Про безпеку та (без)відповідальність: чому життєво необхідно запровадити градацію ступенів ракетної тривоги

Максим Стріха
доктор фізико-математичних наук, професор

Вранці 29 грудня відбулася перша після тривалої перерви масована ракетна атака ворога по українських містах. За офіційними повідомленнями, зі 158 запущених об’єктів наша ППО збила 114. Отже, 44 таки долетіли і вразили визначені орками цілі.

Переважно це смертоносне число складалося з балістичних ракет, запущених про прифронтовах містах. Але і в Києві дуже добра за світовими мірками система ППО не змогла впоратися цього разу на 100% через надто велику кількість одночасних повітряних цілей.

Перші офіційні повідомлення про втрати й руйнування звучали коли й не заспокійливо, то не надто трагічно, як на воєнний час: «уламками пошкоджено складські приміщення в Подільському та Шевченківському районах, виникли пожежі, які вже локалізовано». Але коли наступного ранку оголошене число жертв сягнуло 16, стало ясно, що насправді сталося щось значно страшніше. 

Сьогодні, коли офіційна фінальна цифра виявилася удвічі вищою, і в медіа потрапили історії декого із загиблих (особливо вражає трагедійною приреченістю розповідь про 27-річну спортсменку Вікторію Колобову, яка за шість днів перед тим узяла шлюб, та про її маму Людмилу, що й привела дочку на фатальне підприємство, де вони обидві загинули разом), усім стало зрозуміло: удару завдано по цеху великого виробництва, де на той час перебувало багато працівників.

Після оголошення тривоги був час для того, аби вивести цих людей у безпечне місце. Але чомусь цього не було зроблено. І це ще раз гостро поставило питання про ефективність нашої системи цивільної оборони, яка, маючи схильність перестраховуватися (і завдавати усім чимало проблем тоді, коли рівень небезпеки не є аж надто високим), виявилася недієвою там, де справді потрібно терміново подбати про виживання людей в умовах крайньої небезпеки.

Склад компанії “Дніпро-М” після ракетного удару військ РФ, Київ, 29 грудня 2023 року. Фото: Дніпро-М/Facebook

Мені вже доводилося писати в «Новинарні» на цю тему, коли 1 червня торік на Лівому березі під час удару балістикою загинули троє киян. Вони надто відповідально поставилися до заклику «негайно прослідувати до укриттів» і потрапили під уламки збитої ракети якраз перед дверима укриття, що виявилося зачиненим. Причому навколишні будинки від удару суттєво не постраждали, і там ніхто не загинув. 

Стаття отримала розголос, навіть дехто з офіційних осіб визнав, що в таких ситуаціях, коли час підльоту обраховується хвилинами, розумніше лишатися вдома і дотримуватися правила «двох стін». Але ніяких змін у систему оповіщення та рекомендацій внесено не було. В усіх випадках всім без винятку з оголошенням тривоги рекомендується «терміново прослідувати до укриттів цивільного захисту».

А восени, коли росіяни за наказом путіна почали активно патрулювати МіГами-31 (носіями «кинджалів») Чорне море, гіпотетична загроза пуску лише однієї ракети за інструкціями системи цивільного захисту наказує зупинитися всій Україні, включно з тиловими регіонами, куди ризик прильоту цієї ракети насправді мінімальний. 

У столиці старанно зупиняється весь наземний комунальний транспорт включно з наземними ділянками метро (маршрутки продовжують ходити – бо людям однак треба кудись терміново дістатися, і поліція зараз на це дивиться крізь пальці), зачиняються для відвідувачів державні та муніципальні установи (а розташовані поруч приватні зараз уже майже всі тривогу ігнорують – бо жити й обслуговувати людей однак якось треба, і на це теж дивляться крізь пальці).

Ці багатогодинні паузи в житті міста відбуваються регулярно. Не подіяли численні петиції киян з проханням не влаштовувати 2-3 годинного транспортного колапсу, коли весь Лівий берег, а тепер, після аварії на метро, вже й Теремки перетворюються на окремі «планети», майже відрізані від середмістя.

І навіть суворий наказ президента Зеленського щось у цьому порядку змінити теж не подіяв – надто сильною виявилася колективна (без)відповідальність тих, хто ухвалює конкретні рішення. 

А водночас, як показали трагічні події 29 грудня, на справжню небезпеку підльоту десятків ворожих крилатих ракет на одному окремо взятому київському «складському приміщенні» як слід не зреагували, і десятки людей з-під потенційного удару не вивели.

