. 1987 року головна редакторка хотіла, щоб я зробила інтерв’ю з радянською послинею в Берні Зоєю Новожиловою, першою жінкою-послом після [Олександри] Коллонтай.
Зоя Новожилова – радянська діячка, секретар ЦК ВЛКСМ, надзвичайний і повноважний посол СРСР, член центральної ревізійної комісії КПРС у 1976—1981 рр.
Під час інтерв’ю я представила їй список імен радянських політв’язнів і вимагала їхнього звільнення. Здебільшого йшлося про кришнаїтів: як вегетаріанці, вони особливо страждали у в’язниці від недоїдання. Новожилова відреагувала з обуренням: “Якби прихильники Харе Крішни марширували вулицями Берна, їх би теж заарештували!”.
Наступного дня головна редакторка зателефонувала мені, не тямлячи себе від гніву: “Як ви посміли виставляти послині список політв’язнів?! Це не входило до ваших обов’язків!”.
Я пояснила: “А про що я маю говорити з представницею країни, що окупувала мою батьківщину і має політв’язнів, за звільнення яких я роками агітую? Чи мені треба було запитати пані Новожилову про її улюблену косметику?” — “Нашу співпрацю завершено, — відрубала редакторка. — Ви зганьбили нас, радянське посольство поскаржилося, нам довелося вибачитися за вашу поведінку”.
Так я втратила роботу.
– У розмові перед нашим інтерв’ю ви згадували Василя Стуса. В якому контексті ви почули його ім’я?
– Якщо життю політв’язня загрожувала небезпека, штаб-квартира Amnesty International у Лондоні розпочинала термінову акцію. Так було у 1985 році з поетом Василем Стусом, життю якого загрожувала небезпека через голодування у в’язниці.
Василь Стус
Тоді я була членом швейцарської асоціації письменників Gruppe Olten, що об’єднувала відомих лівих авторів – таких як Фрідріх Дюрренматт, Адольф Мушґ, Макс Фріш. Ця група відкололася від консервативної Швейцарської асоціації письменників через політичні розбіжності.
Тож я звернулася до Gruppe Olten з проханням зробити публічну заяву з вимогою негайно звільнити нашого колегу, який писав українською мовою.
Асоціація відмовилася заступитися за Стуса, аргументуючи це тим, що він “націоналіст”.
Я була шокована такою реакцією. Не пам’ятаю, хто був відповідальний за це. Вини Дюрренматта в цьому не було: як лівий, він не лише критикував Швейцарію, а й був різким у своїх судженнях про комуністичні режими. Я брала в нього інтерв’ю на початку 1980-х разом із журналістом “Радіо Свобода” Ігорем Померанцевим — Ігор тоді працював у російській редакції Бі-Бі-Сі в Лондоні, і ставлення Дюрренматта до нас було прихильним.
Фрідріх Дю́рренматт, швейцарський романіст і драматург (1921-1990). Фото 1988 р.
– Звинувачення в націоналізмі практикувалося і в інших випадках?
– Так, бо не було бажання у всьому розібратися. Ліві — це інтернаціоналісти.
Що стосується Чехословаччини, то тут не робили різниці між двома народами: їх просто вважали чехами. Навіть коли я читала лекції, мене вперто представляли чешкою. Якщо я уточнювала, мовляв, я словачка, мені казали: “Припини з цим націоналізмом”.
– Як у Швейцарії зреагували на падіння залізної завіси?
– Коли розпався Радянський Союз, люди були здивовані. “Що? Там є казахи і грузини? А чому Україна і країни Балтії відокремлюються від Росії? Навіщо всі ці нові держави?”
Люди хотіли стабільности й не розуміли прагнення підкорених народів до самовизначення, бо навіть не знали про їхнє існування. [Для них] ці народи ніби виринули нізвідки. Далеко не всі ліві висловлювали самокритику з приводу того, що вони так довго ігнорували несправедливість комуністичних диктатур.
