автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Руслана Подейка
269 загиблих, пів тисячі поранених, 110 полонених і понад три десятки зниклих безвісти українських воїнів. Вихід із Дебальцевого – друга після Іловайська операція за тяжкістю втрат для армії України – закінчилася 18 лютого 2015 року.
Напередодні, 17 лютого. Породілля, яка щойно стала мамою вдруге, намагається додзвонитися чоловікові. Той постійно поза зоною досяжності. Коли нарешті зв’язок з’являється, вона встигає повідомити звістку. Чоловік іде з Дебальцевого. І виходить.
Руслан Подейко – військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ ім. князя Костянтина Острозького, який служить і досі – розповів “Новинарні” про себе й про ті історичні події.
Ще в школі на запитання, ким хоче він бути, Руслан впевнено відповідав: “Військовим. Хочу захищати Батьківщину!”
Цього хотів і його батько, хоч сам і цивільний.
Руслан Подейко під час інтерв’ю
У 2000 році Подейка призвали на строкову службу. Потім – контракт. На який пішов вимушено.
“Всі ті, хто з тобою разом служать, звільняються, а мама приїздить із села (батько вже помер) і каже: “Синку, в селі нема чого робити, тяжкі часи, пробуй залишатися в армії”, – чесно розповідає Руслан.
Йому було складно тоді. Але хлопець залишився у війську і служить уже 21 рік.
За цей час Подейко брав участь не в одній миротворчій операції. Перша – в Африці, у Сьєрра-Леоне – припала на 2003-2004 роки. Служив у батальйоні забезпечення.
“Ми забезпечували транспортування, дві роти з ремонту було, бо багато місій орендували українську техніку: БТРи, “Урали”. Я і був у цій роті”, – розповідає Руслан.
Двічі він їздив у миротворчі місії в Косово: 2006-2007 та 2011-2012 роки. Тричі їздив навчатися в США.
“Армія мені відкрила великі можливості. Я побачив світ, Європу, Америку, – розповідає Руслан. Мить мовчить і додає: – А потім війна. І це справа честі – захист Батьківщини”.
1 березня 2014 року військовослужбовців “тридцятки” в Новограді-Волинському підняли по тривозі.
Руслан Подейко під час інтерв’ю
“Як зараз пам’ятаю, у дружини день народження, застілля. Але що ж зробиш? І відтоді ми жили в казармі, нас уже додому не відпускали”.
Батальйон очікував мобілізованих. Казарм бракувало, їжі теж.
“Люди прийшли: думали, на 10 днів, більше не доведеться. Їх довелося переконувати, що розійтися не зможуть, що варто залишитися на 45 діб. Це якраз час на збори, підготовку на полігоні і підготуватися до виконання бойових завдань”, – згадує Руслан.
Після комплектації батальйону і навчань на Широкому Лані вони виїхали до Мелітополя Запорізької області, за місяць – на Херсонщину, Чонгар.
Головний сержант механізованого взводу не вірив, що “справжня” війна таки почнеться.
“Ось коли наші побратими з 2-го батальйону почали активну оборону і наступ 22 травня біля Рубіжного, коли почали гинути, тоді ми вже зрозуміли, що це серйозно, небезпечно і забирає життя людей”, – розповідає чоловік.
Їхній підрозділ опинився на Донеччині вже початку серпня 2014-го.
“Приїхали з такого, можна сказати, відпочинку в активні бойові дії, – пригадує Подейко. – Люди психологічно не були готові”.
Взводу, де Подейко виконував обов’язки командира (з офіцерами на початку війни було сутужно), комроти поставив завдання – охороняти по периметру штаб 8-го армійського корпусу поблизу Гранітного. Ще два взводи поїхали в Степанівку неподалік кордону з Росією.
“Першим загинув командир роти – капітан Денис Бочаров. Це трапилося на другий день прибуття (у бою під Степанівкою офіцер був поранений у живіт із ворожого кулемета, помер дорогою до шпиталю – “Н”). У військовослужбовців упав морально-бойовий дух. Вони і так не були готові до боїв, крові, смертей. А тут іще й командир роти загинув, який міг їх зібрати докупи і правильно керувати. Вони ще майже два тижні провели в боях, у нас загинуло ще троє хлопців. Вони мусили відходити, бо їх ворог оточив, перегрупуватися. Із десяти БМП виїхало три, наскільки я знаю. Сім було втрачено”, – пригадує Руслан.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
Поки оговтувалися від тих подій, їх почали доукомплектовувати мобілізованими третьої хвилі.
