автор: Марина Ткачук
фото надані героїнею матеріалу та з відкритих джерел
Каріна Дорошенко, як і 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, родом із Білої Церкви.
У свої 28 вона вже шостий рік на війні, служить заступником командира танкового батальйону 72-ї омбр з морально-психологічного забезпечення. Її бригада — одна з тих, що звільняли Київщину від росіян і що тримають уже третій рік оборону на Донеччині.
У військо дівчина потрапила майже випадково, але про своє рішення ніколи не жалкувала: “Я б тоді не зустріла стільки прекрасних людей, не усвідомила справжніх цінностей у житті. Не зустріла б майбутнього чоловіка”.
В її обов’язки входить військова дисципліна, морально-психологічний стан кожного бійця та їхній соціальний захист. Відповідає капітан Дорошенко за організацію і проведення виховної роботи, за національно-патріотичну підготовку та інформаційну роботу, організацію дозвілля.
“Я своїм хлопцям — як друга мама або вихователь у садочку, — сміється дівчина. — І мені ця робота подобається”.
До російсько-української війни Каріна була звичайною безтурботною студенткою: вечірки, розваги, гарні плаття, салони краси. Зараз вона згадує про той час із посмішкою — тепер цінності геть інші.
Каріна Дорошенко зізнається, що до служби в ЗСУ була представницею безтурботної “золотої молоді”
“В армію я точно не збиралася, — каже Каріна. — Але з дитинства мене цікавили зброя, розслідування”.
Тато дівчини працював у магазині з продажу зброї, і єдина донька весь час крутилася біля нього, тож інтереси мала відповідні.
“Ще змалку вирішила: буду слідчим. Тому і вступила в Національну академію внутрішніх справ, — пригадує Каріна. — Вчитися мені подобалося: ми аналізували злочини, їздили на місця їх скоєння. Це була моя стихія”.
Але навчання виявилося доволі важким фізично: постійні полігони (ще ж і військова кафедра), сувора муштра, лише один вихідний на тиждень. А тут ще й нові норми ввели: хочеш бути слідчим — маєш вчитися додатково. І Каріна… охолола до омріяної професії. Втомилася.
“Я прийшла у військкомат (а це був 2018 рік) забирати своє офіцерське посвідчення, і мені начальник каже: “Каріно, ти ж амбітна дівчина, така яскрава. Може, спробуєш піти в армію?”. І я собі думаю: це ж новий виклик! Чому б і ні? — пригадує офіцерка своє неочікуване “перевтілення”. — Так я несподівано з військкомату опинилася одразу у військовій частині.
Каріна Дорошенко
Коли прийшла в бригаду, то навіть свою посаду розшифрувати не могла. “ЗКР з МПЗ РАО РВБ” (заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення ракетно-артилерійського озброєння ремонтно-відновлювального батальйону) — це для мене був просто набір букв. Батьки й рідні, звісно, пережили стрес — хвилювалися за мене”.
Із тилової спокійної Білої Церкви Каріна опинилася в Лисичанську — так почалася служба в ЗСУ.
“Спершу було важко звикнути: в армії ти маєш сам подбати про себе і свій комфорт, ніхто тобі нічого не принесе на тарілочці. Мені, яка завжди була татовою принцесою, перший час було незвично, — сміється дівчина. — Але людина до будь-яких умов звикає. У Лисичанську ми були близько року, тоді наша бригада об’їздила більшу частину Донецької області. Я жодну ротацію не пропустила.
А через два роки перевелась у танковий батальйон, де стала заступником командира”.
Читайте також:
Кавалерія тероборони. CIMIC 206-го батальйону Анна Анопченко з Лисичанська служить із кіньми й собакою та транспортує “200-х”
Повномасштабне вторгнення застало Каріну у Білій Церкві: вони з побратимами в ці дні мали вирушати на полігон. Але коли почалися масовані обстріли, бійці натомість отримали наказ вирушати на Київ.
