Еспресо зі склом. Як живе і бореться Миколаїв під обстрілами

 

автор: Олена Максименко
з Миколаївської області
фото: Олена Максименко, Олена Бондаренко

Повертаємося з позицій до міста, заходимо до кав’ярні. До наступної зустрічі є час, тож радіємо можливості перепочити, скинути відзняті матеріали на комп і випити кави. У закладі порожньо й прохолодно. Віддалено чути звуки “приходів” – звичний фон у цих краях. Це Корабельний район Миколаєва.

Розкладаємо техніку, робимо замовлення. Раптово, без жодної “повітряної тривоги”, зовсім поруч починають розриватися снаряди. Падаємо на підлогу. Брязкіт розбитого скла. У повітрі стоїть серпанок чи то диму, чи то пилюки.

Вибухи лунають серією – потім ми дізнаємося, що так “працюють” касетні боєприпаси з РСЗВ.

Росіяни б’ють реактивними системами залпового вогню, а віднедавна ще й зенітними ракетами з боку окупованого Херсона. Таких обстрілів, як “наш”, миколаївці пережили вже багато сотень.

“Буденні” прильоти

Разом із працівницями кафе ми переміщуємося в коридор, що веде в кухню – під захист правила “двох стін”. Голоси: “О Господи!”, “Спокійно!” Найгірше, що поряд стоїть газовий балон. Всі учасники цієї сцени мовчки дивляться на нього та одне на одного. Зараз ми всі учасники смертельної лотереї.

На виході з кав’ярні бачимо поранених різного ступеня важкості. На цей момент їм уже надали першу допомогу; вони чекають на евакуацію. “Легкі” витягають із себе осколки самі та йдуть далі.

Літня жінка, поранена в голову й плече, стогне, спирається на плече сина. “Говоріть до неї! Не дайте втратити свідомість!” – лунають поради. “Мамо, мамо, ну що ж ти!..” – розгублено бурмоче той.

Допомогу потерпілим надають військові, поліція, медики, волонтери. Усе відбувається злагоджено і швидко. От тільки “швидка” ніяк не приїздить. Жінку беруться доправити до лікарні поліцейські, однак щойно її саджають в авто, як приїжджають медики.

Кров після поранених

За 15 хвилин після обстрілу на місці події лишаються тільки плями крові на землі і поранене цуценя, котре вперто не дає себе оглянути.

Життя триває далі – люди курять, п’ють пиво, квапляться у справах, звітують по телефону рідним, що живі й здорові.

Одна пані буденно бідкається, що від уламків снарядів зупинилася її маршрутка: “Одна проскочила, а в нашу попало, водій сказав усім виходити – і як мені тепер добиратися?!”

Пізніше місцеві ЗМІ повідомлять, що цей обстріл лишив по собі більш як 20 поранених. Чоловік 1980 року народження помер через отримані травми.

Загалом з початку повномасштабного вторгнення росіяни своїми обстрілами пошкодили чи зруйнували в Миколаєві більше 500 багатоповерхівок, більше 700 приватних будинків, приблизно 250 інших комунальних об’єктів, закладів та інших споруд. Загинули майже 150 миколаївців, зазнали поранень – близько 650.

Обстріли з новою силою і покинута скотина

Два питання, що останнім часом у всіх тут на умі: чи загрожує Миколаєву окупація та чи планується звільнення сусіднього Херсона?

Більшість опитаних військових сходяться на тому, що наразі жодна зі сторін не має достатньої переваги для таких дій. Однак визнають – певне пожвавлення в рядах противника спостерігається, на це вказує зокрема динаміка вогню.

“Навіть якщо і почнеться наступ, далі вони не підуть!” – переконаний боєць із позивним “Чайка“.

Чайка

Ми спілкуємося в підвалі на одній із позицій. У Чайки перебинтована рука – травму отримав через те, що в руках розірвався ствол. За руку він не переймається, мовляв, за тиждень загоїться. Інше діло – пропалена борода.

“Динаміка обстрілів змінюється, вони почали працювати по нас дуже чітко, і дуже часто, – визнає військовий. – І більше, ніж раніше. Зараз запускають – видно ракети, як летять на Миколаїв, касетки по нас дуже часто прилітають, міни… Таке”.

