автор: Олена Максименко
із Дніпропетровської області
фото автора / “Новинарня“
Волонтер і активіст, він сам був у полоні, утік звідти та займався визволенням полонених. “Дідом” його прозвали, коли дізналися, що має аж дев’ять онуків. Він багато курить, сміється і багатозначно мовчить. Палко критикує владу і запевняє, що біля керма в такі часи мали б стояти військові. Анатолій Токарєв, він же Дмитрович, заснував у Павлограді музей війни.
Павлоград – місто-прикордоння, останній “умовно тихий” край Дніпропетровщини, за яким починається Донецька область. Музей “У Діда” одразу “змальовується” з траси за прапорами та спаленою ворожою технікою біля входу. Машини для вбивства перетворилися на експонати, розписані бійцями та небайдужими громадянами.
Тут же – штаб “гуманітарки” для військових. Тут же – “перевалочна база” між фронтом і тилом, де можуть знайти прихисток і перепочинок бійці, волонтери та іноді журналісти.
Біля музею “У Діда” в Павлограді. Фото: “Новинарня“
Діда знають,мабуть, усі волонтери й активісти, які їздять на Донбас. Більшість військових і добровольців. Він, у свою чергу, знає внутрішні хитросплетіння чи не кожної бригади, в курсі найтонших подробиць, що і де відбувалося в попередні роки війни, а також що буде відбуватися. У Діда воює вся родина – жінка, діти, зяті. “Стежте за новинами!” – каже Дмитрич, прогнозуючи звільнення одного населеного пункту незабаром.
Кожен його експонат має свою історію, і саме історії є найбільшою цінністю цього дивного простору. Ось розкурочена каска, спотворена осколком снаряду САУ 152-го калібру – вона належала власне Дідові. По ній “прилетіло”, коли здавалося б, із небезпечної зони вже вибралися й можна перепочити.
Він показує в телефоні карту із червоною лінією розмежування та пояснює: “Оце ми тут з Ясинуватої вискочили. Ясинувата для мене хороше місце. Нам щастило тут завжди… Вискакуємо, отут міст. Потім зразу другий. Оце по Крутій Балці були наші позиції. По червону лінію і далі чуть-чуть. І ми вже проїхали наші позиції. Перекур, все, розслабилися. Почалися добрі прильоти. Отут стояли хлопчики Да Вінчі, і додумалися даже в повний рост прогулятися над окопами. Я побачив – зразу прикладом по ногах як дав!..”
Анатолій Токарєв “Дід” біля свого музею. Фото: “Новинарня“
“А ти як думаєш?” – відповідає він питанням на питання, чим займався до війни.
“Павлоград як і любий другий город, розділений на посьолки, – розповідає Токарєв. – І єсть такий посьолок – Приточилівка, самий бандитський. Назва народна. І в нас мода була – посьолок на посьолок билися. Ну, так я от стояв на учоті в дитячій кімнаті [міліції], за бійки. А потім був заступником начальника кримінального розшуку. А потім – вихователем. Потім був полон. Потім – розвідка”.
У полоні, в будівлі СБУ в Донецьку, відомій як “ізбушка”, Дід провів три місяці. І втік.
Він розповідає: з 2014 року і до сьогодні звідти було здійснено всього дві втечі. Одна з них – його.
“Причому в мене одна нога прострелена була, друга перебита. Але мені повезло, що зі мною в камері сиділи місцеві патріоти. А туди потрапляли всі… Є такі, що мають навички таборів і тюрем, навички оперативної роботи, виявлення агентів. Якраз те, що треба. Двоє людей підготувати квартиру, підготували машину. Ми вийшли типу на прогулянку, посидіти. Оскільки я на милицях, я всіх затримую: “Ідіть вперед, я дожену!” Але не догнав, – сміється. – Швиденько в машину скочив, і на квартиру. Вони (тюремники) почали всюди шустрить, шукать… Навіть не могли додуматися, що так можна!”
Тоді, у 2014-му, в полон потрапило багато бійців з Іловайська, і Дід вивіз із собою список 576 осіб, які були там. Пізніше брав участь в обміні полоненими.
Згадує, як під час одного з обмінів примудрилися витягли вісьмох замість чотирьох бранців. Тоді вдалося зімпровізувати і двох непомітно забрати ще до початку обміну, а потім подняти “кіпеж”, мовляв, не вистачає. Тож, щоб компенсувати нестачу, росіяни віддали ще чотирьох.
