автор: Геннадій Карпюк
Історія ветерана-атовця і підприємця Володимира Ляха може стати певною моделлю для нинішніх захисників та захисниць: як, попри пережите на війні, знайти шлях повернення, не забути про мрію і робити все можливе, щоб її втілити.
Наш герой пройшов пекло Іловайська дев’ять років тому, полон і тортури, тривале відновлення. І після всіх цих випробувань набув неабияку жагу до самоствердження через особистісний розвиток та успіх. Більше того – не лише сам зміг вирватися із посттравматичної депресії, а й допоміг багатьом побратимам опанувати себе.
І хоч стан здоров’я не дозволив долучитися до війська у 2022-му, Володимир волонтерив і опікував рідну 92-гу бригаду, поки брак ресурсів не змусив повернутися до власної справи…
33-річний Володимир Лях – корінний харків’янин. Після навчання у школі вступив до Харківського автотранспортного технікуму, закінчив його з відзнакою. Відслужив строкову в частині Внутрішніх військ у Севастополі і вступив до Харківської політехніки на економічний факультет заочно, працюючи тим часом у міському метрополітені дефектоскопістом.
За мобілізацією 2014 року був призваний у мінометну батарею 1-го мехбату 92-ї бригади. Іще в наметовому таборі за старшим солдатом Ляхом закріпився позивний “Інтелігент” – завдяки його надзвичайній охайності.
Наприкінці серпня 2014-го його підрозділ висунувся на деблокування під Іловайськом наших хлопців, які опинилися в оточенні. Щойно підійшли до визначеного місця, як потрапили під шквальний мінометний обстріл зусібіч. Їхню колону практично спалили, але багатьом пощастило вижити і вийти.
Іловайськ, блокпост 39-06. 25 серпня 2014 року. Фото з особистого архіву полковника Євгена Сидоренка
Лях був водієм розрахунку в складі батареї 120-мм мінометів. Поки його ГАЗ-66 міг їхати, дорогою підбирали побратимів із ротної тактичної групи.
Авто вже мало прострелені колеса, а фари та плафони бійцям довелося розбити самим, щоб не демаскували їх у темряві. Та попри це, машина ще змогла трохи протягнути. Володимир каже, що ніколи не забуде, як метрів за 20 снаряд влучив у паливозаправник, і той разом із водієм згорів дощенту…
І лише коли він відчув, що в його “шишарик”, ніби горохом, б’ють кулі, зупинився.
“Гадав, що в кузові – суцільні “двохсоті”, так почали навалювати наприкінці. Але коли вибіг і сказав, що далі їхати не можемо й слід вшиватися та налягати на ноги, з подивом виявив: хлопці цілі й навіть непоранені. Ймовірно, певну роль відіграв міномет і його плита, що дещо захистила. Так пані Удача виявила милосердну прихильність до нас”, – розповідає Лях.
Мінометники встигли забрати з авто речі й легке озброєння та вже почали відходити, коли запрацювала важка арта противника. Вже за якісь хвилини почав вибухати боєкомплект і старенький “шишарик” спалахнув.
Підбита техніка під Іловайськом. Фото: ФБ Павло Нетьосов
“Тоді противник нас чекав і заманив у пастку. Пощастило, що мали фахових командирів, а в полях стояло неприбране збіжжя – у ньому й сховалися. Трохи додавало розгубленості те, що не одразу вдавалося визначати напрям загрози. Та на нашу користь зіграли сутінки, і вогонь арти вщухнув.
Згодом зрозуміли: потрібно розділитися на невеликі групи й намагатися прорватися до своїх. А поки до ранку причаїтися” – пригадує він перипетії свого останнього бою.
Читайте також:
Іловайська одіссея Валерія Маринця: “Якби не домовляння про зелений коридор, ми ще б довго трималися”
На світанку задумали провести розвідку, щоб зрозуміти ситуацію. Мобільного зв’язку не було – його тотально глушив ворог.
Лише Володя мав цивільний одяг – спортивний костюм. Він перевдягнувся та пішов у село на рекогносцировку. Домовилися, що якщо його за три години не дочекаються, побратими підуть далі навмання.