Чайка підписав контракт із ЗСУ у 18, три роки відслужив. Замість звільнення сталося повномасштабне вторгнення. Він навідник-оператор БМП-2 у механізованій бригаді ЗСУ.

Коза, що прибилася

“Перший бойовий виїзд був, напевно, під Новомихайлівським, – згадує він свій особистий початок великої війни. – Моя машина стояла в капонірі, і почався обстріл. Командир взводу, в якого позивний “Кот”, сказав: “До машини”, типу бойова тривога. Мені передали чіткі координати, куди треб підпрацювати, я зробив, машина від’їхала на задню лінію”.

Біля будівлі, де базуються військові, традиційно заводяться тварини. Собаки, коти, а тут ще й… коза. Як звуть, ще не вирішили – вона прибилася тільки вчора.

БМП Пантери

Побратим Чайки, механік-водій на псевдо “Пантера” підвозить нас “бехою” до іншої позиції. Від бойової машини врізнобіч тікають корови. Вони, як і коза, покинуті тут напризволяще. При деяких – телята.

Військові розповідають, що пропонували заплатити місцевим, які лишилися в навколишніх селах, аби ті забрали корів під свою опіку. Однак коштів на корми немає, а відпускати тварин самих пастися в цих краях – так само небезпечно, як і залишити їх тут.

Пантера

Читайте також:
“Ми в сірій зоні, наче полігон”. Як виживають, попри звірства росіян, прифронтові села Миколаївщини

Пантера також впевнений, що Миколаїв ворогу не по зубах: “Ворог нас боїться, він знає, що ми прийдемо!”

За його словами, з боку росіян “спочатку було активні обстріли, потім трошки припинилися – після того, як Україна отримала HIMARS, а зараз знову починаються – щодня майже обстріли. Противник ночами вдається до дій, намагається пройти ДРГ, але ми відбиваємо ці атаки…”

Хлопець підписав контракт із ЗСУ у 2018-му, тепер продовжує воювати як мобілізований. До того, як піти до війська, працював на різних роботах, здебільшого по кухні.

Чого бракує? “Найбільше бракує ленд-лізу! – вважає Пантера, маючи на увазі західні поставки великої кількості важких озброєнь. – Із ленд-лізом буде все набагато швидше”.

На відміну від досвідчених побратимів, Микола на своїй позиції лише п’ятий день. Вчорашній офісний працівник, фахівець у компанії з матеріально-технічного забезпечення. Мобілізувався добровільно і досі не вигадав позивний. Він старший на блокпосту.

Микола

“Враження?.. Ну, хлопці тут обоснувалися, все наче добре. Великих питань і потреб немає. Гаряче, звичайно – нас усіх попередили, що тут буде більш гаряче, ніж там, де ми були раніше”, – розповідає Микола.

Офіцер із колишного запасу визнає – трохи бракує знань управління особовим складом.

“Мене представили, коли колектив вже був злагоджений. Я мав приїхати як нове обличчя, і тому досі ще знайомлюся. Серед нас є досвідчені воїни – із досвідом 2014 року, 2015-го”, – пояснює командир.

Микола нарікає, що воювати доводиться старими “калашами”, хотілося б оновити стрілецьку зброю взводу. Але поки що головне слово і їхній війні – в будь-якому випадку за артою.

“Живемо тут – значить, віримо в них”

Люба і Леонід – пенсіонери, і вони категорично відмовилися покидати свою домівку. Обидва мають інвалідність, у Леоніда немає ноги. Ночують та переховуються в підвалі, до якого веде драбина. Як цей шлях долає чоловік на милицях, можна тільки уявити.

Леонід і Люба

Поки господар курить, Люба показує свої скромні володіння. Собаки, коти, птиця й коза. Навколо все посічене осколками, неподалік без упину “гупає”. Господарі кажуть – насправді це тут таке “затишшя”.

“Ми тут живем, – говорить пані Любов. – Тут солдати. Вони нас піддержують, ми їх піддержуємо. Морально, як кажуть. Люди прийшли, нас захищають. Бачать, що ми тут живемо. Значить, вірим у їх…”

Двічі на тиждень церква видає пайки. Люба ділиться спостереженнями: судячи з того, скільки людей приходять по допомогу, в їхньому прифронтовому селі лишається ще чимало мешканців.

Побиті будинки

Військові уточнюють: до великої війни тут проживало майже 7 тисяч мешканців, зараз лишилася десь сотня.

