автор: Марія Куряча
фото авторки, Музею Вінниці, надані побратимом Вячеслава Залевського та з відкритих джерел
“Синочку, твоя хрещена прийшла, принесла коровай! Хіба так ми хотіли цього коровая?.. А як же ти хотів цієї форми! Не нарадівся нею, не встиг нарадітися”… — згорьована жінка вже більше години стоїть на колінах перед труною свого первістка. Говорить із ним, плаче, скрикує, цілує руки, гладить, просить пробачення у своєї дитини… Від цього видовища всі присутні безперервно схлипують в унісон.
24-річного добровольця “Азову”, історика й військового реконструктора Вячеслава Залевського “Хмеля” востаннє зустрічають у рідному селі Пиковець на Вінничині — і проводжають в останню путь. Проводжають як молодого, що вже ніколи не піде під вінець, із традиційними весільними елементами: весільне гільце, коровай, який несе хрещена мати, у труну кладуть обручки та весільну квітку молодого.
Дорога вистелена живими квітами. Славка любили всі. Добрий, дружній, працьовитий, щирий патріот, залюблений в історію України й по-справжньому захоплений реконструкторським рухом, що відтворює визвольні змагання 1917-1921 років.
Він дуже добре знав, наскільки жорстоким і послідовним у своєму бажанні знищити Україну є наш ворог. Тому фактично виборов собі право піти на війну проти російських загарбників, попри поганий зір і хворе серце.
“У вересні 2019-го ми оголосили пошук волонтерів на фестиваль “Вінниця — Cтолиця УНР”, і Славко прийшов до нас із одногрупниками. За кілька тижнів до фестивалю ми створили локацію живої історії на подвір’ї педагогічного, хотіли привернути увагу до події, яка мала відбутись на Покрову. Не маю сумніву, що Славко бачив цю локацію і, мабуть, загорівся поволонтерити на фесті. Відповідно підбив за компанію ще кількох хлопців”, — згадує Олександр Федоришен, директор Музею Вінниці і член Вінницького історичного товариства та клубу військово-історичної реконструкції “Лев і Архангел”, до якого входив Вячеслав.
Саме тоді Славко по-справжньому захопився, “загорівся” історичною реконструкцією.
“Я вперше побачив його на самому фестивалі. “Хлопчина з оком, як у Меловіна“, як ми тоді казали. Задача волонтерів була суто технічною, але Славко дуже просив у мого колеги Максима дозволу взяти участь у ході реконструкторів головною вулицею Вінниці: “Дайте мені хоча б шинель!” — усміхається спогадам Олександр.
Комплекту одягу на хлопця не було, тому Максим дав йому шолом Адріана і верхній одяг. Славко був єдиним волонтером, якому тоді вручили спеціальний значок “Вінниця — Столиця УНР 1919-2019”. Цю відзнаку отримували тільки реконструктори. І судячи з фото у соцмережах, Вячеслав дуже пишався цим значком та постійно його носив.
Вячеслав у проекті “Сила України”. Фото: Музей Вінниці
“Здається, того ж року в грудні він святкував із друзями свій день народження в тематичному УНРівському пабі “Кінь у протигазі”. Попросив у нас дозволу одягнути однострій, хоча ще не був членом клубу. Так зазвичай не робиться, але я дозволив. Він виставив ці фото зі свята — і по них було видно було, що це “наш клієнт”, — розповідає Федоришен. — Можливо, для нього це починалося “по фану”. Але потім усі члени клубу були впевнені, що Славко — невипадкова людина і чітко розуміє, чому цим займається.
Одне із найвдаліших визначень реконструкції (reenactment або living history) — спосіб пізнання історії через особисті враження. У його випадку це був, поза всяким сумнівом, якраз той сценарій, коли людина горіла цим, щиро цікавилася, просила почитати тематичну літературу і книги”.
