Уродженка Львова Мар’яна Буджерин, нині – старша дослідниця центру Белфера Гарвардської школи ім. Кеннеді, приїхала до Києва та описала “історію з воєнної України”, яку опублікувало американське видання Inkstick. “Новинарня” переклала ці враження з англійської.
авторка: Мар’яна Буджерин
фото автора
“Чим сильніше терези переважать до лиха,
тим дивовижнішим буде вчинок, здійснений на свободі…”
Ганна Арендт, “Що таке свобода?”
Це була моя друга поїздка в Україну з початку великої війни. Формальною підставою для поїздки була участь у Київському безпековому форумі, на який я прийняла запрошення не лише за родом своїх занять, а й заради можливості відвідати Україну, посвідчити її у війні та провідати маму у Львові.
Організувати міжнародну конференцію в Києві, в країні, де повітряний простір закритий для будь-яких перельотів, окрім російських ракет, – непросте досягнення з точки зору логістики. Але дивовижним чином завдяки невидимій ретельній роботі онлайн-бронювальників та зусиллям помічників у різних польських аеропортах наша група іноземних гостей конференції з’їжджається із близьких і далеких куточків світу на провінційний залізничний вокзальчик у Перемишлі, що на сході Польщі.
Подібно до персонажів детективу Агати Крісті про таємниче вбивство, ми сідаємо на нічний потяг до Києва з багажем і бекграундом, обережно знайомлячись одне з одним. Це різношерста команда аналітиків і високопоставлених осіб із Великої Британії, Швеції, Фінляндії, Німеччини, Латвії, Грузії, Сполучених Штатів і навіть двох колишніх прем’єр-міністрів з Естонії й Австралії. Я відразу виступаю в ролі перекладача між нашим провідником Віталиком і рештою групи. Один з австралійців хоче прийняти душ, я уявляю, наскільки довга його мандрівка з іншого боку Землі, мені не стає духу пояснити, що він їде в українському поїзді, де душу немає, навіть у нашому СВ, вагоні першого класу. Я перекладаю, та, на мій подив, Віталик киває і пропонує провести гостя в душову.
Поїзд Перемишль-Київ прибув на Центральний залізничний вокзал у столиці України. 25 травня 2023 р.
Дізнаємося, що в нашого британського колеги день народження. Було б неправильно не відсвяткувати, і ми запитуємо, чи є в поїзді вагон-ресторан. Немає, але у Віталика є пляшка вина на продаж. Він дістає пляшку молдавського “Freedom Blend”, зі спеціальної партії з виноградника Purcari – із синьо-жовтим серцем та білими голубами миру на етикетці, всі кошти від якого передаються на військові потреби України. Хтось приносить бельгійський шоколад із попередньої поїздки. Я влаштовую скромний день народження у своєму купе. Все дуже смачно і приязно: вино “Молдавська свобода” та бельгійський шоколад ділять українка, британець, латвієць та естонець, а також один австралієць у душі, в потязі, який їде на конференцію з питань безпеки до країни у війні.
Ми прибуваємо в наш готель у центрі Києва вранці в четвер, 25 травня 2023 року. В другій половині дня нас запрошують покласти квіти до Стіни пам’яті, що оточує Михайлівський Золотоверхий собор, за кілька хвилин ходьби від готелю. Стіна заповнена акуратними банерами із сотнями (тисячами – “Н”) фотопортретів воїнів, які полягли на війні з Росією. Їх так багато. Зауважую, що останні світлини датовані 24 лютого 2022 року – днем [повномасштабного] вторгнення.
У великій війні Україна приймає загиблих близько до серця. Скільки ще світлин чекають свого розміщення? Чи вистачить стіни? Я повертаюся з 2022 року у 2014-й і знаходжу свого однокласника Тараса, який загинув на Донбасі в серпні 2014-го. Гірко прийти до цього фото, як на зустріч зі старим другом, хоча ми ніколи не були друзями. Я заплющую очі і промовляю до Бога молитву, хоча я не віруюча. Це все ще має сенс.
