автор: Марина Ткачук
фото надані героєм матеріалу
Спротив більшості молодих харківських патріотів на початку великої війни виглядав як гримуча суміш божевілля і відваги: у них не було амуніції, належної зброї і бойового досвіду.
“Хлопці у самих джинсах і кросівках почали свій військовий шлях, стали на захист Харкова і не допустили, щоб росіяни його захопили”, – каже “Повстанець”, командир штурмової групи спецпідрозділу “Кракен”. Але саме вони – небайдужі хлопці з харківських вулиць – згодом і стануть кістяком майбутнього знаменитого спецпідрозділу.
“Кракен”, названий на честь міфічного гігантського чудовиська, що несе смерть ворогам, офіційно був сформований футбольними ультрас та цивільними добровольцями, ветеранами полку “Азов” і офіцерами ГУР МОУ в березні 2022 року в Харкові. Мине півтора року, і очільник Головного управління розвідки Кирило Буданов, якому підпорядковується “Кракен”, скаже, що тепер це “один із найбільш боєздатних підрозділів в Україні.
Починаючи з березня і по жовтень 2022 року за участю хлопців і дівчат із “Кракена” було звільнено більшість населених пунктів Харківщини: Вільхівку, Лісне, Руську Лозову, Балаклію та інші. Підрозділ брав участь у боях за сам Харків та його околиці, виконував операції біля Соледару та Бахмуті на Донеччині.
“Усьому, що вмію як офіцер, я навчився тут, у “Кракені”. Із військового інженера перекваліфікувався у штурмовика”, – каже Повстанець. Через специфіку служби він не називає свого імені та не показує обличчя. І відтепер служба молодого офіцера – це штурмові та розвідувально-диверсійні операції в складі підрозділу.
Через специфіку роботи “Повстанець” не може показувати свого обличчя
Уже 10 зі своїх 24 років Повстанець має стосунок до української армії. Чемпіон України та світу з бойового двоборства, майстер спорту з рукопашного бою, він мріяв про кар’єру військового змалку. Не останню роль у цьому відіграла героїчна історія діда.
“Він був воїном УПА. За що відбув у Казахстані, в Караганді, 15 років ув’язнення”, – розповідає хлопець.
На честь свого діда, якого він ніколи не бачив, командир тепер і носить позивний Повстанець.
“Я змалку захоплювався історією УПА, дід для мене був кумиром, – ділиться воїн. – І тому хотів, щоб щось мене пов’язувало з ним, з його героїчною боротьбою, яку тепер продовжує моє покоління. Я знаю, що він мене зараз оберігає і завжди поруч зі мною. Це додає мені бойового духу”.
Свою військову кар’єру майбутній розвідник почав після 8-го класу, коли пішов навчатися у Волинський обласний ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв небесної сотні. Сам обрав навчальний заклад, пройшов відбір.
Там саме набирали спортивну роту, і хлопець, який уже мав багато нагород регіонального та всеукраїнського рівня, легко вступив. Далі буде навчання у Харківському національному університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба, контрактна служба в ЗСУ в ролі інструктора з бойової армійської системи.
І повномасштабне вторгнення Росії, яке застало Повстанця у Харкові за чотири місяці до отримання диплому магістра.
У перші ж дні, коли почалися активні бойові дії у передмісті, курсантів відправили на позиції для оборони міста.
“Це були Північна Салтівка, Індустріальний район, околиці міста та дороги, що ведуть до нього. Отак розпочався мій бойовий шлях в Харкові, – розповідає Повстанець. – Було дуже важко, бо комунікації між підрозділами, які брали участь в обороні Харкова, практично не було.
Наші сили ППО противник вивів з ладу в перші ж дні, і ракетні удари по місту не вщухали. Ми саме були на позиціях у багатоповерхівці. І коли над нами пролетіли реактивні літаки, почалися ракетно-бомбові удари по місту, у нашій будівлі повиносило вікна, а нас закидало шафами, я подумав: ну все, отут ми зараз і залишимося.
Але це був тільки початок”.
Зруйнована росіянами 16-поверхівка на вулиці Ужвій. Північна Салтівка, Харків. Фото: Ганна Цьомик / “Суспільне Харків”
З’явилися перші російські полонені.
“Досить смішно було знаходити у них дорожні карти 1980-х років, де, наприклад, Північної Салтівки у Харкові взагалі не існувало – саме лише поле”, – пригадує хлопець.
Після того, як росіян відкинули від Харкова, Повстанець за розподілом потрапив на службу в 164-ту радіотехнічну Слобідську бригаду Повітряних сил ЗСУ.
“Мій підрозділ базувався на Херсонському напрямку. І той факт, що зараз я у відносній безпеці, а мої побратими та друзі на Харківщині “рубаються” і вже проводять перші контрнаступальні операції, дуже мене гнітив, – пригадує він. – Оскільки я займався спортом, то мав дуже багато знайомих у Харкові серед спортсменів. Під час навчання познайомився там із хлопцями, фанатами харківського “Металіста”. Ми ходили разом на футбол, на спільні тренування.