“Та-а-а!.. – легковажно махає рукою господиня. – Залізли в підвал, полягали, та й спимо, якщо дають. Не дають – не спимо. Та й всьо. Вдень досипаєм, якщо можем. Ну, як приходиться. Бо стріляють дуже часто”.

Із медициною трохи легше – їхній сімейний лікар не виїхав, живе неподалік. Окупації пенсіонери теж не бояться.

Леонід

“Та, нам уже скільки разів казали: “окупація, окупація!” – говорить Леонід. – Де окупація? Кого окупація?”

“Я просто вірю, що наші не пустять їх сюди! – запевняє дружина. – І все буде добре.

Якби ми не вірили, то, канєшно, виїхали б.

Стріляють близько. Але думаємо, що не зайдуть сюди”.

Під час кожного обстрілу люди тішать себе надією, що це загострення – останнє. “На другий раз так само думаю. Ну, день за днем, і вже ближче. Должни ж скоро їх вигнати! І надіємся, що доб’ють їх там, геть доб’ють, і в нас буде тихенько”.

Люба

“Канєшно, боїмося! – визнає жінка. – Ми не безсмертні і не безстрашні. І кажен раз сидимо й боїмося. Буває, стріляють так, що аж подвал підстрибує. Снаряди рядишком падають, бачите ямки ті – от, он, дальше! В нас тут вишенька росла – бачите?! Оце все завалило! Приїхали тероборонівці, розпиляли, прибрали, щоб ми могли хоч вийти. Он трубу перебили!.. В хаті стінки насквозь пробиті – як же не боятися! Ми лежали в залі, як отам був “приход”, то нас засипало повністю осколками, щебенем. Пил був такий, що вобше нічого не видно! Все побило! Осколків багато, і дуже мєлкі. Даже от, вибивачка стоїть – бачите? Кругом, вся побита!”

Зазвичай у їхній хаті немає ні світла, ні газу. Світло іноді дають – тоді їжу готують у будинку. Коли електрики нема – надворі.

Собак під час обстрілу господарі відв’язують.

Леонід і Люба

“Це харашо, шо підвал у хаті, не треба перебігать!” – тішиться Люба.

Полювання на шпигунів

Тривала комендантська година – з п’ятниці до понеділка, яку оголосили в Миколаєві для виявлення агентів ворога, спровоковала одразу кілька черг: на виїзд із міста та за продуктами у супермаркетах. Адже за ці два дні не буде можливості нічого купити.

Забиті вікна Миколаєва

Ми також стаємо до однієї з них – поповнити запаси питної води і продуктів. Читаю повідомлення в телефоні.

На виході з магазину нас зупиняють військові. Просять залишатися на місці до прибуття поліції. Поруч – маргінального вигляду молодик у патріотичній футболці, поводиться агресивно й виклично. Ми не розуміємо, що відбувається і що ми порушили. Приїжджає наряд, перевіряє наші документи і нарешті надає пояснення: чоловік у черзі піддивлявся в мою переписку (спілкування здебільшого з колегами, іншими воєнними кореспондентами), і щось здалося йому “зрадою”. Поліцейські максимально коректні, перепрошують, мовляв, зобов’язані реагувати на кожен виклик. Просять телефон, не знаходять у месенджері нічого підозрілого і бажають нам гарного дня. Попри те, що день трохи зіпсуто, за Миколаїв можна бути спокійним. Тут пильнують.

Військові, з якими спілкуємося неофіційно, діляться спостереженням: проукраїнських настроїв тут значно більше, аніж на Донбасі.

Пізніше в ОВА повідомлять, що тривала комендантська година принесла деякі плоди. За цей час військові, поліцейські та спецслужби відпрацьовували адреси та місця можливого перебування ворожих навідників. Місто було розділене на 50 секторів, працювали 200 пошукових груп. Генерал-майор Дмитро Марченко назвав результати закриття та перевірки міста вдалими, адже за цей час затримали близько 400 осіб. Правоохоронці відкрили близько 20 кримінальних справ та затримали п’ятьох людей, які були в розшуку.

Читайте також:
У Миколаєві російські ракети зруйнували ще один університет

Війна, довіра і бізнес

Тетяна – власниця крамнички у приватному секторі Миколаєва. Ми приїжджаємо до неї під час комендантської разом із військовими. Жінка не погоджується на інтерв’ю і на фото, але вмовляння хлопців роблять свою справу. Вона частує нас кавою та розповідає про життя й роботу під обстрілами. За її піднесений настрій на районі жінку прозвали “місцевим Арестовичем”.