15-й Київський безпековий форум проходить під назвою “За нашу і вашу свободу: в боротьбі за НАТО”. Майбутнє членство України в Альянсі – головна тема наступних двох днів. Політичне керівництво України, організатори конференції та переважна більшість громадян України переконані, що довготривала безпека країни можлива лише в рамках НАТО. П’ята стаття основоположного Вашингтонського договору передбачає зобов’язання: напад на одного члена Альянсу розглядатиметься як напад на всіх. Хоча існує багато різночитань щодо того, що вважати нападом після багатьох випробувань, але це коротке формулювання є стримуючим фактором для Росії. Латвія виділяє 40% свого оборонного бюджету на військову допомогу Україні, відразу за нею йдуть Естонія та Литва, а також Польща, яка також стала головним транзитним центром для поставок західної зброї для українського війська. Але Росія не наважилася перенести бойові дії на територію цих країн.
Стіна пам’яті в Києві на вшанування загиблих воїнів у війні з Росією
Українська “боротьба за НАТО” має вияв і в іншому сенсі. У всіх розмовах зі східноєвропейцями на конференції я чула глибоке розуміння того, що саме Україна надає їм гарантії за статтею 5, стримуючи жорстокий клептократичний цинічний російський режим, який скоює воєнні злочини. По суті, Україна виконує роботу НАТО — захищається від загрози, для захисту від якої створено Альянс, за допомогою зброї, створеної НАТО для цієї місії — без взаємного захисту, яким послуговуються інші члени Альянсу.
Раніше я вважала, що Україна дарма прагне вступити до НАТО. Казала, що Україні краще шукати двостороннього оборонного альянсу, навіть неформального, зі Сполученими Штатами, і наводила Ізраїль як приклад. Та цього вже недостатньо. Постійна військова підтримка з боку США й західної коаліції допомагає Україні захищатися та підвищує її шанси перемогти у війні, яку Росія розв’язала на її території. Однак лише членство в НАТО запобігатиме [наступній] такій війні. Перспектива того, що Україну запросять приєднатися до Альянсу на саміті НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року, в кращому випадку, лишається невизначеною, та альтернативи, як вигнати війну з Європи, здається, немає.
Цікаво, чи якась інша країна так гостро потребувала членства в НАТО, як Україна, і водночас була так далека від цього. Цікаво, що НАТО легше приймає ті держави, які менше цього потребують.
Ранкове прибирання біля готелю “Козацький” на Майдані Незалежності в Києві
Травень – найкращий час для перебування в Києві. Небо найчистішої блакиті, місто потопає у цвітінні каштанів та акацій, повітря запашне й свіже. Травень 2023 року – час найінтенсивніших ракетних обстрілів Києва з початку війни. У перший вечір конференції відбувається повітряна атака, й іноземні високопоставлені особи, яких я зустріла в поїзді, збираються в бомбосховищі готелю, де різне походження та статуси більше не мають значення: всі рівні перед російською ракетою.
У суботу, 27 травня 2023 року, після завершення конференції я залишаю готель і переїжджаю на квартиру друга біля Майдану Незалежності. Цього дня я маю бути на фестивалі, присвяченому Роману Ратушному, 24-річному громадському активісту, який поліг на війні з Росією. У 2013 році Роман, якому тоді було лише 16, був одним із перших, хто приєднався до студентських протестів напередодні Революції Гідності, щоб захистити європейський вибір України та притягнути до відповідальності корумпованих лідерів України. Через кілька років він згуртував однодумців, щоб врятувати Протасів Яр, зелену зону в центральному районі Києва. Якби не Романові зусилля, міська влада віддала б землю олігархам під будівництво елітних квартир та офісів. Завдяки його втручанню Протас залишився зеленим і загальнодоступним – тут є парк, гірськолижний схил і театр просто неба.