Після фестивалю Вячеслав постійно нагадував про себе, просився долучитися до реконструкторського руху. Щоправда, “вступний іспит” ледь не провалив:
“Своєрідним випробувальним терміном для нього була участь в уроках “Живої історії”, — розповідає директор Музею Вінниці. — Це формат освітнього заходу, коли реконструктори розповідають про епоху й детально пояснюють, що на них одягнено.
Вячеслав Залевський — крайній ліворуч, Олександр Федоришен — крайній праворуч. Фото: Вінницьке історичне товариство
І от Славко на такий урок запізнився. Сильно. Тож коли він зрештою приїхав до нас в офіс, то я його вигнав. Здається, це була річниця бою під Крутами, і для нас важливо було мати учасником на заході молодого хлопця в образі крутянця.
Десь за рік потому чи більше він зізнався, як йому було соромно, що він нас підвів. Ще за життя Славка я подумки повертався до цієї історії, картав себе, що так гостро зреагував до фактично дитини. І тепер це мені теж постійно крутиться в голові… А він тоді проспав. У нього була нічна зміна бармена (юнак підробляв під час навчання в університеті, щоб, зокрема, мати змогу купувати історичні книги — “Н”) і він просто проспав”.
Надалі, каже Олександр, Славко був безвідмовним волонтером. Не маючи з цього жодного фінансового зиску, він завжди охоче одягав однострій і йшов із лекціями в школу, коледж чи університет, їхав на фестиваль, допомагав із панцерником чи гарматою, брав участь у церемонії підняття Державного прапора на Замковій горі у Вінниці тощо.
Офіційно він став членом Вінницького історичного товариства під час відзначення річниці Листопадового Чину у Львові 2020 року.
“Це було на площі Ринок, — розповідає Федоришен. — Навколо — купа інших реконструкторів і глядачів, море емоцій. Оця його фотка на панцернику з прапором — це був момент найбільшого щастя, яке я тоді бачив у його очах.
Вячеслав Залевський з прапором України на панцернику. Фото: Вінницьке історичне товариство
У Львові перед подією у нас був вільний час і ми пили каву біля Латинської катедри. Славко дуже здивував мене тим, що попросився зайти в костел. Я думав, ідеться про інтерес до давньої пам’ятки всередині. А він каже: “У мене покійна бабуся була католичкою, а сьогодні її роковини”. Ми всі тоді перезирнулися, зацінили підхід”.
За словами Олександра, найчастіше Вячеслав Залевський носив однострій гармаша Армії УНР, тобто артилериста: мав на рукаві червоний тризуб, був в обслузі репліки гірської гармати.
А от на уроках живої історії, виставках чи інших просвітницьких заходах він зазвичай був у образі крутянця — добровольця Студентського куреня Січових Стрільців:
“У цьому однострої він знявся для музейного відео. Це те, що дуже йому пасувало і було з ним завжди. На похороні крутянський головний убір Славка ми подарували родині…”
Відео з Вячеславом:
Серед реконструкторів Вячеслав був наймолодшим.
“Ми всі любляче називали його “Малий”. Він не ображався. Славко взагалі був дуже товариським і комунікабельним. Завжди справляв враження того, хто може тобі в будь-який момент, із будь-якого приводу й питання прийти на допомогу”, — розповідає Олександр.
І перелічує історичні проєкти та виступи, участю в яких Залевський пишався найбільше:
“Це, зокрема, відеопроєкт, створений нами в партнерстві з Національним музеєм історії України у Другій світовій війні для виставки “За волю України”. Він там якраз в образі крутянця.
У Вінниці до Дня Незалежності 2021 року ми робили проект “Сила України”. Це було тематичне відео, у зйомках якого брав участь ветеран-десантник Євген Ісаєв. На майдані Незалежності була розміщена локація з українськими військовими різних епох, де лицар козак, сучасні військові та Славко в образі вояка Армії УНР демонстрували свої строї, історичну зброю та амуніцію. З ним усі фотографувалися, там був нереальний потік людей, які хотіли поспілкуватися.
Не сумніваюся, що в багатьох вінничан і гостей Вінниці того дня є фото з ним.