Тетяна

“Особисто мені не було страшно жодного дня, – говорить Тетяна. – Я, як би сказать чесно, дуже довіряю ЗСУ. Плюс у мене мама – 84 роки і двоє дітей – одній 17, другій 27. Відчуваю за них відповідальність. Якби нікого не було з моїх, зламалася б”.

“В мене родичі служать, куми служать, друзі служать…

Як мені кум дзвонить, я кажу: “Куме, щоб ти понімав, я ще ні одного дня не спала вдягнута! Наскільки я вам довіряю!”

За словами підприємиці, працювати стало важче, адже всі наймані працівники продуктового магазину виїхали, все доводиться робити самим. Тривала комендантська година – шанс нарешті дати собі вихідний і поприбирати в хаті.

“У нас залишилось на районі вдома, може, ще пару людей, – говорить жінка. – Практично всі повиїжджали. Оце хіба хлопці воєнні заїжджають поїсти. Ми самі стараємося бутерброди приготувати, котлетки смажимо, пельмені ліпимо. Дуже важко самим. Я сама за кермом, їжджу на ринки, закупляю продукти. Мотаюся – то чоловік помагає, то дочка менша трохи постоїть, а так важкувато. Залишаються поставщики, але дуже багато позакривалося фірм, багато побили [артилерією] складів…”

Попри всі труднощі, думки виїхати з Миколаєва у Тетяни не виникало: “Дуже люблю своє місто. От прямо до крику не можу виїхати. Те, що наступлять, окупують – геть нема страху. Оце тільки страх того, що може прилетіти вночі. Ну, молимся, надіємся”.

На початку Тетяна на тривоги ще реагувала, зараз уже перестала.

Із початком вторгнення в Миколаєві закрилися всі школи і більшість приватних лікарень. Однак державні медичні заклади працюють.

Поряд із нами сусіди вмикають на повну бадьору музику. “Не допускають до себе війну”, – коментує Тетяна.

Розповідає вона і про постраждалі від війни поля: “У мене брат КамАЗіст. І от вони поїхали десь у Засілля (селище у Вітовському районі – “Н”), каже, поле було таке – кілометр на кілометр. І вісім прильотів на нього. Від КамАЗа 50 метрів було, як розірвалась бомба!..”

Білборди Миколаєва

Однак на ринках обласного центру браку продуктів не спостерігається. Асортимент звичний, хіба ціни іноді підскакують.

За словами Тетяни, місто за духом українське, хоча трапляються й винятки. Більшість сусідів проукраїнські. Але жінка розуміє, хто її “здасть” у випадку найгіршого сценарію.

Розмірковує, що “прилетіти” зараз може будь-де, а від долі не втечеш.

“У нас загинув директор “Нібулону” (агропідприємець Олексій Вадатурський“Н”). Всі говорять, що він тут був постійно в Миколаєві, нікуди не виїжджав. Це неправда, жила людина за кордоном. Він приїхав сюда на два дня – когось поставить директором, зібрати якісь документи, речі… А скільки виїжджали в Київ і там прилітали ракети? Тобто якщо судьба десь загинути, то будеш їхати-тікати, по дорозі дістане!”

Читайте також:
Щоденні обстріли, солона вода і войовничий характер: блог із прифронтового Миколаєва

Місія – вивезти дітей

До початку повномасштабної війни в Миколаєві проживало близько пів мільйона людей. Із них, за даними міськради, наразі виїхало 250 тисяч.

Один із тих, хто активно сприяє евакуації – волонтер Слава, який почав волонтерити на третій день війни (“до армії не взяли за станом здоров’я”).

Слава

Слава бідкається: люди звикли до обстрілів, але найстрашніше, що лишилося багато дітей.

“Я коли розвозив воду по місту, людям кажу: “Давайте, вивозьте діток! Ось рейси, тоді-то й тоді-то”. Частину таким чином вивезли, а частина категорично не хоче”, – розповідає волонтер.

Своїх двох дітей Слава вивіз у спокійніше село вглиб області.

Досі він десять років продавав кондиціонери. “Зараз категорично не займаюся цим, хоча є заявки. Але я хлопцям все віддаю. Встановлювати кондиціонери зараз, коли снаряди на голову сипляться – це тупо!”

