автор: Олена Максименко
із Донецької області
фото автора / “Новинарня“
Монотонне гудіння генераторів, черги за гуманітаркою, розслаблені військові, котрі смакують каву. У вересні ЗСУ звільнили містечко Святогірськ на Донеччині, що перебувало в окупації із червня. Тепер тут глибокий український тил.
Зцілюватися Святогірській громаді ще довго, адже “Донецька Швейцарія”, як її називають, лежить у руїнах. Однак сюди вже повертається життя і соціально відповідальний бізнес. А місцеві світлі голови вже зараз думають, як облаштувати місця пам’яті нової війни і використати руйнування Святогірська для його переродження, оздоровлення та побудови міста нової якості.
“Дівчата, агов, ідіть візьміть хліба! Це безплатно!” – заохочує нас старша пані. Від безкоштовного хліба ми відмовляємося, а от до пекарні, де його готують, заїжджаємо.
Артем Падалка. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Власник пекарні і крамнички “СвятоХліб” Артем Падалка втрачав свій дім двічі. Вперше – в Горлівці на початку війни, вдруге – тут, у Святогірську. Окупанти зруйнували його оселю та пограбували і потрощили майно пекарні. На її території після деокупації вистачало роботи саперам.
Восени Артем повернувся у Святогріськ одним із перших, коли навіть на річці Сіверський Донець ще не було понтонної переправи. Переправився човном, оцінив масштаби збитків і взявся за відновлення бізнесу. Однак тепер він не тільки робить випічку на продаж, а й раз на три дні роздає 300 хлібин для нужденних городян.
Падалка розповідає: відновити бізнес частково допомогла держава, зокрема так вдалося перекласти пошкоджений дах.
Свягогірськ. Фото: Олена Максименко / Новинарня
За минулий рік кількість працівників на його підприємстві суттєво скоротилася, тож багато чого доводиться робити самому. Наприклад, проводити закупки та розвозити хліб.
Біля “СвятоХліба” – алея з синьо-жовтими прапорами.
Прапори у Святогірську пережили окупацію. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Володимир Рибалкін, ветеран АТО, в минулому волонтер і громадський активіст, а нині голова військової міської адміністрації, який проводить нам “екскурсію”, пояснює: ці прапори не наважилися зняти росіяни під час окупації, тож вони так і провисіли тут.
За словами Рибалкіна, зараз у місті проживає 620 людей (до війни було 4,4 тис.). Із них 40 дітей, серед яких 15 школярів. По Святогірській громаді лишилося приблизно 1650 осіб із 9680, серед них 227 дітей.
Свягогірськ. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Читайте також:
Good Bread: київська пекарня залучає до роботи людей із ментальною інвалідністю та пече безкоштовний хліб для фронтових регіонів
Їдемо до іншого бізнесу, що відновлюється після окупації. Ресторанно-відпочинковий комплекс “Шервуд” свого часу був популярним і успішним. За словами місцевих, тут відпочивала еліта Донеччини. На час окупації її змінили непрохані гості. Тепер же основними відвідувачами є українські військові, а також іноземці, представники гуманітарних місій.
“На території жили орки, нашкодили. Наразі сама власниця готує страви, – розповідає Рибалкін. – Тут уже запустили лазні, роблять піцу, обслуговують військових”.
Зруйнований Шервуд у місті Свягогірськ. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Намагаємося вижити… якось, – стримано говорить Марина, співвласниця “Шервуду”. – Складно це назвати якимось бізнесом. Тому що в нас дуже багато зруйновано, багато розграбовано. Ми хочемо зберегти те, що лишилося”.
За кращих часів “Шервуд” включав у себе 47 готельних номерів, спа-комплекс, конференц-зал, ресторан, три басейни. “Влітку був аншлаг, на літо номери бронювали іще з зими. З дітьми анімація в нас була на рівні турецької. А в “низький” сезон – конференції, семінари”, – розповідає господиня.
З того, що вже відновили після звільнення міста в “Шервуді” – один ресторан й один котедж. На сьогодні тут надають послуги харчування, проживання, сауни.
Комплекс “Шервуд” у Свягогірську. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Із тих місць, де ми побували у Святогірську, лише в “Шервуді” в крані була вода – тут пробили свердловину. А так здебільшого воду заводять машинами, потрібно набирати.
На момент нашого візиту вишукана зала порожня, лише пара відвідувачів обідає за столиком. Власниця стиха пояснює: це “довоєнні” клієнти захотіли побачити, в якому стані улюблений заклад.