Вячеслав Залевський (другий праворуч) в образі вояка УНР. Фото: Олексій Циганков
Відео “Різні покоління — спільна мета” до Дня Захисників та Захисниць 2021 року, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення РФ не менш важливе. Бо там ми говоримо про нерозривність поколінь тих, хто зі зброєю боровся за Україну”.
Історією України Вячеслав захоплювався змалку. Матір просив учити її разом із ним — не тому, що не міг сам, а бо розумів, що батьки вчили “не ту” історію. І хотів, щоб вони дізналися справжню.
А от коли у 5-му класі в нього з’явився новий предмет — російська мова — хлопець збунтувався. Відмінник, він категорично відмовлявся вчити “кацапську”. Втім, зламати систему було важко: після численних бесід і викликів батьків до школи Славко зрештою погодився, щоб не засмучувати маму. Зауважимо, що це вже був кінець першої декади 2000-х…
У семирічному віці Славкові поставили зовсім не дитячий діагноз: глаукома. Та незважаючи на проблеми із зором, він активно займався спортом, брав участь у спеціалізованих змаганнях. Втім, зрештою лікарі заборонили йому будь-які фізичні навантаження. У 19 років хлопець переніс складну операцію. Ліве око в нього фактично не бачило.
Це, як тоді здавалося, поставило хрест на мрії — стати військовим. Медкомісію Вячеслав не пройшов, тож вступив у Вінницький державний педагогічний університет на факультет історії та правознавства.
Вячеслав Залевський. Фото надане “Джихадом”
Та коли розпочалася повномасштабна війна з Росією, не вагався й миті: пішов у військкомат. Простояв там у черзі кілька діб, але, попри всі прохання, у військо його тоді зарахувати відмовилися. Щоправда, записали в резерв.
“Після початку повномасштабного вторгнення він написав мені: “Чи є у тебе почитати щось наукове про радянсько-українські війни і по формі УНР? Мене нікуди не беруть, я всюди позаписувався в чергу, всі всюди відмовили”. Дуже через це переживав”, — пригадує Олександр Федоришен.
Реконструктор зізнається: хоч, як усі, добре знав, що Славко має певні проблеми з очима, все ж був шокований, дізнавшись про масштаби його проблем зі здоров’ям.
“Про те, що у нього були проблеми ще й із серцем, я взагалі дізнався лише на похороні. Якби знав раніше, то дуже переживав би за нього. Можливо, ми б не наважились брати його на масштабні реконструкції, де навколо було багато холостих пострілів і піротехнічних вибухів…
Але загалом, коли я почув на його похороні про деякі його життєві обставини, спілкування з мамою, відмову вчити російську — всі частини пазлу стали на свої місця. Зараз уже прокручую в голові, намагаючись згадати, чи він просив про певні поблажки через здоров’я. І не можу згадати, бо такого ніколи не було”, — додає Олександр.
І цілком логічною часточкою цього пазла стало те, що зрештою Славко таки домігся свого. 8 січня 2024 року він добровільно (хоч також не з першого разу, бо відмовляли) записався в “Азов” — 12-ту бригаду спеціального призначення Національної гвардії України.
Коли повідомив батькам, одразу попередив: “Мамо, не плач. Я вибрав шлях воїна, пишайся мною!”.
Читайте також:
“Обовʼязково візьмемо Луганськ. У мене там дім на околиці”. Загинув артрозвідник Юра з “Азову”, який давав інтерв’ю “Новинарні”
Вячеслав Залевський “Хміль”. Фото надане “Джихадом”
У війську Вячеслав Залевський отримав позивний “Хміль”. Ще під час навчання, телефонуючи мамі, він розповідав, який радий, що нарешті опинився там, де хотів.
Зрештою солдат-стрілець Залевський потрапив у мінометний розрахунок.
“Хміль прибув до нас десь у середині березня й одразу потрапив до нас, — розповідає “Новинарні” побратим Залевського з позивним “Джихад”. — Я навідник, ми завжди жили в одному приміщенні чи бліндажі. І для мене, і для командира розрахунку, і для всіх у нашому взводі він був як молодший брат.