Спробую поміркувати,

чому так відбувається і що варто робити

Відразу зроблю застереження: ці міркування стосуються саме Києва – тилового і достатньо добре захищеного з одного боку, і загроженого під час усіх повітряних ударів уже в силу свого столичного статусу – з другого. 

Зовсім іншою є ситуація в прифронтовому Херсоні, вразливому для ударів артилерії, та в Харкові, беззахисному проти прильотів С-300. Ще інакшою вона є у Львові, який теж стає ціллю підступних ворожих ударів, але, на щастя, значно рідше порівняно з Києвом, та в Ужгороді, який (теж на щастя) в силу близькості до кордону ЄС та НАТО об’єктом жодної атаки досі не був.

Іншою є навіть ситуація в київських ближчих передмістях, куди під час відбиття атак особливо інтенсивно падають уламки збитих ворожих ракет та «шахедів». Тож повторюся – йтиметься лише про одне, але надзвичайно важливе з погляду всієї України столичне місто Київ.

Почну з констатації: очевидно нездійсненна рекомендація за кожної тривоги всім без винятку спускатися в укриття цивільного захисту (нездійсненна бодай тому, що місць у цих укриттях, включно з метро, вистачило б лише на малу частину киян) призводить, лагідно кажучи, до несерйозного ставлення до вимог цивільного захисту взагалі. Та й не можна під час війни, яка, можливо, триватиме ще роками, зупиняти все життя понад тримільйонної столиці за кожного польоту російського МіГа (що вкотре відбувалося впродовж понад двох годин саме тоді, коли автор писав цю статтю – і без жодних запусків ракет).

Подібну проблему зразу виявили англійці під час Другої світової, коли тривала героїчна «битва за Британію» (про це розповідає Вінстон Черчіль у його виданих вже й українською «Спогадах»).

Коли лондонці дисципліновано спустилися в укриття, а німецькі бомбардувальники не прилетіли, вже на наступний день було вироблено новий порядок, що включав два рівні небезпеки:

• оповіщення про можливу загрозу (бомбардувальників ще немає, але вони можуть з’явитися впродовж певного часу; отже, можна далі робити свої справи, але треба бути готовими, в разі погіршення ситуації, швидко діяти відповідно до визначених алгоритмів);
• оповіщення про реальну загрозу (коли ворожі бомбардувальники точно невдовзі з’являться, і треба невідкладно вирушати до укриттів).

Очевидно, в Києві, де навіть час підльоту балістики становить кілька хвилин, а не секунд, як у Харкові, а крилатих ракет – взагалі десятки хвилин, підняття в повітря ворожих літаків, але без зафіксованих пусків ракет мусить означати тільки можливу загрозу – і транспорт за таких умов повинен продовжувати ходити, а установи – функціонувати. 

Реальна загроза повинна оголошуватися тоді, коли ракети безсумнівно входять у повітряний простір України і потенційно реально загрожують столиці в рамках певного визначеного часового (наприклад, менш як 30-хвилинного) інтервалу. Тоді вже справді треба зупиняти транспорт і евакуювати людей із підприємств та установ до укриттів.

Відразу виникає питання – з яких підприємств та установ? Адже для всіх місця в укриттях точно не вистачить. 

Відповідь на це запитання ніколи не може бути однозначною і вичерпною. Але досвід останніх обстрілів показує: росіяни зараз б’ють у першу чергу по об’єктах, пов’язаних хоч якоюсь мірою з обороноздатністю держави (2 січня в Києві було зруйновано навіть фабрику військового одягу, але люди вціліли, бо їх вчасно вивели в укриття).

Склад компанії “Дніпро-М” після ракетного удару військ РФ, Київ, 29 грудня 2023 року. Фото: Дніпро-М/Facebook

Отже, їх ця вимога і повинна стосуватися в першу чергу. 

Напевно, слід також евакуювати до укриттів освітні заклади (і в умовах частих тривог дистанційна освіта може бути ефективнішою від імітації очної – з постійними перебіжками до підвалу чи до найближчої станції метро та з тривалими відсиджуваннями там). Напевно, евакуювати слід і лікувальні заклади теж, принаймні ті, де проходять лікування й реабілітацію військові. Певно, й Верховній Раді не варто продовжувати засідання умовах масованої ракетної атаки.

