Звільнений Святогірськ: розбите російське залізяччя, лігвища окупантів та місцеві “блудні вівці”

автор: Катерина Петренко
з Донецької області
фото автора 

Заїжджаємо на Донеччину. Ліс побитий, “прилітало” тут добряче. Стела з написом “Донецька область” світиться від дірок. У низині – кілька безлюдних, повністю знищених ворогом сіл. Назустріч їдуть автівки з написом “Розмінування”.

Ми прямуємо у нещодавно деокупований Святогірськ, широкознаний Святогірською лаврою – чоловічим монастирем так званої “УПЦ МП”, який вважається одним із п’яти найсвятіших місць Російської православної церкви. А ще Святогірська лавра відома тим, що у 2014 році там “базувалися” бойовики “ДНР” під керівництвом Ігоря Стрєлкова-Гіркіна.

Втім, після повномасштабного вторгнення Росії ні святість, ні лояльність не вберегли монастир від обстрілів з боку “братів по вірі”. А тим часом цивільні люди, які ховалися в лаврі від бойових дій, заступалися за духовенство Московського патріархату перед українськими солдатами. Бо не розуміли, що служителі церкви можуть вірити в Бога й водночас здавати ворогу позиції українського війська. А хтось, можливо, їх у цьому й підтримував…

Адже, як переконалася “Новинарня“, настрої у Святогірську різні. І далеко не для всіх городян головним ворогом є держава-агресор.

“Рашисти приїхали п’яні, повипадали з машин і думали, що вони у Слов’янську”

Роздача гуманітарної допомоги від волонтерів, Святогірськ

У житловому секторі Святогірська зупиняємось на вулиці Івана Мазепи. До волонтерських авто відразу стікаються місцеві жителі: починають змагатися за “гуманітарку”, набирати додаткові пакети – нібито для сусідів. А трохи згодом до нас підходить жінка й на знак подяки за допомогу пропонує зібрані в лісосмузі гриби.

Збігається багато голодних худих псів. Частину з них тут покинули люди, які евакуювалися. Підгодовують ті, хто залишився і вцілів. 

Зі слів місцевих, Святогірськ був під окупацією 101 день. З початку червня росіяни почали сильно обстрілювати й бомбардувати місто авіацією, а потім зайняли його. У перші дні окупації мер міста виїхав, щоб уникнути розправи російських військових. Люди залишилися сам на сам із ворогом.

Жителі Святогірська на знак подяки за “гуманітарку” пропонували волонтерам гриби

Українські оборонці звільнили Святогірськ у вересні. Комунальники вже помалу наводять у місті лад. 16 жовтня тут запрацювали перший банкомат, магазин, хлібопекарня та термінал Нової Пошти.

При цьому “бахкає” у Святогірську добряче, хоч лінія фронту проходить за 30 кілометрів.

Дітей тут зовсім не видно, але на дитячих майданчиках валяється дуже багато покинутих іграшок. Складається враження, що у місті залишились тільки літні люди.

Місцева жителька Валентина Доля каже, що з 25 травня в місті немає світла, води та газу. 80-річна жінка згадує, як російська армія знищувала її домівку.

“Міна бахнула по той бік нашого будинку. Тепер там немає нічого, все розбито. Біля батьківської хати поруч упав боєприпас із боку Росії. Вибухова хвиля була величезна, мого сина кинуло об землю. Він дотепер на знеболюючих ліках. Через день бахнуло по іншу сторону, тепер там немає даху”, – розповідає пані Валентина.

Валентина Доля та її сусідка

Її син Олексій уточнює, що окупаційної адміністрації у Святогірську не було. Каже, що окупанти по-чорному пиячили та грабували цивільне населення: “Рашисти приїхали п’яні, повипадали з машин і не зрозуміли, де вони. Виявилось, що окупанти шукали тут Слов’янськ, а він за 30 кілометрів. Це цирк.

