автор: Наталія Найдюк
фото автора, надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
Повномасштабне вторгнення для далекобійника Олександра Клименка почалося в готелі під Львовом. Там він зупинився перепочити, повертаючись додому в Чернігів з Німеччини. Зранку, коли багатокілометрова колона автівок повзла на захід України подалі від бойових дій, Олександр одним із небагатьох, хто мчав у бік їх епіцентру.
Вже наступного дня чоловік отримає зброю і стане на захист рідного міста. За кілька днів добровільно очолить 380 цивільних зі зброєю. Налагодить ланцюжок передачі інформації про розташування окупантів. Переживе авіаудар по школі. А потім своїм розпорядженням врятує життя бійців біля школи-інтернату.
Про все це Олександр Клименко розповів в інтерв’ю “Новинарні”.
Олександр народився в Чернігові. Батько – військовий льотчик, тому дитинство хлопця минуло в Німеччині та Литві. Закінчивши школу, повернувся в Україну. Вчився в будівельному, а згодом юридичному технікумі. Потім армія, одруження, робота в міліції…
Та з часом захотілося змін, тому Клименко поїхав у Литву до батьків і влаштувався там далекобійником. Останні майже 10 років чоловік жив на дві країни: два місяці їздив Європою і місяць був із дружиною та дітьми в Чернігові. І ось 23 лютого 2022 року перетином кордону з Україною мав починатися той самий час із сім’єю.
“Я дуже стомився. Було пізно. Вирішив заночувати у готелі за Львовом. Зранку виходжу на сніданок: всюди кіпіш. Кажуть, війна. Вмикаю телефон, там сто пропущених… Я якнайшвидше попрямував додому”, – пригадує Олександр.
Те, що він побачив дорогою, було схоже на апокаліпсис. “Тянучка” на десятки кілометрів між Києвом та Львовом, військові в лісосмугах, гелікоптери з російськими прапорами біля Гостомеля.
Дорогою на Чернігів, 24 лютого 2022 року
“Дорогою я заїхав до кумів у Бучу. А їхній будинок стоїть на околиці, видно Гостомельський аеропорт. Я побачив, що росіяни вже там літають. На моїх очах збили вертушку… Потім прийшли сусіди, кажуть, у лісі вже чеченці бігають, десант висадився. Все це не вкладалося в голові. І я подумав: якщо вони вже під Києвом, то що ж там удома, у Чернігові, де до кордону з Росією та Білоруссю рукою подати”, – пригадує Олександр.
Додому він повернувся ввечері 24 лютого. З міста родина вирішила не виїжджати.
Наступного дня Олександр попрямував до Зеленого гаю – місце у спальному районі Чернігова, де в перші дні вторгнення всім охочим видавали зброю.
Читайте також:
Командир з головою “Ніжинський Ворон” із 163-го обтро: Ми знищили “чорну” роту “вагнерів під Соледаром
У Зеленому гаю Олександр побачив тисячі абсолютно різних людей. Ще вчора вони жили своє цивільне життя, а тепер прийшли за зброєю. Черга була довжелезна – від гаю до центральної вулиці. Але Олександру вдалося її оминути: допоміг працівницям занести оргтехніку, виявилося, це вони видають талони на зброю. За цю допомогу вони видали їх без черги.
З побратимами
“За автоматом та чотирма ріжками я простояв годин шість. Це була кілометрова черга. В цьому місці панував хаос: люди розгублені, але разом із тим рішучі. Їх кількість вражала”, – каже чоловік.
Тим, хто вже зі зброєю, наказали групуватися по 10-15 людей. Оскільки Олександр більшу частину року проводив за кордоном, а решту часу – в тісному родинному колі, у місті в нього не було багато знайомих. Тож він доєднався до однієї з груп, що якраз формувалася.
Першу ніч чоловіки провели в холодних бараках на території гаю. А 26 лютого їх розмістили в школі №18, що на околиці Чернігова. Туди цивільні люди почали зносити їжу, теплі речі, предмети гігієни.
“Нам сказали шукати собі місце в школі, де розміститися. Там людей було, наче оселедців у бочці. На першому поверсі – склад. Я стільки банок консервації в житті не бачив, а люди все несли і несли. Така підтримка надавала сил”, – ділиться військовий.
Але час ішов, а бойових завдань та офіційного командира не було. Тому вчорашні цивільні зі зброєю втрачали мотивацію і поволі перетворювалися в небезпечний натовп.
“По факту зброю видавали всім, хто приходив. А серед них були і люди з залежностями від алкоголю та наркотиків. Я дивився на все це і розумів, що так довго бути не може. Станеться анархія.
До того ж така велика кількість людей, зосереджена в одному місці, – це ідеальна ціль для ворога. Треба було щось із цим робити. І оскільки роль лідера ніхто на себе не брав, то я пішов до Зеленого гаю, знайшов комбрига 119-ї бригади ТрО Олексія Висоцького. Кажу: “Я Алекс, ми всі в школі знаходимося, поставте нам якісь задачі”, – пригадує Клименко.
