Володимир В’ятрович: Снайдер і колоніалізм. Відгук на завершення курсу лекцій

Володимир В’ятрович
історик і громадський діяч, голова Українського інституту національної пам’яті в 2014-2020 рр., народний депутат України (“Європейська солідарність”)

Цього тижня відбулася остання, 23-тя лекція курсу відомого американського історика Тімоті Снайдера “Становлення сучасної України” для студентів Єйльського університету.

Попри зменшення уваги до лекцій серед українців (помітно стихли дискусії у соціальних мережах) та YouTube-аудиторії загалом (кількість переглядів впала від близько мільйона до близько ста тисяч), саме тепер варто спробувати оцінити не лише факт появи цього курсу (безперечно, дуже потрібний і корисний в контексті пояснення світові особливостей нинішньої війни через призму історії), а і його зміст та концептуальні підходи.

Не буду детально зупинятися на конкретних (іноді досить дошкульних) помилках – вони неминучі при спробі такого глобального і разом з тим короткого огляду історії. Хочу звернути увагу на головну хибу курсу, яка на мою думку, спричинила інші його слабкості.

Снайдер наголосив, що намагається розглядати історію України через призму колоніальної історії, яка допоможе зрозуміти не лише минуле, але й нинішню війну з Росією, яка з боку Москви є саме імперіалістичною. Такий підхід викликав критику українського філософа Баумейстера, який заперечує колоніальний стан України у складі Російської імперії чи СРСР. З типовими для такої критики аргументами: мовляв, українці будували імперію і навіть користалися з приналежності до Росії чи Совєтського Союзу. Якби не СРСР, не було б у нас повсюдних будинків культури, а відтак і культури української не було б – майже дослівна цитата Баумейстера.

Я, навпаки, вважаю розгляд української історії як колоніальної, запропонований американським істориком, дуже правильним. Дві лекції спеціально присвячені імперіалізму (запрошеного лектора Арні Вестеда та підсумкова самого автора курсу) – на мою думку, найкращі.

Та, на жаль, Снайдер не зумів реалізувати задекларований підхід повною мірою, а іноді навіть навпаки – у його тезах проглядається саме імперська оптика розгляду подій минулого Украіни.

В одній із лекцій він говорить, що навіть те, як розставлені книги в бібліотеці, може бути маркером колоніалізму. Цілком згоден із цим. І те, які книги підібрані в якості літератури для курсу, теж може бути таким маркером. У пропозиціях Снайдера немає жодного автора з України, який представляв би нинішню українську історіографію. Є діаспорні історики Субтельний та Лисяк-Рудницький, є Плохій та Єкельчик, що походять з України, проте давно інтегровані в північноамериканську історіографію.

Звісно, англомовних робіт українських істориків небагато – і це теж один із наслідків колоніального минулого. Але так само як добрий історик не може без знання латини вивчати середньовіччя, важко зрозуміти українську історію, не читаючи українських авторів. Зі списку, запропонованого Снайдером, складається враження, що нічого важливого про своє минуле українські історики не написали, тому їхні роботи не варті уваги. “Хіба ж можуть українці самі розібратися у своєму минулому чи, тим паче, допомогти в цьому іншим?” – висновок, що напрошується з такого відбору літератури.

Попри те, що курс присвячений Україні, їй у розповідях Снайдера приділено дуже мало уваги. Широкий контекст, в якому професор намагається розглядати українську історію, призводить до того, що він періодично втрачає головний об‘єкт з поля зору. І навіть коли говорить про Україну, для нього це насамперед територія, де діяли інші чинники чи народи – вікінги, Візантійська імперія, монголи, турки, росіяни, поляки, німці.

У розповіді про репресії 1930-х і Великий терор головна увага зосереджена на польській та інших національних операціях. Знищення української культури, церкви – поза його увагою. Голодомор (між іншим, у цій лекції він уникає використання цього терміну) як нищення головної маси носіїв української ідентичності представлений з точки зору знищення незалежних селян.

Розповідаючи про падіння комунізму в 1989-1991 роках, Тімоті Снайдер наголошує, що опис цих подій не може обмежуватися лише тим, що робилося у Вашингтоні й Москві, чи між двома супердержавами. Щоб зрозуміти цей час, слід говорити і про Прагу, Варшаву, Вільнюс. Але де ж Київ? Невже події в Україні були аж такі незначні для падіння комунізму? Чи навіть аж такі незначні, що не варті згадування в курсі лекцій про Україну?

Показово, що в цій лекції Снайдер навіть не згадує 24 серпня 1991 року (і не тому, що він принципово не згадує конкретних подій, вони є у лекції), а говорить, що Україна стала незалежною у грудні 1991 року. Схоже, для нього українська незалежність – це результат зовнішніх дій (визнання іншими державами), а не внутрішніх (боротьба самих українців).