Читайте також:
Іловайська одіссея Валерія Маринця: “Якби не домовляння про зелений коридор, ми ще б довго трималися”
Дід пояснює: при роботі зі звільненими полоненими важливо з’ясувати, як людина туди потрапила і як трималася там. “Тому що були випадки, коли полоненому давали пістолет і він стріляв по своїх. А його поміняли як героя”.
Анатолій Токарєв “Дід” у своєму музеї. Фото: “Новинарня“
“В полоні вони (росіяни й колаборанти) намагаються завербувати наших. Потім людина повертається, її поміняли, і вона починає на них (ворогів) працювати. Те саме ми робимо. Це вже робота, так би мовити, “спеців”. Те саме я робив у камері, де я сидів. Я завербував… Подвійна гра є. Я вийшов і написав їм (росіянам), що я співпрацювати буду, все класно, і пів року їм давали дезу. Те, що треба”, – розповідає Токарєв.
Тому він переконаний: усіх, хто вийшов із полону, потрібно “відпрацьовувати”, як би не образливо це було. Його також перевіряли.
Експонати музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
На думку Діда, продажність визначається лише розміром “гонорару”. Тим паче, чимало українських і російських офіцерів за Союзу навчалися в одних навчальних закладах, і ніхто не знає, які з цих зв’язків досі підтримуються.
Читайте також:
“Перший укроп, що дійшов до Стаханова”.
Історія полону та повернення на фронт 56-річного бійця 57 омпбр Юрія Лазарьонка “Діда”
Приміщення Дідового музею колись мало інше призначення і належало його дружині. На стіні досі лишається назва “Наталі”.
Музей “У Діда” в Павлограді. Фото: “Новинарня“
“Це було кафе, – розповідає волонтер. – Наташчине. Після того, як вона звільнилася з нашою допомогою, їй сказали: іди додому, хтось має бути вдома. Займайся кафе, налагоджуй роботу. Проходить місяць-два, вона каже: “Мені отак (поперек горла) це все стоїть! Мені це кафе не треба! Давай продамо”. А в мене тут уже була частина всього. Я їй: “Давай тут музей зробимо!” І одразу було 70-80 експонатів”.
Хрест-меч із жетонів. Фото: “Новинарня“
Музей виник три роки тому. Спершу сюди приходили лише свої. Тут же базується ГО “Відлуння” – об’єднання добровольців і волонтерів, що нараховує 400 осіб.
Пам’ятний хрест-меч з осколків і копій жетонів загиблих воїнів для музею зробив доброволець “Правого сектору” Сашко “Стрілок”. Поруч – могильна плита із зображенням Путіна і написом: “Музейний експонат. Прохання не обсцикати”.
Експонат музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Дід розповідає походження експонатів: “Це “Точка-У”. Між Пісками і Водяним, ми звідти її притягли. Це Краматорськ. Це Покровськ. Це Барвінкове. Це наша ракета. А це з того, що я відпрацював у Сєвєродонецьку…”
“БРДМ-2. Взятий у позику в Лисичанську”, – підписаний один з експонатів. На малюнку – первинний вигляд того, що зараз має подобу руїни.
Музейний БРДМ. Фото: “Новинарня“
На деяких експонатах – “автограф” у вигляді псевдо “Дронго”. Господар пояснює: це позивний бійця батальйону НГУ імені генерала Кульчицького. Його батько, Віталій Курилович, загинув разом із Кульчицьким.
“Це наша “мотолига” (тягач легкоброньований МТ-ЛБ) з Водяного й Пісків. Всі запчастини, вся резина була знята, і ось вона, – продовжує наш гід. – Це машинка “АСАПа”. На ній працювала Аня “Небо”, вона зараз у 56-й. На ній забрали десь 370 поранених із Пісків. А це одна з перших машинок “правосеків”. Була червоного кольору, ми її пофарбували. В неї чотири заходи в ДАП. Особисто я на ній їздив!”
Анатолій Токарєв “Дід” з експонатом свого музею. Фото: “Новинарня“
Токарєв згадує, як під час одного з таких заїздів з нагоди дня народження комбата Чорного запускав чорні йчервоні гелеві кульки, по яких істерично гатили “сепари”.
