автор: Марина Довженко
фото надані Катериною Єгорушкіною
Катерина Єгорушкіна – письменниця, казкотерапевтка. На власному досвіді вона переконалася, що слова лікують, й історії, які ми розповідаємо і які ми чуємо, можуть впливати на наш емоційний і психологічний стан, особливо зараз, в часі війни.
“Новинарня” поговорила з Катериною про те, як подавати дітям непросту інформацію про гіркі сторінки історії й про те, що зараз відбувається в Україні, та як допомагати їм проживати травматичні події.
– Чимало батьків уникають говорити з дітьми на непрості теми – про війну, голод, втрати, страх. Чи замовчування не є нечесністю по відношенню до дитини чи це те, що може її вберегти?
– Непроговорені травматичні події мають на нас сильніший вплив, ніж проговорені. Багато дітей та дорослих страждають через цю нездатність поговорити, через брак слів, нерозділений емоційний досвід, самотність. Як наслідок – ніжні жахіття, підвищена загальна тривожність чи агресивність, загострення страхів темряви, вогню, страху лишатися наодинці у приміщенні тощо.
Окрім того, діти у таких випадках можуть перебирати на себе функції дорослих. Я знаю дівчинку дошкільного віку, яка переїхала із зони бойових дій і майже весь час усміхалася, була ідеально чемною, щоб не засмучувати батьків, котрі закапсулювали свій досвід, заморозили і навіть у відносно безпечному місці не хотіли проговорювати з дитиною те, що разом пережили. Натомість спохмурніли й зосередились на роботі.
Таким чином, дитина взялася за недитячу справу – бути емоційною підтримкою для своїх дорослих, втрачаючи легкість, свободу і, власне, дитинство.
Читайте також:
“На день народження син загадав бажання – вижити”:
історія родини, що 34 дні прожила в окупованому Маріуполі
З іншого боку, перш ніж говорити на складну тему з дитиною, потрібно поговорити з собою, знайти правильні слова. Мати емоційний ресурс на таку розмову. Зважати, чи в ресурсі дитина. Не нав’язувати, а йти за запитаннями дитини. Знайти відповідний час і місце. Усвідомлювати важливість такої розмови і для психічного здоров’я, і для встановлення більш близьких стосунків, і для збереження пам’яті, щоб запобігти повторенню трагедій.
Якщо для батьків це заскладно, такі розмови можуть проводити вихователі, вчителі, психологи, письменники, бібліотекарі, інші значущі дорослі, які мають достатньо чуйності і добре знайомі з принципом “Не нашкодь”.
– Якщо говорити з дітьми на непрості теми, то як робити це так, щоб не травмувати ще більше? Яких слів, конструкцій не варто вживати? А на чому, навпаки, добре акцентувати?
– Потрібно дозувати інформацію відповідно до віку та міри чутливості дитини. Стежити за її реакцією.
Акцентувати на нашій силі, навіть якщо ситуація здається вкрай складною. Розповідати й читати про сумні події, але з надією і позитивним фіналом.
У книжці “Мої вимушені канікули” є момент, взятий із життя моєї родини, коли головна героїня Віра разом із друзями збираються онлайн у грі “Майнкрафт” і намагаються відбудувати зруйновані росіянами українські міста, а також літак “Мрію”.
“У грі легше вірити, легше мріяти”, – такими словами закінчується епізод щоденникового запису Віри від 28 лютого. Таким чином діти намагаються впоратися з болісною дійсністю, відбудувати все у своїй уяві.
Якщо дорослі можуть долучитися до захисту країни чи волонтерських ініціатив, то діти зазвичай лишаються осторонь і відчувають безсилля, страх, провину. Ось із цим треба працювати й спрямовувати дітей.
На своїх презентаціях я кажу школярам, що тепер вони мусять дуже гарно вчитися і красиво мріяти, щоб відбудувати нашу країну і зробити її ще прекраснішою.
Сторінки книги “Скриня” Катерини Єгорушкіної
Сторінки книжки “Скриня” (видавництво “Портал”) Катерини Єгорушкіної
Коли я говорю з дітьми про російське вторгнення, Голодомор чи досвід вимушеного переселення, то зосереджуюсь на цінностях (скарбах), які допомагають нам вижити не лише фізично, а й психологічно. Наприклад, любов, емпатія, взаємодопомога, творчість тощо.