Поки солдат ходив вулицями, його вирахували місцеві “сепари”, які побачили “хлопця не з їхнього села”. Хтось дав наводку росіянам…
“Помітив за собою “хвоста” – за мною йшли якісь люди й спілкувалися телефоном. І це коли довкола все глушили! Зрозумів: вертатися до хлопців немає жодного сенсу. Спробував відірватися від переслідування. Коли вгледів маршрутку на дорозі, спинив її. Планував десь зійти і вернутися до своїх. Але бус перейняли росіяни. Попросили вийти чоловіків і показати документи. Я ж узяв водійське посвідчення”, – розповідає Володимир, як потрапив у полон.
Під час інтерв’ю
“Інтелігент” розповів патрулю, що приїхав із Харкова – буцімто родичі попросили забрати сім’ю. Однак за хлопця взяли по-серйозному, відпустивши автобус із рештою пасажирів. Росіяни щось подивилися в ноутбуці й одразу сказали: “Ти укроп, військовий!”.
Без “прелюдій” побили, натягли на голову мішок і невідь-куди повезли. Згодом він зрозумів, що потрапив у Донецьку в будівлю СБУ. Там уже було майже 130 полонених із різних українських підрозділів.
“Поводилися жорстко.
Особливо їх чіпляло, що я з Харкова і не піддався на пропаганду “русского мира” та воював проти них.
Били дуже жорстоко, постійно показуючи пропагандистські ролики, читаючи лекції про “хунту”. Багато допитували, пропонували переходити на їхню сторону, хороше забезпечення, посаду одразу якусь командну. Казали, що скоро будуть у Львові, погрожуючи: якщо за них не воюватиму, мене виставлять живим щитом і я загину від кулі своїх же.
Я їм сказав, що брав у руки зброю, щоб захищати свою державу, й не збираюся її зраджувати. Щоразу після такого нещадно лупцювали”, – розповідає мінометник про перший час полону, в якому він провів близько місяця.
Читайте також:
“Перший укроп, що дійшов до Стаханова”. Історія полону та повернення на фронт 56-річного бійця 57 омпбр Юрія Лазарьонка “Діда”
За станом здоров’я Володимир Лях не зміг піти у військо після повномасшабного вторгнення, але допомагав “рідній” бригаді як волонтер
Одного щасливого дня Володя потрапив у списки на обмін. Тієї ночі в буцегарні їх підняли, назвали прізвища тих, хто на вихід – десь 30 чоловік. Серед них були поранені. Повідомили, що везуть на якісь розбірки, мало не на розстріл. Про всяк випадок знову запропонували співпрацю… Потім посадили в автобус. Думки у хлопця, звісно, були невеселі.
“Але зайшов чоловік, відрекомендувався представником сторони обміну й повідомив, що ми їдемо до місця, де нас передадуть Україні.
Втім, на щиру радість просто бракувало сил. Під час обстрілу я зазнав контузії, а в полоні внаслідок систематичних побоїв та голоду, бо годували недоїдками за столу наших катів, моя стандартна вага зі 80 кг “зіскочила” до 49 кг… Страждав на часті головні болі. В туалет сходив “по великому” за місяць лиш кілька разів.
Це просто було банально боляче, адже у підвалі мені відбили нирки, нелюди цілились і по статевих органах та суглобах. Не сумніваюся, що вони отримували задоволення від процесу знущання. Їх дратувало, що я мовчав, і вони ще більше сатаніли… І це лише місяць знущань. Страшно навіть уявити, що переживають бранці за пів року, рік чи довше...”
Водночас, каже Лях, у полоні в нього, як не дивно, був час “перезавантажитися” і помріяти. Мріяв повернутися додому, створити сім’ю, народити дітей і відкрити власну справу.
А ще Володя весь час переймався за хлопців, яких тоді залишив у схованці. Яка їхня доля? На те, що вони живі, майже не сподівався.
Щойно опинився на волі, зателефонував додому. Зізнається, що коли дали мобільний, не міг згадати жодного телефонного номера (яких знав на пам’ять зо два десятки). Після полону почалися проблеми з пам’яттю.
Втім, на номер мами спрацювала “пам’ять пальців” – номер набрав автоматично, і не помилився.
Розмова видалася емоційною. Мамі раніше повідомили про те, що доля її сина невідома. Тож жінка чекала й на найгірші новини, адже добре знала, що відбулося під Іловайськом.
Лях одразу повернувся до своєї 92-ї бригади. І дізнався, що всі хлопці, з якими тоді розійшовся, живі й працюють на полігоні.
“Я одразу немов забув про все, що боліло! Зараз важко в те повірити, але на полігоні пробіг до них на радощах 4 кілометри. Нарешті побачилися, у всіх лилися сльози”, – усміхається спогадам Володя.
