автор: Марина Ткачук
фото надані героєм матеріалу
“Обіцяють скоро нове поповнення. У нашій роті багато втрат: поранені й ті, хто “на щиті”. Більшість — від осколків, бо летить усе, що може. Наші позиції пристріляні, і ворог знає куди “класти”. Ми тут чорні, як кроти, замерзлі, змучені… Наша земля вся полита кров’ю…” — ці рядки 38-річний Максим Алещенко “Відьмак”, стрілець, помічник гранатометника з 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, напише восени 2023 року під Вугледаром — на самому “нулі”.
Він вів щоденник, як сам потім зізнається, щоб упоратися із власними переживаннями. А їх було “з головою”. Відьмак та його побратими тримали рубежі, де могли слухати розмови з ворожих бліндажів — настільки вони були близько. Де криють усіма видами зброї, і вижити — це щоденна лотерея. Де українські позиції хлопцям доводиться утримувати власними хребтами, закопуючись у “нори” розміром із могилу.
Максим — творча особистість, він цікавиться козацтвом, українською літературою, історією: “У мене давно було сформоване поняття, хто такі наші вороги. Ті, хто століттями поневолювали український народ, забороняли його мову, привласнювали історію”.
Це його перше інтерв’ю про війну і пережите на “нулі”.
“Не скажу, що я — воїн, — розмірковує Максим. — Я — солдат. Для мене воїни — це штурмовики. А я — піхотинець, і наше завдання було — тримати визначені позиції, окрему ділянку землі”.
Із подругою. Мальвою Кржанівською
Про таких, як Максим, кажуть: людина з “тонкою душевною організацією”. Митець, поет (пише під творчим псевдо Макс Воля), мандрівник. Закінчив на рідній Сумщині університет за фахом “економіка”, однак така робота виявилась для нього нецікавою. Максим шукав себе, врешті осів у Бучі, трудився ковалем на кузні, працював із металом.
Повномасштабне вторгнення РФ там і застав:
“Я залишався вдома, чув вибухи. А на третій день мені подзвонила моя найкраща подруга, військовослужбовиця, поетеса Мальва Кржанівська, і каже: “Максе, давай бігом на Київ. Росіяни наступають”. А в мене в будинку — всюди портрети козаків: Сірко, Мазепа, Хмельницький на стінах. Прапор України, тризуб.
Зібрав я рюкзак і пішов на Київ. На трасі хтось із водіїв зупинився, довіз мене до зруйнованого моста на Бучу. Там я побачив розстріляні цивільні машини. Це для мене був такий шок! Тіла довкола лежать — обпечені, кольору іржі… На блокпосту мене зупинили хлопці з ЗСУ, запитали, куди йду. Кажу їм: у військкомат, до Києва. Документи показав. Далі мене волонтери підібрали дорогою, підвезли до столиці”.
Потім була черга до військкомату довжиною у два дні. І добровольче формування територіальної громади (батальйон “К-8”), що займалось патрулюванням вулиць столиці, охороняло мости, стояло на блокпостах.
Під час служби в київському батальйоні ДФТГ “К-9”
Разом з іншими Максим опікувався в батальйоні медичною сферою: вчилися надавати невідкладну допомогу, збирали аптечки, шукали волонтерів, замовляли медпрепарати. Зізнається, мучила тоді совість: мовляв, там, на сході й півдні, точиться справжня війна, а він — у мирному Києві. Тому Алещенко вступив до лав ЗСУ.
“Потрапив у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців, у піхоту. Після навчання на Чернігівщині відправили нас під Вугледар. Пам’ятаю, зупинились дорогою десь на Черкащині. І там місцеві жінки несуть нам бутерброди, чай, обіймають. Прапори в них на будинках висять. Так приємно було.
А вже зовсім скоро я зрозумів, що війна в телевізорі, в інтернеті й справжня “м’ясорубка” на “нулі” — це дві різні війни.
Дорогою на фронт мені казали, що піхота “вся контужена”. Я лише потім усвідомив, чому — вже після першого бойового завдання. А воно сталося в день нашого приїзду”, — пригадує Максим.
“Спати під час бойових виходів — нереально, бо завжди стріляють — і вдень, і вночі”.
Зі щоденника Відьмака:
“Перший вихід на нуль. Дві позиції: найближча до русні — метрів 500, дальня — десь 1,5 км. Йдемо на 8 днів, по 2 дні на кожній позиції. Але це на словах, по факту, можливо, й більше. Допоки не поміняють, а міняти буває ніким: багато “на щиті” й поранених. Нас троє. Ми — двоє новеньких: я і “Котя”. І старший з нами — молодший лейтенант, позивний “Сокіл”. Йому 28, під Вугледаром вже як 4 місяці, воює 1,5 роки. Здається, він трохи звик до війни (якщо до неї можна звикнути), страху я в ньому не відчуваю. Котя, як і я, перший день на війні, йому 42, і його поневолює страх, панічний стан.