Фестиваль має гасло “Ніколи нічого не бійтеся”. Роман не мав страху й діяв відповідно до цієї свободи від страху. Він зіткнувся з кийками “Беркута”, корумпованими чиновниками й олігархами та російськими кулями, одна з яких зрештою забрала його життя. Коли почалася велика війна, він пішов до війська. Батько Тарас мобілізувався разом із ним, сподіваючись захистити сина. Роман склав детальний заповіт (як це — писати заповіт у 24 роки?), описавши передачу товаришам керівництва різними громадськими ініціативами та зібрані кошти. 9 червня 2022 року Роман Ратушний загинув під час бойового виходу під Ізюмом, містом на сході Харківської області, яке у вересні 2022 року буде звільнене українськими військами та приєднається до Бучі, Ірпеня й Маріуполя в рестрі найбільш кричущих воєнних злочинів Росії.
Частина фестивалю відбувається просто неба в Протасовому Яру, який Роман допоміг врятувати від глитаїв. Інша частина, концертна, проходить у сусідньому Інституті біоенергетичних культур і цукрових буряків НААН України.
Мій київський господар Юра пропонує мене підвезти, і я охоче погоджуюсь. Спускаємося у двір будинку, й мене запрошують сісти в Tesla. Я вперше їду в такій. Дуже тихо.
Tesla під’їжджає до Інституту цукрових буряків, який виглядає саме так, як можна було очікувати: бувала в бувальцях радянська будівля з розбитими бетонними сходами та стінами в плакатах на тему буряківництва. Молодь, яка збирається в “Буряки холлі”, демонструє чудове поєднання татуювань, пірсингу, вишиванок, рваних джинсів, черевиків-“мартенсів”, доглянутих хіпстерських борід і панківських дредів. Їхні очі випромінюють цілеспрямованість. Війна, Tesla, цукрові буряки та дреди на сповненому надій святкуванні молодого, яскравого, а нині згаслого життя. Сюрреалістична суміш.
Виступ гурту “Крихітка” в “Буряки холлі” 27 травня 2023
Романові батьки на фестивалі, і я бачу, в кого він так удався.
Романова мати, поетеса Світлана Поваляєва — буддистка. Кажуть, що вона була мамою laissez-faire, називала своїх дітей “бодгісаттвами” і дозволяла торувати власний шлях. Вона підтримала Романове рішення піти на війну і тепер переживає втрату з дивовижним спокоєм. Вона милується тим, як однолітки полеглого сина відпочивають у Протасовому Яру і танцюють у “Буряки холлі”. Романові це сподобалося б. Чи це маска, що прикриває материнську скорботу, свідомо заховану в непроникну глибину її душі? Чи її буддистський світогляд дав можливість пережити втрату з таким прийняттям, розчинитися в потоці сьогодення, в якому її дитина — лише спогад?
Пізніше я куплю останню поетичну збірку Світлани “Мінлива хмарність з проясненнями”. Один із віршів, “Месенджер”, звучить приблизно так:
“Спочатку він писав,
потім тільки відповідав,
потім тільки читав.
Потім доставлені повідомлення залишалися сірими кілька годин, днів — непрочитаними.
Тоді недоставлені листи пекли око своїми білими колами,
Згодом посіріли, як сніг.
І наповнився кольором раптом, як земля весною:
Він їх прочитав.
А потім
раптом
припинилися повідомлення,
Як сніг навесні,
Як березнева сірість у травні,
Як усі барви наприкінці життя.
Останнє прочитане повідомлення,
Як фотографія на могилі,
Залишається незмінним,
Якщо захищене склом,
Якщо відновити,
Якщо відвідувати час від часу, щоб покласти квіти…”
Цієї ночі сталася найбільша атака дронів на Київ з початку російського вторгнення в Україну. Із 52 безпілотних літальних апаратів іранського виробництва типу Shahed, які несуть до 20 кг вибухівки й були запущені Росією цієї ночі, 40 прямували до столиці України. Гостьова кімната, де я оселилася, розташована на верхньому рівні квартири на останньому поверсі, просто під карнизом.