Також активно використовую метафори для зображення тих моментів, які можуть травмувати читача. Намагаюся подавати правду так, щоб вона не відлякувала, а сприяла передачі пам’яті.
Наприклад, у моїй книжці про Голодомор “Скриня” є образ дерева роду, зображеного на скрині. І коли діти в селі гинуть від голоду, я показую це такими рядками:
“Тієї зими багато дітей лишилися квітами, а ще більше немовлят – пуп’янками. Багато зелених плодів попадало долу… Птахи понесли їх до вирію, піснями заколисуючи”.
Зазвичай на цих рядках дорослі читачі плачуть, а діти – ні. Таким чином метафора розкривається залежно від готовності читача. Спрацьовує запобіжник.
Це надзвичайно важливо, особливо, якщо книжка використовується в класі. Вчитель може не знати чи не взяти до уваги травматичні події, які паралельно проживають учні (особливо зараз, під час війни). Може не врахувати індивідуальних особливостей дитини, міри її чутливості. А такі книжки сприяють передачі пам’яті без травмування, полегшують роботу вчителям та іншим дорослим у житті дитини.
Сторінки книжки “Скриня” (Видавництво “Портал”) Катерини Єгорушкіної
Я пішла до школи в 1991-му. Тоді лише починали розповідати дітям про Голодомор, і робили це в такий спосіб, що хотілося забути ці уроки, як страшний сон. Таким чином День пам’яті ставав Днем амнезії.
І лише історії моєї бабусі робили цей день для мене важливим. Тож я хотіла зробити його важливим для інших. А ще – щоб діти не почувалися нащадками безпомічних жертв.
Зрештою, на той момент вижити означало перемогти. Звісно, з втратами і важкими наслідками для українців, зі спадком трансгенераційної травми.
Тому
я вважаю непрофесійними книжки для дитячої аудиторії, які зосереджуються лише на жахіттях Голодомору.
Дитина ідентифікує себе з персонажами, які гинуть від голоду. Вона не може з цим нічого вдіяти. Наслідки: почуття жаху, безсилля, провини.
Як ми можемо протидіяти цьому? Зосереджуватися на тих діях і світоглядах, які сприяли виживанню. Пояснювати, хто насправді винен у Голодоморі.
Наприклад, ми з дітьми малюємо “Скрині пам’яті і сили”, куди кладемо для своїх нащадків як видимі скарби (матеріальні), так і невидимі (наші нематеріальні цінності). Часом буває дуже кумедно. Діти кладуть улюблені іграшки, борщ, прапор, зброю для самозахисту і разом із тим – любов до мами та пам’ять.
Нещодавно одна молода жінка написала мені несподіваний відгук на “Скриню”. Каже, що боялася мати дітей, бо не знала, як розповідати їм про трагедії минулого і сьогодення. А з такими книжками її страх тане і, можливо, вона таки наважиться.
92% українців вважають Голодомор геноцидом українського народу
– З ваших спостережень за маленькими читачами, чого найбільше бояться діти? Що їх найбільше травмує?
– Діти бояться втратити своїх батьків, друзів, домашніх улюбленців. Їх травмує не лише фізична втрата чи розлука, пов’язана з військовим обов’язком батьків або переїздом, а й коли дорослі закриваються і переривають емоційний зв’язок. Діти почуваються самотніми і беззахисними.
У такому випадку можуть допомогти: відновлення дорослими своїх внутрішніх батарейок, усвідомлення своєї відповідальності перед дитиною та її майбутнім, чесність, обійми, прості настільні ігри, прогулянки…
Звісно, у випадку депресії краще звернутися до фахівця. Але й добрі стосунки з іншими дорослими не варто недооцінювати.
Окрім страху втратити близьких, діти бояться, що вони перед вторгненням зробили щось не так, і через це на нас напали. На одній із презентацій на Київщині хлопчик зізнався, що тепер не купує багато канцтоварів за один раз, щоб не провокувати війну. Каже, що купив забагато 23 лютого, і тоді на нас напали. Мовляв, якби він цього не зробив, то все було б добре.
