Мова на часі

Тарас Марусик
журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Вислів, винесений у заголовок, за останні 10 років набув більшого поширення. Частота вживання соковитого фразеологізму «на часі» спричинена, як мені здається, мовними дискусіями, які не вщухають досі. Але якщо до повномасштабного вторгнення Росії в Україну висловлювання «Мова на часі» і «Мова не на часі» балансували, як на гойдалці, то після звірств, учинених і здійснюваних дотепер агресором в Україні, «гойдалка» майже знерухоміла.

І якщо хтось публічно повторює довоєнну риторику, то під натиском критики відступає або зачаївся.

Розповім одну історію. В березні я поділився своїми враженнями про ситуацію з мовою на вулицях Яремча, розповів про факти непереходу на українську більшості переселенців із Харкова, Києва, інших міст і містечок сходу.  Звертаючись до колективного переселенця, я написав: «Мені здається,

якщо вже війна вигнала вас із рідних домівок, скористайтесь шансом. Маєте можливість проходити живі безкоштовні курси української мови в природному середовищі».

Після цього головред одного російськомовного економічного журналу (родом зі Львова), не покликаючись безпосередньо на мій допис, відгукнувся знайомою ще з попередніх років риторикою – мовляв, знову звучить мовне питання, у Києві і в «сивих Карпатах», але це питання вже вирішене раз і назавжди жертвами Маріуполя, Чернігова, Бучі.

Я, звичайно, відреагував новим дописом. Прізвища я не оприлюднив, але дав посилання на його слова у першому коментарі. Коли через кілька тижнів зайшов на його сторінку, щоб зробити скріншот, виявилося, що цей допис вже зник. Ба більше – «випарувалися» всі дописи за березень 2022 року.

Державні програми української мови

Я недаремно згадав безкоштовні курси української мови. Стаття 5 «Державна програма сприяння опануванню державної мови» мовного закону 2019 року зобов’язує уряд ухвалити відповідний документ і вжити заходів «для створення та забезпечення діяльності мережі державних, комунальних курсів з вивчення державної мови».

Програма мала бути ухвалена ще в січні 2020 року. Натомість уряд лише через півтора року схвалив «Концепцію Державної цільової національно-культурної програми забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року», встановивши новий шестимісячний строк для створення програми.

Один із пунктів «Концепції…» передбачає  «розроблення та відкриття мережі курсів з вивчення української мови (в тому числі дистанційних та онлайн-курсів) для різних категорій осіб, у тому числі на безоплатній основі…».

Відтоді минуло вже три шестимісячні строки, а програми немає. Мої сподівання, що влада більше не буде затягувати виконання мовного закону, а, навпаки, займатиметься послідовним втіленням його, не виправдалися.

До речі, починаючи з 1991 року, було затверджено кілька державних програм з розвитку української мови. Які ухвалювалися таким чином, що після завершення попередньої програми починала діяти нова – з наступного календарного року. І хоча жодна з них не була повністю виконана, остання програма діяла по 2010 рік.

Вперше розрив трапився за президентства Януковича. Його «благородний» почин підхопили всі наступні президенти, тож маємо тепер великий розрив тривалістю 12 років.

Мені не зовсім зрозуміло, чому міністр культури Олександр Ткаченко відразу зайнявся написанням «Концепції…», а не «Державної цільової програми…», якою можна було давно запустити мовні курси. Як і незрозуміло, для чого вкладати грубі бюджетні кошти в «Єдині новини» на базі телеканалу «Дом», де дуже багато синхронів російською мовою.

Добре, що мовний закон 2019 року створив нову інституцію, «Уповноваженого із захисту державної мови». Як стверджує Тарас Кремінь, який обіймає цю посаду, після 24 лютого зростає мережа курсів із вивчення української мови, які він ініціював. Наскільки я розумію, ці курси працюють значною мірою на волонтерських засадах.

Тішить також те, що Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича спільно з секретаріатом Уповноваженого створили вебдодаток «Інтерактивна інформаційна мапа» про безкоштовні мовні курси та розмовні клуби, які діють в Україні.

Читайте також:
Росія влаштувала на окупованих територіях лінгвоцид української, – мовний омбудсмен

Громадяни в боротьбі проти держави за державну мову

Фото: Укрінформ

Один із розділів моєї книжки «30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну» (2022 рік) має дещо парадоксальну назву «Громадяни в боротьбі проти держави за державну мову». Для будь-якого західного обивателя ця фраза видається або помилковою, або ж навіть абсурдною, але такими були реалії нашого буття до великої війни.