Посадка скошена повністю, йдемо полем, обабіч розкидані міни. Попалена фосфором земля. Пройшли дві позиції, перш ніж потрапили на свою. По нашій дорозі працює снайпер, добре, що нас не запеленгував. Ворожі дрони теж не спалили. Прийшли в бліндаж на ближню позицію. Поміняли хлопців. Тут нам треба бути два дні, щоб змінитись і піти на трохи дальню позицію, а потім — знову сюди. У цей бліндаж влучав руснявий танк, тому він завалений на бік і малий. Тіснимося утрьох”.
Максим зізнається, що той бойовий вихід виявився одним із найважчих у його житті. Тоді ж він отримав контузію. Деталі тих днів Відьмак відтворює до дрібниць і сьогодні:
“Це я потім уже зрозумів, що бліндаж, яким би він не був, — це ще круті умови! — Максим згадує свій перший бойовий досвід і посміхається. — Якраз напередодні нашого виходу до позицій москалів, де вони були окопані, приїхав якийсь високий військовий чин і привіз купу снарядів. Ми якраз потрапили на цю “дискотеку”.
Із побратимами по 72 омбр
І ось нас починають “крити”. Не знаю, як вони не влучили! Спочатку 120-й калібр, 82-й, 60-й. “Гради”. Потім уночі приїхав танчик. Тоді я на собі відчув, що танк — це таки дуже серйозна зброя. Ти “виходу” не чуєш, і одразу тільки “прихід”. І це влучно. Потім пішли дрони-камікадзе, міномет “Васильок” — і отак по колу, без зупинки. Летіла земля, і в повітрі стояла така пилюка, дихати було важко. Намагалися змочувати одяг, засовували вологі серветки під балаклави — і так дихали.
У мене шок. Я дивлюсь на Сокола, а він просто ліг долілиць і лежить. Якраз у ці дні Сокіл мав перший раз побачити новонародженого сина — його обіцяли відпустити для цього. Дивлюся на Котю — а він наляканий до смерті, кричить. Сокіл йому: “Та тихше, все буде добре, заспокойся!”.
Одним словом, не витримав Котя — це був його перший і останній вихід… Після цього він знявся з позицій і поїхав додому доглядати маму з інвалідністю.
Але поки що ми сиділи там. А це колись були позиції ворога, наші їх відбили. І в тому бліндажі лежав мертвий росіянин, ледь присипаний землею. І цей… шматок ворожого лайна смердів просто нестерпно. Бушлат болотного кольору зверху — на ньому ми й мусили лежати, сидіти. Неподалік й інші їхні трупи лежали. Мирилися з таким сусідством. Бо ж летіло так — голови не підіймеш.
Дивовижно, але вже на другий день ти звикаєш навіть до цього жахливого трупного запаху, а на третій — вже його не відчуваєш…”
“Окопне життя” — це інший всесвіт
Питаю Максима, про що він думав у той жахливий момент, перебуваючи у цьому бліндажі? Піхотинець на хвильку замислюється й посміхається:
“Я знайшов свою методику, яка мені допомагає абстрагуватися: у складні моменти думаю про щось хороше. Малюю картинки. Отоді я думав про Карпати, які дуже люблю, про те, як потім буду подорожувати. А ще… про суші. Так! Думав: оце повернуся — найперше роли замовлю.
Знаєте, які є мрії “на нулі”? Просто нормально сходити в туалет. Навіть, перепрошую, попісяти — велика проблема. Бо в норі ти можеш це зробити хіба що в пляшку, а для цього мусиш стати на коліна. Ти в броніку, тебе криють — завдання “із зірочкою”…
Максим Алещенко “Відьмак“
Спати під час бойових виходів — нереально, бо завжди стріляють — і вдень, і вночі. Адреналін зашкалює, серце колотиться. Однак одного разу вночі я таки задрімав ненадовго. І в мене щур намагався вкрасти шапку — просто з голови стягнув. Ми ще трохи за неї поборолися, але мені вона була потрібніша!
Комарів і щурів там просто тьма. Це їхнє царство, це вони там насправді господарі, а не ми — люди. Там панують свої закони: у бліндажах, де живуть миші, не водяться щурі, і навпаки. Тому спершу сусідити з ними неприємно, а потім починаєш з ними “домовлятися”, їжу в бліндажі їм лишаєш”.
