автор: Олена Максименко
з Дніпра
фото автора
Люди, які вирвалися з окупованого Маріуполя, отримують підтримку в різних містах. Не лише у вигляді гуманітарної, психологічної та медичної допомоги. Вони також знаходять друзів по нещастю, таких самих переселенців, і гуртуються для допомоги іншим. А ще – знаходять нові сенси. Адже після пережитого пекла те, що було до – попередня робота, хобі, спосіб життя – нерідко починають видаватися безглуздими…
У цьому вимушеним переселенцям сприяють осередки, створені в різних умовно безпечних містах України. “Новинарня” побувала в одному з них – хабі “Доброго ранку, ми з Маріуполя”, який працює у Дніпрі. Попри географічну прив’язку в назві, тут допомагають усім. Проте історично склалося так, що кістяк волонтерів сформований саме з Міста Марії.
Марина Перетятько. Фото: Новинарня
Промислова зона Дніпра, застереження на дверях і привітні обличчя всередині. На сьогодні прийом переселенців закінчено. Однак усі ті, хто лишився тут – такі самі переселенці. Майданчиком гасають діти, яких волонтери беруть із собою на свою непросту роботу – адже лишити малечу немає де.
Починався хаб із маленької кімнатки з кількома коробками гуманітарної допомоги. Зараз палети з усім необхідним вивищуються як надворі, так і всередині чималого промислового простору. Волонтери постійно перепрошують – запис доводиться ставити на паузу, щоб вони могли відповісти на черговий телефонний дзвінок. Робота в цьому мурашнику не припиняється ніколи.
Марина Перетятько, керівниця ГО Eleos-Донецьк, відділу соціального служіння при Православній церкві України в Донецькій області, розповідає, що
центр створили священники ПЦУ,
які виїхали з Маріуполя.
“Мій брат, капелан Роман, організував перші машини з гуманітарною допомогою, які йшли від наших друзів із Польщі”, – поснює волонтерка.
Вона і раніше мала справу з чужим горем – до повномасштабного вторгнення займалася соціальним служінням при ПЦУ в Маріуполі.
Розписаний “петриківкою” храм Петра Могили в Маріуполі
Йдеться про відомий далеко за межами Міста Марії храм Святителя Петра Могили та собор Успіння Богородиці, який прославився як завдяки блакитно-жовтому петриківському розпису (цю церкву внесено в Книгу рекордів України як храм із найбільшим ручним розписом в українському національному стилі), так і українським культурним центром та благодійною діяльністю.
“Ми займалися допомогою незахищеним верствам населення, працювали з орфанними дітками, з малозабезпеченими і багатодітними родинами. Також надавали їм гуманітарну допомогу, займалися неформальною освітою”, – перелічує дівчина.
Як і більшість перших переселенців, Марина не думала, що виїжджає з рідного міста надовго.
“Ми виїхали у Дніпро, як думали, буквально на два дні. 90% наших волонтерів із Маріуполя. А також із Попасної. Це перші люди, які прийшли до нас із допомогою, і лишилися з нами”, – розповідає дівчина.
У хабі допомагають не лише переселенцям. Гуманітарну допомогу возять цивільним, що лишилися в зоні бойових дій, а також нашим захисникам:
“У нас від 2-3 загрузок на день – у гарячі точки. До нас приїжджають, і ми відвантажуємо – на Лисичанськ, на Сєвєродонецьк… це і цивільним, і військовим. Продукти харчування і засоби особистої гігієни, базові медикаменти тощо”.
Читайте також:
“Щоб місто вистояло”: як працює волонтерський хаб Миколаєва
Фото: Новинарня
Підтримка центру наростала за принципом “сарафанного радіо”.
“Коли ми починали, друзі з Польщі передали машини з гуманітарною допомогою. Потім це були небайдужі волонтери, також родом із Маріуполя, які збирали з-за кордону машину. Перші дві фури були з Барселони, – згадує Марина. – Надсилали спагеті, оливкову олію, консерви й так далі. А потім я подалася на допомогу Данської ради у справах біженців, вони виділили декілька траншів – ми мали змогу закуповувати гігієнічні засоби, продукти харчування. Далі – подали заявки на два гранти від фонду “Відродження”…
Серед фондів і проєктів, які підключаються до допомоги, – “Сумка самаритянина” та “Карітас”.
