автор: Олена Максименко
з Харківської області
фото автора
Звільнені землі Харківщини і Донеччини – це terra incognita підірваних мостів і мертвих заправок. Перший із квестів – дістатися пункту призначення. У зустрічній автівці військових нам енергійно махають руками і блимають фарами. Ми радісно відповідаємо на “привітання”… а вже за сотню метрів усвідомлюємо, що насправді це було попередження: далі дороги немає, прокладений навігатором маршрут перекреслений черговим підірваним мостом.
Той-таки навігатор малює на шляху безліч АЗС. Проте всі вони виявляються або розбомбленими, або покинутими. “На останніх краплях” пального запитуємо військових на блокпосту, де тут можна заправитися. І чуємо у відповідь, що найближча заправка – у Харкові.
Зрештою, ці самі військові гостинно діляться з нами дизелем, аби ми не стали посеред цієї мертвої зони.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
На в’їзді в Ізюм нас попереджають, що часу на роботу ми маємо лише до 15:00, після того імовірно почнеться щільний обстріл міста. Він таки починається, але всі служби, що працюють в місті, продовжують свою роботу.
На цвинтарі завершуються роботи з ексгумації загиблих. У перервах між роботою працівники в білих комбінезонах знімають респіратори, курять, п’ють каву та навіть жартують.
Те, що перед тобою людські тіла, стає зрозуміло не одразу, настільки сильно вони понівечені. Тут же працюють поліція, криміналісти і прокурори. На стрічці одного з вінків написано: “Любій донечці”.
“Тіла доставляють до бюро проведення судово-медичних експертиз, де експерти встановлюють причину смерті”, – пояснює заступник начальника управління організації розслідування злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Головного слідчого управління Національної поліції України Дмитро Шевчук.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Паралельно під час проведення цієї експертизи працює слідчий, який разом з експертом оглядає тіло, вилучає, в разі наявності, уламки або кулі, одяг тощо. Також вилучається біологічний матеріал, який відправляється на молекулярно-генетичну експертизу. З нього виводиться профіль ДНК, який у подальшому можна буде порівняти з ДНК людей, що шукають своїх рідних…
“Люди, у яких безвісти зникли рідні, звертаються до правоохоронних органів, де з ними працюють. І в такому разі обов’язковою є процедура отримання їхнього біологічного зразка. Потім, коли ми знаходимо тіло, то відбираємо з нього такий самий біологічний зразок. Усе це фіксується й заноситься в єдину базу, проходить порівняльні експертизи і встановлюються збіги”, – розповідає Шевчук.
Показує: “Ті, що по праву сторону від мене – це все цивільні громадяни. А з лівої сторони було поховання 17 осіб, це захисники України, військовослужбовці ЗСУ”.
За словами Дмитра, “тяжку роботу” з ексгумації тіл намагаються завершити якомога швидше – до того, як почнуться затяжні дощі.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Багато померлих мають видимі ознаки насильницької смерті: зв’язані руки, колото-різані й мінно-вибухові травми та інші ушкодження, що свідчать про насильницький характер загибелі.
“Респіратори” від коментарів журналістам відмовляються, посилаючись на заборону від керівництва. Але на запитання, як їм вдається триматися в цьому всьому кошмарі, відповідають просто: “У нас немає вибору”.
“Ну, це наша робота, – знизує плечима Шевчук. – Морально – це справді жахлива картина. Але ми маємо певний досвід. Бо, на жаль, уже пройшли таке в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці. Присутні тут криміналісти з інших регіонів – Полтава, Львів, Чернівці, Кіровоград тощо – також мають певний досвід відпрацювання таких самих ситуацій”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
І навіть у такій сфері, як ексгумація, на допомогу приходять іноземні волонтери. Їх можна впізнати за більш потужними респіраторами, які вони знімають біля своєї машини разом із захисними костюмами.
Андре – зі США, а Енді – з Австралії. На сьогодні вони вже закінчили працювати і збираються на станцію. А звідти – на відпочинок до Харкова.
“Ми були тут у квітні, потім у липні і знову – у вересні, – каже Андре. – Ми всі – з пожежної служби. Підтримуємо одне одного. Бо коли ти професійний пожежник, ветеран, то маєш потужну підтримку команди на службі, до яких завжди можеш звернутися, коли важка робота”.
Що змусило рятувальників з такої далекої Австралії приїхати в Україну й допомагати з ексгумацією жертв російської агресії?
“Це просто співчуття, – пояснює свою мотивацію Енді. – Ми маємо допомагати людям. У нас є відповідні навички у пошуках і рятувальних операціях. Тут, під обстрілами, коли міста страждають, ми можемо застосовувати наші вміння.
І я думаю, це дуже важливо для людей – знати, що відбувається. Тому те, що ви, друзі, робите – це крута робота. Ви, журналісти, ризикуєте своїм життям, щоб розповісти людям правду. І це найкращий спосіб, щоб люди з інших країн долучилися до відновлення України. Ми бачили руйнування в Ізюмі, і відбудова цих руйнувань буде величезною. Тож будь-яка гуманітарна допомога, яку ми можемо надати для відбудови України, – це важливо”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
У місті утворюються стихійні черги за “гуманітаркою”. Люди зізнаються, що не знають, на що чекають: побачили чергу, вирішили стати й собі.
