Ультрас. Патріот. Воїн. Історія “азовця” Дениса Котенка “Шкіпера”, що загинув у боях за Київщину

автор: Наталя Куліді
фото автора, надані матір’ю та друзями Дениса Котенка, а також із відкритих джерел

Спокійного та врівноваженого Шкіпера знали тисячі дніпрян. У 19 років Денис Котенко став до лав українського війська і повернувся додому ветераном російсько-української війни. На цьому боротьба за майбутнє країни для нього не закінчилась – хлопець очолив Національний корпус у Дніпрі, завжди відстоював справедливість. 

За незалежну та квітучу Україну він був готовий іти до кінця. Так і сталося. З початком повномасштабного вторгнення 25-річний Герой повернувся в армію.

Рівно пів року тому, 24 березня 2022-го, Денис Котенко “Шкіпер” загинув у бою під час визволення села Лук’янівка на Київщині. 

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для видання Новинарня. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

“На колінах перед Україною”: дитинство, юність і музична слава

Це фото Денис Котенко надіслав своїм колегам. Березень 2022-го, Київщина

Денис дуже поспішав з’явитися на цей світ, розповідає його мама, Тетяна Котенко. Коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, стояв спекотний травень 1996-го. Тетяна з чоловіком гуляли по дніпровському житломасиву Перемога – тоді вони дійшли майже до кінця гребного каналу (а це кілька кілометрів). Там біля річки жінка сіла перепочити на низьку колоду… і одразу відчула “щось не те”.

“Ми бігом додому, я перестрибувала через все, що траплялось на шляху. Близько 7-ї вечора були в пологовому будинку, а о пів на дев’яту вже народився Денис”, – згадує пані Тетяна. 

Маленький Денис Котенко

Він ріс дуже активним хлопчиком. Батьки багато гуляли з сином – по рідній Перемозі та у зелених зонах міста. Улюбленим був парк Шевченка, де малий катався на атракціонах та поні. 

Тепер ми ходимо тут удвох із мамою Шкіпера, невисокою тендітною жінкою. Тетяна принесла на зустріч пакетик із написом “Національний корпус”, у якому – все, що пов’язано з її сином. Посвідчення “Правого сектора” та медіашколи, шкільні табелі, військовий жетон. Разом ми роздивляємось ці виплекані роками скарби. Жінка про кожен говорить із любов’ю.

Посвідчення “Правого сектора” і медіашколи та військовий жетон Дениса Котенка

Мати розповідає, що Денис із дитинства обожнював книги: до шести років проковтнув усі частини про Гаррі Поттера, які вийшли на той момент. У молодшій школі, на Дні букварика, перевіряли, наскільки швидко читають діти: інші учні за хвилину подужували по 20-30 слів, у Дениса було 113. Вчитися йому подобалось. Особливо добре давалися гуманітарні предмети. 

Денис Котенко під час навчання у школі

А потім, коли трохи підріс, Денис несподівано для мами почав писати вірші. Перший написав у 12 років – про кохання (наводимо мовою оригіналу):

Утренний туман, ночная тьма
Так ты со мной или ты сама?
Хрустя по снегу, ухожу домой,
Не слыша твоего крика “Постой, постой!

Це був 2008 рік. І віршування швидко переросло в захоплення музикою: Денис разом із другом дитинства Ромою Громовим збиралися разом, римували кожен собі куплети, підбирали мелодію, а потім записували пісні. 

“Ми були підлітками, нам хотілось виговоритися, але ми не знали як. Так дійшли до пісень. Це був єдиний спосіб голосно промовити те, що горіло на душі”, – розповідає Роман.  

І одна з їхніх композиці “вистрілила”. Пісня “На колінах перед Україною”, написана у 2012 році, стала дуже популярною: її багато слухали. Друзів почали запрошувати виступати по місцевих клубах, а вони робили це з радістю та безкоштовно. 

