автор: Олена Максименко
фото автора та Максима Кривцова
Востаннє ми з Максом бачитись у “фотолавці”, взимку 2023-го. Він, як і я, любив плівкове фото, а в Києві не так багато місць, де плівку можна придбати і здати в проявку.
На той час у столиці панували “блекаути”, Макс приїхав до Києва на кілька днів із Харківщини. “Приїзди до нас, у нас в Ізюмі не відключають!” – сказав він, і я пообіцяла приїхати. Звісно ж, не для того, аби пожити з більшими зручностями, а щоб побачитись і записати “свіже” інтерв’ю. Однак цього так і не сталося.
Розмова, наведена нижче, була записана у 2020-му році для видання “Без броні”, яке зараз перестало існувати. Тоді Максим намагався знайти себе у цивільному житті. Ми часто перетиналися з ним на протестах і в судах, де “шили” справи проти ветеранів і волонтерів. Традиційно знімкували одне одного й обмінювались результатами…
Після повномасштабного вторгнення РФ він повернувся на фронт.
…7 січня 2024 року стало відомо, що Максим Кривцов “Далі” загинув за Україну на війні з Росією.
* * *
“Вартовий у звіринці внутрішніх звірів” – такий статус на його сторінці у фейсбуці, в принципі, найбільш вичерпно характеризує Максима Кривцова: добровольця “Правого сектору” та Національної гвардії, кулеметника, SMM-ника, фотографа, поета, а ще – філософа.
Автор слів пісні “Жовтий скотч” (саундтрек до фільму “Наші котики” Володимира Тихого). Один із героїв документальної книги Дмитра Вербича “Точка неповернення”. Його можна побачити на більшості судів та акцій протесту, а його виразні чорно-білі світлини важко сплутати з іншими.
Ми йдемо Маріїнським парком. “О, а тут відбувалося моє посвячення у студенти!” – каже він, показуючи на сцену, більш відому як “мушля”. Макс закінчив Київський Національний Університет технології та дизайну за спеціальністю “інженер-технолог із виготовлення взуття”. Встиг півроку попрацювати, аж потім почався Майдан.
Максим Кривцов. Фото: Олена Максименко
Брав участь у Революції Гідності – після розгону студентів. Ходив тусити. Ми ходили з Катею Приймак (доброволиця медбату “Госпітальєри”, сьогодні одна з лідерок “Жіночого ветеранського руху”– “Н”). Якраз, є відео, як ми співаємо на Майдані (показує кліп, де вони співають хором). Я навіть намагався в сотню Самооборони потрапити… Записався в якийсь там зошит, але ніхто не подзвонив. Був період – я тижні два тусив на кухні кожну ніч, тому що у мене не було теплого одягу, і було холодно. То я накладав їжу в тарілки.
У березні спробував записатися в якусь Нацгвардію – досі не розумію, що це було, вони були в кінотеатрі “Зоряний”. Я побачив оголошення в групі “Євромайдан”, що набирають добровольців у Нацгвардію, в Крим. Прийшов – мені наговорили про якісь партії, записали мене в якусь партію… я звідти пішов. І потім уже поїхав на війну в листопаді, у складі “Добровольчого українського корпусу”. Я з Катею після Майдану майже не спілкувався, і якось я їй пишу: “Давай, може, зустрінемося”. Вона пише: “Давай, бо я завтра вже їду на схід”. Я написав їй у відповідь: “А давай, я з тобою поїду!” Але мені так легко не вийшло, треба було пройти вишкіл. Вже за два місяці я був на війні.
Я пішов спочатку в мобілізаційний центр на Великій Житомирській, потім мені призначили співбесіду, потім пройшов деякий час, коли вже забирали всіх, і потім повезли на “Десну”. Два місяці. Моя посада – кулеметник. Якщо на позиції кулемет – значить, кулеметник, якщо гранатомет – значить, гранатометник!
Був перший день у Десні. Комбат “Десни” “Беркут” викликав до себе, ми анкети заповнювали – я не пам’ятаю, які там були питання. І треба було обов’язково назвати свій позивний. Я назвав якийсь один – він каже: “Таких уже є 30!”. Називаю другий – він каже: “Таких є 40!”. Називаю третій – він каже: “Таких є 50!”. А я коли їхав у Десну, в мене був невеличкий наплічник. Там була книга – точно не пам’ятаю, що за книга, але щось про життя й Італію, я її довго читав, потім прочитав, все таки. А ще термуха і гель для накручування вусів. І все, більше нічого! І я сидів, накручував вуса, й подумав: а давай, я буду “Далі”! О, Далі – добре!
Максим Кривцов.