“Укомплектували людьми, зброєю, технікою. Знову заняття на Ширлані, поїхали на Арабатську Стрілку”.
31 січня 2015 року вони прибули ешелоном в Ізюм, розвантажились, звідти – в тодішній Артемівськ, нині Бахмут.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
“Частина людей у відпустках. Хто встиг приїхати, з тих і сформували ротну тактичну групу. 2 лютого вирушили в Луганське і Миронівське. А 4-го поїхали в Дебальцеве, – розповідає Подейко. – Командир роти сказав: “Нічого не беріть, ми буквально прогуляємося туди і назад”. Ну, ми були в бронежилетах і зі зброєю. Ані спальників, ані білизни. За дві години командир роти вже сказав, що маємо їхати посилювати 128-му бригаду в Чорнухине – таке завдання поставили в штабі сектору С. Нас супроводжували розвідники зі 128-ї.
Холод. Ти на броні їдеш. Замерз! Жахливі моменти. Хати тліють, горять, свіжі вирви від вибухів ворожої артилерії.
Думаємо: куди ми їдемо?..”
Руслан Подейко під час інтерв’ю
У перший же вечір піхота противника проводила розвідку боєм, аби перевірити, чим підкріплення оборонятиметься, з яких позицій.
“Майже щовечора вони підходили, я стояв на посту “Федір” на північній околиці Чорнихуного (смт у Луганській області на схід від Дебальцевого – “Н”), звідти – дорога на Круглик, де вже ворог був. Метрів триста рівної поверхні, а потім – схил. Тож коли вони підходили, ми їх майже не бачили. І вони стріляли, – пригадує Руслан. – Ми чергували коло такого бетонного “равлика”. Весь час чекали на ворожий танк. Там пряма дорога, якби він приїхав, розніс би укріплення вщент. Тож із трьох боків стояли ПТРК і СПГ, аби влучити чи хоча б налякати і відбити наступ”.
9 лютого стало відомо, що Логвинове, через яке проїжджали наші, захоплене, і “дорога життя” відрізана.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
Читайте також:
Чотири фото десантника Чайки: роковини бою під Логвиновим, де було страшніше ніж у ДАПі
Поранених уже не можна було вивезти. Та й завезти нічого не можливо: ані палива, ані боєприпасів, ані продуктів.
“Люди потроху починали панікувати, – розповідає військовий. – Ночами ми бачили колони російських танків, що їхали з Алчевська. Трасу добре видно, і, хоч вони рухались на габаритах, у мене був прилад нічного бачення. Рахував їх, усі дані передавав. Вони “перерізали” нас і рухалися на Дебальцеве. На нас не зважали – не хотіли витрачати сили. Їхня мета була захопити Дебальцеве. І ці колони прибували щоночі! А ми собі були в такому невеликому колі”.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
Молилися кожен тому, в кого вірив, і всі – на генератор. Він дозволяв зарядити рації і мати зв’язок. Без нього ситуація могла вийти з-під контролю.
На цей випадок у Руслана був план.
“Думав, як будемо виходити зі своїм відділенням без техніки, вночі, через тили противника, аби врятувати особовий склад, – згадує Подейко. – Але, звісно, маршрут нерозвіданий, нічого не відомо, незрозуміло, де ворог, де ні. Це був би крайній крок для порятунку бійців”.
Їх регулярно обстрілювали з мінометів, гранатометів, артилерії. За цей час загинуло двоє бійців “тридцятки”: 15 лютого Олег Кобченко (пораненого в ноги, його вивозили до шпиталю, але дорогою потрапили під обстріл. Вважався зниклим безвісти, аж поки не знайдений серед загиблих – “Н”), 17-го – Сергій Саган.
Загиблий сержант Сергій Саган
“Командир роти 128-ї бригади проводив нараду щодо виходу з оточення, і по рації повідомили, що серед “приїжджих”, тобто нас, є загиблий. Це був мобілізований сержант Сергій, із Ємільчиного на Житомирщині. Нарада була під артилерійський обстріл. Ми забігли в той “равлик”, а командир усе говорив про порядок дій. Уже після наради я пішов подивитися. Розірвалася міна, й уламок влучив прямо в скроню”, – важко зітхає Руслан.