Оживають крамниці і ринки, серед товарів – навіть книжки. Містом гасають діти – хто на роверах, хто пішки. Малеча допитлива і безпосередня.
Надя й Аня підходять до нас самі.
“Страшно, – ділиться Надя спогадами про окупацію. – Стріляли. Гепало тут завжди, прильотів було багато. Да, приходили до нас додому, чистку робили. Обшук. Ми спочатку в підвалах сиділи, а потім ні, звикли в хаті спати”.
Надя навчається на маляра, Аня – на кухаря. Фото: Олена Максименко/Новинарня
Дорога до центру – через тимчасову переправу: міст традиційно підірваний. Біля розбомбленої автостанції – стела жінки в традиційно-російському сарафані й “кокошнику”. На тлі руїни слугує ілюстрацією “русского міра”.
У місті немає ані води, ані електрики, ані газу.
Світлана й Олексій із запасом пластикових пляшок саме йдуть по воду до джерела. Кажуть, що комунікації обіцяють полагодити за два тижні.
“Ждемо оце… Світла… ну, і всього, – висловлює надію жінка. – Вже трошки легше, ніж було. Коли сиділи в підвалах… Зараз легше. Хата ціла – ну, майже…”
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Розповідає, що забрали до себе в хату сусідську бабусю:
“У нас плита була, ми зимою топили. Трошки дров було. Зараз привозять гуманітарну допомогу, а до того – виживали своїми силами. На огороді що садили, те й було”
Читайте також:
Гіркота Ізюма. Як вижило та як живе зруйноване місто
Подібний підірваний міст і черги невідомо за чим – і в сусідній Балаклії. Місто було звільнене раніше, тож тут уже повернули електро- і водопостачання, працює навіть генделик – там готують смачні свіжі пиріжки.
На відміну від Ізюма, тут ловить мобільний зв’язок та інтернет. Працюють сапери, ремонтують дороги, видають пенсії. Згарищ і руїн на око в центрі менше, люди менш охоче погоджуються на спілкування, мовляв, “я вже сто разів давав коментарі”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Біля однієї з пошкоджених багатоповерхівок – згоріла машина. У дворі дому жінка з червоними від сліз очима – курить, п’є каву та дивиться перед собою. Вона щойно повернулася до міста з Ковеля, де перечікувала окупацію, і знайшла пошкодженою свою квартиру. Її чоловік нещодавно загинув, звільняючи території на Херсонському напрямку.
“Он дядя Вітя знає, як тут було”, – киває вона на свого літнього сусіда, що також вийшов на перекур.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Чоловік розповідає – тут поруч у приміщенні “Ощадбанку” був штаб окупантів.
“А тут же машина стояла. Штабна. Збирались тікать… Штаб спочатку в прокуратурі був. Тоді начали наші бить, вони звідти перебралися в адміністрацію. Потім в суд переїхали. Ночували там. Потім начались опять же ж прильоти, і вони – основна маса пішла, а осталися оці – сторожові. Це ж вони собиралися уїзжать, і в шесть часов вечора наші зайшли, машини – тут пішла стрільба. Вони все покидали, ранених…”
Як і в Ізюмі, люди спершу перечікували обстріли у підвалах, а потім стали ховатися в коридорі, “між двох стін”. Комендантська година під час окупації діяла спершу з 14:00, потім із 18:00. Зараз – із 19:00.
Віктор згадує – загарбники ходили по хатах, виламували двері й жили в квартирах, де не було господарів.
“От їм ламали двері – хотіли зайти, – киває в бік жінки. – Ми сказали – однокомнатна, не поміститеся”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Після окупації в місті багато загиблих і зниклих безвісти. Багатьох окупанти брали в полон.
“Ну я четверо суток сидів… – згадує Віктор. – Причину находять. То “координатори” (вочевидь, маються на увазі коригувальники вогню – “Н”), то ще щось. Хтось щось про тебе сказав, вони раз – і в підвал. Бити мене не били. А руки викручували, ну й психологічно тиснули…”
Втеча росіян справила враження на всіх.
“Вони тікали, бросали все, що можна! – згадує Віктор кінець окупації. – І оружиє бросали, і обувачку бросали.
Перевдягалися даже в женске плаття – десантники їх ловили!”
Фото: Олена Максименко/Новинарня
“Ще як рускі перевдягалися, це ще понятно, кажуть: “А ви звідки? – З Харкова”, – докидає жінка. – Але
коли бурят переодітий сказав: “Я з Харкова” – це викликало тільки регіт”.
“Буряти канєшно… самі хужі були, – додає Віктор. – Це бєспрєдєл був. Дачі пограбували, собак почті всіх на дачі поїли буряти… Вони ж їх їдять… Інгушети – більш-менш, так, дружелюбно. У місті багато молоді лишалося, багато з дітьми. Багатьох дітей батьки самі відправили “на оздоровлєніє”… Ну, бо тут же ж і терор був, і стрільба… каждий старався, щоб дитину подальше”.