На Десні постійно всі приїздили і розказували щось таке про війну, чого там не було від слова “взагалі”! І ти уявляв, що це якісь неймовірні вилазки, постійні бої… і мені наснився сон, що в нас перший виїзд, ми їдемо в машині і тут хоп – обірвано, і ми вже за якоюсь будкою. Навпроти нас “зеленка”, десь метрів 300. І там стріляють по нас, ми стріляємо по них – постійно, кулі свистять – тижч-тижч-тижч – виглядає страшно, ти визираєш і стріляєш… і, хоча “зеленка” метрів за 300, до мене прилітає “ефка” (граната Ф-1). Хочу відстрибнути, але тут чувак стоїть, я не можу. Я такий: “Еееей!..” Тут я розумію, що минуло дві-три секунди, і зараз все, типу, хана, я помру. Я стрибаю – і прокидаюся. Я розумію, що стрибнув із другого поверху ліжка. Впав на тумбу, нормально побив спину, хоча нічого не зламав. У мене таке буває – коли кричиш уві сні, а потім прокидаєшся від того, що кричиш насправді…
От навесні, коли був карантин, я десь місяці півтора провів практично сам у Хотові, виходячи тільки інколи в магазин. І мені наснилося, що я б’юся з якимсь ворогом і маю вдарити його з усієї сили. І я прокидаюся – від того, що з усієї сили вдарив подушку! А якби там хтось був?..
Ми приїхали на позицію 8 січня 2015 року, в нас була нова рота, ми вперше заїхали в Піски. Служив у “Чорного” в батальйоні, і спочатку “Гатило” був командиром. Потім – “Івіч” (він же – Дмитро Вербич, автор згаданої “Точки неповернення” – “Н”). В нас було там чи дві, чи три позиції. І дуже холодно. Там, де ми відпочивали в підвалі – не де була позиція, а всередині села – там +2 було. Пам’ятаю, що в нас ротації тоді були по два тижні: два тижні там, два тижні на базі. Я носив чотири пари шкарпеток і, напевне, один раз за ротацію тільки знімав! (усміхається). Холодно було настільки!
Максим Кривцов. Фото: Олена Максименко
Розуміння війни з’явилося одразу після того, як приїхав туди. А тоді було дуже багато всього, постійно треба було щось робити, все нове. Нове місце, де взагалі не їздять машини, ну і неспокійне село. Це все постійно треба було осмислювати, але ти не осмислював, ти просто робив – на осмислення тоді просто не було ресурсу. І можливостей. Тоді це здавалося нормальним, що щось вибухало кожні кілька хвилин.
Я прочитав не всю книжку Вербича. Сів, за раз прочитав сторінок 70, і потім поки не читав. Хоча мені цікаво, але якось… ти ті всі речі знаєш, не хочеться в них знову занурюватися – напевно, якісь бар’єри є. Хоча, коли читав, порівнював це, наче зібрався з компанією друзів, із якими давно не бачилися, сіли за столом і обговорюємо минуле.
Найважче… (довго мовчить) Мені спочатку було важко морально, тому що я батькам не казав, де я – вони переживають, у мами проблеми з серцем. І для них я “працював у Києві”. А за ці два тижні я, здається, тільки раз зміг подзвонити, і то, обірвав зв’язок, тому що щось вибухнуло дуже близько. Тоді не було можливості просто тихо поговорити десь. По-перше, мало де був зв’язок, а по-друге, зв’язок був на позиції, і там не виходило поговорити.
Був у Пісках до весни, потім під Авдіївкою ми були, під мостом, і потім іще з Нацгвардією був кілька місяців на “Світлодарці”, на “передку”, і місяць на Верхньоторецькому. І ще багато-багато часу в Нацгвардії на “другій лінії”, в Маріупольському аеропорту, в Піонерському – за Широкиним – багато де, коротше.
Максим Кривцов. Фото: Олена Максименко
Пішов у Нацгвардію на три роки – мені захотілося спробувати. Там формувалася нова бригада, казали, що там класно. Мені уявлялися постійні тренування, якийсь розвиток. Здавалося, там не буде цього тупняку, коли ти не знаєш, чи будеш ти кудись далі їхати, чи не будеш… Типу, є контракт, є якась певність. І знайомі ішли…
Все було не так, як уявлялося, але я не шкодую. Хоча під час контракту, мабуть, багато разів думав: блін, оце підписав… Але в цілому – ні, не шкодую. Це все одно дуже класний досвід – бути в армії, побачити все зсередини. Спочатку числився просто як стрілець. А потім, коли ми поїхали на передову, я зрозумів, що ліпше бути кулеметником – тебе постійно беруть на позицію, тобі постійно роботу дають, ти не тупиш із тим автоматом. І я попросив кулемета, записав його на себе. А всі не хотіли брати кулемет, бо його важко постійно тягати. Без проблем помінявся…
Запам’ятовуються гарно запахи, запам’ятовується температура, силуети будинків… Зараз я винаймаю житло в Хотові, і коли навесні ти виходиш в туалет, ще досі здається, що виходиш у Пісках. Десь там глибоко-глибоко. Коли там теж пахнуть комини цим димом, коли холодно, і коли бачиш далеко якісь там будинки сільські.
Півтора року тому в мене закінчився контракт. Я вирішив його не підписувати вдруге.
А потім пошкодував – бо моя бригада поїхала “на передок” на рік, практично.