Ці хлопці фактично й стали кістяком майбутнього “Кракена”. Я зрозумів, що хочу бути саме там, з ними. Бо вони стали для мене як друга сім’я”.
Після залагодження формальностей із переведенням Повстанець повернувся до Харкова. А тим часом підрозділ розпочав свої перші контрнаступальні операції на Харківщині й звільнення регіону від окупантів.
Саме під час них “Кракен” себе зарекомендував як повноцінний бойовий підрозділ. Хоча хлопцям було зовсім непереливки.
“Усе основне озброєння “Кракена” у перший час було трофейним. Це все те, що ми здобули під час боїв із окупантами. Починаючи від стрілецької зброї, мін, боєприпасів. артилерійських гаубиць і закінчуючи бронетехнікою і танками, – каже Повстанець. – У перші дні звільнення Харківщини у “Кракена” з’явилася російська броньована машина типу “Тигра” – це було найтяжче озброєння на той час.
І навіть на свій перший штурм (це була Вільхівка) хлопці їхали мало не з голими руками, в кросівках. Це була досить кумедна картина:
попереду їхав цей броньований “Тигр” російський, а за ним – колона автівок: “славути”, “ланоси”, “жигулі” – чого тільки там не було.
Переконаний, що окупанти не розуміли, що відбувається. Може, й думали, що це їдуть “свої”. Ну бо важко таке уявити, що в колоні з цивільних машин їдуть бійці штурмувати і відбивати свої території”.
Тепер “Кракен” виконує найскладніші розвідувально-диверсійні операції, і завдяки постійному розвитку підрозділ розширився до розмірів полку.
“У нас є своя аеророзвідка, розвідка, танки, – каже Повстанець. – Хтось бачив себе у штурмових підрозділах “Кракена”, хтось – в артилерії чи мінометниках. Усі можливості для розвитку є.
За час перебування в “Кракені” я виріс на три голови вище, ніж за п’ять років навчання у військовому виші. І це, якщо чесно, не дуже радує.
Бо отримавши вищу військову освіту, сьогодні ти можеш бути командиром радіотехнічного вузла або командиром бойової машини, а завтра тебе можуть перекинути командиром піхотного взводу. А відповідної військової підготовки ти не маєш.
Ми, навчаючись в університеті, їздили на полігон і відстрілювали по 14 патронів, а потім доводилося шукати й здавати під звітність гільзи. Ви вчитеся на бойового офіцера, а насправді лише копаєте окопи під лінієчку. Це ненормально.
Звичайно, за ці роки навчання було багато й хороших, позитивних моментів, кваліфікованих викладачів. Але я сподіваюся, що нашу систему військової освіти змінять, і навчання, які проводилися за зразком совкових стандартів та підручників, відійдуть у минуле. Бо все це геть не працює у бойових умовах.
Бійці спецпідрозділу “Кракен”
У “Кракені” я навчився всього! Це підрозділ, який рівняється на найкращі бойові підрозділи США та НАТО. Вогнева й інженерна підготовка (саперна справа), тактика малих груп, тактична медицина, робота на БПЛА – постійно є якийсь розвиток.
Стабільно двічі на день ми маємо тренування, у яких ми відпрацьовуємо штурми та зачистки траншей і ліній окопів, будівель, десантування з техніки, рейдові та засадні дії. Оскільки ми – спеціальна штурмова рота, зазвичай нам доводиться виконувати нічні завдання. Тож ми щодня вдосконалюємо свої вміння”.
Читайте також:
“Дуже хочу визволити рідний Токмак. І знищити тамтешніх зрадників”. Велика історія Андрія “Хрома”, розвідника Вовків Да Вінчі
Його перша бойова задача у ворожому тилу була взимку.
“Працювали ми на Бахмутському напрямку. Це був майже повністю окупований Соледар, – розповідає військовий. – Нам поставили завдання здійснити вогневий наліт на пункт управління противника.
Операція – складна, адже відбувалася вночі. А ще було дуже холодно – 15 градусів морозу. Ми підійшли на максимально допустиму дистанцію до противника, почали штурмові дії.
Оскільки це був добре укріплений район окупантів, у нас зав’язався важкий стрілецький бій, який тривав близько трьох годин. Увесь цей час нам доводилося лежати просто в городі. Росіяни використовували великокаліберні кулемети, покриваючи нас щільним стрілецьким вогнем. І ми були практично ізольовані, не могли здійснити необхідні маневри.
Чимало наших побратимів зазнали поранень. Ми евакуйовували хлопців, потім поверталися назад. Але попри складні обставини, задачу ми виконали – знищили командний пункт.
Противник був переконаний, що відбувається масштабний фланговий прорив, і тому був змушений перекинути свої сили та засоби в район проведення нашої операції з тих напрямків, де нашим хлопцям було особливо важко. Ми виграли час, тому що ворог не очікував нічних штурмових дій із нашого боку. Але ми завжди приходимо туди, де нас не очікують. А ніч – це наша стихія.