Наприкінці 1989 року, під час Оксамитової революції, по більше як двадцяти роках вигнання мені нарешті дозволили поїхати до Чехословаччини. У своєму репортажі я цитую селянку зі східної Словаччини, яка розповідає про червоний терор. І найдивовижніше, що редакція залишила цей вислів без змін. Раптом подув інший вітер, треба було визнати, що народи ненавиділи соціалістичний режим й повстали проти нього.
– Згодом ви не раз побували далі на схід від Словаччини.
– На початку і в середині 1990-х я була постійною авторкою підсумкового тижневого журналу, додатку газети Tagesanzeiger, де публікувала портрети колишніх політв’язнів, таких як Сергій Ковальов, Олександр Подрабінек, Тетяна Великанова, Валерій Абрамкін та інших, з якими познайомилася в Москві в час перебудови.
Крім того, редакція доручила мені зустрітися з правим політиком Володимиром Жириновським, чий портрет мого авторства з’явився під назвою “Володя, один із маси”.
Опублікували мій великий репортаж про російську мафію на Далекому Сході. Редакція розглядала мене як експерта з питань Східного блоку.
Коли я запропонувала репортаж про повернення кримських татар до Криму, мене зустріли з нерозумінням: “Чого вони хочуть? Повернутися на батьківщину? З якою метою? Кому це потрібно?”.
Та все ж я на два тижні поїхала до Криму, і мій репортаж про кримських татар з’явився в різних газетах Швейцарії, Німеччини та Словаччини. Тоді ж італійсько-швейцарський режисер Ніколо Беллуччі зняв документальний фільм, але швейцарське телебачення не виявило до нього жодного інтересу. Не можу сказати, чи відмова була пов’язана з якістю, чи з темою.
Мустафа Джемілєв
– Що спонукало вас шукати контакту з кримськими татарами?
– Під час роботи в Amnesty International я особливо захоплювалася безкомпромісним дотриманням Мустафою Джемілєвим своєї вимоги в ГУЛАГу — повернення його народу до Криму. Через цю вимогу йому виносили повторні вироки ув’язнення, а він протестував, оголошуючи одне голодування за іншим.
Я робила репортаж у Москві, там проходила ісламська конференція, і я пішла туди, щоб зустрітися з Джемілєвим. Він сказав мені: “Приїжджайте до Криму, я чекаю на вас у Бахчисараї”.
Улітку 1993 року я відвідала його у нього вдома, неподалік від Ханського палацу. Це була незабутня зустріч із цією мужньою і чесною людиною. Я подорожувала Кримом й бачила страждання й гордість цього народу: кримські татари, що поверталися, жили у полях, в наметах із плакатами “Родина или смерть”. Вони були сповнені рішучости пережити труднощі й стоїчно показували мені свої колишні будинки, де жили російські або українські сім’ї.
Я отримала позитивний відгук на свій репортаж від німецької неурядової організації “Товариство захисту народів під загрозою”, що наполегливо продовжує привертати увагу до долі кримських татар та їх переслідувань після анексії Криму.
Читайте також:
Півострів, що бореться. Лутфіє Зудієва – про “Кримську солідарність” та журналістику опору
– Коли люди тут усвідомили, що існує Україна?
– По-справжньому — лише після анексії Криму. Однак пересічна людина зрозуміла, що в Європі існує ця велика країна, аж після початку широкомасштабної нападницької війни Росії. Під час навчання на славістиці я дізналася про відважний опір північнокавказьких народів царській Росії, але нічого не чула про український опір.
– А про українських авторів в університеті ви знали?
– Про Гоголя, звичайно. Його національність згадувалася у зв’язку з українським сільським життям у книжці “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Однак його вважали російським письменником, бо він писав російською мовою.
– Чи були у вас у Швейцарії знайомі українці, як ви з ними познайомилися?
– На початку 1990-х я познайомилася з двома українськими музикантами, які брали участь у музичному конкурсі в Швейцарії й завдяки шлюбу оселилися у Базелі. Мене цікавила їхня мінлива національна ідентичність. Іноді вони називали себе росіянами, іноді — радше тихо — українцями. Один був з Донбасу, інший — із села під Сумами. Обидва закінчили музичну академію в Москві, а потім грали в московському симфонічному оркестрі. Лише у лютому 2022 року вони почали відчувати чітку приналежність до України.