На українську територію, каже чоловік, росіяни не випускали. Виїхати можна було тільки через окупований Куп’янськ – на Росію, в Бєлгород і далі.
“Хто успів вискочить, коли ще випускали, ті й успіли. Ми ж до послєднього не вірили… не думали, що війна буде. Вже тут стріляли, обстрілювали… а ми до послєднього не вірили”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
З оглядового майданчика відкривається краєвид на луки і ставочок. На лавочках сидять закохані, смітники переповнені бляшанками від пива.
Якби не заборона ставати на траву унизу, саме тут можна було б і забути, що триває війна…
Читайте також:
Вражаюче відео від ЗСУ: на білборді в Балаклії замість “одного народа с Россией” проявилися рядки Шевченка
Селище Долина офіційно належить до Донеччини, але розташоване практично на стику двох областей. Тут і за кращих часів мешкало менш ніж пів тисячі душ, а зараз єдиними жителями є коти, собаки, свині та голуби. Військові, що звільнили село, рушили далі, а цивільних сюди поки що не пускають: попереду ще розмінування.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
У Долині не лишилося жодного вцілілого будинку. Деякі пошкоджені менше, деякі перетворені на руїну.
“З березня – початку квітня тут п’ять місяців точилися бої, – розповідає Владислав, військовослужбовець, що нас супроводжує. – Сюди “летіло” все: й артилерія, і касетні боєприпаси, й авіаудари… Росіяни стріляли як зі сторони Святогірська, так і з навколишніх сіл, населених пунктів. Тобто їхня артилерія сюди працювала постійно.
Наші хлопці казали, що це було справжнє пекло. Але втрималися, вистояли, і не дали ворогу просунутися далі. Долина – це був крайній пункт, до якого вони змогли дійти, але який так і не змогли взяти. Тому”накидали” секторами. І їм було абсолютно байдуже, військові там чи цивільне населення”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Ми стоїмо на руїнах храму. Це Свято-Георгіївський скит Святогірської Успенської лаври.
“Георгія Побєдоносца, покровителя, – коментує Владислав. – Георгіївська стрічка – це ж їхній символ. Можете бачити, що росіяни за ці п’ять місяців зробили зі своїми храмами. Дуже символічно. Он там стоїть невеличка церковця українського патріархату, і вона майже ціла! А що вони зробили зі “своєю” святинею – самі бачите”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
На дзвоні зруйнованого храму викарбуваний російський герб. На руїнах чимало несподіваних “артефактів” – пральний порошок; інвалідний візок тощо.
Українська церква й справді майже ціла, лише трохи посічена осколками. На подвір’ї валяються російські гроші й аптечка з ліками.
Покинуті тварини збиваються у зграї і з надією біжать до людей. Узбіччя доріг навколо села “декороване” спаленою технікою.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
“В цьому районі працювало дуже багато російських бригад, полків, – коментує військовослужбовець Олексій. – Зокрема й сумнозвісна 64-та бригада, яка відзначилася своїми звірствами в Бучі. Ці танки працювали якраз в напрямку Довгенького. Коли до них прилетіло, здетонував боєкомплект. В екіпажу в принципі не було жодних шансів. Тут поруч іще один танк, і там у посадці – третій. Добряче їх набило.
А загалом, тут по трасі дуже багато знищеної техніки. І це все за період приблизно з 5-го по 10 вересня. Тут дуже влучно працювала наша арта, вже із сучасним західним озброєнням. Використовували високоточні снаряди, зокрема кореговані”.
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Боєць припускає: росіяни очікували, що на Ізюм будуть просуватися з напрямку Слов’янська, а Балаклію вони утримають.
“Але наші десантні підрозділи проломили їхню оборону й дуже швидко захопили місто, – відзначає Олексій. – Як вони тікали! Причому чисельна перевага була на їхньому боці. Але точність ураження з українського боку набагато краща. Дуже багато трофеїв – БМП, РСЗВ, танки. Два дивізіони “Мста-С” – це 152-й калібр, дуже потужні САУ.
Із тієї кількості БМП, які вони тут покидали, можна сформувати зо дві бригади!
Частину техніки, звичайно, доведеться ремонтувати, але то таке. Ще залишили дуже велику кількість снарядів, мін – те, чого дуже не вистачає українській армії. І це саме ті калібри, які не можуть нам надати партнери, бо вони старі, ще радянські…”
Фото: Олена Максименко/Новинарня
Бригада, що звільнила Долину, продовжує роботу.
“Контрнаступ, можна сказати, не припинявся. У деяких районах триває звільнення населених пунктів, і ті підрозділи, які працювали на Ізюмському напрямку, зараз рухаються знову на Схід”, – каже Олексій.
Фотогалерея (гортайте):
* * *
Атмосфера звільнених земель Харківщини і Донеччини помітно відрізняється від тієї, яку можна було спостерігати після деокупації на Київщині. Тривалість окупації дається взнаки і не минає безслідно. Втоми, виснаження і болю тут більше, ніж радості і полегшення.
Попереду – тяжка зима й тривала робота з відновлення. І не лише фізичного.
Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