Було незрозуміло: це росіяни чи “ДНРівці”. Вони ходили й шукали, де можна знайти випити. Розбивали вітрини магазинів, лазили по хатах, крали все, що могли винести. Ми косо на них дивилися, намагались не спілкуватися. З усього цього був один плюс: за світло й газ платити не треба (посміхається). Це жарт, звісно. Треба ж якось сміятися, щоб не збожеволіти”.

В окупації люди голодували. Розповідають, що за понад сто днів росіяни тільки двічі привезли “гуманітарну допомогу”, якої майже ніхто з цивільних жителів так і не бачив.

Читайте також:
Зруйновані мости, зниклі сусіди, з’їдені собаки. Як приходить до тями Харківщина, що пережила нашестя росіян

“Ми не хотіли, щоб нас покидала Україна”

Зруйнований внаслідок обстрілів будинок на вулиці Мазепи у Святогірську

До нас підходить Ніна, також місцева мешканка. Вона багато посміхається й розказує, як цивільні жителі вижили виключно завдяки самоорганізації. Але її очі досі повні жаху.

“З початку повномасштабного вторгнення ми не хотіли, щоб нас покидала Україна, – наголошує жінка. – Росіяни дозволяли виїздити тільки в Росію, в Україну – ні. Міст було підірвано. Ми тут і залишились. Ні туди ні сюди…

Зараз деякі виїжджають. Більшість людей виїхала через страх обстрілів, а не тому, що стали колаборантами. Тяжко тут залишатися. Ми тільки місяць тому збудували на вулиці піч, бо треба якось виживати. Готуємо їжу на весь багатоповерховий будинок. У ньому залишилося 17 людей. Годуємо приблудних собак. У великих кастрюлях їсти їм наварили.

Ніна біля печі, яку виклали на подвір’ї для випікання хліба

Хліб печемо, тут і духовка є. Поки не працював хлібозавод, ми виручали людей хлібом.

Одного вечора випікали хліб для бабусь у шпиталі. Залишалося якихось 5-10 хвилин до комендантської години. Підійшли п’яні “ДНРівці”, перезарядили автомати, випустили чергу в небо й закричали: “Нах*й всі в підвал, бо ми вас зараз ви*бемо!”

Жодних пояснень чи прохань чути не хотіли. Нам нічого не залишалося, як швидко залетіти в підвал”.

За словами Ніни, одного дня росіяни просто ганебно втекли. Зранку люди прокинулись і побачили: “Прийшла Україна”.

Читайте також:
Гіркота Ізюма. Як вижило та як живе зруйноване місто

Краще розкажи, як ти співпрацював із рашистами!

Нашу увагу привертає Сергій – нестарий чоловік із довгою сивою бородою. Каже, прийшов по “гуманітарку” для своїх 80-річних батьків. Розповідає, що вікна в його квартирі вилетіли внаслідок обстрілу, тож тепер усі троє ховаються від холоду в одній кімнаті. А двір біля під’їзду всипаний нездетонованими боєприпасами…

Попри руйнування, в цьому обстріляному росіянами будинку й досі живуть люди

“Коли “прилетіло” в сусідній будинок, ми неподалік ховалися в сусідки. Знали, що будуть вибухи, бо хлопці-українці попередили. Ми вижили, бо весь час молимося. Свистить – ми під стіну стали, постояли… Гепнуло, начебто тихо – пішли далі”, – ділиться тактикою виживання під обстрілами Сергій.

Розповідає, як “на водопої” потрапив під обстріл фосфорними бомбами. І як “п’янючі рашисти за кермом украдених машин влаштовували гульбища” й врізалися в дерева.