Олександр Клименко
Першим завданням було – порахувати людей у школі і об’єднати їх у маленькі групи. Після цього щоранку о 8-й годині Олександр приходив у штаб, отримував накази і в школі розподіляв хлопців на позиції.
Отак нарешті почалася робота: тероборонівці стояли на блокпостах, їздили допомагати військовим, охороняли об’єкти. Згодом Алекс організував на даху школи спостережний пункт, а навколо – чергування, щоб туди не проникли сторонні.
Потім зібрав чоловіків, які вже мали воєнний досвід. Їх виявилося 30 людей. Вони вчили розбирати автомати, від’єднувати ріжки і загалом поводитися зі зброєю.
“Росіяни швидко окупували села навколо. Рідні багатьох добровольців опинилися в пастці. Але вони почали допомагати: розповідали, де стоять окупанти, коли виїжджають. А я ж далекобійник, у картах розбираюся. Давай уточнювати деталі, координати.
Врешті вся ця інформація від родин та знайомих тероборонівців збігалася до мене. Це був такий величезний потік, я три доби майже не спав. Усе групував і передавав військовим, а ті після перевірки завдавали ударів”, – пояснює особливості роботи на початку березня-2022 Олександр.
Читайте також:
Загинули в один день: історія батька й сина Костюків, які разом захищали Україну
3 березня 2022 року. Це був звичайний день із типовими завданнями. Та ближче до обіду війна набула нових рис: росіяни почали скидати на місто бомби. Того дня горіла нафтобаза, потім обстріляли житловий масив на Чорновола, приватний сектор в мікрорайоні Подусівка, а далі – школи №18 та 21, розташовані там же.
“Це був перший такий удар по Чернігову. І він шокував. По Киїнці тоді вже били “Градами”: ти бачив це і не розумів, як можна стріляти туди, де мирні… А потім вони випустили бомби та ракети по цивільних”, – каже Алекс.
О 12:45 чоловік був біля центрального входу. Раптом усе затрусилося, дахи будинків приватного сектору піднялися і опустилися. Олександра відкинуло вибуховою хвилею. У вухах запищало, ногу придавило. Тіло вкрилося білою пилюкою. У повітрі запахло порохом.
“Я підняв голову, дивлюся: на мені підвіконня лежить. Ноги, руки цілі. З вух тече кров. Оглянувся – зі школи люди розбігаються, наче таргани. Всюди крики, верески, кров – і все це наче не зі мною”, – згадує військовий.
Зруйнована російським бомбардуванням школа в Чернігові
Отямившись від першого шоку, він побіг до школи, піднявся на другий поверх і побачив прірву.
Ще кілька хвилин тому тут після нічної зміни відпочивали тероборонівці. А зараз всюди була кров, фрагменти тіл і білий пил…
Клименко каже, що за офіційною версією від того авіанальоту тоді загинуло 13-14 військових. Скільки було цивільних – невідомо. Поранення дістали близько сотні людей. Усього на момент удару в школі та на території перебувало 200 військових та цивільні, які готували їжу. Адже якраз мав починатися обід…
“Фрагменти тіл, кров, уламки… Це була страшна картина, яка мені досі сниться… Я вискочив на вулицю. Дивлюся, всі наші роз’їжджаються на авто. Я давай їх гальмувати, кричу, вивозьте поранених. І так ми не згаяли час, одразу почали евакуацію”, – каже Сашко.
Того дня він уперше від початку вторгнення зрозумів, що життя – це справа випадку. Медичка вийшла в туалет, коли прилетіла бомба. Від її кабінету залишилася лише плита. Такі ж дивовижні історії розповідали інші люди.
“Ми до того часу якось не думали про смерть. Я не міг уявити, що ось так стіни, плити можуть розчавити людину. Що з-під плити треба буде діставати тіло частинами. Що син витягуватиме батька… Це був страшенний біль, крик, який застиг у повітрі”, – говорить Олександр, стримуючи сльози.
Завали розбирали вручну. Відпрацювали працівники ДСНС і поїхали далі, бо руйнування та жертви були по всьому місту. Тому Олександр із побратимами власноруч працювали далі і збирали рештки тіл побратимів. Останній фрагмент дістали аж за місяць, після звільнення області.
Зараз на гугл-картах за адресою школи №18 є напис: “Закрито назавжди”. Школа відновленню не підлягає. Сам Олександр приїздив туди на роковини після трагедії. Каже, бути там вартувало багато сил.
Олександр Клименко
Наступного ранку білий пил біля школи розвіявся, а в голові розвиднілося. На той час уже офіційний військовий командир поставив завдання тероборонівцям облаштувати окопи вздовж школи-інтернату, що неподалік.
“Новий командир, якого призначили за день до того, був з іншого міста, не знав місцевості. Тому мене попросили ввести його в курс справи. Він поставив завдання окопатися і чергувати біля інтернату. Але в мене була інша думка…
Нас було десь 100 людей, я кажу хлопцям: давайте вириємо окопи, облаштуємо, а сидіти тут усі разом не будемо. Було страшенно холодно. Аби хлопці не застудилися, я запропонував їм чергувати по 3-4 години і змінювати одне одного”, – пояснює Алекс.