“Меню в нас зараз відсотків 30 від того, ящо було, – говорить Марина. – Щоб величезне меню робити, треба великий асортимент продуктів постійно замовляти. Раніше в нас працювало 80 людей у сезон. Кухарів – тільки в м’ясному цеху шість осіб, стільки ж у гарячому, і в холодному. Одночасно з офіціантами в ресторані працювало близько 20-25 людей. І таких дві зміни. А тепер у нас працює один кухар, який став універсалом”.
Під час окупації тут жили “ЛНРівці”. Вкрали все, що могли унести, включно з постільною білизною, матрацами, меблями, посудом, велосипедами.
Свягогірськ. Фото: Олена Максименко / Новинарня
До ніг тулиться “шервудський” пес. “Він глухий, контужений, йому 14 років, – розповідає Марина. – Прибився ще на самому початку, вже коли тут бомбили. Коли ми поїхали, він лишився тут… Ми повернулися – він усе ще тут”.
Голова адміністрації Володимир Рибалкін показує місто: “Оце наша святогірська школа… Оце бачите, вони танком ламали, просто щоб знищити школу. В цьому не було ніякого смислу… Он Тарас Шевченко обстріляний. Вони знищували українську культуру. Це музична школа, весною з літака сюди ударили о 6-й ранку. Її тільки відремонтували – посольство Японії…”
Від музичної школи ще відтоді лишилися самі руїни.
Читайте також:
Росіяни розбомбили музичну школу у Святогірську, яку ремонтували за кошти Японії
Свягогірськ. Вид на Лавру і зруйнований міст через річку Сіверський Донець. Фото: Олена Максименко / Новинарня
На деяких будинках висять старі показчики вулиць – “Комсомольська”, “1 Мая”. Рибалкін пояснює: всі вони давно перейменовані. Перша – в Соборну, друга – в Незалежності. Однак символічно, що там, де висять радянські назви, руйнувань суттєво більше, а там, де пройшла декомунізація – відносно ціліше.
У Святогірську є “пункт незламності”. У ньому – здебільшого школярі. Тут інтернет і електрика, діти ходять сюди на навчання.
Люди Святогірська. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Наразі до електрики місто під’єднане на 90%.
Для людей, що втратили житло, місто організувало тимчасове помешкання. Його просять не знімати і не вказувати його розташування.
На вході нас завзято обгавкує пес, однак швидко здається і дає себе гладити.
“Картопля зварена!.. Чай, кава!” – запрошують нас святогірці до обіду.
Свягогірськ. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Як і більшість місцевих, люди тут відкриті до спілкування, однак не люблять, щоб їх фотографували й знімали на відео. Причина – страх, що окупанти повернуться і будуть переслідувати тих, хто “засвітився” в українських медіа.
Більшість мешканців прихистку – вихідці зруйнованих п’ятиповерхівок, тож сусідами були й раніше. У кожного тут є своя кімната, на спільній кухні люди готують, а у спільній вітальні дивляться телевізор.
“Ми всім задоволені, у нас все є, ми вдячні за те, що нас прихистили, – жваво говорить Катерина Сорокіна, пенсіонерка. – У нас хати порозбивані, погорілі, квартира побита. Заселилися сюди зразу, як тільки з’явилася можливість. В кінці листопада”.
Свягогірськ. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Є тут і переселенці з більш “гарячих” точок, які не хочуть надто віддалятися від рідних країв.
То тут, то там – черги, де роздають гуманітарку. То продукти, то дитячі іграшки.
Серед місій, які допомагають мешканцям Святогірська – World Central Kitchen, вони годують близько 500 людей. У типовому меню – тарілка супу або борщу, бутерброд і гарячий чай.
Також тут працюють “Лікарі без кордонів”, “Медичний корпус”, Червоний Хрест – і міжнародний, і український.
Свягогірськ, черга за гуманітарною допомогою. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Червоний хрест допомагає постійно. Наприклад, у логістиці – допомагають привозити гуманітарні вантажі, тому що у них є машини великі, а в нас таких немає, – пояснює Рибалкін. І додає: – Є також організація місцева, “Слов’янське серце”, дуже потужна. Вони опікуються і дітьми, школярами”.
Голова адміністрації пояснює: базових речей – таких, як продукти, ліки чи одяг – у місті вже не бракує.
