автор: Мирослава Ільтьо
з Київської області
фото автора / “Новинарня“
До настання гострої фази війни Руслан Горовий видавав свої книги, знімав документальні фільми про війну, показував їх по всьому світу, гастролював як музикант і навіть як актор із виставою на власні оповідання. Уся його діяльність була про людей. Крім іншого, Руслан уже понад двадцять років займається пошуком зниклих безвісти на проєкті “Служба розшуку дітей” “Магнолії ТВ”.
Після повномасштабного вторгнення Руслан так само присвячує себе допомозі людям — тепер уже з маленькою волонтерською групою “Цигани” у селах деокупованої Київщини. Зараз він відвозить необхідний робочий реманент, необхідний для відновлення зруйнованих обійсть, та продукти першої необхідності тим, хто втратив дохід і набутки.
Ми зустрічаємося вдосвіта в центрі Києва. Руслан завантажує до автівки собачий корм, кілька пар чоловічого взуття, господарські інструменти. Розповідає, що, окрім складу, в їхньому розпорядженні є ще гараж, де зберігається велика побутова техніка, одяг та кухонне начиння. Усе це віддали люди для інших людей, рідко щось куплене за гроші. Руслану вдається знаходити тих, хто має щось зайве, та розподіляти ці блага серед потребуючих.
Волонтер Руслан Горовий
Допомогу “Цигани” надають по Київській області на три напрямки:
Допомогу Горовий возить здебільшого двічі на тиждень. Опікується тими людьми, чию скрутну ситуацію вже знає, але відкритий до звернень інших. Адже в селах неабияк добре працює сарафанне радіо про такого собі “цигана”, який вислухає потреби і знайде спосіб зарадити.
Допомагати треба не тому, хто тобі подобається, а тому, хто цієї допомоги потребує, каже Руслан.
“Головне завдання – не розділяти людей. Буди випадки, коли мені казали: “Це ж алкаші!” А я не знаю, що було б зі мною, якби я опинився в такій ситуації. Коли скопати город або вивезти гній, ви кажете: “Та, я алкашів попрошу”. Бо ніхто не піде за копійки щось робити.
Ніхто не заслужив такого життя, яке нас спіткало”, – ділиться своїми висновками волонтер.
Горовий керується принципом: якщо є можливість, не гроші збирати в Україні, а лише речі.
Кошти на будівельні роботи з відновлення зруйнованих війною будинків він отримує від друзів та прихильників із діаспори – це завжди цільова допомога з оперативною звітністю. Так чоловік вибудовує “соціальні містки” між тими, хто за океаном, і тими, хто в селах розбомбленої Київщини, та сприяє допомозі одних іншим.
“Уся моя діяльність – дати вудку. Я намагаюся і з друзями чинити так,
щоб ці люди відчули, що вони не самі, що вони мають підтримку. Ми не няньчимо людей – підставляємо плече”, – пояснює Руслан.
Головним завданням він вважає об’єднувати людей у спільноту взаємопідтримки. Знаходить тих, хто вміє щось робити, і сконтактовує їх із тими, кому треба це зробити.
“Я не вмію латати дах, але я знаю, хто це вміє і кому це треба. Я їх знайомлю”, – так описує свою волонтерську схему керівник “Циган”.
Вирушаємо в Мощун, що в Бучанському районі на північ від Києва. Це село в березні стало ареною запеклих боїв та справжнім щитом для столиці, прийнявши на себе незліченну кількість артилерійських обстрілів.
У Мощуні
Руслан Горовий емоційно зауважує: 12 кілометрів по прямій від Хрещатика, а в багатьох людей у цьому районі досі немає електрики – вже вісім місяців після деокупації.
“Якби ми не прогріли зараз машину, вже б клацали зубами. А люди не мають там просвітку.
Ця зима буде страшна, деякі люди замерзатимуть реально.
Які шанси в людини вижити зимуючи в погребі? Я не знаю. Хтось захворіє, а світла нема, щоб викликати ту саму швидку”, – каже Руслан.
У самому Мощуні електропостачання відновили, а ось у садових товариствах, котрі не мають легальної юридичної особи, але більші за село – ні. Не було й комісії із фіксації руйнувань. А якраз ці будинки в березні були фронтом.