Коли роботи закінчилися, більшість військових роз’їхалися. Залишилися тільки чергові в окопах та двоє військових, які хотіли обговорити пропозицію Клименка. Якраз у цей момент на подвір’я біля інтернату заїхали тва танки.
Військовий вважає, що хтось здав позиції, бо за кілька хвилин ворог почав гатити туди з “Градів”.
Тут Олександр отримав поранення, один з військових загинув і ще кілька були поранені
“Це все так швидко було. Я розпускаю хлопців, встигаю дійти до центрального входу. Потім повертаю голову і бачу серію вибухів. Це було наче у кіно. Ми попадали. У той момент я відчув, наче мене хтось ногою копнув”, – пригадує військовий.
Олександра поранило в бік. Потім він дізнається, що від серйозніших наслідків та травм його врятував шкіряний ремінь. Осколок розшарувався, зменшив швидкість і не дійшов до тазостегнової кістки всього на 1 мм.
Читайте також:
“Душа броні-2022. Полум’я Чернігівщини”: вийшов фільм про оборону півночі України
Олексія відвезли до лікарню. Та вже за кілька днів після операції він написав відмову і повернувся до своїх. Згодом зрозуміє, що поспішив: на той час у Чернігові вже практично не було води та електроенергії. Тому рани він протирав… вологими серветками.
Рани не гоїлися. Нога почервоніла, набрякла і почала німіти. Пішло зараження, чоловік терміново потребував переливання крові.
“На той час усі лікарні перейшли в режим порятунку життя. Упродовж 10 днів перелити мені кров не було змоги. Тож треба було виїздити.
Крім того, мій 15-річний син хотів виїхати з міста. У нього на очах жінці відірвало голову, а чоловік помер. Тому він уже не міг тут залишатися. Отак ми й поїхали”, – каже чоловік.
Олександр Клименко
Виїжджати було складно: затори, обстріли міста і доріг. В авто з Олександром, крім сім’ї, їхала ще жінка з двома маленькими дітьми. А поряд своїми автівками прямували родичі та провожатий.
“Ми вже були біля Києва, чую в рацію: а тепер моліться. Виявилося, там були три шляхи, і росіяни щодня обстрілювали якийсь із них. Я повертаю голову, жартую: сказали молитися. Дивлюся, малеча закрила очі і щось шепоче… Це мене мало до сліз не довело”, – посміхається чоловік.
10 процедур переливання крові Олександру зробили вже в Хусті, на заході України. Там же в перервах між лікуванням він налагодив волонтерські зв’язки. Після останньої процедури чоловік залишив сина з родичами, а сам завантажив авто “гуманітаркою” і разом із дружиною повернувся у ще оточений ворогом Чернігів.
Область звільнили від окупантів за кілька днів після повернення Клименка. Колись світле спокійне місто стало схожим на привида. Голодні і змучені люди, темрява і холод. Олександр розвозив продукти харчування, побутову хімію, ліки.
Олександр розвозив жителям деокупованого Чернігова гуманітарну допомогу. Квітень 2022 року
“Я ніколи не забуду, як було дико дивитися: продуктові пакети роздавали всім просто з машин. Люди по кілька разів ставали в чергу… Я подумав, так не має бути. Треба розвозити адресно тим, хто справді потребує. Заходиш у будь-який двір – і бабусі на лавочках розкажуть, хто і де живе.
Пам’ятаю, 26 квітня ми принесли їжу чоловікові з інвалідністю, який жив на 9-му поверсі. У нього не залишилося сусідів, рідних. Коли було зовсім погано, він змушений пити воду з унітаза. Це жахливо. Отак я почав розвозити допомогу адресно”, – каже Алекс.
Зараз Клименко – головний сержант автомобільної роти. Працює в тиловому забезпеченні. За висновком МСЕК має 25% працездатності.
“У Чернігові тоді ми не розуміли серйозності того, що відбувається. Я за той місяць міг загинути зо п’ять разів. Одного разу поїхав на Яцево провідати знайомих, а там уже росіяни були. У нас зав’язався ближній бій. Вони з мінометів по нас б’ють, а ми тільки з автоматами у звичайному одязі, навіть без броніків, відстрілюємося. Але нічого, відбилися”, – посміхається Алекс.
І додає, що зараз країна виглядає контрастно, а має повністю працювати на перемогу.
Цивільним треба пам’ятати і про військових, які на “нулі”, і про тих, які тут, у тилу.
Вони теж виконують роботу і хочуть знати, що суспільство розуміє: вона так само важлива і цінна.
Олександр Клименко
“Знаєте, під час війни найкращим компліментом стало почути: “Ти – справжній”. Бо це про все те, що ми робили і продовжуємо робити.
Війна з нами вже до останнього дня. І з нашими дітьми, мабуть. Тому важливо вже зараз думати, як відновлювати військових, як відволікати від усіх тих спогадів”, – вважає Олександр Клименко.
Сам він зараз придбав будинок у Мені (селище на Чернігівщині). У вільний час їздить туди з родиною. Каже, тільки там відновлюється і відпочиває.
А Чернігів після пережитого пахне смертю…
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