За день до хабу приходить від 300 родин. А деякі з них налічують до 10 душ! Тут можна отримати продуктові набори, засоби особистої гігієни, памперси, дитяче харчування.
Одна родина може звертатися по допомогу раз на три тижні. Без черги намагаються пропускати людей з інвалідністю та малими дітьми.
Тут надають і найпростішу медичну, а також психологічну та юридичну допомогу. Розселенням волонтери не займаються, але скеровують до своїх колег із волонтерського центру “РозГі” – людей розселяють на базі ресторану “КинZа”.
Історії людей, які сюди приходять, вражають. Про те, як вибиралися з Маріуполя, як перев’язували кінцівки дітям, що потрапили під авіаудари, про жахіття “фільтраційних таборів” і 30-денне перебування в полоні…
“Запам’яталася жінка з Бердянська, ще на самому початку. Вона виїхала з маленькою дитиною. Пам’ятаю, прийшла до нас, ми дали їй продуктовий набір, а вона каже: “Можна, я вам дам грошей?” – пригадує Марина Перетятько. – Ще з нами майже три місяці був волонтер із Попасної Олег, який дуже допомагав. Він на пенсії, колишній поліцейський. Дуже світла і добра людина. Зараз пішов воювати…”
Читайте також:
Кухня оборони. Як волонтери в Києві влаштували “фабрику харчування” для військових та всіх потребуючих
Фото: Новинарня
Ольга, в минулому – вчителька музики і хорового співу, працює з дітьми. Точніше, працювала, бо зараз вона працює з переселенцями. На волонтерських засадах.
“Я викладач вокалу і класу хорового співу, 20 років пропрацювала в музичній школі. Потім так сталося, що пішла працювати в дитячий садочок – музичним керівником. Проводили свята, танцювали, співали, флешмоби… Все життя працюю з дітками!” – розповідає волонтерка.
Зізнається: на роботу з малечею зараз просто не має емоційного ресурсу. Та й школи та садочки закриті… Можливо, з вересня щось зміниться. А поки що справжньою панацеєю для жінки стало волонтерство у хабі.
У Дніпро Ольга з родиною перебралися наприкінці березня. “Ледве змогли вирватися! – пригадує жінка. – До волонтерського хабу приєдналися, бо треба було людям допомагати, а ми перебували в направду жахливих умовах, цей адреналін… просто сидіти, склавши руки, і плакати за житлом та рідним містом не хотілося”.
Її чоловік також волонтерить тут – у вільний від основної роботи час. Він працює в МНС.
Спершу допомагали й діти, однак син-студент зараз поїхав у Київ на сесію, а донька-лікарка разом із чоловіком перебралася допомагати в іншому гуманітарному штабі Дніпра – “Я Маріуполь”.
Фото: Новинарня
Мешкають зараз усі разом у квартирі дніпрян, які перебувають за кордоном: “Ця родина пустила нас у свою квартиру, хоча ми взагалі не знайомі, лише раз поспілкувалися по відеозв’язку!” – наголошує Ольга.
Її власне житло в Маріуполі зайняли окупанти, виламавши двері, розікравши речі і влаштувавши дикий рейвах.
“А дочка як молодий лікар отримала від нашого міста трикімнатну квартиру, – розповідає жінка. – Абсолютно новеньку. Вони там тільки два тижні встигли прожити… Ми купили нові меблі, все необхідне, все таке новеньке, гарненьке… Дім, у якому вони жили – весь вигорів”.
Це вже друге вимушене переселення родини Ольги за цю війну. До 2014 року вони мешкали в Тельмановому, що неподалік Донецька.
“У 2014-му нам розбило будинок. У нас був величезний будинок! Ми перебралися жити до моїх батьків, але сама атмосфера окупації… ми були проти цього від початку, але всі мовчали. Крім мого чоловіка, який на роботі чітко озвучував свою проукраїнську позицію.
