автор: Наталія Лебідь
Парадокс, але через дев’ять років війни з Росією (і через рік – повномасштабної) між Україною й РФ ще залишається до десятка чинних договорів та угод про співпрацю, союзництво тощо.
Ці документи поступово денонсуються. Із найсвіжішого – 4 лютого Кабмін розірвав угоду з Росією “про співробітництво в сфері дослідження і використання космічного простору в мирних цілях”.
Але деякі знакові договори формально лишаються чинними, і вони зайвий раз нагадують про неспроможність Української держави відстояти свої інтереси у відносинах з РФ до 2014 року. Серед найяскравіших прикладів – так зване “співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки”, яке призвело до захоплення Росією всього Азову.
Експерти, з якими також поспілкувалася “Новинарня“, зазначають, що денонсувати угоди з Росії – це лише пів діла. Іншого роду завдання полягає у тому, щоб перестати нарешті боятися того, що така денонсація чомусь зашкодить – наприклад, проведенню трибуналу над Росією.
Настав час проявити зрілість та продемонструвати знамениту “політичну волю”. Крім того, необхідно нарешті дати лад морським кордонам України як таким. Адже ця проблема торкається не лише Росії, а й Румунії, з якою Україна вже мала територіальну суперечку у 2009-му. Так що нинішня денонсація угод – не фінал процесу, а лише його початок.
Передусім нагадаємо про те, як був підписаний Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки і до чого тут конфлікт на острові Тузла.
Острів Тузла утворився в 1925 році, коли вузька коса, з’єднана з російським Таманським півостровом, була природним чином розмита. У 1941 році острівець площею 3 кв. км був переданий до складу Кримської автономної радянської соціалістичної республіки (у складі РСФСР), а у 1954 році разом із Кримською областю увійшов до складу Української РСР. Відповідно, 1991 року Тузла стала територією незалежної України.
Острів Тузла – вигляд із неба, 2011 рік
Незважаючи на невеликий розмір, острів Тузла виявився стратегічно важливим. Від РФ Тузлу відділяє мілководний канал, а від півострова Крим – глибоководний, і це робить Україну одноосібним власником суднохідного проходу через Керченську протоку.
Але Росія не була б Росією, якби просто так змирилася із тим, що сусідній державі належить щось, необхідне їй самій. 29 вересня 2003 року РФ розпочала будівництво дамби, яка мала б з’єднати острів Тузла із російським берегом. Приводом слугувала потреба захистити узбережжя Таманського півострова від розмивання.
Коли російські будівельники досягли українських територіальних вод, Україна спрямувала Росії ноту протесту. Слідом за нотою до Москви прибув міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, а президент Леонід Кучма перервав візит до Латинської Америки й особисто прилетів на Тузлу – розрулювати конфлікт на місці.
Президент Леонід Кучма на острові Тузла. 2003 рік. Фото: УНІАН
Втім, поїздки до Москви Кучма не уникнув також. Керівникові України довелося разом із Путіним підписувати в столиці РФ вище згаданий договір.
На календарі був грудень 2003 року. Приблизно за півтора місяці до цього будівництво дамби було зупинене за 102 метри від сухопутного кордону України. Тоді ж на Тузлі відкрилася нова українська прикордонна застава. Але питання демаркації російсько-українського кордону в акваторії Керченської протоки так і залишилось невирішеним.
Після окупації Криму, у червні 2014 року, влада Росії прийняла незаконне рішення про будівництво моста між Кримом і Краснодарським краєм РФ. Міст проліг через острів Тузла і Тузлинську косу, з’єднавши Керченський і Таманський півострови. Його автомобільну частину було відкрито 15 травня 2018 року.
У 2018 році Росія наростила свою військову присутність на Азові та почала блокувати прохід українських торгових і військових кораблів Керченською протокою, а також обмежувати рух іноземних суден до українських портів. Апогеєм цього була атака на конвой ВМСУ з обстрілом і захопленням МБАКів та буксира “Яни Капу” 25 листопада.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ остаточно заблокувала для України Керченську протоку.
8 жовтня 2022 року на мосту сталася “бавовна”“, яка сильно пошкодила споруду й обмежила пропускну здатність. Як прогнозує американський генерал Бен Ходжес, невдовзі ремонтні бригади на Керченському мосту знову матимуть роботу – після того, як Україна отримає бомби малого діаметра для наземного запуску GLSDB.
