автор: Дмитро Лиховій
фото “Новинарні” та з архіву Романа Кулика і 206 обтро
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
Це перша частина інтерв’ю.
Друга частина – про Бахмутський напрямок, рубилово з “вагнерами”, відмінність російського та українського підходів до наступу, втрати і командирську філософію Кулика – тут:
“Втрачай 100 метрів території, але збережи людей. Щоб було кому звільнити ще 200 метрів”. Моральний кодекс командира роти Романа Кулика в обороні й наступі“.
Юрист за освітою, громадський активіст за покликанням, засновник ГО “Експертний корпус”, фанат історії, у цивільному житті він – начальник відділу Українського інституту національної пам’яті. У війні – учасник першої кампанії на посаді “замполіта” батальйону в 55 оабр, а з 2022 року – командир 3-ї роти 206-го батальйону 241-ї київської бригади територіальної оборони ЗСУ.
Роман Кулик “Вікінг”. Я знайомий із ним шість років, а здається – дружимо майже все життя.
За кілька днів, в очікуванні повномасштабного вторгнення, жартома домовилися – хай той, хто залишиться довше живим, напише на другого крутий некролог. Тьху-тьху, поки що Бог милував, а зайнятість у кожного така, що й обіцяні тексти виходить написати через кілька місяців.
Аж ось виходить моє друге велике інтерв’ю з Вікінгом. Перше – в тексті й відео – “Новинарня” видала в серпні 2022-го. Тоді Роман виконував завдання на Херсонському напрямку. Лише кілька тижнів не вистачило його підрозділу, щоб увійти у звільнений Херсон. Стрілецьку роту Кулика вивели на відновлення, потім – на російський кордон у Харківську область, звідти – одразу на Бахмут.
За рік, що минув, у житті старшого лейтенанта Кулика та його підрозділу сталося багато подій, здебільшого зі знаком “мінус”. Сам Вікінг зазнав двох поранень. Рота втратила в боях шість чоловік загиблими, понад два десятки бійців були поранені. Зате рота отримала міномет, а тепер-от ще й стала механізованою: спершу – на папері, а далі й насправді вдалося роздобути БТР.
Пройшовши пекло Бахмутського напрямку, Роман перетворився на справжню “людину війни” та розгубив значну частину колишнього оптимізму. Але при цьому залишився людяним командиром нового покоління, для якого збереження життів своїх підлеглих – на першому місці. Недарма на відновленні Кулик став героєм соціальної реклами Українського ветеранського фонду “Ветерани різні – перемога одна“, і його портрет можна побачити на білбордах та лайтбоксах у багатьох містах України.
Роман Кулик на соціальній рекламі УВФ “Ветерани різні – перемога одна”. Фото: “Новинарня“
Розмову, яка лягла в основу цього інтерв’ю, Кулик відкладав на самий кінець 10-денної відпустки. Але насправді йому було дуже важливо виговоритись. Розповісти не лише про пережите і втрачене, а й про дещо значно більше. Адже фактично Вікінг виміркував власну офіцерську філософію, якщо хочете – відшліфував моральний кодекс командира роти на полі бою. І мені здається, було б дуже корисно, якби з Романовими висновками ознайомилося якомога ширше коло читачів і глядачів. Особливо – таких самих офіцерів нижчої та середньої ланки, а також штабних посадових осіб вищих рівнів. Тих, із ким Кулик не боїться заочно або й очно полемізувати.
Інтерв’ю відбувалося на двох локаціях, у різний час (ще на початку відновлення – у кінці квітня та на початку травня), стосувалося різних періодів. Тож розмова розбита на дві частини. В першій ми говоримо про стан підрозділу тероборони на нинішньому етапі великої війни, моральне вигоряння та фізичний надлом фронтовиків, важливі оргмоменти, а також бойові дії на Вовчанському напрямку. Друга частина – про Бахмутський напрямок, рубилово з “вагнерами”, відмінність російського та українського підходів до наступу, втрати і, власне, командирську філософію Кулика.