Композиція “На колінах перед Україною”:

Під цим твором Денис Котенко підписався вже не на ім’я та прізвище, а як “Шкіпер”. Його позивний виник раптово: після перегляду мультфільму “Мадагаскар”. Хлопці шуткували, що схожі на пінгвінів із цього мультика: Денис – на Шкіпера, а Роман – на Ковальського. Хоч це і був жарт, але ім’я вигаданого птаха стало ключовим у житті майбутнього воїна. 

Музика сильно захопила Дениса: вони з Громовим створили близько 300 композицій. Багато з них мали пророчі рядки – про майбутнє України. 

Поряд із цим захопленням Шкіпер встигав непогано вчитися в школі і займатися журналістикою. Перед вступом до вишу обирав між політологією та історією – подобалося і те, й інше. Але все ж зупинився на історії й вступив на бюджет у Дніпровський національний університет.

Публікація Дениса Котенка в газеті журналістської школи

Читайте також:
“Є люди, які народжені бути воїнами”. Історія загиблого Героя України Віктора Оцерклевича

Шлях воїна проліг через фан-сектор: ультрас “Дніпра” й захоплення футболом

Батько, який професійно займався футболом, змалечку водив Дениса на стадіон. Хлопцю страшенно подобався цей спорт. Він теж мріяв грати, але не міг: під час бігу задихався через бронхіальну астму. 

“Денис ходив із татом на матчі, кілька разів навіть мене брали. Потім син підріс і вже сам відвідував ігри. Пізніше це переросло у фанатський сектор. З нього все й почалося”, – розповідає Тетяна Котенко. 

Саме у фан-секторі Денис познайомився з Кирилом Даценком, майбутнім воїном із позивним “Сапсан”. Хлопцям тоді було по 15 років, вони часто бачилися на іграх, і між ними потроху зародилася дружба. 

“Перше, що спадає на думку, коли згадуєш про Дениса – патріотичний та войовничний“, – згадує Кирило. 

Хлопці стали до лав ультрасів футбольного клубу “Дніпро”. Разом ходили відстоювати честь команди, іноді їздили в інші міста, багато билися. 

Юні ультраси “Дніпра” Денис Котенко і Кирило Даценко

“Денис був менший за мене, тому йому “прилітало” трохи частіше. В ньому відчувалось стільки наполегливості та сили – набагато більше, ніж в інших людях. Він завжди боровся як справжній воїн та був готовий стояти до кінця”, – розповідає Даценко. 

А от мамі синове захоплення, яке передбачало активні “махачі”, було дуже не до вподоби.

“Одного разу вони настільки побилися, що обличчя Дениса нагадувало подушку – сильно опухло”, – згадує Тетяна.

Та заборонити Денису ходити на матчі й битися батьки не могли. Він ріс упертим та волелюбним. 

У спільноті ультрас у хлопців вибудувалося справжнє братерство, каже Кирило. Денис став йому найріднішою людиною. Їхня дружба будувалася на спільних поглядах.

За словами Кирила, у Дениса була мрія: поставити Росію на місце та створити в Україні незалежну державу із сильною армією, куди б приїздили туристи зі всього світу.

Але перша й головна мета – звісно, перемога у війні, яка почалася 2014 року.

Читайте також:
Третій похід на одну війну Андрія Кобзаря – артилериста на САУ, ультраса й інженера Київводоканалу

“А як інакше я своїм дітям в очі дивитимусь?!” 2014-й. Війна

Коли почалася Революція гідності, Шкіпер був весь поглинутий навчанням. Він закінчив перший курс університету, успішно вступив на другий. Це була осінь 2014-го, хлопцю виповнилося 18 років. Мама й не здогадувалася, що син уже не завершить цей навчальний рік – втече на війну.

Боронити Україну вирушили багато футбольних друзів Шкіпера. Серед них – і Кирило Даценко. 

“Це був листопад. Одного вечора він нам набрехав. Сказав, що виступатиме зі своїми піснями у клубі та прийде додому пізно вночі. Я прокинулась о пів на п’яту, а його ще немає. Телефоную. Не бере. Приходить повідомлення: “Я поїхав, увечері тобі зателефоную”, – згадує Тетяна. 