Коли закінчив контракт, поїхав додому – думав, тиждень-два, максимум місяць відпочину і піду десь роботу шукати. Але коли приїхав, несподівані сімейні обставини затримали в Рівному – якийсь такий був час… Аж до літа, коли там почав на виборах із “Гатилом” працювати.
Читайте також:
“Роботине – наше Берестечко”: що тепер, коли ми виснажені, втратили ініціативу, а попереду важка зима, – Дмитро Вербич
Потім я пісню написав, “Жовтий скотч”. Є збірка поезій військових і волонтерів “Там, де вдома”. Типу реабілітація військових творчістю – але ні, я в це не вірю (сміється). Ну, але там є мої вірші теж, вірші Валерія Пузіка, інших… Ще до війни я подавався на всякі там конкурси, в якихось щось здобував, брав участь у Підкамені, на літературній сцені фестивалю “Бандерштат” у 2013-му.
З Пузіком разом ми були на літературній школі в Карпатах у 2012. Також там був Дмитро Лінько, який потім став командиром батальйону “Свята Марія”. І ще дівчина, яка потім була активною волонтеркою, її чоловік був на війні, служив десь у “десантурі”. Наступного року Валерій Пузік організував невеличкий фестиваль у Кам’янці-Подільському. Була класна туса, але мало людей прийшло, хоча Валерій організував все прикольно. І там ми познайомилися з Катею Приймак. Ще була “Атеїстка” (парамедикиня добровольчого медбату “Госпітальєри”, потім також активістка “Жіночого ветеранського руху” – “Н”). А потім за рік ми здибалися на базі ДУКу…
Максим Кривцов. Фото: Олена Максименко
Війна точно зробила мене спокійнішим. Можливо, невмотивованим до багато чого. Байдужим до багатьох дрібниць, через які люди переймаються. У мене улюблене слово – “не переймайся”. Не знаю… Ще вона зробила мене все-таки більш рішучим і відповідальним. Типу, взявся за щось – треба бути відповідальним: як не за своє життя, то за справу, в яку ув’язався.
Мені сподобалося працювати з дітьми – цього року працював із ними на таборі “Строкаті єноти”. Можливо, я би щось міг фотографувати. Можливо, писати. Я хотів би писати якісь, можливо, кіносценарії, або якщо не сценарії, то якісь філософські діалоги до кіносценаріїв, чи монологи, де автор наприкінці щось говорить, і всі пускають слізку…
Ще, можливо, спробую продавати одяг. Ми ще влітку таке робили – я розмальовував для “Єнотів”, набивав їхні логотипчики. В мене є така штука, що можна робити різні логотипи або аплікації, або одноколірні написи чи принти. Думаю, що я міг би почати набивати написи.
Є спільні знаменники для суспільства – це боротьба з ворогом. Із зовнішнім. Але завжди і внутрішній чомусь знаходиться… Хоча виходить, що ми самі собі його обираємо – кожні вибори ходимо обирати внутрішнього ворога, з ким боротися. І постійно об’єднуємося на якихось “двіжах”. Треба, щоб більше і більше різних нормальних людей, які пройшли війну, волонтерів, ішли до влади. До якихось, можливо, локальних, міських рад, а потім переходили ще кудись. І, можливо, тоді щось потрошку і зміниться. Не впевнений, що пішов би сам – я уявлення не маю, що це за робота! Але точно міг би комусь допомагати – комусь, у когось вірю. Працювати з кимось, кому довіряю.
Фото Максима Кривцова (гортайте)
Є вистава “Сталкер” із Ірмою Вітовською – про сім’ю, яка жила в Чорнобильській зоні. Бабуся, її донька і онук. І вони не виїхали, коли всі виїжджали. Вони лишилися, єдиний зв’язок зі світом – це дільничний, який приходить до них. І вони водять себе цими ментальними колами, по цій зоні – ментальній зоні, насправді. І це про наше суспільство – ми самі так і ходимо…
Важливо змінювати локально себе постійно. Змінювати те, що ти можеш змінити навколо. Наприклад, я вегетаріанець. І мені кажуть: “Ну і що, що ти один не їси м’яса, якщо мільйони людей їдять. Менше тварин не вб’ють, якщо ти не купиш курку!” Але я не можу відповідати за всіх, я можу відповідати за себе. Ну і все. Так само, як і ця штука з виборами, коли ти обираєш… от, наприклад, зараз вибори мера Києва. І люди можливо хотіли би вибрати Притулу, бо це якийсь “свіжіший” варіант. Але будуть обирати між Кличком і Пальчевським, і голосуватимуть за Кличка, щоб не виграв Пальчевський, бо це більше зло. І таким чином, не даватимуть шансів Притулі.
Я думаю, що треба від цього відхрещуватися – від того, щоб обирати менше зло. І обирати те, у що ти дійсно віриш.
Фото: Олена Максименко
Читайте також:
“Обовʼязково візьмемо Луганськ. У мене там дім на околиці”. Загинув артрозвідник Юра з “Азову”, який давав інтерв’ю “Новинарні”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