Відео:
– Як мінялося твоє відчуття війни, відчуття себе як командира підрозділу після кожної з ротацій – Херсон, Вовчанськ, Бахмут?
– Після кожного напрямку це було почуття всебічно наростаючої втоми, втоми людей у колективі. Втома зростає в геометричній прогресії.
Після Херсонщини, де ми пробули пів року у 2022-му, ми вийшли ще в більш-менш нормальному стані. Але вже було видно, що народ задовбався. Відпустки трошки знизили цю напругу.
А на Вовчанському і Бахмутському напрямках стало зрозуміло, що вже “гайки”, що серйозна частина підрозділу підійшла до певної межі, і далі вони не можуть продовжувати цей шлях в силу своїх фізичних і психічних можливостей, загалом з огляду на ресурси організму.
Роман Кулик у своїй 3-й роті
Тому, по суті, за рік і кілька місяців, що ми служимо, ти ще розумом ніби й хочеш тягнути, далі воювати, але все більше це робиться на автоматизмі, на інерції, а не з тим запалом, як починався опір широкомасштабному вторгненню. Цей стан я бачу в багатьох військовослужбовців, особливо в тих, які і в попередні роки воювали. Все більше розмов про демобілізацію, про поповнення, заміну особового складу, що є абсолютно логічним.
Ресурс людського організму, інтелекту, людської волі не є безмежним. І він зменшується з кожною ітерацією. Навіть у вмотивованих людей, чим більше вони бачать заруб, жорстких пи***різів, тим більше виникає психологічна втома, яка після певної межі слабо лікується відпустками, звільненнями, грошима чи ще чимось. Це вже просто як маленькі припарки, що не справляють серйозного впливу. Люди стають більш інертними, що більше впливає на боєздатність і на втрати на фронті.
У нашому підрозділі частина людей до цієї межі підійшла на першому відновленні після Херсонщини, частина – у Вовчанську, і частина – після Бахмутського напрямку. Не скажу, що всі. Ядро ще вивозить. І ще буде вивозити певний час. А наскільки вистачить, це вже залежить і від мене, як від командира, який правильно буде менеджерити людей, давати відпочивати і жонглювати тими інструментами впливу, що є.
Татуювання Романа Кулика, зроблене 2022 року (рядки вірша Василя Симоненка)
Ну, і роль вищого командування. Ти можеш на своєму рівні зробити все, щоб підрозділ почувався добре, і працював, і воював. А одним розчерком, одним бойовим розпорядженням ОТУ чи ОСУВ (тактичне і стратегічне угруповання військ – “Н”) це все може бути перекреслене, і рота може згоріти буквально за кілька годин.
– На початку АТО, у 2014-2016 роках, мобілізація відбувалася у шість черг, із перервами в кілька місяців. Відповідно, демобілізація після року служби була також реалізована поступово, протягом більш як півтора року. Це було можливо і з огляду на окремі “хвилі”, і через те, що стабілізувалася ситуація на лінії розмежування. Так відбувся перехід повністю до контрактників на лінії фронту. Після повномасштабного вторгнення в нас немає “хвиль” призову, натомість досі триває суцільна загальна мобілізація. Ніхто не знає, коли вона закінчиться. Але є великий запит від мобілізованих на ДМБ. Від добровольців у тому числі. Ти хороший військовий менеджер на своєму рівні. Яким бачиш рішення відправити в запас тих, хто прийшов воювати одразу після 24 лютого і зараз просить про демобілізацію?
– Ніяким. Я його не уявляю просто. Крім того, я на своїй посаді не володію достатнім об’ємом інформації, щоб розуміти, скільки людей зараз мобілізують. Чи це десятки тисяч, чи десятки десятків тисяч – це секретна інформація.
Роман Кулик із бійцями в районі ведення бойових дій біля Вовчанська, 2022 рік
– Дехто каже, що це сотні тисяч.