Зізнається: одразу здогадалася, куди міг вирушити син. Вся родина кинулася на пошуки хлопця: у Дніпрі об’їздили університети, військовий шпиталь, аж поки бабуся через школу дістала телефон Денисового друга.

“Цей друг передав трубку Денису. Я питаю сина: “Навіщо ти це зробив?!” А він: “А як інакше я своїм дітям потім в очі дивитимусь?..”

Денис Котенко “Шкіпер” та Кирило Даценко “Сапсан”

Батьки одразу вирушили за сином у Київ, хотіли його повернути. Втім, усвідомлювали, що навряд чи з цього щось вийде.

“Я була у шоці. Такий молодий, стільки планів попереду. І війна… Ми домовились зустрітись з Денисом у кафе, але зі мною він розмовляти відмовився. Пам’ятаю, як дивилась на чоловіка та сина через вікно: Денис щось доводив батькові, сильно махав руками”, – розповідає мама Тетяна.

“Повернете мене силоміць – більше ніколи не побачите. Це моє життя. Не ламайте його, я зробив свій вибір”, – сказав тоді син.

Звісно ж, Денис наполіг на своєму. Після двомісячного навчання хлопець пішов добровольцем у полк “Азов” (Кирило та багато друзів теж були там). Шкіпер став розвідником. Брав участь у боях на Донбасі, зокрема в операції зі звільнення Широкиного на Донеччині.

З оповідей побратимів, Денис сам обрав воювати “на передку”, ніхто не відправляв туди насильно.

“Одного разу син приїхав у звільнення. Я його питаю: “Денисе, ти що, померти хочеш? Ти розумієш, коли діти ховають батьків, – це природно. А навпаки – ні!” А сама плачу…

Він відповів: “Так, розумію. Але я не хочу займатися тим, чим займається наша молодь”, – переповідає Тетяна.

Шкіпер і Сапсан

З війни Денис повернувся несподівано. Написав матері: “Я їду додому”. “Надовго? – запитала жінка. – Надовго”.

Було літо 2015 року.

“Я боялася дихати на нього, перечити чи щось не так зробити. До цього такі в нас такі стосунки були… характерні. А потім вони поступово налагодились”, – каже Тетяна. 

Денис поновився в університеті (вже на заочному відділенні), успішно його закінчив. У планах було отримати другу вищу освіту – журналіста.

Весь цей час молодий ветеран займався розбудовою “Національного корпусу” у Дніпрі, балотувався на місцевих виборах, проводив заняття мужності для школярів. 

Команда “Нацкорпусу” на виборах у міську раду Дніпра. Денис Котенко – другий ліворуч

Пізніше переїхав у Київ, де жив із дівчиною, з якою познайомився у медіашколі. Пара одружилась у 2020-му, того ж року народився син. Назвали Ромою – на честь загиблого на війні Романа “Бенча” Черненка – Денисового друга, також ультраса “Дніпра.

Читайте також:
У боях за Маріуполь загинув один із лідерів ультрас “Карпат” Богдан Кріль

“Це була людина, яка вміє все”: робота в Мінветеранів

Останні пів року перед повномасштабною агресією РФ Денис працював у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів. Влаштуватися на нову посаду прийшов улітку, а до роботи взявся вже у вересні 2021-го.  

“Він складав враження дуже спокійної та врівноваженої людини. Але за його плечима відчувався колосальний досвід військової та громадської діяльності. Цікаво було спостерігати, як він рветься до роботи”, – каже керівниця Дениса Юлія Ворона

У пресслужбі Міністерства ветеранів

За її словами, Денис так органічно вписався в команду, ніби працював у ній завжди. У пресслужбі ветеран АТО писав тексти, робив дописи в соцмережах, знімав та монтував відео, створював презентації й інфографіку. “Це була людина, яка вміє все”, – констатує Юлія. 