А увечері в наметовому містечку в нього раптом підскочила температура – майже до 41 градуса. Звідти, в запамороченні, відбув у шпиталь. Обстеження, кількамісячне лікування…
“Потроху оклигав, але ВЛК вирішила, що за станом здоров’я я непридатний для війська”, – немов удруге переживаючи ті події, розповідає Володимир.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Володимир Лях у своєму офісі
Поки підліковувався, Володя взявся вивчати системи безпеки. Тоді ще не існувало програм підтримки ветеранського бізнесу, та й ставлення до таких як він у Харкові хоч і було прихильне, але реальної допомоги від місцевої влади годі було чекати.
Володимир Лях починав з помічника монтажника – встановлював безпекове обладнання. Згодом став монтажником, потім – директором фірми, яка займається облаштуванням систем безпеки. Пройшов всі ази, до мікрона знаючи, як усе має працювати. Тільки коли здолав цей шлях у професії, зрозумів, що готовий відкривати свою справу.
Ветеран зізнається, що на ринку складно конкурувати з великими гравцями, які мають пультову охорону, мобільні групи тощо. Але він був на плаву завдяки якості послуг. Велике значення тут і в підборі обладнання та якісному монтажі. До зими 2022-го у нього вже була база клієнтів, достатня для розвитку справи.
Проте все змінилося того самого 24 лютого. У Харкові роботи практично не було. Дружина та 5-річний син Єлисей перебралися на Буковину, а Володя зостався у Харкові та займався волонтерством – у військо його так і не взяли через здоров’я.
За кілька місяців, коли кошти геть вичерпалися, знову взявся за відновлення роботи фірми. Втім, практично 80% його клієнтів релокували бізнес або їхні об’єкти зазнали руйнувань. Довелося шукати нові напрями.
Тож відкрив магазин обладнання, який почав приносити і нових клієнтів для облаштування охорони. Наразі підприємство монтує системи відеонагляду, контролю доступу, охоронну сигналізацію і структуровані кабельні системи.
Володимир Лях – крайній праворуч
Володимир Лях переконаний, що попри війну, зараз доволі сприятлива ситуація для ветеранського бізнесу завдяки грантам. Він рекомендує ветеранам не боятися і брати участь у грантових програмах. Зокрема таких, які пропонує Український ветеранський фонд Мінветеранів. Адже йдеться і про консалтинг, а не лише про кошти.
“Я теж успішно подавався на грантову заявку і здобув 250 тисяч гривень. У мене якраз період, що потрібно взяти працівників, бо з минулого року залишився без своїх монтажників – хто поїхав за кордон, а хто пішов у військо. Хочу брати на роботу ветеранів.
У програмі привабили чудові умови – ці кошти потрібно повертати три роки у вигляді податків. Це дуже круто, адже за їхньою допомогою ти збільшуєш прибуток, з якого ж і сплачуєш податок.
Це чистий і світлий бізнес та допомога ветерану. Такі практичні ідеї мотивують швидше повернути взяті кошти і знову боротися за ще більший грант. Бо не потрібно йти у банк і брати кредит під високі відсотки”, – пояснює підприємець переваги грантових програм для ветеранів, які захочуть після війни розвивати свою справу.
Це не так складно, як декому видається. Володимир витратив приблизно 2 години, щоби подати заявку на грант, зокрема на заповнення бізнес-плану та фінансової частини проєкту.
“Система підрахувала одразу, що через два з половиною роки я поверну повністю податками цей грант і створю два робочих місця. Якщо розумієшся на своєму бізнесі, як працюватимеш та зароблятимеш, ти просто відповідаєш на запитання щодо справи, в якій розбираєшся”, – пояснює колишній воїн.
Володимир Лях
Щойно з’явилася позначка, розроблена влітку Мінветеранів, “Зроблено ветеранами”, як Володимир подав заявку на її одержання.
Зареєстрував і свою торгову марку – “Надійні системи безпеки”, та став членом асоціації приватних підприємців Харкова, де надають консультації власникам ветеранського бізнесу. Зокрема, допомагають порадами успішно проходити конкурси на здобуття ресурсів розвитку.
Приміром, один із захисників за допомогою їхнього консалтингу отримав 1 мільйон гривень на розвиток своєї справи від УВФ Мінветеранів.
Читайте також:
Як повернутися з війни у цивільне життя і знайти себе в бізнесі: поради ветерана Олега Рудюка
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