Найбільша проблема – відсутність техніки, що дозволяла б місту функціонувати і відновлюватися.
“Іде великий обсяг гуманітарної, благодійної допомоги, – говорить Рибалкін. – Ми взаємодіємо більш ніж із 35 організаціями, здебільшого міжнародними. Нам на “Нову пошту” – а пошта в Краматорську – приходять вантажі, іноді за тонну. А забирати їх немає можливості. Що конче необхідно? Автомобіль вантажний, типу “Газель”, або щось таке бортове. Щоб можна було і об’ємні вантажі перевозити, і розвозити гуманітарку по всій громаді. У нас 13 населених пунктів, це ж не тільки Святогірськ. Комунальна техніка потрібна – від самоскида до сміттєвоза, водовоза і все таке інше”.
Володимир Рибалкін. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Беушний” тракторець JCB місто придбало власним коштом, а також КДМ – комбіновану дорожну машину, що може перевозити вантажі і прибирати сніг.
“Але це все, що в нас є, – зітхає Володимир. – Кран, інша техніка – дуже необхідно. Оце основне, далі ми впораємося! Нам треба якось робити благоустрій міста”.
Він показує розстріляний трактор комунального підприємства – мабуть, його можна поремонтувати, якби знайти кошти.
Читайте також:
Звільнений Святогірськ: розбите російське залізяччя, лігвища окупантів та місцеві “блудні вівці”
“Я бачила, як працюють сапери, інженери, і мені дуже цікаво було вивчати розмінування, що відбувається з будинками, з містами, з селами. Тому в мене є певний досвід, орієнтація в просторі, що відбулося з конкретним будинком”, – говорить архітекторка та воєнна журналістка Олена Іванова.
Вона – молодший науковий співробітник Національного військово-історичного музею, а саме – меморіалу пам’яті Героїв Крут, співзасновниця громадського об’єднання “Труханівська січ”. До війни мала власне архітектурне бюро. Раніше Олена працювала в зоні бойових дій, фіксуючи події більше для архівів, аніж для новин. Зараз працює архітекторкою в Святогірській міській адміністрації. Фіксує руйнації і допомагає визначати шанси на відновлення пошкоджених будівель.
Олена Іванова. Фото: Олена Максименко / Новинарня
На в’їзді у Святогірськ бачимо покинуті пасіки, ферму ікри, інші господарства. Національний парк “Святі гори”, крейдяні пагорби, ліси й діброви, Сіверський Донець, лавра – все це робило громаду привабливою для туристів, поселенців, підприємців.
“Фактично тут було місце відпочинку донецької еліти, – розповідає Іванова. – Тут дуже дорога земля, поряд – Святогірська лавра. І тут заказники, полювання, відпочинок… Ми заїхали сюди після звільнення у вересні, і то через пороховий дим пахла сосна. Так, тут унікальна територія, і я сподіваюся, що є можливість її відновити”.
Біля Богородичного. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ми їдемо околицями Святогірська. Місцем, що колись було селом Богородичним. Колись сюди, у “Донецьку Швейцарію”, охоче переїздили люди з Донецька, щоб зустріти старість у гарному місці. Тепер повертатись у Богородичне не можна – все не лише зруйновано, але й заміновано.
Читайте також:
Село-привид: ДШВ показали звільнене село Богородичне, за яке кілька місяців точилися жорсткі бої. ВІДЕО
“Святогірська громада – це місто Святогірськ та кілька наволишніх сіл, – пояснює Олена Іванова. – Хрестищенський старостат, Долинський, Маяцький. Фактично всі ці старостати з початку бойових дій, із квітня по вересень, були в “сірій зоні”. Або окуповані. От Святогірськ частково, до річки Донець, був окупований. Та територія, яка була на іншому березі – Тетянівка і сама Святогірська лавра – не були під окупацією. Богородичне – воно було окуповане майже повністю, але далі орків не пустили. Чотири села із громади тепер не існує взагалі: Богородичне, Долина, Краснопілля, Мазанівка! Що з ними робити? Це питання державної політики. Тому що у людей там власність, і треба розуміти, як їм компенсувати”.
Богородичне. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ситуацію ускладнює те, що у значної кількості мешканців навколишніх селищ житло не було приватизоване. Через це вони не можуть ані заявити про свої втрати, ані отримати відшкодування. Що робити з цією категорією громадян – незрозуміло.
Олена відзначає, що тепер у Богородичному краса природи – гори, ліс – дисонує з руїною, зі смертю гарних будинків.