Про свій військовий досвід Денис розповідав мало, лише згадував якісь окремі історії в “курилці”. Але те, що він – колишній військовий, відчувалося навіть по його робочому місцю, каже керівниця:

“У нас у кабінеті завжди панував творчий безлад, але в нього на столі незмінно залишався порядок – жодних розкиданих блокнотів чи папірців. На комп’ютері теж усе було по папках: можна швидко знайти будь-яку інформацію”. 

У пресслужбі Міністерства ветеранів

У приміщенні, де працювала пресслужба, з високими стінами та килимовими доріжками, стояв постійний галас, бо команда багато сміялася – завдяки Денису теж. “Нам робили зауваження: пресслужба Мінветеранів, можна трошечки тихіше? У вас голосно!” – згадує Юлія Ворона.  

Денис Котенко займався соцмережами відомства, з нуля запустив інстаграм Мінветеранів, створював меми. Особою гордістю Юлія Ворона називає серію дописів, яку хлопець започаткував на фейсбуці. Він спілкувався із ветеранами, які мали власну справу, ті розповідали про ведення свого бізнесу, а Котенко писав пости.

Своєю роботою хлопець просував образ успішного захисника України, яким був і сам, наголошує  Юлія Ворона: 

“Він хотів займатися всім, що пов’язано з ветеранами. Бо сам, як один із них, розумів, що їм потрібно”. 

Під час роботи в пресслужбі Мінветеранів

Читайте також:
Голова Ветеранського фонду Наталія Калмикова: На фронт повернулися майже 80% ветеранів з УБД

“Запам’ятай, що ти у нас броньований”: повномасштабне вторгнення

У січні 2022-го команда пресслужби обговорювала те, що відбувається в Україні – тоді вже ширилося багато інформації про майбутнє вторгнення, яке готує Росія. 

“Денис сказав: “Буде битва за Київ”. Він був у цьому впевнений, а ми тоді трошки не вірили, сміялись. Казали, що якщо війна й буде, то у східних регіонах”, – згадує Ворона. 

24 лютого Денис разом із міністеркою у справах ветеранів Юлією Лапутіною був у відрядженні на Донеччині. Після перших вибухів  вони одразу вирушили в столицю.

Першим ділом хлопець вивіз дружину та сина й відправив їх за кордон, другим – взявся евакуйовувати людей.

На другий тиждень під час зустрічі з Юлею Вороною сказав: “Я хочу стати на захист країни. Але не хочу кидати пресслужбу, я вам допомагатиму”.

“У нього було багато варіантів, куди піти. Але Денис знову обрав “Азов”, де були знайомі хлопці”, – каже керівниця. 

Денис Котенко

Команда дуже не хотіла відпускати свого колегу на фронт. На прощання сказали йому: “Запам’ятай, що ти у нас броньований, з тобою нічого не станеться”.

І цю фразу Юлія повторювала всім, хто запитував, як там справи у Дениса. 

Читайте також:
На війні за Україну загинув легендарний ультрас “Шахтаря” Андрій “Тухан”

Бої за Київщину: фатальна танкова дуель

В “Азові” Шкіпер був у розрахунку протитанкового взводу. “Я так цьому здивувалася, бо ж він раніше воював розвідником. Взагалі сподівалася, що Денис не піде воювати, бо в нього підростав маленький син”, – ділиться переживаннями Тетяна Котенко. 

Тетяна Котенко в парку Шевченка у Дніпрі

У війську Денис був дуже спокійним, згадує побратим з позивним Олекса.

“Ми познайомилися зі Шкіпером у березні. Але я знав його й раніше, бо обізнаний у правому русі: про Дениса чув з його діяльності у “Нацкорпусі” та з каналу КотенкоTalk. Ми товаришували. З менш досвідченими побратимами Шкіпер ділився досвідом: розказував про службу та як раніше переживав втрати друзів”. 

Разом з Олексою Денис виїздив на бойові завдання до Горенки та села Гоголів. Між тим – працював для Мінветеранів. Встиг змонтувати відео про те, як Росія напала на Україну.  

Готувався зробити більше роликів. “Записав мені повідомлення: “Я думав змонтувати ще одне відео про те, що українська армія бореться не з армією Росії, а з непотребом, у якого немає гідності”. І останній тиждень займався цим. Але не встиг доробити”, – каже Юлія Ворона.  