Однак мова зараз про чинний договір між Україною й Росією, який формально продовжує декларувати співпрацю у використанні Азовського моря й Керченської протоки.
Народна депутатка від партії ВО “Свобода” Оксана Савчук не погоджується з “Новинарнею” в тому, що денонсація укладених з Росією угод відбувається надто повільно. “Скасовуємо угоди постійно, на кожному пленарному засіданні – і по культурі, і по інфраструктурі, по всьому. І угод цих вже майже нема, зараз йдуть самі залишки”, – каже вона.
Оксана Савчук. Фото з ФБ
Сама Савчук є одним з авторів законопроєкту №0182 – “Про денонсацію Договору між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки” та законопроєкту №0183 – “Про вихід з Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва від 2 квітня 2001 року”.
Специфіка укладених з Росією договорів така, що дію деяких угод може зупинити своєю постановою Кабмін, а під інші треба писати окремі законопроєкти. Різниця полягає в рівні, на якому двосторонні договори колись були укладені, пояснює Савчук.
Вона може відповідати лише за свою каденцію, із 2019 року, але зауважує, що “питання Азовського моря піднімалося давно, його вивчили, створили окрему комісію, зробили ревізію документів, і зараз процес вийшов на фінальну стадію”.
А от юрист-міжнародник, фахівець у галузі міжнародного морського публічного права Богдан Устименко констатує дещо інше.
“Спроби денонсувати договори з Росією були відразу після Революції Гідності. Думаю, тоді побоялися приймати такий законопроєкт через реакцію з боку РФ. А фактично головну роль відіграла відсутність політичної волі”, – каже колишній перший заступник начальника Держгідрографії України.
Богдан Устименко
Чого боявся український політикум у 2014-му, після початку російсько-української війни? Вочевидь, зробити ситуацію ще “гіршою”. Але оскільки зараз, після повномасштабного вторгнення Росії, вона є такою, що гірше вже нікуди, страхи істеблішменту варіюють та змінюються. На це в коментарі для “Новинарні” політик та дипломат Роман Безсмертний, який був учасником Мінського переговорного процесу у 2015—2016 і 2019 роках, послом у Білорусі, двічі віцепрем’єр-міністром.
“Чому денонсація відбувається зараз, на дев’ятому році війни? Є частина фахівців, яка вважає, що після денонсації угод з Росією не буде до чого апелювати – в разі проведення над нею міжнародного трибуналу, адже угоди вже розірвано. Але ця аргументація є абсолютно нікчемною. Бо, відповідно до міжнародного права, дії Росії та Білорусі автоматично призвели до того, що угоди є розірваними”, – наголошує Роман Безсмертний.
Роман Безсмертний
На його думку, договори з Російською Федерацією можна і не анулювати – вони анульовані за фактом дій держави-агресора.
“Після того, як відбулася російська інтервенція, угоди, укладені з РФ, вважаються нечинними – це з точки зору конвенції про міжнародні договори. Бо навіть якщо вчинені не агресивні дії, але інші – ті, котрі не дають учаснику міжнародної угоди виконувати її положення – угода є розірваною. Так говорить міжнародне право.
Але з точки зору національного права, тобто Конституції України та її законодавства, введення в дію угоди та припинення її дії вимагає відповідно ратифікації та денонсації такого договору. Крім того, у ряді документів зазначено, що якщо сторони не висловили необхідних зауважень чи пропозицій, то через стільки-то років угода вважається автоматично продовженою.
Тож українська традиція, яка склалася за роки незалежності, вимагає прийняття рішень певним органом влади, щоб ратифікувати угоди чи денонсувати, і в Україні це – парламент”, – визнає Безсмертний.
Отож, м’яч – на полі Верховної Ради. І зволікати із забиванням голу у ворота Москви не варто. Тим паче, що Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки має ще глибші корені, аніж події 2003 року.
“Насправді це питання сягає корінням у 1996 рік, – коментує Богдан Устименко. – Саме тоді почалися перемовини, які стосувалися розмежування морських просторів України та РФ. Україні було б вкрай вигідно ділити простір відповідно до норм міжнародного морського права, і, зокрема, конвенції ООН з морського права. Бо в такому випадку, якщо ділити по справедливості, нам відходять дві третини або навіть трошки більше Азовського моря, а також Керч-Єнікальський канал, який має стратегічне значення, оскільки це фактично єдиний торгівельний шлях між Азовським та Чорним морями з подальшим виходом в Атлантичний океан”.