“Ніч – наша стихія”
Це був, напевно, один з найважчих виходів, у яких я брав участь. І повернулися, на жаль, не всі: у ту ніч ми втратили побратима – загинув Кирило з позивним “Баян”, йому був 21 рік. Він проявив себе героїчно: під час бою, під щільним вогнем противника, здійснив захід у фланг кулеметного розрахунку, який перебував у будинку, і знищив його самотужки. Але від ворожої кулі Кирило загинув”.
Під час таких операцій, каже Повстанець, він максимально зосереджений і сконцентрований на завданні. Що справді важко – то це останні хвилини перед початком операції.
“Перед самим штурмом ти розумієш: ось ми зараз сидимо з хлопцями (а це сім’я, яка завжди підтримує, завжди допоможе!), дивимося одне одному очі, часом жартуємо, сміємося, підбадьорюємо один одного, чекаючи команди. І ніхто не дає жодного приводу для хвилювань – ми вмотивовані та зосереджені на справі. Але всі ми розуміємо, що з цього завдання, ймовірно, повернуться не всі.
І це морально дуже важко. Адже ми всі друзі: проводимо весь час разом і поза службою. Це люди, якими я довіряю на всі 100%. Наш підрозділ – це справжнє ком’юніті”.
Про свою спеціальну штурмову роту “Повстанець” говорить із повагою: у неї непросто потрапити.
“Наш підрозділ – це справжнє ком’юніті”
“Більшість бійців – це футбольні ультрас із різних міст, які фанатіли від різних футбольних клубів. Професійні спортсмени, які представляли Україну на світовій арені. Багато хто знав одне одного ще до війни, зустрічаючись на змаганнях, на футбольних бійках.
Для того, щоб потрапити до нас в роту, за тебе має хтось зі “своїх” поручитися і надати рекомендацію. Бо кожен з нас знає, для чого сюди прийшов. Знає, що буде битися до останнього окупанта на нашій території. Випадкових людей тут немає”.
Читайте також:
“Якби наступ почався на добу пізніше, мабуть, Харків ми втратили б”: інтерв’ю нацгвардійця-штурмовика Бафа про бої на Слобожанщині
На закиди про “Кракен” як про підрозділ ультраправих та суцільних хуліганів Повстанець реагує стримано: каже, російську пропаганду ніхто не скасовував.
“Ультрас були завжди некомфортні навіть для нашої держави, для проросійськи налаштованих представників влади (а таких у Харкові вистачало завжди). Коли всім закривали роти, ультраси лишалися тими, хто ніколи не мовчали.
Люди, які обороняли Харків під час Майдану, відбивали його від “тітушок” із Бєлгородської області РФ, Донецька, Луганська, які хотіли й тут захопити облдержадміністрацію. Це хлопці, які йшли завжди у перших рядах, обороняли місто, аби воно не стало проросійським ще у 2014 році, йшли добровольцями в АТО.
Для юнаків і дівчат, які зараз воюють у складі підрозділу, ще до повномасштабної війни хлопці з нашого колективу організували вишколи, викладали тактику, стрілецьку підготовку. Говорили, що Росія – ніякий не друг нам. Яких ще потрібно доказів щодо намірів цих людей, якщо вони довели їх у боях за свою державу?”
Повстанець, який виріс у Рівному, не приховує, що перший час Харків йому й справді здавався негостинним:
“Раніше, коли я розмовляв українською в магазині, міг почути: я вас не розумію, повторіть, чого хочете. Або, наприклад, коли знайомишся з дівчиною, а вона тебе питає: а ти що, з села приїхав? Чому українською говориш? Звісно, це обурювало й дивувало. Але люди виросли в такому середовищі.
Для них з дитинства існувало лише російське телебачення. Вони їздили в Росію на заробітки, як мешканці західної України в Польщу. Думка про те, що росіяни – брати, була звичною.
Але харків’яни, за моїм спостереженням, не були якимись затятими “сепарами”. Швидше, нейтральними: їм було байдуже з ким, аби добре.
Та коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, знищила пів Харкова, цілі житлові масиви зрівняла з землею, усе змінилося.
Мене здивувало, як харків’яни об’єдналися та чинили активний спротив росіянам: у кожному дворі на окупантів чекало пекло – місцеві мешканці активно долучалися до лав ТрО, колотили “коктейлі Молотова”.
Бабусі, які раніше молилися на Радянський Союз, привозили нам їжу на позиції і казали: хлопці, дякуємо, що ви нас захищаєте!
На Північній Салтівці, де ми базувалися, люди масово віддавали нам ключі від своїх квартир і машин, казали: користуйтеся всім, що вам потрібно!
Робили все, щоб відбити навалу росіян. Може, це і погано звучить, але саме війна зробила із “нейтральних” харків’ян українських патріотів та захисників”.
Читайте також:
“Моя мова – моя броня”. 5 історій воїнів, що перейшли на українську
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
