В Осло лауреатам з України, Білорусі й Росії вручили Нобелівську премію миру. ПРОМОВА МАТВІЙЧУК

доповнено (додана промова Олександри Матвійчук)

В Осло відбулася церемонія вручення Нобелівської премії миру, яку 2022 року присудили на трьох – правозахисникам з України, Росії та Білорусі.

Про це в суботу, 10 грудня, повідомив Нобелівський комітет щодо премії миру.

Цьогорічні лауреати — “Центр громадянських свобод” з України, російська організація “Меморіал” та Алесь Бяляцький, ув’язнений білоруський правозахисник.

Олександра Матвійчук, голова ГО “Центр громадянських свобод”, використала свою промову в Осло, щоб заявити: у цей момент історії в України єдиний спосіб забезпечити справедливий і міцний мир – це боротися.

На церемонії Беріт Рейс-Андерсен, голова Норвезького Нобелівського комітету, зазначила, що “світ потребує тих чудових особистостей і груп людей, які ціною великих особистих жертв протистоять агресії в ім’я демократії, прав людини і миру”.

Замість ув’язненого Біляцького нагороду отримала його дружина Наталія Пінчук.

Російський “Меморіал” представляв голова правління організації Ян Рачинський.

Повний текст промови Олександри Матвійчук

Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, яку розпочала Росія. Ця війна триває вже вісім років, девя’ть місяців та 21 день. Для мільйонів людей стали звичними слова «обстріли», «катування», «депортація», «фільтраційні табори». Але немає слів, щоб передати біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового відділення лікарні. Вона щойно пригортала свою дитину, називала на ім’я, годувала грудьми. Вдихала її запах. І раптом російська ракета зруйнувала весь її всесвіт. Її омріяна і жадана дитина лежить у найменшій у світі труні.

Не існує напрацьованих рішень для викликів, через які ми та увесь світ проходимо. Тому сьогодні я спробую бодай поставити правильні питання, щоб ми почали ці рішення шукати.

Перше. Як повернути значення правам людини? Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди почали сприймати права та свободи як даність. Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати. Держава, яка вбиває журналістів, ув’язнює активних людей чи розганяє мирні демонстрації, становить загрозу не тільки для своїх громадян. Така держава становить загрозу для миру у світі. На системні порушення світ повинен реагувати. Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень, ніж економічна вигода чи безпека.

Цей підхід потрібно застосовувати і в зовнішній політиці. Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але країни демократичного світу тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести business as usual. Світ належно не відреагував навіть на анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.

Тепер Росія прагне зламати спротив та окупувати Україну через умисне завдання болю цивільному населенню. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, лікарні. Розстрілюють евакуаційні коридори. Ув’язнюють людей у фільтраційних таборах. Проводять примусові депортації населення. Викрадають, катують та вбивають на окупованих територіях.

Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію.

Друге. Як почати називати речі своїми іменами? Люди в Україні, як ніхто, хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Ми знаходили тіла цивільних людей на вулицях і подвір’ях їхніх будинків після звільнення Бучі. Ці люди не мали зброї взагалі.

Демократичний світ звик до поступок диктаторам. І тому така важлива готовність українського народу протистояти російському імперіалізму. Ми не залишимо людей на окупованих територіях на смерть і тортури. Життя людей не може бути політичним компромісом.

Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості. Ми, громадяни України всіх національностей, не маємо обговорювати своє право на суверенну та незалежну українську державу та розвиток української мови і культури. Кримські татари та інші корінні народи не мають доводити своє право вільно жити на рідній землі у Криму.

Від того, як ми боремося сьогодні, залежить, якою буде Україна в майбутньому. Аби у поствоєнній країні ми могли будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Цінності – те, що визначає нашу поведінку не коли легко, а коли важко. Ми не маємо стати дзеркалом держави-агресора.

Це не війна двох держав. Це війна двох систем: авторитаризму та демократії. Ми боремося за можливість будувати державу, в якій права кожної людини захищені, влада – підзвітна, суди – незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації на центральній площі столиці.