“Росіяни вели себе як загарбники на покореній землі. У мене два бідони забрали, хоч і обіцяли повернути. У перший день окупації в моїй квартирі заклинило вхідні двері. Двоє здоровенних бурятів допомогли їх відкрити, але згодом я побачив, що вони вкрали в мене ніж, який залишився на згадку від померлого зятя. Я обернувся, а ножа нема. Кажу: “Хлопці, вибачте, але у вас же все є. Невже вам той ніж потрібен?” А бурят кричить: “Ти што, назвал мєня вором!?” Я позадкував і кажу: “Ні-ні, не переймайтеся”. І втік від них.

Я відчув полегшення, коли українці зайшли. Бо ми на рідній землі. Хіба могло бути інакше”, – переконує Сергій.

У цей час поруч проходить його сусідка й обурюється: “Краще розкажи правду, як ти співпрацював з рашистами!”

Зруйнований приватний сектор Святогірська

Жінка швидко йде геть. Сергій обурюється й запевняє, що вона сказала неправду:

“Навпроти нашого будинку стояло 15 рашистів. Йдеш біля них і тремтиш, а ця жіночка каже, що я з ними дружив. Яке дружив? Вони підходили, перевіряли, що несеш, змушували ділитися і все!”.

Чоловік переконує, що успішно пройшов перевірку в Лимані після деокупації: “українські правоохоронці й пальцем не зачепили”. І, набравши чотири пакети “гуманітарки”, швидким кроком іде додому.

Інша сусідка не встигла на роздачу допомоги і просить Сергія поділилися. Той відмахується: “Йдіть додому! Я вам потім занесу!”

“Жадіна ти і брехун, Сергію!” – гукає жінка йому услід.

Сергій із пакетами гуманітарної допомоги на шляху до свого будинку, який постраждав через російські обстріли

Інші сусіди також запевняють, що він грав у шашки з рашистами, “здавав” їм інших мешканців і зумисне відростив бороду й “косив” під діда, щоб окупанти не забрали воювати.

Кому тут вірити – невідомо. Зрештою, є багато людей, які ніби вітрило: куди вітер віє, туди й повертається.

Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів

“Нам усе одно, Україна чи Росія. Нам треба, щоб мир був і пенсію платили”

Той самий Сергій зголосився показати нам, де в сусідньому будинку жили російські солдати. Вказавши на два балкони на третьому й четвертому поверхах, попередив, що заходити всередину не варто: мовляв, там відбувалися такі оргії, що “можна підчепити шкірну венеричну хворобу”. При цьому чоловік запевняє, що окупанти жінок не ґвалтували, бо нібито знаходилися такі, що сходилися з росіянами й без примусу (для них у богомольного Сергія знаходяться відповідні епітети).

Я підіймаюся в колишнє лігвище російської армії. Квартири незамкнені та пусті. Скрізь безлад, вивернуті шафи, розкидані по підлозі речі мирних людей, які були власниками цих домівок до вторгнення окупаційних військ.

На сходовій клітці бачимо пенсіонерку Тетяну Петрівну. Вона роздратовано переконує: “Там жила Україна! Спочатку жили росіяни, а далі – Україна. Звідки ви знаєте, хто мародерив і залишив безлад?!”

Люди в Святогірську вимушені готувати їжу на багатті у дворах багатоповерхівок

Жінка каже, що їй все одно, де жити – у вільній Україні чи поневоленій росіянами. І військові для неї “всі однакові” – що російські, що українські.

“Я часто спускалась їсти готувати на плитці надворі. Віталась і з тими, і з тими солдатами. І все. Як і з ким росіяни поводились, я не знаю. Я з ними не спілкувалась. Для мене всі вони однакові. Всі – звичайні хлопці. Ніхто нам не погрожував, не грубив і не залякував.

Для нас уже все одно: Україна чи Росія. Нам треба, щоб мир був і щоб платили пенсію і дали дожити свій вік.

Хочеться вже спокою, а нам все порозбивали й виселятимуть, бо дім розбитий. Он у Донецьку з 2014 року війна, але ви мене вибачте, там і магазини працюють, і світло та газ є до сьогодні! А в нас із травня немає нічого: ні пенсії, ні цивілізації.