Інші діти теж зізнавалися у подібних думках. Я намагалася пояснити, що це магічне мислення і діти не винні в діях агресора, проте це був їхній спосіб упоратися з дійсністю. Вони думали, що своїми діями чи уникненням певних дій здатні змінити хід історії.
Читайте також:
“Донька кричала зі страху, що рідних повбивають”: історія багатодітної сім’ї, яка ледь вижила в окупації на Харківщині
– Як книжки чи образи можуть допомогти зробити такі розмови менш травматичними і для дітей, і для батьків?
– Книжка – це посередник, точка входу в розмову, яку дорослий розгортатиме залежно від потреб дитини. Наприклад, читаючи книжку “Мої вимушені канікули”, можна поговорити і про бойові дії, і про втрати, і про вимушене переселення. Усі ці моменти є у книжці, адаптовані до дитячого сприйняття і збалансовані фразами підтримки, терапевтичними метафорами. Окрім того, наприкінці є дієві практики від психологині Світлани Ройз, спрямовані на зменшення тривожності під час війни.
Я вважаю, що зараз ми маємо звертати особливу увагу на спільне читання, навіть якщо дитина вміє читати сама.
Читання зближує, дитина починає ділитися своїми думками й почуттями: “Ой, я теж почувався так, як цей хлопчик…”, “Я теж боялася того ж, чого боїться ведмедик…”.
Цього року побачили світ дві мої новинки, в яких є багато підтримки для дітей і батьків. Перша – це “Наш підліжковий космос”: 52 коротесенькі історії про життя братика і сестрички. Це дуже кумедні історії, сповнені тепла і бурхливої дитячої уяви.
Якось було, що я приїхала в бібліотеку презентувати “Мої вимушені канікули” і побіжно розповіла про “Космос”, то діти просили читати ще і ще. Потім школярка підійшла до мене з телефоном, щоб узяти інтерв’ю для свого блогу, а однокласники так зачиталися книжкою, що вчителька мусила їх виганяти з бібліотеки. Тішить, коли діти так захоплюються читанням.
Друга моя новинка – “Історії друзів із Горішкових Плавнів” – про подолання дитячої самотності, уважність до своїх та чужих емоцій, повагу до особистих кордонів і толерантне ставлення до особливостей. Після кожної історії є “Совина порадня” з психологічними порадами окремо для дітей та дорослих щодо цих моментів. Книжка вичитана і схвалена кандидаткою психологічних наук та головою Всеукраїнської арттерапевтичної асоціації Оленою Вознесенською.
Катерина Єгорушкіна на зустрічі з дітьми
– Чи отримували ви відгуки від читачів або їхніх батьків про те, що ваші історії допомогли легше пережити непрості моменти?
– Отримую такі відгуки і на пошту, і під час особистих зустрічей із читачами.
Один із найперших відгуків – від вчительки школи на Донеччині. Я проводила для них онлайн-презентацію “Моїх вимушених канікул”, показувала практики підтримки. Багато з цих дітей – переселенці з міст і сіл, які стерті з лиця землі. Чесно кажучи, я дуже хвилювалася, наперед розпитувала у вчительки про дітей, щоб запобігти ретравматизації.
Після презентації я попросила у вчительки про зворотній зв’язок. Як вона розповіла, діти були дуже натхненні і щасливі, що хтось так м’яко проговорив із ними досвід війни.
Катерина Єгорушкіна на зустрічі з дітьми
Друга історія була від підлітки, яка пережила окупацію Бучі. Я приїхала на презентацію в одну зі шкіл Київщини, і після зустрічі дівчинка мене довго обіймала і дякувала. Казала, що ця книжка наче про неї, і що їй стало легше.
Нещодавно “Мої вимушені канікули” побачили світ у Данії, Швеції, Литві та Грузії, тож часом надходять відгуки і від іноземних читачів. Кажуть, що книжка допомагає їм краще зрозуміти українських дітей і подружитися з ними. А це, знову ж таки, ліки від самотності.
Читайте також:
“Навіщо ти йдеш, якщо в тебе є я?!” Як пояснити дитині, чому тато або мама на війні: поради психолога
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