Наразі є ідея зробити місце пам’яті про війну в Долині або Богородичному, законсервувавши частину руїн.
“Долина, яку реально не здали, – це місце подвигу, як і Богородичне. Це ті села, які не пустили в травні наступ росіян на Слов’янськ, – пояснює Олена. – Це в процесі обговорення. Головне, щоб цю ідею прийняли жителі ОТГ”.
“Одне з завдань архітектора – зробити так, щоб громади розуміли, що саме й навіщо вони робитимуть тут у майбутньому. Тому що одночасно з руйнуванням – жахливим руйнуванням – у громад з’явилася можливість створити нову якість життя. Прибрати те застаріле, що було тут за “совка”, і почати сучасне цивілізоване життя”, – вважає Іванова.
Богородичне. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Говорячи про майбутнє місце пам’яті, архітекторка наголошує: важливо, щоб воно було інформативним і не перетворилося на суцільний цвинтар. “Або на те, чим для орків стала Друга світова”.
У контексті Другої світової війни ця земля береже свої особливі спогади – про горезвісний Барвінківський котел 1942 року. Тоді стратегічний масштабний наступ радянських військ, початий задля виходу до Дніпра, обернувся катастрофічною поразкою. За офіційними даними, втрати червоних становили близько 300 тисяч бійців, із них убитими, зниклими безвісти та захопленими в полон – 171 тис., пораненими – понад 106 тис. осіб.
“Українізований” пам’ятник більшовику Артему над Святогірськом. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Це місце злочину радянських командармів. У 42-му ці уроди, Малиновський і компанія, поклали тут сотні тисяч людей. Досі тут викопують кістки саме радянських солдатів. Але всі говорять, що це “подвиг”. Це не подвиг. Це злочин. Все всіяно старими кістками. Наш побратим у лісі в Богородичному воював у старих окопах, німецьких і радянських, які залишилися ще з 1942-43-го років. І він знаходив там рештки тіл, кістки – воно там досі є”, – переповідає Іванова.
Біля Богородичного. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“От про це ідеться, щоб розвінчати цей міф. Треба говорити правду, що тут у часи Другої світової через тупість радянського командування вбили мільйон людей. Вони жертви радянської системи. Це так само, як було звільнено Київ – під дату календаря. Коли мільйон двісті людей гнали на кулемети німців, щоб вони вистрілювали б/к. Росіяни тепер воюють так само. Це жахливо. І ось історія цієї території”, – наголошує Олена.
В її баченні, місце пам’яті має зводитися внаслідок діалогу – архітекторів, істориків та місцевої громади, з урахуванням сучасних традицій та культури вшанування. Олена переконана, що таке бачення потрібно формувати уже зараз, не чекаючи на закінчення війни.
Тарас Шевченко у Святогірську. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Величезна кількість друзів загинула, ми це розуміємо, – говорить архітекторка. –
Але це не стогін і постійний плач. Наші захисники загинули за те, щоб країна рухалася вперед, мала позитивний розвиток.
Коли ми виженемо цих падлюк звідси, ми мусимо вже мати план”.
Одна з небагатьох кав’ярень Святогірська, де ми продовжуємо спілкуватися, слугує одночасно магазином. Працює від генератора. Тут можна придбати продукти й речі першої необхідності, мило, батарейки. Колись модний “хіпстерський” заклад сьогодні пропонує просту, однак смачну домашню їжу: пиріжки, вінегрет, смажене м’ясо.
Фотогалерея зі Святогірська (гортайте):
Хліб у крамниці “СвятоХліб” свіжий. Більшість видів буханців уже скінчилися. Ми купуємо один з останніх, що лишилася.
Через Сіверський Донець зараз перекинуто понтон, адже всі мости тут знищені. Переїзд складний, тож важливо виїхати засвітла.
Поки долаємо кострубату переправу через річку, випічка з відродженої пекарні пахне на всю автівку.
Дорогою назад натрапляємо на покинуте стадо корів. Іванова каже, що після боїв це поширене явище – тварини дичавіють і звикають жити на самозабезпеченні. Однак Олена здійснює кілька дзвінків і повідомляє координати, де знаходилось стадо. Можливо, хтось із фермерів таки згодиться їх забрати.
Хліб із Святогірська. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Читайте також:
Злука вільних. Як дві деокуповані громади Харківської і Донецької областей відзначили День Соборності
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