– Знову-таки, ми цього не знаємо. Як і те, скільки людей загинуло, поранено, комісуються, звільняються. Скільки через поранення втрачають боєздатність і списуються. Або скільки людей стають обмежено придатними за рішенням військової лікарської комісії, формально вони нібито можуть служити всюди, окрім ДШБ і морпіхів, а по факту ці люди вже нічого не можуть. Все це знає лише апарат Головнокомандувача, Генштаб, можливо, Міністерство оборони теж бачить картину. А сказати, як мала б виглядати демобілізація, я не можу. І чи вистачає у нас мобілізаційного ресурсу, щоб цих людей замінити.
Читайте також:
“Стоп ран”. З чим стикаються військові після поранень та як подолати цю ганьбу
Єдине, що зараз можна зробити командирам батальйонів і бригад – це намагатися берегти досвідчені кадри як зіницю ока, використовувати їх як сержантсько-офіцерську ланку, яка може навчити мобілізованих новобранців і командувати ними в бою.
Роман Кулик у Києві під час відновлення біля меморіальної дошки полеглому Денису Антіпову
А з приводу демобілізації – справді, уявлення не маю, як її можна провести.
Наприклад, нещодавно реєстрували законопроєкт про те, що після року чи півтора року служби мобілізовані мають право на демобілізацію. Як на мене, дебільна ініціатива. Тому що зараз скажи це в будь-якому батальйоні – і всі побіжать писати заяви, залишиться служити і воювати 10-15% людей. Решта оберуть дембель, тому що сім’ю не бачили давно, ротації дуже довгі.
У нас перша ротація на Херсонському напрямку була пів року взагалі, а на Бахмутському – чотири місяці, після двох місяців на Вовчанському. Причому між Вовчанськом і Бахмутом перерви не було – ми наступного ж ранку поїхали на Бахмут. Такий темп людей вимотує.
Тому якщо такий закон ухвалять, це відразу “вимиє” цілі військові частини. І навіть якби знайшли нових мобілізованих, це не виправило б картину. Тому що новачків треба навчити. Потрібен хребет сержантів, які можуть тримати все вкупі.
Тож це питання складне, комплексне.
Роман Кулик
– Тобто місія сержантів і командирів нижчого рівня зараз – довести підлеглим те, що демобілізація може бути нескоро, через роки, щоб вони були готові тягнути цю лямку далі?
– Звісно. У нас в роті ми про це від початку говорили: не розраховуйте на демобілізацію, тому що характер нинішньої війни настільки жорсткий і безкомпромісний, що передбачає постійне перемелювання людей. Якби це не звучало цинічно, в цій війні сотні й тисячі людей отримують поранення, гинуть тощо. Армія ж, як організм бездушний, який має оперувати цифрами, напрямками і одиницями техніки, не відпустить людей, що вже побували в боях, під обстрілами, мають досвід оборонних і наступальних дій. Армія буде їх тримати до останнього.
– Але, звісно, солдатам прикро, що країна дедалі більше ділиться на тих, хто воює, і на тих, хто намагається дистанціюватися від цього, або “вигорає” в тилу і не розглядає себе як мобілізаційний ресурс, хоча таким є.
Якщо говорити про якісь варіанти розв’язання проблеми. Зараз ти в 10-денній відпустці. Чи могло б бути частковим рішенням щодо втоми військових збільшення терміну відпусток? Тому що 10 днів зовсім мало.
– Було б, звісно. Я в цьому не бачу нічого неможливого. Особливо коли ми виходимо на відновлення. Іноді на відновленні нам дають позиції, ми їх тримаємо, дообладнуємо. Але є певний проміжок часу, коли по факту потрібна мінімальна частина особового складу, щоб забезпечувати базову життєдіяльність військової частини. То, звісно, збільшення тривалості відпусток було б хорошим варіантом. Це залежить від умов від законодавства, в першу чергу.
На зарплату купив собі гвинтівку
Стимули можуть бути різні. Але
ти можеш уявити рівень за*обу в людей, коли їхні “бойові” (а вони отримують більше 100 тис. грн) перестають бути стимулом.
Для більшості гроші вже давно не є стимулом. Але зустрічі з сім’єю, проведення часу з близькими і рідними мають сенс. Це ще діє на будь-якого військового.