Я прокидаюся від завивання сирени повітряної тривоги. Зараз близько 12:30 ночі. Замість того, щоб скочити на ноги й кинутися до укриття, я лежу нерухомо і сприймаю свою ситуацію. Між мною та “шахедами”, балістичними та крилатими ракетами, які Росія кидає на Київ, нема нічого, крім ковдри, даху і розрахунку ймовірностей — а також систем ППО, що їх постачає Захід, та їхніх умілих українських операторів.
Я пригадую дискусії на Заході торік про нерозумне постачання Україні американських систем протиповітряної оборони Patriot, адже вони дуже складні, і навчання на них займає до 18 місяців. Цікаво, скільки часу пішло на вишкіл хлопця, який збив у небі сім із семи гіперзвукових балістичних ракет повітряного базування “Кинджал”, що, як хвалився президент Росії Путін, нібито невразливі для ППО. Пізніше я дізнаюся, що оператора “Петріота” звуть В’ячеслав, йому 30 років, і навчали його три з половиною місяці. Його особу приховують від громадськості, але в українській армії він уславлений герой. Тієї ночі жоден із 40 дронів не пройшов.
Прокидаючись о 8-й ранку, бачу на телефоні шквал меседжів від Юри: “Ти в порядку? Ти не боїшся? Наші сусіди спускаються у стрип-клуб, хочеш приєднатися?” Місцевий стрип-клуб (чи бордель) пускає сусідів під час повітряних атак і є хорошою альтернативою іншим укриттям: він справді розміщений у підвалі, у ньому є Wi-Fi і ліжка. Я втрачаю нагоду перевірити тутешній бордель, бо роздуми про дахи і протиповітряну оборону заколисують мене, і я ніби померла для світу під час наймасштабнішої атаки російських безпілотників за час війни. Це водночас і ніяково, і дивно, адже я погано сплю після пандемії “ковіду”. Ракети, бомбосховище в борделі, глибокий сон під час безсоння. Як чудернацько.
У понеділок, 29 травня 2023 року, в мене насичений день із зустрічами та розмовами. Мій час у Києві обмежений, тож намагаюся максимально використати його. Іду до бібліотеки у величній старовинній будівлі в кінці Хрещатика (Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого – “Н”). Записую інтерв’ю для документального фільму про ядерне роззброєння України. Ми з режисером Сергієм всілися у чудовій читальній залі, заставленій столами із зеленими лампами, із великими арочними вікнами та люстрами. Поки ставимо запитання, бібліотекарки роблять свою роботу так тихо, як це можливо лише в бібліотеці.
Приблизно через годину інтерв’ю чуємо сирену повітряної тривоги. Це схоже на дежавю: минулого разу я приїздила в Україну в січні й записувала інтерв’ю для іншого документального фільму в тій самій бібліотеці, коли це теж перервала повітряна тривога. Зазвичай ти маєш пів години або трохи більше до початку вибухів. Ми приймаємо рішення продовжити і швидко пройти запитання, які лишилися. Бібліотекарки, здається, не впевнені, але йдуть нам назустріч. Я продовжую ще п’ять хвилин, коли раптом гучний вибух розколює небо над головою, вся велична стара будівля здригається, шибки брязкають у рамах. Відеокамера зрушила. Ми кидаємо все та разом із бібліотекарями вибігаємо назовні, у пішохідний перехід під Європейською площею. Там уже ховаються кілька десятків людей. Канонада над ними триває ще 30 хвилин.
Читальний зал бібліотеки імені Ярослава Мудрого в Києві
Тим часом я отримую повідомлення від свого наступного співрозмовника, генерала у відставці, який у 1990-х роках командував ракетним дивізіоном стратегічного призначення в Україні і в якого я вже брала інтерв’ю для книги про ядерне роззброєння України. Маємо зустрітися біля станції метро приблизно за пів години від центру, щоб обмінятися своїми книжками й поговорити про війну. Генерал уже приїхав із дачі під Києвом та чекає мене в торговому центрі біля метро. Я почуваюсь жахливо, бо він приїхав спеціально для мене, а я в пастці в підземному переході в очікуванні ракетний “прильотів”.