Читайте також:
“Їх мільйони, вони згризають у бліндажах все”. Навала мишей – ознака великої війни: як із ними боротися?
Чи були думки відмовитися і не йти у самісіньке пекло? Максим зізнається: під час першого виходу, у стані афекту — так.
“Десь на другий день у бліндажі думав собі: ні за що сюди більше не повернуся! Хай там роблять, що хочуть… А коли з позиції повертаєшся у село, трохи відновлюєшся, переосмислюєш усе, і думаєш: та ні, ти вже тут, куди ж ти підеш?
Хоча були люди, які відмовлялися йти на позиції, знаходили можливість перевестися, “списатися”, знятися. По-людськи я їх десь розумію. Але мені було дещо легше, ніж багатьом. У мене немає батьків. За кілька років до [великої] війни сталося так, що з дружиною ми розійшлися. Тепер вона разом із моїми синами (вони близнята — Тарас і Андрій) живе вже в новій сім’ї. Дітям моїм сьогодні по 12 років, я їх дуже люблю. І пішов на війну, аби вони мали право жити у вільній країні, а не поневоленій окупантом.
Із синами Тарасом та Андрієм
Для мене великий стимул — захищати їх і всіх дітей України. Це давало мені сили триматися у найважчі моменти. Так я і лишився. Не знявся. І це теж було моє особисте відкриття на війні.
Я дізнався про себе щось нове: виявляється, я можу це все витримати!”
Уже зовсім швидко Максим зрозумів, що перебування в бліндажі — це ще “квіточки”. Дійти до нього “дорогою життя”, пересуватися між позиціями чистим полем — ось що найважче. Бо вижити там не так уже й просто: ти — мішень, у яку постійно намагаються поцілити.
Зі щоденника Відьмака:
З усіх позицій у нас є найбільш небезпечні — це “В” і “Т”. Вони найближчі до ворога, і в них немає бліндажа, тільки “нори”, накриті дірявою клейонкою. Там найбільші втрати через щоденні скиди з дронів. Я сідаю в машину їхати на позицію. І от, думаю, тре’ спитати, хто мій напарник на “Т”, бо маємо йти вдвох. І тут мене чекав сюрприз, бо відповів “Я” найстарший з усіх. Його позивний “Гоша”, йому 55 років, а виглядає років на 65. І я розумію, що нам удвох іти дуже далеко, через поле, ще й навантаженими. Подумав одразу: “Як він дійде?”.
Я і “Гоша” ніколи не були на “Т” і не знаємо дороги. Поле всюди заміноване, тож якщо нас “спалять” і почнуть “крити”, доведеться падати край дороги. Уже стало темно і майже нічого не видно. Я беру радейку і намагаюсь йти, за мною “Гоша”. Намацую ногами стежку. “Гоша” дуже погано бачить і за три-п’ять метрів від мене кричить: зачекай, я не можу вже йти, дай відпочину. Відповідаю, що не можна, бо тут дрони все палять, але вибору немає. Чекаю, коли він трохи відпочине, а нам ще нести боєкомплекти…
Уся стежка всіяна вирвами від снарядів, одразу видно — пристріляна. Я розгледів вирву і кричу про це “Гоші”, але він нічого не бачить і падає в неї. Починаю його витягувати, а потім — його рюкзак. “Гоша” сидить відпочиває. Йдемо далі, знов зупинка. “Гоші” важко йти. Чую позаду, як він знову у вирву падає. Знов витягую. Я сам вже дуже втомився його тягати.
Ми йшли наче вічність. Дійшли до посадки, і тут нас “спалили”, почали закидувати гранатами з АГС. Поряд все блимає і бухає, ми біжимо в “нори”. Добре, що не влучили. Поміняли хлопців.
І от ми вдвох сидимо в “норі”, дуже маленькій, скручені. Усе терпне, б’ють судоми — і в мене, і в “Гоші”. Дивимось на діряву клейонку і думаємо: хоч би не було дощу. Земля холодна і сира, уже через дві години одяг весь вологий.
Уночі нас пообстрілювали з АГС і 82-го гранатомета. Усе добре. Почався ранок…”
“Не відчувати страху “на нулі” — неможливо, — веде далі Максим. — Пригадую, як мав вихід із “Міхою” — він воював давно, мав поранення. Сидимо в бліндажі, і почали поруч “класти”. Чималенький Міха на мене падає. І я відчуваю, як тремтить усе його тіло. А як обстріл закінчується, Міха встає і миттю “перемикається”: анекдоти починає розказувати. Я ще тоді подумав: оце видно — людина з досвідом війни…”
Фронтове братерство — це ще один цінний досвід війни, який вразив Максима на “нулі”.