Експерт каже, що в той час, коли “Російська Федерація мала стратегічне бачення своєї морської безпеки, хай і деформоване, Україна своє власне стратегічне бачення не сформувала і не почала його імплементовувати”.
“Договір 2003 року був “прямим програшем України”,
– наголошує Устименко. – Про це мало хто говорить, бо, навпаки, намагаються видати той договір за перемогу України.
Слід додати, що у 2003 році був укладений ще один договір, який стосується сухопутних кордонів України, і там у статті 5 також була спроба врегульовати питання морських просторів. У статті зазначалося, що води Азовського моря та Керченської протоки є внутрішніми водами двох держав. Потім, у розвиток цієї норми, виник отой договір 2003 року, який зараз намагається денонсувати Верховна Рада”.
Для чого Росії знадобилося у 2003-му двічі вимагати від українського керівництва повторення одних і тих самих норм?
“У 2003 році було домовлено про те, що це – внутрішні води спільного використання, – говорить Устименко. – При цьому договором від грудня 2003 року передбачені незаконні обмеження. Для чого він був потрібен Росії? Для того, щоб заборонити плавання військових кораблів інших держав, і в першу чергу НАТО, в Азовському морі та Керченській протоці. Там є припис про те, що сторони пізніше встановлять державний кордон в цьому морі та протоці. Водночас РФ всіляко уникала цього – так само, як і в ситуації з Грузією, де теж не встановлений морський кордон, що Росію цілком влаштовує. І договір з Україною на певному етапі РФ теж цілком влаштовував, але тепер в Росії кажуть, що Азовське море – це її внутрішнє море”.
На недопуску до Азовського моря суден третіх держав акцентує і Роман Безсмертний.
“В угодах по Азовському морю є поняття спільного використання, тож вони нечинні з моменту їх укладання. Тому що існують норми міжнародного морського права, які абсолютно чітко розподіляють територіальні води, внутрішні та води загального користування. Тим, що Росія весь час не тільки Україні, а й міжнародним організаціям, колективним органам нав’язувала своє ерзац-право, вона і зруйнувала норми цього міжнародного права. І досягла в цьому значних успіхів, бо Росією були створені субнорми, які дозволяють російському фюреру щось там заявляти про претензії на Азовське море. Розсудити ситуацію можна або виходячи з норм міжнародного права (але вони Росією зневажені), або вже у міжнародному трибуналі”, – переконаний Безсмертний.
Таким чином, прецедент, створений Кучмою та Путіним у 2003 році, виходить за рамки двосторонніх угод України та Росії. Питання, чому мовчало міжнародне співтовариство, отримавши на виході подібний документ, віднесемо до розряду риторичних.
Але в контексті міжнародних договорів, які стосуються ширшого кола держав, згадаємо про намір України вийти з Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва від 2 квітня 2001 року, або BLACKSEAFOR.
Ця група свого часу була створена за ініціативою Туреччини. У своєму складі вона об’єднала Туреччину, Україну, Болгарію, Грузію, Румунію та Росію.
Емблема BLACKSEAFOR
Із квітня 2001 року, коли в Стамбулі підписали угоду про започаткування Black Sea Naval Cooperation Task Group (BLACKSEAFOR), на думку Богдана Устименка, питання виходу з групи для України “дозріло і перезріло”.
“Задекларовано, що це військово-морське з’єднання кожен рік повинно проводити цілу низку заходів та співпрацювати, розширювати військово-морське співробітництво тощо.
Тобто де-факто Україна та Росія залишаються союзниками [на Чорному морі],
і я не думаю, що когось в нашій державі влаштовує такий стан справ. Ініціатором об’єднання є Туреччина, тож із нею треба провести перемовини, пояснити наше бачення ситуації, хоча воно є очевидним. На додачу до всього в групі присутні Румунія та Болгарія – країни-члени НАТО, а НАТО свою позицію щодо російсько-української війни неодноразово оприлюднювало. Одним словом, ця угода втратила будь-яку логіку”, – резюмує Устименко.
Частину угод з державою-агресором Україна успішно денонсує, але з іншої частини – ніяк не виборсається. Якщо говорити про “суходільний” спектр проблем, то український уряд лише призупиняє, але не виходить повністю з деяких угод, укладених в рамках СНД.
Це стосується, зокрема, Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів. Як ідеться в урядовому повідомленні, “статус України у цій сфері залишився чинним по відношенню до інших країн СНД (Казахстан, Киргизстан тощо)”.