– Фактично психологічне розвантаження, яке справді може бути, коли повертаєшся додому.
– І загалом. Сама атмосфера в підрозділі. Якщо є якісь адові “затяги” і ніхто нікого нікуди не відпускає, всі сидять по казармах, то внутрішньо це впливає. Людям на якомусь етапі треба просто дати трохи волі. Не в плані ходити по кабаках і обжиратися алкоголем, а відчути себе вільною людиною, яка може вдихнути повітря і робити те, що їй захочеться, вислизнути із залізних лабет армії і зробити щось просто для себе. Це працює.
(Після того, як відбулося це інтерв’ю, Верховна Рада ухвалила закон про 30-денні відпустки для військових, і президент його підписав.)
– Як на твоїх підлеглих вплинуло скасування премій у розмірі 30 тисяч, коли їх перестали платити військовослужбовцям?
– У нас такого не було взагалі. Коли відбулася ця зміна, ми перебували на першій лінії, тому це нас ніяк не торкнулося. Так і отримували більш як по 100 тисяч.
Роман Кулик
Ті хто уважно читав зміни до законодавства в січні, звернули увагу, що там була низка факторів. Наприклад, що залишають [доплату] 30 тисяч для підрозділів, які виконують бойові (спеціальні) завдання у складі органу військового управління, штабу угруповання військ. Ось ми зараз на відновленні, і ми входимо до складу сили та засобів оборони Києва й області, виконуємо бойові розпорядження, маємо позиції. І ми по факту отримуємо за це ті самі 30 тисяч премії. Хоча ці позиції в порівнянні з Бахмутським напрямком – це, звичайно, релакс і “чіл”. Бо боїв не ведеться, обстрілів немає.
Загалом, зараз відновлення – це коли батальйон чи бригаду виводять на більш безпечну ділянку, північ чи південь, і там вони виконують якісь оборонні функції, облаштування позицій, збивання повітряних цілей, мобільні вогневі групи, які полюють за “шахедами” кулеметним озброєнням, наприклад. І коли люди перебувають у таких умовах і виконують такі задачі, вони все одно отримують 30 тисяч премії. У багатьох штабах знайшли способи, як себе записати до складу таких сил.
Я не знаю, наскільки була велика економія на інших (коли скасовували премії-“тридцятки” – “Н”). Це нехай розбирають депутати і Міноборони. Але що був час, коли в армії це негативно сприйняли – так, був.
– А ті підрозділи, що перебувають у Києві, теж отримують доплату 30 тисяч за участь в обороні?
– Уявлення не маю. Я кажу за нас.
Роман Кулик із побратимами
А з чим ми зіткнулися з фінансової точки зору – це те, що, відповідно до постанови Кабміну, до зон ведення бойових дій не увійшов Вовчанський район, де ми стояли два місяці. Там вийшло по-ідіотськи, коли ми звідти виїхали і нам заднім числом не віднесли цю область до регіонів ведення бойових дій.
– Хоча там серйозні обстріли.
– Не те, що обстріли. Там війна.
Читайте також:
30 тисяч і 30 днів: Рада ухвалила новий закон про доплати і відпустки військовим
– Так ми підійшли до питання про вашу ротацію у Вовчанську, що на деокупованій території на півночі Харківської області. Я саме від тебе дізнався про реалії війни на цьому напрямку, і в нас вийшов сюжет, як складно туди добратися. Але щоб люди зрозуміли, розкажи про характер бойових дій біля російського кордону. Бо дехто думає, що ротація там – це ледь не відпочинок.
Роман Кулик у Вовчанську
– Відпочинком це точно не назвеш. Як було в АТО/ООС, то під Вовчанськом на кілька порядків складніше і інтенсивніше. Там російська артилерія працює безперестанку.
Для нас це теж було здивуванням. Ми не думали, що там все буде настільки цікаво й закручено. А коли побули там кілька тижнів, поспілкувалися з сусідніми підрозділами, подивилися на інтенсивність бойових дій – зрозуміли, що таке відбувається по всій лінії деокупованої території на кордоні з РФ.