Повітряна тривога все ще триває, але вибухи над головою припиняються. Замовляю таксі через додаток і кажу Сергієві, що маю піти, але я повернуся, щоб закінчити запис. Будемо на зв’язку. Це нерозумно й необачно з мого боку, але я ризикую. Таксі приїжджає за 4 хвилини, застрибую, вітаюся з водієм і недбало зауважую, що він працює під час повітряної тривоги. Він повертається, дивиться мені у вічі й каже: “Я з Маріуполя”. Під вагою його слів западає мовчанка.
Ще один флешбек: пригадую випадкову зустріч із жінкою в кафе в берлінському аеропорту місяць тому. Вона сиділа поруч і випадково почула, як я розмовляю з сином по телефону українською. Коли я поклала трубку, вона сказала, як приємно чути українську. Я запитала, звідки вона. “З Ізюма Харківської області”. Запала така ж важка мовчанка. Тоді вона розповіла мені, як тікала від наступаючих російських військ під безперервними бомбардуваннями, але не змогла евакуювати своїх літніх батьків. Тиждень вони провели в бомбосховищі, бо 80-річний батько-інвалід не може ходити. Нарешті волонтери, двоє міцних чоловіків, винесли його з підвалу, під обстрілами, і батьки змогли доїхати до Німеччини – машинами, автобусами, потягами, без візка. Зараз вони перебувають у хоспісі в Берліні під опікою німецького уряду. Жінка знайшла роботу в Іспанії прибиральницею. Вдома, в Ізюмі, була вчителькою. З колишніми учнями вона спілкувалася, багато з цих хлопців на фронті, такі молоді, хитала вона головою, такі молоді. Хтось загинув, комусь відірвало кінцівки, хтось із важкою травмою лежав у психіатричній лікарні, інші продовжували воювати. Вона розповідала про це повільно, спокійно, її стриманість не була зіпсована емоціями. Але сльози постійно текли їй по обличчю. Мабуть, це нова норма – очі мимохіть на мокрому місці, бо не можуть стримати сліз. Ми довго обіймалися теплими сімейними обіймами, хоча були абсолютно незнайомими людьми в аеропорту Берліна. Я не питала, як її звуть.
Мого таксиста звуть Іван, Ваня, йому 55 років, він маріупольський грек. “Після того, що я бачив, повітряна тривога в Києві — це ніщо”, — нарешті каже Ваня й далі розповідає, як він евакуювався з Маріуполя 16 березня 2022 року за допомогою Червоного Хреста, через апокаліптичні руїни, уламки, палаючі будівлі, вибухи і розкидані трупи. Пекло. Щезло все, що він мав і з чим працював: дім, дві машини, склад косметики та побутових товарів, якими він торгував гуртом. Пів життя і пів мільйона доларів в товарах і активах було знищено за два тижні. Іван втік лише в одязі на собі та кількома тисячами доларів готівкою, які йому вдалося врятувати з-під уламків свого будинку. Його брат, який живе в Греції, допоміг Іванові купити машину, і тепер він підпрацьовує таксуванням.
Поїздка на таксі з біженцем з Маріуполя Іваном. 29 травня 2023 р.
Питаю, чи повернеться він у Маріуполь, коли місто звільнять. Він вагається, бо там нічого не залишилося — сама руїна. Але потім Іван рішуче каже: “Так, повернуся”, – хоча б для того, щоб протистояти тим колишнім друзям і бізнес-партнерам, які залишилися і співпрацювали з окупантами, які мародерили залишки його складу. Він знає їхні імена, склав список.