Україна також залишається і в зоні вільної торгівлі СНД, хоча, як зауважує Роман Безсмертний, “очевидним є те, що Україна ніколи не була членом СНД. Вона не підписувала рамкові угоди і діяла лише в межах певних галузевих та відомчих угод. Тому говорити про чинність рамочних угод навіть до війни було річчю умовною. Контраргумент, який часто наводять, полягає в тому, що це були багатосторонні угоди. Але міжнародне право в даному випадку не розрізняє двосторонні чи багатосторонні угоди. За умов дій, які вчинила Росія, всі угоди почили в бозі”.
Безсмертний наголошує: “В даному випадку питання денонсування я б сприймав тільки як певну політичну акцію. Для українського суспільства це важливі речі.
Квиток, який ми купуємо на денонсацію угод, є дуже дорогим, ми платимо за нього зараз життями наших громадян.
І якби українська еліта від самого початку розуміла цю ціну, то укладання угод ставились би серйозніше”.
Повертаючись до “морського” спектру проблем, знову процитуємо Устименка, який нагадує: буквально за пару тижнів до повномасштабного вторгнення була ухвалена стратегія морської безпеки України, але юридичної сили вона так і не набула. Це потрібно неодмінно виправити, а також – ухвалити закон про територіальні води. “Треба реалізувати цілий комплекс заходів, і це робота на роки”, – каже експерт.
На його переконання, Україні потрібні чітко встановлені морські кордони. Адже карти з нанесеними на них морськими кордонами відповідні держави передають до ООН. До таких карт, як правило, додаються відповідні делімітаційні угоди або судові рішення.
У цього контексті не можна не згадати справу “Румунія проти України” 2009 року.
Острів Зміїний після подій 2022 року. Фото: АР
Тоді у фокусі загальної уваги опинився острів Зміїний, який тепер відомий і в нашій державі, і за її межами завдяки стійкості його оборонців. А у 2009 році йшлося про інше. Румунія вирішила звернутися до Міжнародного Суду ООН з вимогою визнати Зміїний не островом, а скелею, акваторія якої не може розглядатися як прибережна економічна зона.
Статус Зміїного був принциповим питанням, оскільки у 2001-му “Чорноморнафтогаз” виявив в шельфі поклади нафти і газу – за 40 кілометрів від острова. По суті, суперечка торкалася того, чиїми є ці самі поклади, бо на сам острів площею 0,17 км² Румунія жодним чином не претендувала.
У підсумку суд в Гаазі ухвалив одностайне рішення щодо того, що Зміїний є островом. Проте водночас відмовився збільшити територію виключної економічної зони України, в якій наша держава могла б спокійно вести господарську діяльність. Іншими словами, оскільки нафтове родовище фактично знаходилося під територіями обох держав, кожна з них могла пробурити свердловину і викачувати нафту.
Це означає, що колись згодом Україна ризикує отримати черговий конфлікт на ґрунті вуглеводнів. І хай це неактуально зараз, на тлі нинішньої війни, за часом ситуація може змінитися.
“Якщо РФ не отримає належну відсіч, і, окупувавши морські простори України, захопить острів Зміїний – вона почне вимагати перегляду кордонів з Румунією. І якщо Росія згадає про свої “історичні” права, це може призвести до ще одного конфлікту, але вже між РФ та державою НАТО. Румунія має це усвідомлювати, і їй навряд чи це подобається. Так само, як і Туреччині, між іншим, яка знайшла велике родовище вуглеводів у Чорному морі і якій не потрібно, щоб над ним літали ракети. Це потужні і серйозні геополітичні проблеми”, – переконаний Роман Устименко.
Торкнувшись Туреччини, експерт принагідно зазначає, що ця країна повинна постійно тримати на думці й трьохсотлітні намагання Росії встановити контроль над Босфором та Дарданеллами.
Малий ракетний корабель “Міраж” ВМС РФ проходить через Босфор. Ілюстративне фото 2016 року
У світі, де існує агресор на кшталт Російської Федерації, не можна відмежовуватись від його намагань захопити чужу територію. Це вже доведено Україною, захищатись якій допомагають нині всі цивілізовані суспільства. І це додатково підсилює наше завдання дати після перемоги лад багатьом невирішеним питанням, зокрема, і питанню проведення державного кордону.
Читайте також:
У Керченському порту танкери ховають назви, щоб обійти санкції. ФОТО
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