Колись підприємства роздавали тут своїм працівникам землю під будівництво дач. Згодом ділянки й готові будинки продавали, інші люди – купували, багато хто оселився тут на постійно. Ще б пак – природа, передмістя Києва. Але невдовзі після 24 лютого окупанти знищили в Мощуні і його кооперативах 90% будівель, а заодно й електротрансформатори.
“Після руйнувань виявилося, що трансформатори “нічийні”, а отже, ніхто не хоче брати на себе витрати з їх ремонту. Трансформатори і вся інфраструктура дачних товариств належить самим дачним товариствам. Кворуму мешканці зібрати не можуть, бо частина людей виїхали”, – пояснює Горовий, чому в Мощуні триває криза й руїна.
Зруйновані трансформатори Мощуна
У цієї проблеми, на думку Руслана, є три варіанти рішення.
По-перше, зміна меж населених пунктів – це прерогатива Верховної Ради. Як тільки Рада приєднає території дач до села, увімкнуться всі механізми.
Другий варіант – енергетична компанія, яка потім матиме дохід, може піти на поступки і поставити свої трансформатори.
Зрештою, обласна державна адміністрація, яка має резервні фонди, розуміє, що це наші люди, і може спробувати все це відновити державним коштом або за рахунок міжнародної допомоги.
“Люди самотужки за кілька мільйонів купити трансформатор не спроможні”, – висновує Руслан.
Поки їдемо, волонтер веде спогад-екскурсію про те, очевидцем чого був від початку звільнення Київщини.
“До місця 40 кілометрів, а їдеш усі 140. Бо об’їжджаєш зірвані мости. Зараз уже простіше, – каже Горовий і показує: – Отут по вулицях свині бігали, тут мертвих спалених людей бачив, тут мотоцикліст лежав, а в цьому будинку знайшли в підвалі вбитого сина”.
“Маршрутчики боялися їздити, бо стояла техніка розбита. Вийшли місцеві із дач і самі все розгребли. Прибрали уламки, щоб маршрутка могла до них доїжджати”, – згадує волонтер.
Зруйновані трансформатори Мощуна
Минаємо розбиту машину. Руслан Горовий показує місце, де колись була капличка, а тепер згарище. Бачимо електричні стовпи, які лежать обабіч дороги, та один за одним два розбиті трансформатори. Поблизу одного зустрічаємо жінку.
Пані Валентина веде нас до згорілої хати і плаче. В неї помер чоловік.
Він зводив будинок власними руками, і серце не витримало цієї розрухи. Прожив тут 30 років. Отримав контузію, а за кілька тижнів відійшов у засвіти. Уже минуло сорок днів, як поховала.
Пані Валентина біля свого будинку
“Ні роботи, ні пенсії, ні хати, ні чоловіка”, – каже Валентина.
Жінка веде нас до сусідського будинку, який також обстріляний, продірявлений, але ще придатний до життя. Тут вона й збирається зимувати.
Випускає з вольєру триногого собаку. Руслан віддає йому корм. Мухтар ганяє м’яча.
“Я його знайшла, нога просто теліпалася. Ногу обрізали, осколки повиймали, і ось ганяє”, – тішиться Валентина.
Мухтара возили на операцію аж до Харкова
Під’їжджаємо до будинку, де мешкає сім’я пана Ігоря. Чоловік показує, де були прильоти – другий поверх зруйнований повністю, впало перекриття.
У розбомбленій дитячій кімнаті Ігор демонструє на стіні місце, де висіла ікона, яка дивом уціліла.
Будинок він зводив вісім років. 28 лютого вдалося виїхати із двома дітьми. Повернувся 14 квітня і застав руїни. Порозгрібав усе і вже встиг багато відновити, в тому числі й завдяки матеріалам, які привозив Горовий.
Ігор у своєму зруйнованому будинку
“Прийшли орки, зробили нам хорошу планіровку. Добудували ще сорок квадратів, але другого поверху вже не буде. Ще б якби світло було, то швидше могли б відбудуватися. Головне зиму перезимувати, а далі буде видно”, – з оптимізмом розповідає Ігор.