Зі щоденника Відьмака:
“Сидимо вночі з ”Хазаром” під клейонкою. Починається дощ, все протікає. Ми накинули ще зверху на себе пончо, але вода стікає під нас. Холодно, мокро. Місця мало, ми лежимо, як коти, тулимося. На ранок “Хазар” побачив, що він більше змок, ніж я, і зрадів за мене. Оце справжнє побратимство! У нас із “Хазаром” залишилась пляшка води на двох, і ми її розтягуємо. П’ємо по одному ковточку… Певно, я вперше відчув цінність води для людини”.
Максим Алещенко “Відьмак“
Першого побратима, який загинув на його очах, Відьмак добре пам’ятає. Це сталося у той же перший бойовий вихід:
“У позицію поруч стався приліт: в одного з хлопців була зламана кістка (відкритий перелом руки), у другого посічені ноги — евакуювали. Ближче до ранку інші хлопці, що поруч, змінюють позиції, і їх починає русня “крити”: двоє падають на землю, а третій присідає. І це була фатальна помилка, бо осколок залітає під шолом ззаду, в потилицю. Його тягнуть до нас у бліндаж, голова в крові, він стогне і потім затихає…
На наступний день я ніс на дальню позицію його залишену РПСку, вона була вся в крові… Але я не знав цього бійця. Тому його смерть хоч і вразила, але не залишила глибоких ран на серці. Інша справа — побратим, із яким ти встиг потоваришувати, з яким разом пройшов пекло”.
Максим Алещенко “Відьмак“
Зі щоденника Відьмака:
“Честера” знайшли. Мертвий… Це тут була єдина людина, з якою я подружився. Добрий і веселий хлопець з добрими очима… Провоював 4 місяці, має нагороду. Я казав, що покажу йому крутий коктейль із коньяку і наварю класного борщу. Він сміявся і відповідав, що кухар нам потрібен…”
“Потім “Спортсмен” загинув — його вбило скидами. Він часом ходив по “хаті” в синьому халаті… — пригадує Максим. — Якось я помітив точно такий самий халат — продавався у маркеті. І мене накрило. Або, буває, очі в когось побачу — такі ж голубі, як у “Честера”. Такі миті найважче переживати…”
Читайте також:
“Я втратила сина, але знайшла на фронті десятки синів і дочок, моїх побратимів”: Людмила Менюк “Мальва” воює вже восьмий рік
Максим Алещенко “Відьмак“
Зі щоденника Відьмака:
“Для піхоти два місяці — це багато, і я сам внутрішньо відчуваю себе старожилом війни. Хоч насправді це не так. Коли тихо і ми спимо, крім тих, хто чергує, то лежимо у бліндажі, як шпроти, всі брудні й втомлені. Відчуваємо дихання один одного. Ми — наче одна сім’я: один одному і діти, і батьки, і друзі… Це відчуття неможливо передати, його можливо тільки відчути. І ти розумієш, що не всі виживуть…
“Криють” нас кожен день. Наші відповідають. Касетні снаряди, що нам передали союзники — то хороша зброя, ними сьогодні поклали трохи руснявої піхоти. Це зняв наш дрон. Ворог сильно лупить по Вугледару, сьогодні їхній літак запускав ракети по місту. У русні з’явились якісь нові дрони, скидають горючі суміші. Палять бліндажі, окопи і боєкомплекти. Нещодавно спалили нашого пораненого, а другому, який ішов на допомогу, вибило око і посікло осколками, але добре, що хоч вижив, витягнули.
У нашому бліндажі є протигази, бо, буває, русня травить газами. Їсти нічого не хочеться, хочеться просто вижити.
Я відстояв ці пекельні 8 днів в окопах. Поки відпочинок. Далі буде”.
Із товаришами по службі (на першому плані — Оксана Рубаняк “Ксена”)
Максим щодня був на межі смерті. Але один випадок особливо йому запам’ятався:
“Нас послали на “нори” — 400 метрів від позицій ворога. Це просто вириті ями: одна, друга і третя. Дісталася мені одинарна “нора”. Навіть не “нора”, а могила, в яку лягаєш — і тільки клейонка зверху. Лежу. І прилітає міна, поруч. Гучно. Друга — ще ближче. Нерви вже, адреналін. Я дістаю сигарету, прикурюю, лежу. Третя, четверта ще ближче.