“Ти подумай, як мені було везти цей гелевий балон!” – сміється Дід.
Експонат музею. Фото: “Новинарня“
“Це парашут мій, – продовжує він екскурсію. – Оце вже відпрацьовані “Джавеліни”, вони працювали в Бахмуті. Так само, як і цей NLAW”.
Клаптик землі на потреби музею віддав сусід. Тепер тут клумба, що потроху відтворює всю карту України.
Дмитрич показує: “Оці хризентеми – з Івано-Франківська. Оце Львів. Ото Стрий. Ота юка – Широкине. Луганськ. Мар’їнка. Донецьк. Це Торез. Троянди також розкидані. Плющ із Пісків. І далі задумка – отут будуть стирчати іще “Урагани”. І на квітах буде напис, і на “Урагані” буде напис, куди прилетіло”.
Експонат музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Чимало прапорів у музеї – із найгарячіших точок. На деяких – підписи бійців, деякі просто добряче потріпані життям. Ось цей – із Донецького летовища. Ось цей – Дідового похресника з 25-ї повітряно-десантної бригади.
Наступний експонат Дід кидає під ноги, і присутні не відмовляють собі у задоволенні витерти об нього ноги: копія радянського прапора. “Вони всюди таке вішають, – пояснює Токарєв. – Вони ж ішли як “освободітєлі”.
Експонат музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Серед експонатів – шолом, нарукавники і наколінники кримського “Беркута”, який атакував із Харківського напрямку. Документи окупантів, їхні шеврони, листи російських дітей. Каска росіян зразка Другої світової, тепер розписана українськими візерунками.
“Це їхня “щаслива” каска”, – сміється господар. – Її носило шість чоловік. Перші п’ять здохли”.
Експонат музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Мішені для метання дротиків із портретом Путіна – тут дітлашня вправляється у влучності.
Дітям тут взагалі мов медом намазано. Зараз уроки, тому їх тут не видно, однак по обіді вони охоче лазять по техніці, що стоїть надворі, фоткаються.
“Сюди приходять класи на екскурсію. Влаштовуємо тут збірку-розбірку зброї, діти вчаться, – Дід показує основне приміщення музею. – Тут дозволено все тримати в руках, не так як у інших музеях. І самі вчителі в першу чергу хочуть потримати автомат або сховатися в кікіморі“.
Експонати музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Колекція шевронів. Дитячі малюнки. Іграшки, вивезені з “гарячих точок”. Книжки про війну, здебільшого подаровані авторами. Декого з них, як-от Павла Біловола, вже немає в живих.
Дід нарікає: на втілення всіх планів в музеї замало місця. По різних місцях країни стоїть “музейна” техніка, яку тут поки ніде ставити.
“Десь є два танчики. У Харкові – російський “Тигр”. Ну, де наші гуляли, там і є! Головне, що написано “Дід”, – пояснює Анатолій Токарєв.
Експонати музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Найдорожчі експонати для нього – речі бійців. Речі загиблих.
Читайте також:
Волонтерка Діана Макарова: Потрібно націлюватися на виснажливу роботу й розуміти, що війна скоро не закінчиться
У музеї кілька захаращених приміщень. Спершу нас приймають у маленькій кімнаті-сторожці. Тут працює кавомашинка і горить буржуйка, від чого повітря сухе і тепле. Боєць, що зайшов перепочити, за звичкою намагається нагріти воду на печі. В іншому приміщенні – невеличка кухня. Там нас частують обідом.
Зараз офіційно музей тимчасово не працює, і цінні експонати місцями змішуються із запасами “гуманітарки”, зібраної для бійців. Ось берці, ось “термуха”, ось зимові спальники і “зігрівайки”. Ось конструктори “лего” і ляльки для дітей бійців.
Гуманітарна допомога “У Діда”. Фото: “Новинарня“
За два тижні роздали 150 комплектів термобілизни.
В одної з волонтерок, яка тут працює, чоловік воює з 2014 року. В іншої – воює син.
“Ми знаємо, що їм треба. Головний принцип – ми не веземо в штаби, під розпис, і таке інше. Ми веземо просто на позиції, тим, хто там. Ми прекрасно знаємо, хто воює, а хто відсиджується”, – пояснює Дід.