Людей Славко евакуйовував спершу за власний рахунок, а потім на поміч прийшли друзі.

“Дуже багато грошей на це пішло, – згадує він початок своєї місії. – Один рейс коштував 600 доларів. Потім ми почали автобуси наймати, по 50 місць, платили по 20 тисяч гривень за один. За автобус на 80 місць – 30 тисяч. Вивозили через Паланку, через Молдову – на Кишинів, в Кишиневі розподіл, кому куди потрібно. В основному Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія”.

Евакуація

Зараз евакуація з Миколаєва відбувається раз на тиждень. Допомагає організація “Be An Angel”. За цей час вивезли близько 6-7 тисяч осіб.

Якщо раніше інформацію про евакуацію поширювали через соціальні мережі, то тепер працює “сарафанне радіо”. Місце збору повідомляють телефоном в останній момент.

На певному етапі волонтерові почали приходити погрози. Виявилося, він “відбирав хліб” у тих, хто робить на евакуації бізнес.

“Я безкоштовно це роблю. А людям, хто брав за це гроші, не сподобалося. Це було смішно, звісно. Я військовим розповів – у них аж пилюка під ногами кипіла! Кажуть, “дай мені цю тварюку, ми її зариємо за законами військового часу!” Ну, слава Богу, припинилися дзвінки. Я людям, кому треба, дав контакти, пояснив, вони зайнялися цим. Ми працюємо і з СБУ, щоб це все чисто було”.

За словами Слави, ловили і фейкових “волонтерів”, які за вивезення з Херсона беруть по 10 тисяч за місце.

“В однієї жінки бракувало грошей. Вона заплатила частину. Водій, котрий взяв її в автобус, зняв із нею шкіряну куртку – а тоді ще холод був, березень. І тільки на цих умовах він її забрав. Про це дізналися наші хлопці на блокпосту в Миколаєві. Зустріли, зупинили. Спочатку наші фізично пояснили, що так робити не можна, потім – військові. І вже після цього перевізники стали різко волонтерами, повернули гроші пасажирам і повезли безкоштовно. Ми таких намагаємося викорінювати”.

Декому з сусіднього окупованого Херсона вдається вирватися й зараз. Волонтер пояснює: люди це роблять на свій страх і ризик. Перевізники беруть за послуги чи 10, чи 15 тисяч гривень, однак не дають жодних гарантій.

“Я категорично відмовляюся, коли мені пропонують це платно робити. Це буде тільки безкоштовно для людей. Тому що це евакуація, це не нажива. Там люди тижнями живуть на трасі і помирають від спраги…” – пояснює Слава.

Він мав два дзвінки від евакуйованих, які хотіли повернутися. Волонтер відмовив їх від цієї ідеї. Невдовзі люди передзвонили подякувати: “Слава Богу, що ви нам заборонили повертатися, тому що в наш дім влучило”.

Евакуація

Збору коштів на евакуацію Слава жодного разу не оголошував – постійно знаходяться люди й організації, готові допомогти.

Крім того, він багато робить для постачання миколаївців питною водою (бо водогін із Дніпра досі перерізаний, із кранів тече солона й брудна).

Допомагають і благодійники з Червоного хреста, і волонтери з Одеси – організація “Корпорація монстрів”: “Це просто мої найкращі друзі після американців! Вони будь-яку заявку можуть закрити! Це від Бога люди! Дуже багато вони допомагають, не можу розказати, чим…”

Читайте також:
“Щоб місто вистояло”: як працює волонтерський хаб Миколаєва

Тридцять гривень після обстрілу

Наша автівка зазнала “поранень” внаслідок обстрілу Корабельного району – пробито лобове скло і колесо. З останнім виручають військові – хутко ставлять запаску і проводжають на шиномонтаж, де нам безкоштовно лагодять шину.

Миколаїв злий, гарячий, солоний і водночас щедрий та готовий ділитися й виручати.

Наше кафе після обстрілу

На виході з горезвісної кав’ярні продавчиня повертає мені 30 гривень – адже моє еспресо щедро посипане битим склом.

Невипита кава – ще один аргумент повернутися в Мико.

Читайте також:
Ворог наступає на Миколаївщині, зайняв південну околицю села Благодатне, – ГШ


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".