Читайте також:
Резніков і кіт нагородили героїв оборони Мощуна. ВІДЕО
Інший мешканець дач, теж Ігор, звів свій дім у 2015-му. Якраз на початку 2022-го закінчив ремонт в усьому будинку. 24 лютого із мансардного вікна спостерігав, як пролетіли 34 вертольоти рашистів атакувати Гостомель. Один з гелікоптерів на шляху назад розбив першу хату по сусідству.
У Ігоря троє дітей, найменшому – три роки.
“Жили у підвалі в сусідів: холодно, виїхати не можна було. Третього березня військові змогли витягнути, на втечу було три хвилини. Всі документи, гроші, золото – все залишилося в будинку. Ціль була одна – втекти. Після повернення три місяці пішло тільки на те, щоб все це розгребти. Найгірше, шо нема електрики, всі ремонтні роботи роблю із генератора”, – ділиться чоловік.
Руслан Горовий біля підопічних
Ще одна мешканка дач, пані Інна, до 4 березня сиділа під обстрілами. Повернулася в кінці квітня і вжахнулася від побаченого: на другий поверх будинку пройти не можна, дах упав.
“Снарядів було багато, “смерчі”, “гради” – все, шо літало, все було тут”, – розповідає Інна.
Біля буржуйки
Жінка родом із Херсонщини, дотепер п’ятеро її рідних в окупації. Показує в будинку буржуйку, яку привіз Руслан Горовий. “Тепер і тепло є, можна навіть закип’ятити чайку”, – тішиться.
Пані Марія хвалиться модульним будинком біля руїн своєї хати. А будинків немає ні її, ні родичів по сусідстсву.
“Ми були в укритті в садочку – бачу, а мої дівчата щось шифруються. Я виглядаю, а там наша хата, хата доньки Люди, а в кінці ще й розбомблена вщент дідусева”, – не стримує сліз Марія.
Руслан Горовий із підопічними. Марія – друга праворуч
Найгірше без електрики, каже жінка. Зверталися в обленерго – там лише обіцяють, ото тільки стовпи повитягали.
У пана Віктора, який прожив на дачах понад тридцять років, на війні зараз обоє синів. Біля руїн своєї двоповерхівки чоловік розповідає, що зробив у літній кухні пічку. Якби була електрика, то й по-людськи перезимувати можна.
Пан Віктор
Читайте також:
На Луганщині воєнні злочинці РФ застрелили відомого волонтера в інвалідному візку
Електроенергія – єдине, що непокоїть місцевих, з якими довелося поспілкуватися. Вони з острахом думають про зиму, але діватися нікуди, це їхнє єдине житло.
Горовий побивається про світло електрику, бо з іншим, каже, “Цигани” можуть дати якось раду своїми силами.
Мешканці і руїни Мощуна та його околиць (гортайте фотогалерею):
Декому Руслан допомогає і з власних заощаджень. Чоловік, у якого згоріло авто, звернувся по допомогу, бо його машина – годувальниця. Він пічник, тож охоче може їздити й робити людям печі, але треба колеса. Автівку розстріляли окупанти із крупнокаліберного кулемета. Хата також згоріла. Живуть із дружиною увбатьківській, якій понад сто років. Руслан із дружиною Людмилою придбали чоловікові машину. Підігнали “цигани” жигуль, сміється Горовий.
“Циганом” він став випадково.
“Товариш мене впізнав через яскравий капелюх. Я знайшов його біля смітника в одному з волонтерських пунктів. Капелюх збиралися викинути. У волонтерському центрі загалом відфільтровували всі дивні речі — балетні пачки, бальні плаття, химерні капелюхи. І я вирішив порятувати його. Так до мене і причепився той жарт про цигана. З часом я зрозумів, що так мене легко запам’ятовують”, — розповідає музикант, який став волонтером.
У команді “Циган” – троє. Олена Нечаєва займається військовими, Роман Гуржій – ліками.
Руслан Горовий, крім іншого, відповідальний і за зв’язки з громадськістю.
Руслан Горовий у Мощуні
Усі ці місяці він пише есе про поїздки, публікує у своєму фейсбуці, фіксує людські історії, чим привертає більшу увагу до проблем місцевих.
“Вони є терапією для мене, не дають згоріти”, – каже Руслан Горовий.
P.S. Уже після того, як цей матеріал був підготовлений до публікації, до Мощуна завезли нові трансформатори.
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