А потім ми навіть не зрозуміли, коли росіяни поїхали. Зранку я почула: “Доброго дня!” Ну, доброго дня, то й доброго дня. Смішно, бо ми як у кіно “Свадьба в Маліновкє”. Одні приходять: шапку знімай, інші – теж шапку знімай”, – не дуже логічно висловлюється пенсіонерка.

Таку картину можна побачити у дворах багатьох святогірських багатоповерхівок

Тетяна Петрівна розповідає, що востаннє отримала пенсію ще до окупації Святогірська. Проте не хоче визнавати, що погіршення її матеріального стану та руйнування житла спричинене нашестям рашистів.

І стверджує, що не знає, хто обстріляв її дім. Це сталося на другий тиждень після деокупації Святогірська, коли російська армія засипала смертоносним залізяччям звільнені українські міста.

При цьому жінка скаржиться на те, що три місяці під російським пануванням не мала овочів, щоб зготувати борщ.

“Тільки сьогодні волонтери привезли овочі. А так нічого не було, щоб борщ зварити. Ми перебивались на “гуманітарці”. І тут нам нема на що ображатися: нам її давали постійно і росіяни, й українці. Люди ж мають чимось харчуватися! А сьогодні оце овочі привезли, і я вперше з весни наварила борщу”.

Читайте також:
(Не)виїзні. Чому люди залишаються жити в Бахмуті під бомбами

“Ми бачимо не цвіт нації, а звичайних людей, яких треба вертати до України, як блудних овець”

Мешканці Святогірська прожили в окупації понад 100 днів

Загалом люди у Святогірську погоджуються, що якби росіяни не прийшли в їхнє місто, то вони б і далі жили нормально.

Проте у своїх бідах вони переважно звинувачують не Росію, а українських політиків, які, на їхню думку, мали б домовлятися з державою-агресором.

І курс на Європу, як можна зрозуміти зі слів деяких святогірців, їх також не влаштовував. Не тому, що Європа погана абощо, а тому, що тут велика протяжність кордону з РФ. А оскільки Росія хоче сама контролювати українців, то після зміни зовнішньополітичного вектора на такий, який імперців не влаштовує, “назрівало лихо”, розмірковують містяни.

Навіть ті мешканці житлового масиву на вулиці Мазепи, хто лає конкретних російських окупантів і звинувачує їх у жорстокому ставленні до місцевого населення, чітко свою політичну позицію воліє не висловлювати.

На думку харківського волонтера-“айтішника” Максима Зінькевича, це через близькість до лінії фронту та страх знову потрапити в лапи ворога.

“Люди, в яких яскраво виражена патріотична позиція, можуть боятися її висловлювати, бо якщо ситуація зміниться, то за ними першими прийдуть окупанти”, – вважає Максим.

П’яні рашисти ганяли за кермом украдених цивільних автівок і врізалися в дерева

Натомість інший волонтер із Харкова, будівельник Олександр Кусайко, припускає: місцеві жителі чітко не висловлюють ні проукраїнської, ні проросійської позиції, бо в них просто немає жодної.

“Люди в маленькому курортному місті налякані тим, що зараз коїться. У них немає чіткої позиції. Вони живуть у своєму маленькому світі і їх це влаштовує. Коли сюди зайшли російські війська, то “сексоти”, гниди і зрадники в усіх верствах населення, включно з владою, одразу передали росіянам списки українських добровольців та бійців АТО.

Багатьох із них росіяни винищили, багато хто виїхав. І зараз ми бачимо тут не цвіт нації, а звичайних людей, яких не маємо право звинувачувати. Це також українці. Яких треба вертати до нас, як блудних овець”.

Я не втримуюсь, щоб не спитати у Саші, що він відчуває, коли віддає харчі та іншу допомогу лояльним до Росії людям.