Загалом якщо в лекціях мало України, то українців у них ще менше. Виклад матеріалу “з висоти пташиного польоту”, звісно, не дає багато можливостей і, може, й не потребує зупинятися детально на діяльності окремих осіб, проте вони є лекціях.

Але в лекції про дисидентський рух названо кілька відомих польських діячів, а з українського – лише Івана Дзюбу.

Снайдер кілька разів згадує важливий для української культури проєкт – антологію “Розстріляне відродження”. Заслужено акцентує на важливій ролі Єжи Гедройца, який підтримав видання цієї книги, але незаслужено забуває назвати головну людину, завдяки якій вона з‘явилася – упорядника Юрія Лавріненка.

У згаданих в лекціях українцях підкреслюється їхнє не виключно українське походження – трохи поляк Липинський, росіянин Донцов і частково єврей Лисяк-Рудницький, і навіть у характеристиці президента Зеленського кількаразово підкреслено його єврейське походження. Князь Володимир став вікінгом Вальдемаром, попри його бодай частково місцеве походження (мати Малуша – донька древлянського князя).

Попри заявлений деколонізаційний підхід, майже поза увагою Снайдера опинився український визвольний рух, який, власне, і був найвиразнішим виявом спротиву колонізації України, головним антиімерським чинником. Ви не почуєте про зародження цього руху, яке і є тим “making modern Ukraine” в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Українська революція 1917-го представлена радше як відголос російської. ОУН подається як маргінальна маловпливова організація, УПА – в контексті знищення польського населення. Національно-демократичний рух кінця 1980-х майже відсутній як важливий чинник у хвилі антикомуністичних революцій.

Польсько-український конфлікт Снайдеру, можливо, вдалося б подати не так однобоко, якби його розглянули в контексті процесів деколонізації у ХХ столітті. Бо ж невипадково влада Другої Речі Посполитої називала нові поселення на своїх східних теренах “колоніями”, а польські активісти та журналісти закликали до засвоєння “нашого Мадагаскару”, кажучи про Волинь та Полісся. Самі масштаби та характер кривавого конфлікту, в якому головними жертвами були саме цивільні з обох сторін, нагадують події в Алжирі, пов’язані з вигнанням французів, чи інші антиколоніальні повстання в Африці та Індокитаї.

В останній лекції, підсумовуючи курс, Снайдер ще раз підкреслює, що нинішня війна з боку Росії має імперіалістичний характер. Хоча далі увагу зосереджує в основному на імперських інтенціях нацистської Німеччини в Другій світовій війні.

Але ніде у своїх лекціях він не обґрунтовує тези, що СРСР був формою російського імперіалізму.

А саме такий підхід дозволить краще зрозуміти минуле ХХ століття в Україні, зокрема те, чому майже протягом всього часу існування совєтської влади саме проти українців було націлено репресивний апарат.

Український національний рух весь час залишався найбільшою загрозою для існування імперії. Висвітлення Голодомору в контексті спроб придушення імперією бунтівної колонії значно краще пояснює події 1932-1933 років, ніж запропонований Снайдером його розгляд через призму соціально-економічних факторів, як спроба отримати максимум ресурсу із села заради індустріального стрибка. Саме такий підхід дає змогу обґрунтувати його як геноцид. А Снайдер не використовує цього визначення до подій 1932-1933 років, хоча готовий так назвати нинішню політику Росії в Україні.

Читайте також:
Російська історикиня Таїрова-Яковлєва:
Імперські мрії Росії виросли у фашизм, і винні всі росіяни. Але Україна переможе!

Розгляд СРСР як імперії краще пояснює нинішню війну. Вона саме тому імперська, як каже Снайдер, що є спробою відновити СРСР. Путін не приховує цього, навпаки, максимально намагається скористатися неподоланим російським імперіалізмом, ностальгією росіян за СРСР, для мобілізації людських, матеріальних та інформаційних ресурсів у війні проти України.

Лекції Снайдера в контексті колоніалізму виявилися цікавим не лише через їхній зміст, а й через викликану ними реакцію в українському суспільстві. Типово постколоніальну реакцію, яка проявилася у двох, здавалося б протилежних, виявах, в основі яких – спільна меншовартість. Один – це обурення: “як сміє іноземець (використовувалося навіть різкіше слово – чужинець) братися за нашу історію!” Інший – безмірне захоплення: “сам Снайдер, в самому Єйльському університеті, як ви смієте критикувати! Маємо/можемо тільки дякувати за це”.

Очевидно, є за що дякувати Тімоті Снайдеру. Що, втім, не позбавляє нас права, а може, навіть обов’язку критикувати. Адже саме таким чином ставатимемо зрозумілішими ззовні і сильнішими всередині.

джерело

Читайте також:
Тімоті Снайдер: Як закінчиться московсько-українська війна


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна

[sendpulse-form id="91944"]