Навіть контрабасист з Донбасу, який раніше слідував російській пропаганді і засуджував Майдан, тепер висміює брехню Кремля
і твердо стоїть на боці України. Інший, з яким я виступаю вже багато років, більше не співає під акордеон російських пісень, лише українські.
Раніше, коли я запитувала його, як відрекомендувати його публіці, він ухилявся: мовляв, про нього говорить його музика. Одного разу до нього приїхала мати, яка розмовляла слов’янською мовою, можливо, українським діалектом. І вона, і її син соромилися того, що вона не вміла говорити російською. Це була проста жінка, яка в дитинстві пережила Голодомор. Нещодавно цей акордеоніст захоплено розповідав мені про розмаїття українських діалектів: “Какое богатство!”
А ще я багато років знаю піаністку із західної України в Базелі, яка завжди свідомо жила своєю українською ідентичністю й підкреслювала різницю між українською та російською історією і ментальністю.
– Ви були в Чечні 1996 року. Ще до того, як туди почала їздити російська журналістка Анна Політковська…
– Моя нова роль воєнної репортерки пов’язана з моїми контактами з радянськими дисидентами. Одним із тих, у кого я брала інтерв’ю в Москві, був російський правозахисник Андрій Миронов, який після звільнення з ГУЛАГу супроводжував іноземних журналістів у зонах бойових дій. Він запропонував мені поїхати з ним до Чечні.
Знищена росіянами столиця Чечні Грозний під час війни 1994-1996 рр.
Ми прилетіли до Інгушетії в березні 1996 року. Російська армія якраз почала бомбити західну Чечню. З прикордонного інгушського селища Слєпцовська ми бачили, як літаки й гелікоптери скидали бомби. На головній дорозі ми розмовляли з біженцями із чеченського села Серноводськ, вони дорікали мені, мовляв, чому я не їду до Чечні?
Але солдати на російських блокпостах не пропускали ні журналістів, ні працівників Червоного Хреста. Коли росіяни на кілька годин дозволили жителям Серноводська відвідати село, я попросила групу жінок дати мені їхню типову вовняну хустку. Так під виглядом чеченської селянки я відвідала їхнє розбомблене село як єдина журналістка.
Наступного дня російські правозахисники з Ростова-на-Дону організували зі мною пресконференцію в станиці Слєпцовськ, а одразу після неї — в Москві. Я розповіла про мародерство російських солдатів у Серноводську, про те, як вони крали не лише турецькі килими й шкіряні пальта, а й жіночу білизну, як вони випорожнювалися на обідній стіл, замикали корів у вітальні, як розстрілювали телевізори та підпалювали великі гарні кавказькі будинки.
На тій московській пресконференції була Анна Політковська, яка написала про моє свідчення для “Общей газеты” — вона відома як авторка “Новой газеты”. Моє обурення: “Де російська інтелігенція? Чому їх немає, щоб сказати “ні” цій війні без правил?” Політковську зачепило особисто. Вона відповіла іронічним тоном:
– Як сприймали Чеченську війну тут, у Швейцарії?
– Спочатку чеченців мали за героїчних борців за свободу, які дають відсіч Москві.
Згодом почали повторювати те, що передавало російське агентство ТАСС, особливо після захоплення заручників у Беслані, у Первомайському, в театрі на Дубровці. Відтоді все населення Чечні [для заходу] складалося з ісламістів, сепаратистів і терористів. Донести чеченську позицію стало складно.
На Заході відбувалися чеченські конференції, на які запрошували російських, але не чеченських правозахисників. Росіяни представляли факти про військові злочини, які здебільшого збирали чеченські правозахисники з ризиком для життя, і жодним чином не підтримували чеченські зусилля щодо незалежности.
Росія на очах у всього світу знищували чеченський народ, а він не мав права голосу.
Спеціальні доповідачі по Чечні в Раді Європи у Страсбурзі, що змінювали один одного, слабко уявляли, що відбувається на Північному Кавказі. Серед них було троє швейцарців. Першим був Ернст Мюлеманн, правий ліберал, який сказав мені, що найважливіше, щоб двері Кремля для нього були завжди відчинені. Він відвідав Чечню на російському військовому гелікоптері й хвалив розвідку Путіна.