Але, виходячи з дотеперішньої статистики влучань і потерпілих, вважаю, що за сьогоднішніх реалій більшості киян (особливо в будинках, віддалених від локацій, що можуть стати першочерговою ціллю атак) розумніше пересидіти атаку вдома, дотримуючись правила «двох стін». Це якщо в самому будинку немає облаштованого й легкодосяжного укриття в підвалі, яким варто скористатися насамперед мешканцям верхніх поверхів сучасних багатоповерхівок.

Зрозуміло, що при цьому однак залишається ризик: ризик близького вибуху, ризик падіння уламків, і навіть ризик прямого влучання, коли й пристосоване не надто надійне укриття теж не захистить. 

І тут треба оцінювати співвідношення ризиків для різних ситуацій: ризик прямого влучання ракети що в будинку, що на вулиці – однаковий. І порівняно невеликий, але якщо таке станеться – шансів вижити вже фактично не буде. А при падінні уламків і близькому вибуху значно більше шансів уціліти саме під дахом (особливо – дотримуючись правила «двох стін»).

Тож безоглядно бігти до укриття, особливо – при атаці балістикою, точно не варто: можна саме потрапити під падіння уламків. Як це й сталося з трьома загиблими киянами 1 червня торік. 

Але водночас потрібно й пам’ятати: імовірністний прогноз діє на масиві великих чисел. Для кожної окремої людини може реалізуватися навіть дуже мала ймовірність несприятливої для неї події. Такі реалії – ми всі живемо в дуже жорстокий час.

Тож в умовах війни, напевно,

потрібно ухвалювати рішення щодо цивільного захисту, саме виходячи з концепції прийнятного рівня безпеки/небезпеки. 

Спробую популярно пояснити, про що йдеться.

Фактично й до війни кожен із нас знав, що, виходячи на вулицю, він певною мірою ризикує: на перехресті його може збити «мажор» під наркотою, з даху – впасти бурулька тощо. Але низький рівень цієї небезпеки (умовно, один несприятливий результат на мільйон сприятливих) ми вважали за прийнятний, і почуття страху не спонукало нас сидіти весь час удома (хоч час від часу ми й співчували жертвам трагічних випадків, прочитавши відповідні повідомлення в ЗМІ).

Зрозуміло, що в умовах війни рівень прийнятної безпеки (для всіх!) неминуче знижується, а небезпеки – підвищується. Ми повинні домовитися, що тепер комфортними умовами ми вважаємо співвідношення в один несприятливий результат вже не до мільйона (як за мирних часів), а до, умовно кажучи, тисячі сприятливих.

Для порівняння, нагадаю: якихось чотири роки тому, на першій хвилі пандемії ковіду, шанси померти, захворівши, були на понад порядок вищі. 

Бо, інакше, далі прагнучи абсолютної безпеки (один несприятливий випадок на мільйон сприятливих), ми повинні будемо весь час просидіти в підвалі. І швидше загинемо від набутої там хронічної застуди, чи захиріємо врешті-решт від браку сонця. До того ж, сидячи весь час у підвалі, функціонування держави й відсіч ворогові ми точно не забезпечимо.

Тож саме зважуючи на реальний рівень допустимої загрози, слід вирішувати, що робити в кожній конкретній ситуації. Як на мене, поява одного МіГ-31 у повітряному просторі Росії чи над Чорним морем (з потенційним шансом пуску однієї ракети «Кинджал» в якусь одну точку на всій підконтрольній території України) точно не є підставою зупиняти в Києві громадський транспорт, зачиняти установи чи переривати театральні вистави.

А ось масована ракетна атака на місто – точно підстава зупинити все і вивести в укриття принаймні працівників усіх причетних до оборони держави підприємств – щоб не повторилася трагедія 29 грудня. А всім іншим, хто це може – варто як мінімум перейти до закритих капітальних приміщень, і в жодному разі не прогулюватися без мети просто неба.

І ще раз про трагедію, через яку Київ зустрів новий рік у жалобі. Розумію, що в умовах воєнного часу є сфери, де нерозумно і безвідповідально вимагати гласності й відкритості. І все ж сподіваюся, що вже відбувається розслідування, і за його результатами буде покарано тих, хто не зробив усього належного для того, щоб уникнути такої кількості жертв. А головне – що буде зроблено правильні висновки на майбутнє.

Читайте також:
Тепер Повітряні сили повідомляють не просто про тривогу, а і про тип ворожих ракет та їхній курс