Танкова рота, в якій несла службу Каріна, на початку 2022 року воювала за Ірпінь, Гостомель, Демидів та інші містечка під Києвом.
“Найстрашніше — коли хтось із твоїх хлопців опиняється в оточенні, поранений, не виходить на зв’язок, і ти не розумієш, як допомогти. Це морально дуже важко”, — каже Каріна.
Далі був Бахмутський напрямок, а за ним — Вугледарський, який понад два роки і досі тримають “чорні запорожці”.
“Танк — це для мене неймовірна машина, щось грандіозне. Як жива істота. Тому й військові, що працюють у танку, — особливі люди, — ділиться Каріна. — Зазвичай екіпаж танку — це маленька родина, яка складається з командира, механіка, водія та навідника. Аби їхня робота була максимально ефективною, вони мають стати максимально об’єднаними, мають довіряти один одному. У них навіть є своя власна система спілкування. Ці люди розуміють одне одного з пів погляду або навіть із заплющеними очима.
І саме ці люди — те, як вони працюють, через що вони проходять — найбільше мене вразили, коли я прийшла служити у танковий батальйон. Далеко не кожен погодиться працювати в танку, напряму “лоб” в “лоб” із противником. Я дуже пишаюся нашими хлопцями!”
Дбати про внутрішній стан побратимів, допомагати їм психологічно, підтримувати належний бойовий дух — це основний обов’язок Каріни.
“Мої хлопці ставляться до мене як до офіцера, друга, з яким можна поділитися наболілим, того, хто зможе вислухати й допомогти. Тут головне — залишатися людиною. Ну, і мати внутрішній стержень, за який тебе поважатимуть і завдяки якому маєш завоювати довіру та авторитет. Не кожна дівчина зможе це заслужити в чоловічому колективі”, — зауважує Каріна.
Їй це вдалося, і тому хлопці охоче діляться з нею своїми проблемами, потребами.
Каріна зуміла завоювати довіру і повагу побратимів
“Часом це може бути просто необхідність виговоритися, — розповідає офіцерка. — Або потреба просто показати відео про те, як вони гарно відпрацювали сьогодні. Я їм завжди кажу, що вони — красавчики!”
Каріна також знає багатьох дружин своїх бійців, спілкується і з ними.
“Бо для декого дивно чути в телефоні від чоловіка фразу: “Тут до нас Каріна Бахтіярівна приїхала. Я тебе пізніше наберу”, — сміється дівчина. — Дехто може відреагувати в стилі: “Стоп, що це ще за Каріна Бахтіярівна?”
Тому я завжди на зв’язку і в контакті з особовим складом, їхніми рідними. І саме тому кожна втрата серед наших бійців так сильно болить”.
Каріна зізнається: щоденні численні обстріли й загроза життю — це для всіх них уже рутина.
“Ось крайній обстріл був, коли нас крили “ураганами” — і все ближче, ближче… Я думала, це вже все. Лежала й ловила себе на думці: хоч би одразу і швидко. Щоб не мучитися…
І перед тим теж був важкий обстріл, коли загинула людина у нас на очах — хлопцю осколок влучив у голову, ми не змогли його врятувати”, — зітхає військовослужбовиця.
Капітан Каріна Дорошенко
За ці роки Каріна звикла до польових умов і навчилася сама собі створювати затишок — у будь-яких обставинах, де б не була.
“Хлопці можуть жити у будь-якому безладі: переступили й пішли далі. Інша справа — ми, жінки. Для мене важливо, щоб простір, де я живу, був упорядкований, чистий, охайний — байдуже, бліндаж це чи хата. Я всюди повинна навести лад. Мені навіть позивний дали відповідний — “Фреймут”, — сміється. — Бо я завжди усе перевіряю, особливо будівлі, в які ми заходимо під час завдань. Ми з хлопцями якось жартома і намагалися порахували, у скількох донбаських хатах я поприбирала й зробила ремонт — так і не змогли!”.