Росіяни тримають у напрузі всю прикордонну смугу, щоб стримувати достатньо велику кількість нашого особового складу й артилерії. Для них простіше зі своєї території підвозити боєприпаси. Вони мають купу підготованих позицій, інженерно можуть там закопуватися і т.д. Для нас це набагато складніше через знищені мости й дороги [вглиб деокупованої території]. Для нас це довше і складніше.
Чим характерні бої біля Вовчанська – тим що, артилерія з двох боків кордону ганяється одна за одною і вражає цілі на території противника. І вони, і ми дивимося безпілотниками. Російські “орлани” там літають кожні кілька годин, моніторять, де противник собі засновує нові позиції. І відбувається взаємне “полювання”.
У росіян це виходить ширше за розмахом. Вони дивляться, де може бути скупчення військових, і потім протягом доби артилерія завдає туди вогневе ураження. Це відбувається настільки масово, що за той час, поки ми там були, важко порахувати, скільки хат, будівель і промислових об’єктів вони розтрощили – лік на десятки й десятки. По позиціях вони теж наносили ураження.
Роман Кулик із бійцями в районі ведення бойових дій біля Вовчанська, 2022 рік
Але це не тільки війна артилерії. А й постійні промацування групами піхоти, ДРГ. Часто туди заїжджала російська спецура і пробувала промацувати то одну, то іншу позицію. Були випадки, коли так вирізали ці позиції.
З нашого боку практикується те саме, це не секрет. Так стала відома група з “Братства” – Максим Михайлов (“Непийпиво”), Юрій Горовець (“Святоша”), Тарас Карпюк (“Тарасій”), Богдан Лягов (“Аполлон”).
– Четверо, які загинули в Брянській області.
– Так. Загинули під час такого виходу від підриву на мінному полі.
А обстріли відбувалися настільки регулярно, що їхня кількість перевищила кількість обстрілів по Херсонському напрямку – хоча коли ми там були, мені здавалося, що на Херсонщині артилерія росіян працює дуже ефективно.
Ми теж давали відповідь. Буду говорити за батальйон. Наша мінометна батарея може діставати на територію РФ. Тут працював старший начальник достатньо успішно.
Ми стояли не лише біля самого міста Вовчанськ, а й біля населених пунктів навколо нього. Просувалися вперед, ближче до кордону, щоб тримати противника під постійним вогневим контролем. Нам вдавалося, з перемінним успіхом. У день, коли ми з Грачем отримали поранення, склалося не так вдало, як хотілося.
Характер бойових дій там такий, що всі ці території за 5-10 км від лінії фронту перетворюються на випалену землю. Більшою мірою поки що в нас. Але я маю надію, що ми так само зробимо і з ними, на 20 км хоча б.
Вовчанськ після обстрілів з-за російського кордону
Коли ми виїжджали з Харківщини, в багатьох селах лишалося по кілька десятків мешканців – бо щодня обстріли, щодня б’ють по їхніх будинках. Там нормально жити неможливо. Я мовчу про те, що там електрики не бачили від моменту деокупації. І там немає сенсу тягнути світло, бо в селі живе 5-10 людей, а обстріли щодня. Як ти його не зроби, воно буде розбите за кілька діб.
Тому прикордоння перетворюється на смугу смерті,
де суцільні руїни будівель, інфраструктури, доріг. І де живуть військові, які ведуть бої, намагаються дістати противника далекобійними засобами.
– Багато говорять про те, що для перемоги потрібно по всій довжині російського кордону створити буферну зону завширшки хоча б 20-30 км, щоб росіяни не діставали обстрілами вглиб нашої території. Для цього слід протиснути якесь політичне або військове рішення. Наскільки це реально зробити, відштовхуючись від умов на лінії фронту?