На стіні висить арбалет з оптичним прицілом, котрий має аж ніяк не декоративну функцію. У 2015-му він робив “смерть ворогам” на Донеччині.
“На сто метрів пробиває в “десятку”, – хвалиться Токарєв.
“Дідівський” арбалет. Фото: “Новинарня“
“Без звуку, без нічого, – бере зброю до рук Наталя, дружина Анатолія. – Тобто коли виповзаєш у розвідку, то без звуку можна прибрати людину, навіть писнути не встигне. Він механічний, це дуже хороша річ!”
Окрім експонатів із війни, Дід захопився колекціонуванням старовинних речей. Планує зробити окремий етно-павільйон “Народження України”. Дещо йому передають господарі, щось він купує. Тут наразі представлені речі з дев’яти областей України. Деяким понад 300 років.
Експонати музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
Ось трембіта і гуцульська бартка. Рубель, корито. От дівчачий весільний каптур. От стрій рядового бійця УПА. Ось – дивізія “Галичина”. Є дещо з озброєння Другої світової.
Дід сам не знає, скільки в музеї вже експонатів. До 24 лютого 2022-го було десь 2500.
“Якщо я буду записувати кожен експонат, я роки три на це потрачу! – сміється Токарєв. – Єдине, що я чітко знаю, де що лежить!”
Експонати музею “У Діда”. Фото: “Новинарня“
На задньому дворі – альтанка, де влітку відпочивають бійці. Далі, за словами Діда, – “володіння начальника штабу”, волонтерки Наталії.
“Вона наскільки любить стріляти, настільки любить квіти!” – коментує він.
Тут висадили кущі ожини, аби діти рвали ягоди. Тут – “польова кухня”, де іноді готують на 500-600 душ.
“На свята хлопцям готувала, на Новий рік, на Різдво, на День ЗСУ!” – розповідає дружина.
Наталія Токарєва. Фото: “Новинарня“
До приготування їжі залучають шість-сім чи й більше помічників. Іноді серед тих, хто приходить на допомогу – переселенці, які виїхали з “гарячих точок”.
Наталя відкриває льох і показує “стратегічні запаси” – картопля, консервація. Пакунки з логотипами благодійних організацій – допомога партнерів із Польщі й Німеччини. Ще один погріб – у хаті, там консервовані гриби. “Все літо возив дівчат, збирали гриби, маринували!” – хвалиться Токарєв.
Читайте також:
Колишня росіянка Анастасія Леонова, доброволець-парамедик ЗСУ: Світ став іншим після того, що ми пережили
На думку Діда, війна триватиме щонайменше півтора роки.
“Слава Богу, хоч трохи підготували бійців. Слава Богу, що Залужний цінує якість, а не кількість. Але поки не поміняється оця середня ланка, оці полковники…”
Анатолій Токарєв “Дід”. Фото: “Новинарня“
“Всезнаючий” Токарєв розповідає і про наших людей на “тій” стороні.
“Наприклад, Макіївка, – нагадує він влучання по казармі мобілізованих окупантів у новорічну ніч. – Ну, хтось же ж дав координати! Продивився, де, що, як і скільки. Вони кажуть: зрівняйте тут усе з землею!”
У Дідових історіях з війни багато як героїзму, так і “зради”. Про деякі випадки зараз говорити ще не можна. “Але прийде час, і всі дізнаються, хто є хто”.
Анатолій Токарєв “Дід” з експонатом музею. Фото: “Новинарня“
Він переповідає, як суміжники кидали позиції під Сєвєродонецьком: “І вранці ти відкриваєш очі, а зліва замість них уже кацапи. Або потім лізеш проривати кільце і виводиш тих людей, котрі не вийшли”.
Через постійну невідкладну допомогу для фронту і Анатолій, і дружина Наталя постійно влазять у борги.
Волонтерська сім’я має реквізити для зборів, але часто автівку або тепловізор доводиться купувати “на вчора”, коли часу на збір просто немає.
Фотогалерея з музею:
“У неї боргів десь на 100 тисяч. Якщо рахувати машини, тепловізори – оце все. У мене чуть-чуть більше. Швидше б уже війна закінчилася, щоб померти”, – бідкається Дід, і знову з веселим сарказом.
Читайте також:
Фронтова волонтерка-парамедик, “Народний герой України” Ірина Митрофанова:
перемогти ворога і власну онкохворобу
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