Ми приїжджаємо до пункту призначення, і я прошу Івана зачекати мене кілька хвилин, щоб відвезти назад у центр. Пропоную готівку як заставу перед тим, як зникнути в ТЦ, але Ваня відмовляється. Каже, що довіряє мені й почекає. Чоловік, який втратив усе через російські бомби і був зраджений бізнес-партнерами, довіряє абсолютно незнайомій людині, яка пообіцяла повернутися й оплатити проїзд.
Генерал терпляче чекав на мене майже годину. Наша зустріч коротка, я підписую і передаю йому свою книжку “Бомба у спадок: розпад СРСР і ядерне роззброєння України”. Вона англійською, і генерал не зможе його прочитати, але я кажу йому, що там записані багато його спогадів. Він підписує і простягає мені свою книжку “Втрачений ракетно-ядерний щит України”, написану російською мовою (автор – Микола Філатов, генерал-майор у відставці, колишній перший заступник командувача 43-ї ракетної армії – “Н”). Він етнічний росіянин з Ростовської області, якого розпад Союзу застав в Україні. Він вирішив лишитись служити в українських Збройних силах, що зароджувалися, та відмовився від переведення до Росії. Це було нелегке рішення: рід військ, у якому він служив, РВСН — потужний і престижний оплот радянського ядерного стримування — в Україні був розформований після рішення Києва 1994 року роззброїтися та приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Він керував розформуванням ракетної дивізії, якою командував, і фактично залишився без роботи разом зі ще 30 тисячами ракетників в Україні.
Зараз він очолює спілку ветеранів українських військ стратегічного призначення. Колись ці ракетники разом навчалися у військових вишах і служили пліч-о-пліч із росіянами. Сьогодні їхні діти й онуки воюють і гинуть на фронті війни, яку Росія розв’язала проти України. У генерала не залишилося жодної відданості чи бодай натяку на повагу до його зганьбленої батьківщини (Росії). Із 2014 року він перервав будь-яке спілкування з колишніми російськими товаришами. Чоловік розповідає, що коли почалося повномасштабне російське вторгнення, донька подякувала йому за рішення лишитись в Україні – рішення, що позбавило його та родину від ганебної плями бути нині росіянином.
Я обіймаю генерала і кидаюся шукати Ваню з його таксі, щоб він відвіз мене до Сергія, який чекає в бібліотеці, щоб закінчити запис. Повітряна тривога припинилася. Ваня дуже пристойно володіє українською, але зізнається, що почав практикувати мову лише 24 лютого 2022-го. Доти 54 роки спілкувався суто російською. Здається, це тренд. Київ, наскрізь русифікований за радянської влади, тепер обрав українську. Коли у 1993 році я приїхала зі Львова до Києва вчитися в університеті, моя рідна українська мова на людях викликала подив, дехто запитував, чи я не з Польщі. Становище дещо поліпшилося, і до 2000-х років у місті встановилася двомовність без різниці: україномовні і російськомовні могли перемикатися на будь-яку або продовжувати розмову кожен своєю мовою. Сьогодні різниця є, і хоча російська все ще дуже поширена, баланс різко змінився на користь української, особливо серед молоді.
У ніч проти понеділка Київ переживає ще один масований ракетний удар. Я готова до такого, але знову ігнорую сховище стрип-клубу. Стою на балконі з господарем квартири в піжамі, позиченому світшоті й капцях і дивлюся жахливе повітряне шоу. Панорама на дахи середмістя Києва аж захоплює дух. Звуки в нічному небі зловісні. Я чую “шахед”, дуже виразно, звучить як мопед і приблизно так само швидко наближається вздовж Дніпра. Незабаром кулеметна черга розтинає повітря, я бачу спалах і рахую секунди, наче в очікуванні грому після блискавки: “раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі, чотири…” Потім поширюється глибокий тріск. Пізніше подруга розповість мені, що її восьмирічний син, розбуджений вибухами тієї ночі, забіг до її спальні: “Мамо, я боюся грому”. – “Це не грім, маленький, це ракети”, – сказала вона. – “А, гаразд”. Хлопчик вийшов і повернувся у своє ліжко.