– Це частина системної проблеми. Ніхто не знає, як завершити війну таким чином, щоб припинилося вовтузіння по кордону. Як на мене, такого рішення немає. Їм (росіянам) треба просто максимально дать п***ди, завдати поразки, щоб вони просто не могли продовжувати ведення бойових дій. Бо, наприклад, ми витіснимо їх до кордонів 24 лютого 2022 року, і що далі? Воно ж у такому режимі продовжується, але тепер – по всій лінії кордону і по старій смузі в зоні ООС. Це щось серйозно змінить для держави? Ну, так, напевно, становище “заморозиться”, як було у 2015 році, війна перетвориться на “нову АТО/ООС”, але плюс 500-600 км довжини. Чи довго держава таке тягнутиме? Теж відкрите питання.
Загалом, і так не зрозуміло, скільки ми протягнемо в такому форматі великої відкритої війни.
Станом на зараз “буферна зона” вздовж кордону з’явиться сама собою хіба за тим сценарієм, що я описав: коли цивільні рано чи пізно звідти виїдуть, тому що умови життя будуть нестерпними, і залишаться лише військові, які матимуть смугу фортифікації та будуть її обороняти. В глибині стоятиме артилерія й міномети, які стабільно працюватимуть по цілях і позиціях противника в межах їхньої досяжності. І так воно триватиме, як ООС. Тільки без заборони використання будь-якого озброєння.
Щоб війна не перетворилася на ще одну ООС, є лише один вихід. Це отримання далекобійних ракет, керованих боєприпасів, які летітимуть на 40 км і далі. Щоб протидіяти російському ракетному терору, Україну слід наситиим “Петріотами”. Це довгий процес і, мені здається, трошки утопічний. А найкращий шлях – це знищувати їхні пускові, їхні запаси ракет й арсенали. Для цього нам самим потрібен ракетний потенціал, який нам дасть можливість розбивати все, що треба, на значній віддалі від кордону. Мені здається, це єдиний вихід, який нам дасть можливість уникнути найгіршого сценарію по кордону.
– На Вовчанському напрямку ти зазнав свого першого серйозного поранення. Як це відбулося, як ти це пережив?
Роман Кулик”Вікінг” та Іван Кущинський “Грач” у районі Вовчанська
– Ми йшли з саперами і моїм хорошим другом Іваном на псевдо “Грач” Кучинським. Він командир роти вогневої підтримки. Ішли, щоб визначати місця під вогневі позиції для СПГ і гранатометів, і всього, з чого могли б херячити по вогневих позиціях росіян навпроти моїх позицій. Це було у сфері відповідальності моєї роти. Так ми потрапили під мінометний обстріл росіян, зайшли на мінне поле і там зазнали осколкових уражень.
Міна МОН-50 вибухнула неподалік від мого головного сержанта, позивний “47-й”. Уламки потрапили пені в ліве плече. А Івану перебили кістку в нозі нижче коліна.
Потім була довга евакуація, тому що ми відійшли приблизно на 1,5 км від передових позицій у бік кордону.
Вчотирьох, із саперами Дмитром і Багряном, ми намагалися тащити Грача. А Грач це 110-кілограмова туша. Він не міг рухатися, тому що нога була дуже ушкоджена, велика крововтрата. Але ми звідти відійшли, забравши все спорядження, та повернулися до своїх передових позицій. Звідти нас доправили до шпиталю.
Кулик і Кущинський після поранення
Колись я зроблю над собою зусилля та, можливо, окремо розповім про проблеми цивільної медицини на деокупованих територіях, проблеми військових шпиталів, військово-лікарських комісій і всього іншого. Тому що це прірва болю, втрат і людських страждань, які потребують не менш як півтори години опису.
Хто має твіттер, всім раджу підписатися на пана Шаміля – це мій хороший знайомий, Володимир Шередега, який був поранений ще на початку війни. Він описує всі страждання військових, які проходять через лікування, довгу реабілітацію, відновлення і всю супутню бюрократію. Це дуже трагічні історії. Ми з Іваном мало не стали героями героями таких історій. Тому що Іванові хотіли ще у вовчанській лікарні відрізати ногу. Думали, що вже неможливо врятувати кінцівку. Начальство тоді Івана відбило. Довелося з криками і зі скандалом нам усім включатися, щоб людині не відрізали ногу. Більшість вовчанських лікарів втекли на територію Росії після деокупації, а ті, що залишилися…
Так було і зі мною. Коли з величезною діркою в плечі мені робили перев’язку, поки я стікав кров’ю. Це веселі історії. Ці люди робили таке, напевно, не зі зла. Можливо, вони не стикалися з таким достатньо часто, щоб напрацювати якісь навички.