Каріна Дорошенко і генерал-полковник Олександр Сирський, Головнокомандувач ЗСУ з лютого 2024 року
Каріна визнає: тут, на фронті, кожна людина на вагу золота. І більшість новобранців, які приходять у підсилення, на жаль, не вмотивовані воювати. Про “ухилянтів” — і мови немає.
“Мені важко бачити ці два світи, на які розділилася Україна: на тих, хто сидить у ресторанах, п’ють, і яким взагалі нічого не цікаво. І тих, хто воює, потребує відновлення, реабілітації, але кого ніким замінити. Між нами — прірва.
Мені гидко чути від жінок, дівчат: “я б свого ніколи на війну не відпустила”. Так а хто, якщо не твій?
Хто поміняє того хлопця, який зараз сидить на “передку” третій рік, якщо він взагалі вижив? Хто його замінить?
Або ще мені казали: “краще мати живого “ухилянта”, ніж мертвого героя”. Як же нам тоді виграти цю війну, якщо кожен так буде мислити?”
Каріна з татом
У Каріни є повне моральне право ставити такі питання, адже, крім неї самої, на фронті воюють її батько і чоловік.
Тато — на Харківському напрямку, в іншій бригаді. Коханий Каріни — капітан Максим Дорошенко “Атлет” — служить у тій же бригаді, що й вона, командиром артилерійської батареї.
“Максим зі своїми хлопцями виїжджає на бойові, разом із ними стріляє. Тож бачимося з ним ми не так часто, як хотілося б”, — посміхається Каріна.
Познайомилася пара на війні — майже чотири роки тому.
“Я ні на кого з чоловіків не звертала увагу, у мене завжди на першому місці — служба, робота. І з майбутнім чоловіком ми просто дружили, — пригадує пані капітан. — Якось у мене машина зламалася, потрібно було до хлопців їхати — він допоміг відремонтувати. Потім якось і сам телефонував порадитися. У Максима руки ростуть із правильного місця, тож він уміє і поремонтувати щось, і налагодити — господар, одним словом.
Так ми все частіше стали спілкуватися. Згодом і “закрутилося”. Навіть пропозицію одружитися Максим робив мені на “вогневій” — під звуки “виходів”. Було дуже зворушливо, але точно не для кожної дівчини.
Пропозиція під “виходи”
Зараз я вже не уявляю, що мій чоловік міг би бути не військовим. Бо завдяки спільній службі ми маємо більше взаєморозуміння. Якщо й сперечаємось, то про те, що голосніше стріляє: танк чи 2S1 (самохідна артилерійська установка 2С1 “Гвоздика” — “Н”). Жартуємо, що якщо в нас буде син, то він стане танкістом-артилеристом (сміється).
Але водночас переживати за чоловіка, коли він на бойових — це важко. Бо ти ще краще розумієш складність ситуації на фронті, перебуваючи тут: щохвилини літають FPV-дрони над головою, ворог висікає квадрат за квадратом, працює арта й танки ворожі. І коли твій чоловік десь там — це дуже страшно”.
Каріна зізнається, що колись належала до “золотої молоді”, такої трохи легковажної. Але тепер має геть інакші пріоритети:
“Такі люди, якою була колись і я, не розуміють справжньої цінності життя, тих, хто воює, їхньої жертовності. Щодня я лягаю спати і думаю: дякую, за те, що сьогодні нічого не трапилось, що сьогодні ми нікого не втратили. Ми день у день живемо тільки цим.
Звісно, я мрію про великий дім, трьох дітей… але це стане можливо лише тоді, коли мій чоловік буде поруч, лише тоді, коли закінчиться війна. Отже, усі мої особисті мрії — вони теж пов’язані з Перемогою України”.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
20-річна кулеметниця в бригаді Чорних Запорожців Оксана Рубаняк: Вижити в бою – часто просто везіння
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