Дівчина згадує, коли бачила хлопця востаннє: він був дуже стомлений, із сірим обличчям, але щасливий.

Остання їхня переписка відбулася 23 березня вночі. Говорили про передачу рацій та іншого обладнання для підрозділу Дениса.

А зранку 24 березня хлопець уже не відповів.

Спершу рідні та знайомі не надто хвилювались: знали, що він на бойову завданні.

Потім з’явилась інформація про загибель Дениса. За підтвердженням Ворона зателефонувала побратиму Шкіпера: “Він сказав фразу, яку кажуть близьким, знайомим та всім родичам. “Денис загинув, але ми виконали завдання: ми взяли те село”. 

Товариство Українських рідновірів

Під час звільнення Лук’янівки відбулася танкова дуель українського танка й кількох російських. Розрахунок Шкіпера був поряд, планували знищити машину. І в їхню позицію влучив ворожий снаряд…

Денис загинув на місці. Поряд із ним поліг його бойовий товариш Деймос – Сергій Заїковський.

Тетяна Котенко, дізналася про смерть сина ввечері 25 березня. Їй зателефонував його командир.

Читайте також:
У боях на Київщині загинув Денис Котенко “Шкіпер” – співробітник Мінветеранів, ультрас “Дніпра” і боєць полку “Азов”

Прощання. Стадіон. Пам’ять

Прощання з Денисом Котенком відбулося у Крематорії на Байковому кладовищі столиці. Біля закритої домовини, накритої прапором України, зібралися “азовці”. Вони прочитали клятву націоналіста.

“Це був такий важкий момент. Стоїш та безупинно ридаєш”, – розповідає Юлія Ворона.

Після кремації урну з прахом загиблого героя відвезли для поховання до Дніпра. Тоді Денис Котенко востаннє відвідав рідний стадіон – “Дніпро-Арену”.  

Останнє прощання з Денисом на його улюбленому стадіоні. Фото: Костянтин Кокоулін

“Там залишився шматочок його душі. Він був частиною футбольної родини. І ми розуміли, що це наш обов’язок, провести його саме там”, – каже друг Котенка Кирило. 

Останній прихисток Шкіпер знайшов на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. Урну з прахом друга тримав Сапсан.

“Я нікому іншому не міг довірити урну в руки. Мій обов’язок та моя доля – провести його в останню путь. Я вважав Шкіпера своїм братом та зараз вважаю. Він – моя душа”, – наголошує Кирило. 

Фото: Костянтин Кокоулін

Денис Котенко став першим співробітником Міністерства у справах ветеранів, що загинув після 24 лютого. Нині таких героїв уже троє. В установі готуються встановити Меморіальну дошку з біографією всіх захисників, які поклали своє життя задля нашої волі. 

Юлія Ворона розповідає, що колеги Дениса ще з місяць не могли прийти до тями: спілкувалися ночами, підтримуючи один одного.

“Іноді я хапаюся: “Слід написати Денисові”. Або з’являється бажання йому зателефонувати. Потім згадую, що вже ніколи не зроблю цього. Але ми не можемо сказати “Він був”. Бо Денис досі із нами, він – частина нашої команди”, – наголошує Юлія. 

Прощання з прахом Дениса Котенка

Кирило “Сапсан” зараз продовжує боронити Україну і все ще не оговтався від втрати. “Досі мене не полишає думка, що Дениса немає. Що я більше не почую голос, не погуляємо Дніпром, не посміємося зі спогадів про футбольні вилазки чи події в “Азові””.

Влітку Тетяна Котенко отримала з рук президента Володимира Зеленського нагороду для сина – орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

Ця медаль, як багато інших речей, які жінка дбайливо зберігає вдома, нагадує Тетяні: її син жив як Герой. І загинув як Герой. 

Тетяна Котенко з нагородою її сина

Читайте також:
Андрій Котовенко: воїн-чемпіон, який створив себе сам. Спогади про загиблого героя


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.