Іншим був Андреас Гросс, лівий, який закликав чеченців пробачити Росію, кажучи, що це справжній шлях до миру. Чеченська правозахисниця Зайнаб Ґашаєва відповіла, що не може бути прощення, якщо російські військові злочинці, включаючи Володимира Путіна, не будуть покарані.
Потім за справу взявся Дік Марті, лівий ліберал, якому я запропонував послухати чеченських правозахисників. Але він сказав, що вони упереджені й мають контакти з бійцями опору.
Книжка Ірени Брежної “Вовчиці з Серноводська”, 2024
Ці панове не хотіли розуміти, що чеченський опір був повстанням чеченського народу. Щоб знайти вихід з цієї відчайдушної ситуації, я не лише чотири рази побувала в Чечні й писала про цю забуту війну й катастрофічний розвиток подій у післявоєнний період, але й давала можливість мужнім чеченським правозахисникам і правозахисницям, з якими познайомилася (Зайнап Ґашаєва, Ліпхан Базаєва та іншим), приїхати, щоб виступати тут, налагодити контакти з організаціями та політиками.
Якось на конференції в Берліні співробітниця правозахисної організації “Меморіал” сказала мені, що вона порадить моїй організації, кого запрошувати на зустрічі на Заході. Тому що чеченські жінки, яких я запрошую, мовляв, близькі до бойовиків.
Я відповіла, що в мене немає організації, і я сама вирішу, кого вважаю за потрібне запросити. Я добре знаю цих хоробрих жінок, вони пройшли випробування часом, вони автентичні і є свідками страждань цивільного населення.
– Діячі й діячки “Меморіалу” того часу багато зробили і мають хорошу репутацію в Україні, завдяки їм громадськість дізналася про репресії українських інтелектуалів й інші радянські злочини. Але виявляється, що деякі члени “Меморіалу” теж не вільні від російського шовінізму…
– Так, це сидить дуже глибоко.
Ще один приклад: організація “Солдатские матери”, єдиний антивоєнний рух у Росії. Але вони займалися не десятками тисяч жертв серед цивільного населення Чечні, а порятунком російських синів: намагалися повернути їх із Чечні до Росії.
Росіянки співпрацювали з чеченськими жінками, які переховували, годували їх і допомагали знайти їхніх синів. Якщо росіянки потрапляли в полон до бійців опору, чеченки намагалися їх звільнити. Я познайомилася з однією такою матір’ю з Сибіру, яка жила удома в однієї правозахисниці в Грозному. Вона шукала свого єдиного сина Павлика, і я нагадала їй, що Павлик приїхав сюди вбивати і грабувати.
Коли “Солдатские матери” отримали альтернативну Нобелівську премію миру, з чеченками премією вони не поділилися й навіть не згадали їхню допомогу.
Бути правозахисником у Росії не обов’язково означає бути вільним від звичного колоніального рефлексу. В інтерв’ю з російським правозахисником Сергієм Ковальовим, я запитала його, чи не варто Росії почати деколонізацію. На що він відповів: “Боже збав! Цього від нас не можна вимагати, ми так довго були вчителями для людства, це так швидко не відбувається. Від вас за таку пропозицію усі відвернулися б, навіть “Солдатские матери”. Ковальов відкидав незалежність Чечні.
Сергій Ковальов (1930-2021), російський політик і правозахисник, уродженець Сумщини, дисидент радянських часів, перший уповноважений з прав людини в Російській Федерації у 1994-1995 рр., голова товариства “Меморіал”, депутат Держдуми РФ І-ІІІ скликань
Андрій Миронов був великим винятком: він вимагав деколонізації. Свою російськість він бачив у викритті та оприлюдненні злочинів Росії. На жаль, Андрія більше немає. У травні 2014 року він загинув під час мінометного обстрілу під Слов’янськом разом із молодим італійським фотографом Андреа Роккеллі, якого він супроводжував на Донбасі (на території, контрольованій бойовиками “ДНР” – “Н”).