Третє. Як забезпечити мир для людей у всьому світі? Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. В’язень сумління кримський татарин Сервер Мустафаєв та багато інших людей ув’язнені в російських тюрмах через свою правозахисну роботу. Ми – правозахисники, які багато років використовували право для захисту людей, не маємо жодних правових механізмів, щоб зупинити російські звірства. Тому багато хто із правозахисників були змушені зі зброєю в руках захищати те, у що вони вірять. Як мій друг, Максим Буткевич, який зараз у російському полоні. Він та інші українські військовополонені, а також усі затримані цивільні, мають бути звільнені.

Система ООН, створена після Другої світової війни її переможцями, заклала для окремих країн невиправдані індульгенції. Якщо ми не хочемо жити у світі, де правила визначають держави із більш потужним військовим потенціалом, це належить змінити.

Ми маємо почати реформу міжнародної системи для захисту людей від війн та авторитарних режимів. Права людини мають посісти у цій новій системі центральне місце. І це завдання не тільки політиків. Політики мають спокусу уникати пошуку складних стратегій, що вимагають тривалого часу. Вони часто поводяться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але вони тільки загострюються.

Ми – люди, які хочуть жити у мирі, маємо говорити політикам, що нам потрібна нова архітектура світопорядку. «Звичайні люди» мають набагато більше впливу, ніж самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Четверте. Як забезпечити справедливість усім жертвам війни? Диктатори бояться утвердження ідеї свободи. Росія намагається переконати увесь світ, що верховенство права, права людини та демократія – фальшиві цінності, бо під час війни вони нікого не захищають. Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини.

Ми досі дивимося на світ крізь призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не повинна залежати від стійкості авторитарних режимів.

Зрештою, ми живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати. Нам потрібно подолати прогалину відповідальності й дати шанс на справедливість усім постраждалим людям, коли національна система перевантажена кількістю воєнних злочинів, а Міжнародний кримінальний суд обмежується кількома вибраними кейсами або взагалі не має юрисдикції.

Війна перетворює людей на цифри. Ми маємо повернути імена усім жертвам воєнних злочинів. Незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, якої вони зазнали, і чи цікавляться медіа та суспільство їхньою справою. Бо життя кожної людини має значення.

Право – жива матерія, яка постійно перебуває в розвитку. Ми маємо створити міжнародний трибунал та притягнути Путіна, Лукашенка й інших воєнних злочинців до відповідальності.

Ми маємо довести, що верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.

П’яте. Як глобальна солідарність може стати нашою пристрастю?

Наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов’язаним. Прямо зараз люди в Ірані борються за свою свободу. Люди в Китаї опираються цифровій диктатурі. Люди в Сомалі повертають до мирного життя дітей-солдатів. Вони як ніхто відчувають, що значить бути людьми та відстоювати людську гідність. Від їхнього успіху залежить і наше майбутнє.

Ми відповідальні за все, що відбувається у світі. Права людини – це про спосіб мислення, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає, як людина думає і буде діяти. Вони втрачають значення, якщо їхній захист залишити тільки юристам та дипломатам. Тому недостатньо прийняти правильні закони чи створити формальні інституції. Цінності суспільства все одно будуть сильніші.

Це значить, нам потрібен новий гуманістичний рух, який буде працювати із суспільством на рівні сенсів. Займатися просвітництвом, формувати масову підтримку, залучати людей до захисту прав і свобод. Цей рух має об’єднувати інтелектуалів та громадянські суспільства різних країн, адже ідеї свободи та прав людей універсальні й не мають державних кордонів.

Ми хочемо, щоб наші діти не були змушені проходити через війни та страждання. Ми маємо взяти відповідальність, щоб не перекласти на їхні плечі те, що мусимо зробити ми, їхні батьки.

Людство має шанс подолати глобальні кризи та вийти на новий шлях світорозуміння. Час взяти на себе відповідальність. Ми не знаємо, скільки у нас цього часу.

Дозволю собі звернутися до людей у різних країнах світу із закликом до солідарності. Ви не маєте бути українцями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною.

Нагадаємо, рішення Нобелівського комітету об’єднати українську організацію з правозахисниками з Росії та Білорусі, двох країн-агресорів, викликало негативну реакцію в Україні, коли в жовтні було оголошено про нагороду.

Читайте також:
“Центр громадянських свобод” прокоментував отримання Нобелівської премії миру разом з білорусами й росіянами

Ольга Решетилова: Ми в такому контексті Нобелівську премію не взяли б

Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.