П’ята прилітає — землею завалює. І з нею на мене миша падає. Я затягуюся сигаретою і бачу цю контужену мишу в себе на животі. Її шалені очі ніколи не забуду: вона на мене дивиться, я — на неї. І це було прийняття: усвідомлюю, що це кінець, наступний “приліт” буде вже мій. Але вибуху не сталося…
Максим Алещенко “Відьмак“
Не раз я думав у ті дні про твори Ремарка. Він мій улюблений письменник, я зачитувався його романами про війну. А так склалося життя, що я наче сам опинився у його романі… Розмірковував: ну, навіщо ці “нори”? Це ж не перша світова війна, є новітні технології! Боже, та замінуйте їх, залиште тільки захищені бліндажі. Ворог буде йти — ми ж побачимо, є ж дрони.
Навіщо посилати людей, щоб тримати цю “могилу” ціною життя?”
“Нуль” був найважчим періодом його життя, каже Максим.
“Я тоді відчув, що таке потреба в ротації. Коли ти виснажений сідаєш у машину після виходів, голова взагалі не працює. Ти 10 днів, 12 на “нулі”. На два дні приїхав відновитися — і знов туди. Ти встигаєш хіба помитися і поїсти. Морально дуже втомлюєшся, апатія повна. А от коли повертаєшся у більш спокійну зону, відновлюєш сили — тобі вже хочеться назад, на “нуль”. Тягне.
Якось я їхав на навчання і зупинився у Києві, — ця тиша тиснула на мене. Так співпало, якраз в той час був ракетний обстріл столиці, бахкало довкола — отоді вже я спокійно заснув. Так мені було легше”.
Максим Алещенко із прапором, підписаним на той час Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним
Пережитий досвід, безсумнівно, змінив Відьмака.
“Я тепер навчився розрізняти тих, хто був на “нулі”, і хто ні. Навіть коли вони одягають нову і чисту форму, їх буде видно — по обличчю, по очах. Їх видає міміка, — пояснює Максим. — Оце “окопне” життя — це інший всесвіт. Трохи щастя, життєвої радості втрачається в людині. Пережиті втрати, кров, жах, біль — вони ніби застигають на обличчі, перетворюються на маску втоми. Її неможливо змити, зняти.
Я навіть підходив до таких хлопців і питав: “Був там?” І мені відповідали: “Так”. Я не помилявся — тепер розумію, що вони пройшли”.
Зараз Максим знову звикає до тиші: нещодавно він перевівся в іншу бригаду, в інший підрозділ — служить разом із легендарною кулеметницею Оксаною Рубаняк “Ксеною”, з якою познайомився під Вугледаром.
Максим Алещенко “Відьмак“ із Оксаною Рубаняк “Ксеною”
“На жаль, не можу сказати, чим ми займаємося і де. Але це корисний напрям, працюємо над знищенням ворога”, — каже Максим.
Він зберігає “стриманий оптимізм” щодо перемоги України у війні:
“Для мене перемогою буде вже той факт, що Україна не втратить своєї державності.
Я розумію, багатьом не подобається моя думка, але… Коли ти бачиш, що відбувається на передньому краю фронту, бачиш, як гинуть люди, які вони виснажені, коли немає чим стріляти, немає ким замінити, тобі не до виходу на кордони 1991-го року.
Ворог воює якісно. Вони пристріляні, вони влучають, їх багато. І тому ця війна надовго. Я готовий на ній лишатися стільки, скільки буде потрібно. Але я планую своє життя і після війни. Хочу стати військовим психологом, бо знаю, що мій досвід може допомогти іншим впоратися з пережитим. Мрію подорожувати. Бачити нові країни. І Карпати! Мрію плавати. Жити, писати, творити щось. Я хочу бути власником свого життя!”
Фотогалерея (гортайте):
***
Україна! Україна!
Ти кричиш від болю,
Смерть дітей в завалі цегл,
Не омить сльозою…
Крові! Крові ворогів —
Щоб моря розлились,
Щоб в тілах брудних істот
Пси бродячі рились!
Чорнобаївка щоб вас
Кожен день приймала
І вогнем своїм за раз
В пекло відправляла.
Ну а в Харкові стовпи
Біля дитсадочків —
Там, російський окупанте,
Повиси пів ночки!
Маріупольскі руїни
Ми вернем з лихвою,
Буде ще Москва лежать
Знищена війною.
Кожен вбитий українець
Помстою вернеться,
Рвати будемо без жалю
Не здригнеться серце!
Україна! Україна!
Рани криють тіло,
Боротьба добра зі злом —
Ось в чом справжня сила!
23.03.22
Макс Воля
Читайте також:
Роман Мигаль “Райф”: Про нашу найбільшу танкову битву під Вугледаром онукам розповідатиму
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