Читайте також:
“Ворог – червоний”. Генштаб ЗСУ видав просту відеоінфографіку про суть битви під Дебальцевим
Вихід був важкий. Убитого – “вчотирьох ледь донесли” – завантажили в бойову машину піхоти. Нагору наклали зброю: ПТРК, СПГ і ракети до них. БМП не заводилась. Під’їхала машина 128-ї бригади, намагалась допомогти.
“А вона наче колом стала. Ніби тримав її наш Сергій”, – знову зітхає Подейко.
Зрештою вдалося “прикурити” машину, завести. Метрів за 300 стали на нараду, але не глушили двигун – боялися знову застрягти.
Та тій “бесі” таки не судилося виїхати з Чорнухиного – мотор заклинило.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
“Ми побратима нашого звідти витягли. Живим не було куди сідати – техніки бракувало. Але якось поклали його чи в ногах, чи ще якось у ГАЗ-66 до 128-ї бригади. Головне, що вивезли”.
Свою ж БМП підпалили. Облили соляркою бушлат і поклали в десантне відділення. У самих був час відійти.
І вже здалеку, бачачи феєрверки від вибухів боєкомплекту на броні, розуміли: ворогу нічого не дістанеться.
“Підбирали по дорозі всіх, хто йшов, бо багато людей, техніки мало, вона на морозі “клинила”.
Із блокпосту “Балу” бійці йшли пішки – їхня техніка не вижила. Як вийшли на Ростовську трасу, було три постріли з СПГ, але, на щастя, в машину не влучили. А далі на всіх парах до Дебальцевого”, – пригадує тодішній сержант.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
Колона рухалася повільно, цілу ніч. Логвинове вже було захоплене росіянами. Тож їхали до Санжарівки, на світанку 18 лютого дісталися туди. Далі – полями під обстрілами до Миронівського.
“А ми на БМП по 20-25 чоловік насипом! Я сидів ззаду, мав підствольний гранатомет, хлопці мене тримали, щоб не впав, і я відстрілювався. Ефективна зброя”, – посміхається Подейко.
Читайте також:
Роковини Дебальцевого: Генштаб видав аналіз головної битви 2015-го
Уже в Миронівському відчули полегшення. Колона зупинилася, всі видихнули.
“Адже всю дорогу їхали і молилися, щоб виїхати. У цей момент всі одразу починають вірити в Бога, просять, щоб помилував і допоміг вийти з оточення”, – пояснює Руслан.
Під час Дебальцевської операції. Фото з архіву Руслана Подейка
За його словами, українські військові стояли б і в оточенні, скільки було потрібно.
“Ми бачили, як по Дебальцевому працював “град”, “смерчі”, все, що завгодно, доповідали, але чомусь туди не лягало наше нічого.
І це дуже нас дивувало – чому немає відповіді. Адже можна було “присаджувати” їх нормально.
Але ніхто з наших позицій не кидав, тримались до команди “відхід”. Хоча сили слабшали.
У мене складалося враження, що командир роти 128-ї бригади, “Вода”, якому ми підпорядковувались, ніколи не спав. Він постійно на рації приймав доповіді, а після них – рішення”.
Фотогалерея (під час Дебальцевської операції, з архіву Руслана Подейка):
Їхній роті вдалося взяти в полон російського офіцера. Ворожі танки “губилися” в тумані, українські вояки підбивали їх, в одному з танків був кадровий вояк з РФ.
“Хлопці потім розповідали, що загалом, коли їх атакували в Дебальцевому, то таке враження, що бойовики були чи під дією наркотиків, чи ще чогось – просто бігли під кулі бездумно, наче не розуміли, що роблять”.
Руслан каже: хотів би забути 17-18 лютого, просто стерти їх із пам’яті. Йому і досі болить втрата Сагана.
Руслан Подейко під час інтерв’ю
“Коли ввечері зустрілися з нашими хлопцями, яких не бачили, бо вони стояли в центрі Чорнухиного і вели вуличні бої з проросійськими “казачками”, що на той час захопили блокпост “Валера”, я їм навіть не сказав, що сталось. Сергій був їхнім близьким другом. Вони питали, де він. Я кинув щось типу: “Їде в якійсь машині”. Інакше їх би тоді це розбило. Я й сам був розбитий, – розповідає Подейко. – Уже коли фотографувалися в Артемівську, сказав їм. Вони зніяковіли, затихли і замкнулися в собі.