Спостерігати за “Зоряними війнами” над нічним Києвом на терасі замість того, щоб ховатися в укритті, безглуздо і безрозсудно. Вранці я дізнаюся, що жінка загинула від падіння уламка ракети, спостерігаючи за вибухами зі свого балкону, як і я. Я не адреналіновий наркоман, мені потрібно піклуватися про маму і виховувати дітей. Але я історик.
Я піддаюся прагненню дізнатись, відчути на собі, стати свідком того, як виглядає і звучить ракетний удар по європейській столиці ХХІ століття.
Не лише бути свідком, а й записувати та пояснювати цю війну світові, нащадкам і собі, використовуючи прості, звичайні слова, щоб зафіксувати та передати надзвичайні речі. Неможливе завдання.
Мій спортивний годинник показує середню тривалість сну – 4:36 години за 6 ночей у Києві, і це з урахуванням двох повних ночей без перерв. У такому режимі кияни працювали весь травень, за який по місту було завдано не менше 20 ракетних ударів. За час війни Росія випустила по українських містах близько 8000 ракет різного типу, вбивши майже 7 тисяч мирних жителів і ще 13 тисячам завдавши поранень. І все ж світає новий ранок, і кияни, як і мільйони інших українців, встають, п’ють каву, йдуть на роботу, допомагають армії, допомагають дітям робити уроки, готують вечерю та лягають спати, доки не розбудить наступна сирена повітряної тривоги. Повсякденне життя між ракетних ударів щоночі – це диво.
Вечірній Київ під час повітряної тривоги
Прогулюючись наступного ранку центром Києва в пошуках так потрібної кави, я звертаю увагу, яке місто чисте й охайне: пострижені газони, горщики з квітами, статуї обкладені мішками з піском. Натрапляю на виставку понівеченої російської бронетехніки, кілька пошкоджених українських машин і, нарешті, на ціле поле синьо-жовтих прапорців на Майдані. Кожен із них – у пам’ять про людину, вбиту Росією, багато з підписами близьких. На одному прапорці написано: “Дуже сумую за тобою і люблю тебе, маленька. Вічна пам’ять”. На іншому просто: “Мама. Амстор. 27.06.22“. “Амстор” — торговий центр у місті Кременчук в центрі України, де в червні минулого року внаслідок російського ракетного удару загинула 21 людина. У синьо-жовтому морі є також кілька польських, грузинських і навіть американських прапорів для добровольців, які приїхали в Україну воювати на боці добра.
Під час цієї подорожі мене огортали історії втрат, горя, героїзму і стійкості. Читаю ще багато історій, зафіксованих українськими й іноземними журналістами. Розповідь про шестирічного хлопчика, який посивів після того, як російські солдати неодноразово зґвалтували матір на його очах; пізніше вона померла від травм. Розповідь про матір, яка тремтячими руками написала доньці на спині її ім’я, дату народження та контакти родичів на випадок, якщо хтось із них загине або їх розлучать під час евакуації. Розповідь про потяг Київ-Рахів-Київ та його провідників, чия зміна тривала 43 дні і та які з початку великої війни евакуювали три мільйони людей зі сходу України. Розповідь про українських волонтерів на Волині, в місці українсько-польських злочинів під час Другої світової війни, які прибирали і реставрували старі польські цвинтарі на знак вдячності Польщі за щедрість і підтримку у цій війні.
Деякі розповіді стануть легендами, як-от про Романа Ратушного. Більшість залишаться нерозказаними. Їх просто не злічити. Але всі ці розповіді про живих і мертвих зливаються в один могутній потік, яким є оповідь про сучасну України, її сьогоденна жива історія, карколомна і зворушлива, безперервна та незламна.
Читайте також:
“Рома не хотів би, щоб ми плакали. Він хотів би, щоб ми перемогли”. Письменниця Світлана Поваляєва – про свого сина Романа Ратушного
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
