“Обовʼязково візьмемо Луганськ. У мене там дім на околиці”. Загинув артрозвідник Юра з “Азову”, який давав інтерв’ю “Новинарні”

Анастасія Федченко
журналістка “Новинарні“

(FB)

Я безпомильно знаходжу цей запис на диктофоні. Дме липневий вітер, і десь віддалік шумить море. Юра такий молодий, йому 26, і такий упевнений, а ще — життєрадісний.

— Ви памʼятаєте, як почалась війна?

— Канєєєшна. В один момент усі друзі стали “росіянами”, — каже російською Юра.

Юра з Луганська. Йому тоді, коли на Україну напала Росія, було 20. — Ті, хто з українськими прапорами стрибали під час Євро-2012. Але під час ЄвроМайдану почалась активна антиукраїнська пропаганда. Місцеві гопники й алкаші почали гуртуватися.

Він сміявся, що розійшовся з дівчиною через війну.

Юра дев’ять років воював за те, щоб повернути свій дім. Він так замріяно і тепло казав: “Обовʼязково візьмемо [Луганськ]. У мене там дім на околиці, спостережний пункт відмінний, ще й вікна в бік Росії”.

Днями Юрина війна закінчилась Про це нині написала Мар’яна Хомерікі.

Я сиджу і згадую той липневий день. Як дув гарячий південний вітер, як щось вічне нам розповідали хвилі Азовського моря. Як на узбережжі купались люди. Бійці казали, що не люблять літо, бо коло них тоді забагато людей. Бази гвардійців були в Урзуфі та Юріївці.

Юра просив на всіх фотографіях “замилити” лице. Бо ж розвідник. Бо ж із Луганська. А ще легко погодив інтервʼю для “Новинарні“. Писав, що “круто вийшло”.

Тепер уже можна показати Юрине обличчя. Того самого Юри, третина життя якого пройшла у війні. Того самого, в якого гарна дружина і красуня-донька.

Того самого, чий голос досі є в моєму диктофоні. Поруч із голосами живих, загиблих і зниклого безвісти, який, швидше за все, загинув.

Я добре памʼятаю той день. І кожного з тих, із ким говорила.

Іноді я волію нічого не памʼятати, так було б легше. Легше вставати вранці, готувати сніданок і варити каву. Йти на роботу, купувати сукні і “залипати“ на фотографії коралів та відео з котами. Але є памʼять, яка підводить у несподіваних речах, зберігає ваші усмішки і голоси. І я їй за це вдячна.

Немає Юри, немає Юріївки, де ми говорили, нема нас тих, якими ми були три роки тому.

Юро, я вірю, що ми повернемо твій Луганськ. Вибач, що ти цього не побачиш у земному житті.

Дякую тобі за чин.

Інтервʼю — ось:
“Ми вже звикли робити неофіційну роботу на передовій”. Як артилерист-розвідник Юра з “Азову” воює за рідний Донбас