У нас усі були хороші, відважні. А Сергій був таким веселим, любив жартувати, навіть коли залишалися в оточенні, він ні разу не скаржився, не сумував, посміхався, переводив усе на жарти. Позитивний, такий молодець.
Людське життя – це найбільша цінність. Втрата будь-якого життя надзвичайно велика. А з ним стояли пліч-о-пліч. І в мене на позиції він загинув. Я навіть відчував вину. Довго картав себе”.
Читайте також:
Роковини Дебальцевого: імена всіх загиблих українців
Ранок 17 лютого мав бути дуже щасливим для Руслана. Дружина через сльози, після кількох спроб додзвонитися, таки змогла пробитися й повідомила: народила другого сина.
Старшому – Олегу – було сім.
Руслан Подейко під час інтерв’ю
“Меншого назвали на честь виходу в Артемівськ – Артемчик. Адже це він дав мені змогу вийти”, – ніжно всміхається Подейко.
Щороку він обіцяє приїхати до Артема на день народження. Але не вдається.
“Він народився – батька не було, і відтоді в такий час постійно ротації, бойові завдання…”
Дружина Руслана давно мріяла стати військовою. Однак чоловік був проти. Та ось нарешті погодився, і вже сім місяців вона – радіотелеграфістка 30-ї бригади. Працює у ППД на Житомирщині.
Поки жінка служила в навчальному центрі, Олега й Артема виховувала бабуся.
Коли тато на Сході, а мама – у наряді, хлопці вдома самі.
“Вони навчаються самі, зараз дистанційно. Старший допомагає молодшому. Дружина дзвонить, питає, чи вони поїли. Коли вона чергує, вони і ночують самі. Зуби, мабуть, не чистять, бо нікому проконтролювати. Вечеряють, думаю, і погратися не забувають”, – посміхається Подейко.
Він зізнається: втомився виховувати синів по телефону. Діти ростуть без батька. Хотів би частіше їх бачити.
Поки Руслан був сержантом, через нього пройшли чотири хвилі мобілізованих. Складно було працювати з ними, каже Подейко, адже всі різні, мають різну мотивацію.
Тож невдовзі після виходу з Дебальцевого він почав займатися аеророзвідкою – це стало таким собі психологічним розвантаженням.
Погон старшого лейтенанта Руслана Подейка
У 2015-му Руслан здобув вищу освіту енергетика. Затим закінчив тримісячні офіцерські курси, нині – старший лейтенант.
“Я 16 років був солдатом і сержантом. Але не хотів стояти на місці, тож це для мене – логічна еволюція”.
Офіцер Подейко, який пройшов пекло Дебальцевського оточення, не вірить у широкомасштабний наступ росіян. Вважає останні новини черговим розмахуванням кулаками ворога, який у такий спосіб шантажує Європу й Україну, аби просувати свої хворобливі плани.
“Вони знають, із ким мають справу. Думаю, жоден російський солдат не хотів би наступати на нас, жоден танкіст – їхати на нас, знаючи, що ракети, які прийшли від іноземних партнерів, не схиблять. Це надзвичайно стримуючий фактор, – виішається Подейко. – Якщо вони і виконають команду Путлєра, то просто зайдуть, отримають на горіхи і дуже швидко тікатимуть. Здорового глузду в них, звісно, нема. Але ж там є й ті, хто протестує проти “вічного” президента, намагаються його переконати, що війни не треба”.
Контрнаступ – це великі втрати, тож, вважає Руслан, ЗСУ поки не варто йти вперед.
Він хотів би, щоб активніше працювала дипломатія. Хоч одразу ж цитує Бісмарка: домовленості з росіянами не варті ціни паперу, на якому написані.
“Впевнений, ми на правильному шляху. Боремося з одвічним супротивником, який постійно хоче свої правила тут накладати, нами керувати. Але ми – волелюбний народ, багато століть боремося з цим злом. Як казав Тарас Шевченко, “борітеся – поборете”.
Руслан Подейко під час інтерв’ю
Не знаю, коли, але ворог буде переможений. Рано чи пізно ця країна вибухне зсередини і знесе сама цю диктаторську владу.
Путін не вічний. Бажаю йому швидкої смерті.
І, коли згинуть наші воріженьки, все в нас буде Україна”, – посміхається офіцер.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