– Західноєвропейські інтелектуали досі відмовляються визнати, що шовінізм глибоко вкорінений у російському суспільстві. Що потрібно зробити, щоб це стало зрозумілим?
– Я влаштовувала зустрічі чеченських правозахисниць із політиками в Німеччині, Італії та Швейцарії й перекладала для них. Політики говорили нам, що ми не повинні ізолювати Росію.
На противагу цій байдужості у великій політиці, серед звичайних громадян Західної Європи наші виступи у школах, університетах і культурних установах мали позитивний відгомін. Нарешті люди бачили перед собою чеченську жінку, яка розповідала про те, що вона пережила під час війни. Як наслідок з’явилися волонтери, які зголосилися допомагати, сформувалися групи.
Я свідомо не запрошувала чоловіків, які б говорили про незалежність. Чеченських жінок на Заході помітили, Зайнап Ґашаєва отримала Премію Лева Копелєва у Кельні та швейцарську Премію Іди Сомацці, яка присуджується “за видатні досягнення у підтримці жінок”. Ґашаєва зібрала великий фото- і відеоархів злочинів Росії, який був опрацьований відповідно до стандартів ООН швейцарським відділенням “Товариства захисту народів під загрозою”.
Звичайно, це була велика робота, але вона вартувала зусиль. Отож гадаю, ми повинні дати українцям можливість говорити й бути почутими на Заході.
Коли я дізналася, що чеченським біженцям у Швейцарії дали російських перекладачів, яким чеченці, природно, не довіряли, я зголосилася перекладачкою в органи влади.
На офіційному слуханні у міграційній службі в Берні молодий чеченець відмовився розмовляти російською й вимагав чеченського перекладача, після чого його вислали за “відмову від співпраці” й заарештували в Москві.
Тепер я перекладаю для українок, переважно на зустрічах з батьками у школах і дитячих садках.
Ірена Брежна
– Чи помічаєте ви якісь відмінності у сприйнятті сьогоднішньої війни тут порівняно з війною в Чечні?
– Так, звичайно. Сьогодні усе зовсім по-іншому. Західні політики поступово прокидаються, Росію нарешті ізолювали, наклали санкції. Але ситуація може змінитися й усе може стати, як у Словаччині, де нинішній уряд є абсурдно проросійським.
– До речі, як ви це пояснюєте?
– Російська пропаганда у Словаччині дуже сильна. Це не мало б значення, якби люди не були готові їй вірити. Мені російська пропаганда зашкодити не може, проти неї я маю імунітет.
Як сталося, що словаки не мають цього імунітету, незважаючи на свій історичний досвід? Є така словацька приказка: “Думати боляче”. Ніколи не гадала, що страх перед болем від думання настільки великий. Україна — сусідня країна, багато хто боїться бути втягнутим у війну. Нинішній уряд пообіцяв соціальну стабільність, тринадцяту пенсію і що словацьких солдатів не посилатимуть в Україну. Існує поділ між містом і селом. І чим далі на схід, тим більше страху. Дослідження показали, що люди в нестабільних ситуаціях голосують за популістів із простими рішеннями.
Мені соромно за Словаччину. На щастя, є опір, передовсім у Братиславі.
На початку війни українським біженцям багато допомагали, у країні було 200 тисяч біженців з України. Зараз там, мабуть, зі сто тисяч. У Братиславі на вулицях часто лунають українська й російська мови.
– Поговорімо про кенселинґ в культурі. Чи правильно, що українські митці відхиляють спільні з росіянами виступи?
– Українці мають самі вирішити це для себе. У розпал такої нищівної війни зрозуміло, якщо українські артисти відмовляються від спільних виступів. Але національність — не єдиний критерій для людини. Набагато важливішим є те, як людина ставиться до злочинів власної держави. Саме за цим ставленням слід судити і вирішувати у відповідному контексті, чи гідний росіянин виступати разом з українськими митцями під час цієї російської агресивної війни.
Ірена Брежна
– Що б ви хотіли сказати українським читачам і читачкам?
– Я відчуваю глибоке почуття солідарності з ними. Слава Україні!
Розмова велася німецькою мовою.
Переклад українською Галини Петросаняк.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