“Я майже все життя був керівником. Тому розумію: якщо мої підлеглі щось роблять не так, у цьому є і моя провина”, – відповідає волонтер.

В цьому будинку внаслідок російського обстрілу загинула літня жінка

“У мене щира проукраїнська позиція. Але коли я зіштовхуюся з лояльністю до Росії, то розумію, що це провина й наших керівників, які не змогли за ці роки сформувати й донести чітку національну ідею. У нас це постійно було “не на часі”.

З іншого боку, ми дуже тиснули на людей. Треба витримувати середину, щоб у нас не було нацизму, як у Росії, – розмірковує далі Олександр. – Вони з 1991 року зростили націю нацистів. А у нас із 2014 року навпаки, стався великий прорив у свідомості.

Ми це бачимо на прикладі Харкова. Зараз уся Україна розуміє, що Харків – це не проросійське місто, а Україна, яка б’ється. Або, наприклад, у містечку Куп’янськ на Харківщині (також деокупованому у вересні“Н”) люди мають яскраво виражену українську позицію. Там ми бачимо українську націю.

Тож це, мабуть, і наша провина, що ми не змогли добитися до сердець і мізків людей у Святогірську. Треба посіяти ті зерна, з яких буде проростати українська нація. Ми бачимо, що українська молодь прагне до України. Але завжди є ті, хто проти.

Неможливо зробити всіх однаковими, бо тоді ми станемо тоталітарною Росією.

Проте хоч би які українці були різні, вони мають любити свою країну. Треба повертати людям довіру до України. І наразі я бачу, що президент Зеленський над цим працює”.

Намагаючись захопити місто у червні, чимало росіян були знищені українським вогнем

У певному сенсі Росії можна подякувати, вважає Олександр. Адже розгорнута нею кривава і жорстока, але абсолютно однозначна у прагненні знищити наш народ війна згуртувала й об’єднала українців.

“Завдяки росіянам ми бачимо, що ми – нація. Та якщо ми не хочемо повторення того, що коїться зараз, після перемоги нам потрібна м’яка, але наполеглива українізація.

Чому я віддаю симпатикам Путіна “гуманітарку”? Бо розумію, що якщо ми хочемо їх повернути в Україну, то повинні над цим працювати і годувати їх.

А крім того, ми люди і просто маємо бути людяними”, – вважає волонтер Кусайко.

Спалена російська техніка

На виїзді зі Святогірська – дуже багато ліквідованої українськими оборонцями російської техніки. У самому місті окупанти ховали її серед житлового сектору, прикриваючись мирними жителями… 

Читайте також:
“Отрута повністю розвіялась”: як російські снаряди перетворили прихильних до РФ харків’ян на українських патріотів

Ми повертаємося до Харкова. Вечоріє. У небі валить густий чорний дим. Трохи згодом неподалік Ізюму бачимо “приліт” та полум’я.

На блокпості у волонтерів зав’язується діалог з українським оборонцем:

– Так багато ватних настроїв у Святогірську. Працювати й працювати.

– Гіркін де сидів, хлопці? У монастирі в Святогірську. Звідти все й почалося… Головне, аби на Львів не перекинулося, а то доведеться повертатися додому й захищати. Все буде Україна!

Фотогалерея (гортайте):

Знищена українськими оборонцями російська техніка Ліквідована російська техніка Житловий сектор постраждав, оскільки росіяни ховали тут свою техніку Ліквідована ворожа техніка на виїзді зі Святогірська п’янючі рашисти за кермом вкрадених машин влаштовували гульбища і врізалися в дерева 2 фото Підбита техніка окупантів жовта-допомога Розбиті людські хати на місці стоянки росіян. Ворог ховав свою техніку в цивільному секторі роздача-гуманітарки Святогірськ-спалена-техніка-русні Святогірськ (7) Святогірськ (6) Спалений ліс поблизу Святогірська Техніка окупантів, підбита українськими захисниками Горді пси Донеччини
<
>

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]