Нас перевели в харківський шпиталь. У Харкові мені сказали, що осколок виймати травматично, відновлення займе дуже багато часу. І поставили перед вибором: або ми виймаємо його і вирізаємо шматок кістки, бо осколок дуже глибоко засів, і ти довго відновлюєшся, або залишаємо його поки що там, чистимо, зашиваємо. Функціональність, напевно, повернеться в достатньому об’ємі, щоб жити і якось воювати. Але це не точно, треба цим займатися. Але якщо вирізати, то повний шлях реабілітації – 8-12 місяців.
Уже тоді ходили чутки, що ми будемо виїжджати на Бахмутський напрямок. Тому я обрав швидший шлях, щоб не провтикати важливий момент пересування нашого підрозділу. І так воно й сталося. Тиждень я пролежав у шпиталі. Спочатку у військовому, потім у ветеранському. Далі мені подзвонили і сказали, що батальйон у терміновому порядку знімають із Вовчанська й переміщають на Бахмутський напрямок. Я домовився з лікарями. Мене екстрено виписали. Я повернувся у Вовчанськ, а наступного ранку ми поїхали на Бахмут. Деякий час я носив косинку (для підтримки руки – “Н”), але потім скинув її і почав розробляти руку.
– В якому стані Грач? Як його нога?
– Із Грачем бачилися. Він лікується. Дуже скрупульозна, методична людина. Він робить усе можливе, щоб швидше стати в стрій. Для цього використовує всі легальні методи.
Іван Кущинський “Грач” на лікуванні
Іванові вставили величезний штифт у ногу, щоб вона трималася купи. Так формується протокісткова тканина. Якщо буде все нормально, йому зроблять ще кілька оперативних втручань, і потім Іван проходитиме довший шлях реабілітації. Але настрій у Грача позитивний, він опановує нові інструменти ведення війни – FPV-дрони, удосконалює свої знання в медицині, бойовій підготовці, у чому тільки може. Думаю, він через деякий час повернеться у стрій, тільки, скоріше за все, в іншому колективі. Адже за такий довгий час і рота змінилася, і батальйон.
– Ще до початку повномасштабного вторгнення наказом Головнокомандувача ЗСУ була затверджена лінійка нових відомчих нагород. Серед них була дуже потрібна медаль “За поранення”, причому кількох рангів. Я бачив, що декому їх вручають. У тебе було вже не одне поранення. Чи стикався ти з тим, щоб такі нагороди вручали десь у твоєму оточенні?
– В оточенні вручали.
– А що потрібно, щоб надали таку медаль?
Роман Кулик, командир 3-ї механізованої роти 206-го батальйону 241 обтро ЗСУ. Фото: “Новинарня“
– Треба подання від військової частини, від бригади, яке пройде всі щаблі, включно з Генштабом і потім апаратом Головнокомандувача. Ми будемо намагатися це робити.
Але я це кажу, щоб ти не подумав, ніби я за нагородами женуся. Я за нагородами для своїх людей женуся. І ми робимо все, щоб відзначити тих людей, які себе дуже достойно проявили за місяці бойових дій. А фактично майже вся рота дуже достойно себе показала.
Відзнака Головнокомандувача – це теж хороший вид нагороди. Тому що Залужного всі поважають безмірно.
– А в тебе за цей час медалей так і немає.
– Ну, нема то й нема.
Друга частина інтерв’ю з відео буде опублікована 6 серпня.
UPD. Після виходу цього інтерв’ю Роман Кулик нарешті отримав медаль “За поранення”.
Читайте також інтерв’ю 2022 року:
Командир роти на Херсонському напрямку Роман Кулик:
Якщо гине багато наших друзів, це значить, що в нас правильні друзі
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