Після 24 лютого цього року проблема не зникла, але відійшла трохи вбік через повномасштабне вторгнення. Потреба ж у повсякденному забезпеченні конституційного права громадян на державну мову в усіх сферах життя на всій території України нікуди не зникла. Українці, які вже давно демонструють дива винахідливості й волонтерства, вирішують забезпечення конституційного права самим собі різними індивідуальними способами.

Наприклад, напередодні великої війни киянин Андрій Ковальов почав розвивати ініціативу, покликану забезпечити українськомовне середовище в дитячих садках, зокрема, в одному з дошкільних закладів Києва, який відвідує його син. Молодий тато гуртує інших батьків і вже залучив Департамент освіти й науки КМДА.

Чи не найвідомішою громадською ініціативою є «Безкоштовні курси української мови», які започаткував 10 років тому Олесь Доній. Цю ініціативу з командою волонтерів втілює Анастасія Розлуцька.

У короткому документальному фільмі «Мова», створеному спільно Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA і «Безкоштовними курсами…», добре показано роботу волонтерів, яких не влаштовує мовна ситуація в Україні і які вирішили підштовхувати державу до правильних кроків.

У фільмі координаторка викладачів «Безкоштовних курсів…» Катерина Мельник називає подвижництвом роботу викладачів, особливо на сході і півдні, у звільнених містах. «Це люди, які просувають мовний простір там, де їм погрожують, що «ДНР» ще прийде».

Один зі слухачів висловився надзвичайно образно про «Безкоштовні курси…»:

«Я розумію, що коли в Запоріжжі розмовляю українською, з Кремля падає цегла».

Інша слухачка розповіла, що після того, як перейшла на українську, її часто запитують: «А ти што, краматорская?» – «Я краматорская, але я вже не хочу, щоб хтось прийшов знову мене визволяти як русскоязичную».

Читайте також:
“Наша мова – це бренд, який символізує незламність”: історія херсонки, що навчає іноземців української

Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Один із проєктів Docudays UA – це Всеукраїнська мережа кіноклубів медіапросвіти з прав людини DOCU/КЛУБ, яка діє постійно. На початку 2020 року в Україні нараховувалося 270 таких клубів, де можна не лише подивитися тематичні документальні стрічки з України і світу, але й обмінюватися думками й обговорювати побачене. Власне, ця мережа стала своєрідними розмовними клубами, що мені підтвердили мої співрозмовники-керівники кіноклубів з різних українських міст. DOCU/КЛУБ – це ще один майданчик, де побутує українська мова.

Василь Шестаков, керівник двох кіноклубів у Кам’янському Дніпропетровської області – при Техніко-економічному фаховому коледжі і при Дніпродзержинському училищі професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби – розповів, що він спостеріг серед слухачів позитивну динаміку переходів на українську мову. Особливо – після 24 лютого, коли все більше людей почали усвідомлювати, що Росія – агресор.

На це впливають передусім два фактори: керівник кіноклубу, який спілкується виключно українською, і фільми, які демонструють або українською, або з дублюванням чи субтитруванням державною мовою.

До речі, в Кам’янському дивилися й обговорювали фільм «Мова». Під час обговорення багато хто зі слухачів визнавав, що для переходу на українську важить, хто поруч із ними. На бажання заговорити українською впливають також зміни, які запроваджує держава в мовній політиці: «Тоді людина тягнеться до кореня своєї нації. А мова – один із коренів нації».

Ліна Бабич, керівниця кіноклубу при ГО «НУО «Сучасний формат» у Житомирі, зараз тимчасово мешкає в Німеччині, де вже встигла організувати три покази фільмів фестивалю Docudays UA. На двох фільмах були присутні українські школярі, які у зв’язку з війною також перебувають у Німеччині. Більшість обговорювали побачене українською.

«Є й діти зі сходу, російськомовні у житті, але коли ми проводимо обговорення, то вони переходять на українську, – каже пані Ліна. – Один показ було проведено для жінок і їхніх дітей. Більшість жінок вибачалися, коли не могли висловити свою думку українською, але все одно вони намагалися перейти на українську під час обговорення фільму».

Читайте також:
Кулі замість літер: до Дня української писемності й мови креатори запропонували особливе оформлення текстів російською