Пам’ятаю, як Хміль цікавився про звуки “виходів”: що саме працює і яка відстань, що робити в різних ситуаціях. Він ніколи не лінувався виконувати якісь роботи, завжди питав, як зробити краще. Коли ми виконували бойове завдання, він, мабуть, чи не найбільше з усіх докладав зусиль, щоб зробити все “на відмінно”.
І ніколи не понижував собі планку через свою хворобу. Навпаки, намагався зробити більше і краще за всіх.
А ще до нього злазилися всі тварини. Всі коти навколо були “його”, він їх усіх гладив!” — усміхається Джихад.
Славко завжди любив тварин, а вони його. Фото надане “Джихадом”
Тварин Славко любив змалку — про те, як він завжди підбирав бездомних котів і собак, розповідають і односельці.
12 травня, вітаючи маму з Днем матері, Вячеслав написав їй: “Дякую за все, що ти зробила для мене. Це допомогло мені вирости достойною людиною”.
А 30 травня під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва Вячеслав загинув.
“Я був поруч, коли він отримав поранення. Це був ворожий скид з дрона, — розповідає Джихад. — Ми встигли винести Хмеля в безпечне місце, надавали допомогу. Він навіть жартував: питаємо його позивний, а він каже: “Бізон”. Це позивний іншого побратима. Ми раділи: “Добре, що ти жартуєш”.
І коли вже на еваку нам повідомили, що Хміль помер, для нас це була шокуюча новина. На жаль, поранення виявилися несумісними з життям…
Вибачте, це мої перші похорони побратима. Може, я щось не так сказав. У мене ще залишилися його фотографії, з котами і з нами”…
Прощання рідних з Вячеславом Залевським біля його дому в Пиковці. У нього залишилися батьки і двоє молодших братів. Фото: Марія Куряча / Новинарня
Запитую в Олександра Федоришена, чи є у військових реконструкторів якісь особливі традиції прощання з полеглими побратимами. Він розповідає про перший такий досвід — прощання з реконструктором Сашком Марківим, другом “Чумаком”, ще наприкінці вересня 2019 року.
“Тоді це був шок для всіх. І своєрідне попередження, що час реконструкцій та фестивалів у тому вигляді, в якому вони існували, коли держава і громади хотіли таким способом відзначити річницю Української революції, минає.
Чумак служив офіцером Бригади швидкого реагування НГУ, перебував тоді на Світлодарській дузі. І отримав поранення, після якого медики не змогли його врятувати…
Із Сашком прощалися в Обухові. Тоді разом із Почесною вартою Нацгвардії біля труни стояв реконструкторський почет вояків Армії УНР.
Але плануючи прощання з нашим Славком, ми вирішили, що не будемо вдягати однострій. Бо зрозуміли, що це буде дуже боляче для нас і не дуже зрозуміло людям довкола.
Та для нас принциповим було те, що під час усієї церемонії прощання на похороні була репліка прапора Третьої Залізної дивізії Армії УНР — детальна музейна копія бойового знамена часів Перших Визвольних змагань, які так любив досліджувати і реконструювати Славко. Тепер для нас ця річ має ще більше символізму і значення.
Вояки Національної гвардії й “Азову” чітко розуміли, що це за прапор, і погодились взяти його до урочистої ходи. Першим йшов Державний прапор, за ним — прапор НГУ та бригади “Азов”, і наприкінці — прапор Третьої залізної дивізії.
Вже після прощання я згадав про особливий історичний символізм такої ініціативи. У 1926 році у Парижі на церемонії прощання з убитим Симоном Петлюрою полковник Армії УНР Олександр Удовиченко вперше публічно приніс його на похорон Головного отамана. І згодом завжди брав цей прапор із собою на прощання для віддання останніх почестей Залізним стрільцям…”
Хміль на позиціях. Фото надане “Джихадом”
Читайте також:
Смерть великого лицаря. Археолог, пошуковець, музикант, воїн – яким був Юрій Коваленко, що загинув за Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