До нього приходили, погрожували – мовляв, припини, а то опинишся там-то. Зрештою ми виїхали. І його попередили: якщо хочеш жити, не повертайся! Так із 2015-го року ми залишилися в Маріуполі”, – розповідає жінка..
Ольга зізнається: не впевнена, що хотіла б повернутися в Маріуполь чи Тельманове. Хіба що у свідомості містян щось зміниться. Адже навіть бомби й ракети не спроможні випалити “русскій мір” з умів деяких маріупольців:
“Навіть під час перебування в підвалі, у жахливих умовах – пилюка, бруд, води немає, російські літаки постійно скидають на тебе бомби, а ти не можеш вийти навіть до вогнища, щоб щось приготувати – все одно знаходилися люди, які казали: “Ну от, ще трошки!..”, “Ну от, це останній бій!..”, “Ось-ось прийде “русскій мір”, і буде московська церква і російська мова“…
Я кажу: так ви ж живете в Маріуполі, московська церква тут всюди! І російська мова теж! Навіщо?! Навіщо ви притягнули це?! Заради чого?! Знесли місто нанівець!.. – Це все “азовці”. Чому вони тут сидять?! Хай би йшли в поле і воювали!”
Тобто щодня літають літаки, вбивають нас, абсолютно очевидно, чиї вони – і все одно “азовці”… Та це ж їхня земля! Їхнє місто, їхня країна! Навіщо їм це?
І такі самі настрої там, де окупована територія. Я не знаю, скільки має минути часу, щоб це все вибити.
Ці люди кричали: “Путін, введи війська!” Вони пішли на референдум, але потім швиденько поїхали в Росію. Потикалися-помикалися – і знову приїхали до своїх селищ: мовляв, досить мити чужі кутки.
Тобто ви покричали, привели сюди “русскій мір” – а тепер живете в цих “омріяних” умовах, вашим дітям немає де навчатися, крім Донецька, і ви самі ж стали заручниками однієї території – свого селища і міста. І все”, – обурюється Ольга.
Втім, вона визнає – на звільнені території варто буде повертатися хоча б заради того, щоб виховувати наступне покоління.
Читайте також:
“Тих, хто виїздить звідти в Росію, не засуджую”: історія виживання під обстрілами в Маріуполі
Фото: Новинарня
Вано, він же ж Іван, теж родом із Маріуполя. До “великої війни” працював у сфері продажів.
“24 лютого я був у Дніпрі. Зібрав речі, взяв шматок картону, написав маркером “Маріуполь”, і поїхав на шосе. Ввечері вже повернувся в Маріуполь. Там пробув до 22 березня, коли ми вирішили виїжджати. Ту відстань, яку можна подолати за чотири години, ми долали чотири дні.
Дорогою було 30 блокпостів. Шість разів доводилося роздягатися, давати пояснення щодо татуювання на грудях – там зображена зірка Ерцгамми…
“Мене янгол-хранитель вивіз…” – переконаний чоловік.
Деякий час після приїзду в Дніпро Іван не розумів, чим займатися. До старої роботи повертатися не бачив сенсу.
“Мені потрібно було чимось займатися, кудись спрямувати свою енергію. На щастя, друг (він теж із Маріуполя) підказав прийти сюди. Спочатку я фури розвантажував, зараз займаюся фактично всім, що потрібно. Сьогодні, наприклад, весь день сидів на реєстрації. Я дуже вдячний цьому хабу, бо не можу сидіти без діла. А тут я від ранку до вечора. Тут осередок своїх”.
Станом на травень 2022 року, на даними Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні зареєстровано понад 8 мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Значна кількість із них змушені тікати від війни вдруге. А дехто, як наприклад кримські татари, які в дитинстві тільки поверталися до Криму з попередньої депортації, втретє.
Вимушені кочівники по-новій пускають коріння, облаштовують життя та налагоджують допомогу тим, кому гірше. І мріють про повернення додому…
Читайте також:
“Є таке місто в Україні, Маріуполь. Чули?” Як Запоріжжя приймає переселенців. ФОТОРЕПОРТАЖ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
