Чотири фото десантника Чайки: роковини бою під Логвиновим, де було страшніше ніж у ДАПі

 

Олексій Мочанов
армійський волонтер, блогер, автогонщик

(FB)

12 лютого 2019. “Робочій” фотографії Павла Чайки – рівно чотири роки. Вичавлений як лимон. Дощенту. Зроблена вона після 11-годинного виснажливого бою під Дебальцевим, біля маленького населеного пункту Логвинове, за 7,5 км від Миронівського Хреста.

“Парадне” фото десантника зроблене через півроку, у День Прапора. Серпень 2015.

І “народногеройське” від Романа Ніколаєва.

І в новій парадці десь на заході, де героям завжди раді.

Я іноді буваю у школярів і студентів з мотивуючими виступами, спілкуємося з молоддю. Дехто хоче продовжити навчання у військових вишах, отримати спеціальність і взяти до рук зброю. Захищати Батьківщину, Країну, Народ, Конституцію, територіальну цілісність Держави.

Але мало хто в юному віці усвідомлює, про що мріє, про що мова і як воно насправді.

Показую дві фотки. Одного й того самого бійця. Контрактника Паші Чайки.

Кажу: як правило, коли люди думають про десантників і уявляють їх собі – вони малюють собі образ із другої фотографії. Ошатний, чистий, красивий, цілеспрямований, вольовий і успішний боєць, у формі “з голочки”, береті, в орденах-медалях, погляд не відвести!

Але таким десантник буває вкрай рідко. На роботі він – як на першому фото. Навантажений, натруджений, але гордий, змучений, який пережив, надивився, настріляв, накидав гранат і розрядив не по одному колу все, що було з собою і що вдалося дозарядити-перезарядити, який піднімався в атаку, йшов на штурм, повз під зустрічним вогнем, який виносив із-під обстрілу поранених та вбитих друзів, втомлений і змучений, іноді знесилений уже після того, як все скінчилося. І не завжди скінчилося – твоєю й нашою перемогою.
Іноді воював-воював, бився-бився, намагався-старався, стріляв-біг, повз-лежав – а ще й відгребли в даному конкретному випадку.
Своє завдання виконав, а “суміжники” не змогли, не подужали. І нічого не вийшло. Буває і так.

І це ще на світлині не чути, як десантник пахне. Гаром, потом, болотом, чужими страхами і своєю люттю, збройовим мастилом і згорілим порохом, вихлопом броні й адреналіном.

Якби комп’ютерні ігри передавали запах – впевнений, що в “войнушки-стрілялки” рубалося б набагато менше ботанів і планктону біля монітора.

Війна пахне – лайном. Нечистотами. Гидотою.

Захисники, воїни – трансформують цей запах в аромат Героїзму.

Але і Героїзм – не запашний. Зовсім.

Немає у війни ні романтики, ні привабливих сторін.

Все хороше – всупереч і наперекір, а не завдяки.

Війна – це смерть і руйнування, а не красива парадна картинка. Запитайте Чайку.

Я запитував.

А ще я питав у кавалера орденів “За мужнiсть” всіх трьох ступенів, Павла Чайки, чим Мужність першого ступеня відрізняється від Мужності другого й третього. Далі пробіг-просунувся, більше вистріляв, більше кричав, сильніше поранений?
Нічим.
І певно, правильно було б мати просто орден “За мужнiсть”. І давати його стільки разів, скільки разів людина вчинила реальний Подвиг. Хоч десять, якщо такий унікум безззстрашний-відчайдушний знайдеться. І безсмертний.
Або чотири “Мужності” – Герой. П’ять – двічі Герой.
Але не сортувати Мужність, як вермішель або тушняк.

Про події під Логвиновим журналісту Віолетті Кіртоці розповідав сам Павло Чайка“12 лютого ми виїхали на зачистку Логвинового, поблизу Дебальцевого. Бій почався о шостій годині ранку, близько одинадцятої ми звідти всіх вибили, зайняли село і чекали інші підрозділи. Нас попереджали, що можуть вийти танки. І незабаром з боку Горлівки підійшли сім російських машин. Вони просто «змели» нас із зайнятих позицій, адже ми були тільки на БТРах. Один із них розбили прямим влучанням. У нас було багато поранених, загинув мій друг, прапорщик Вова Суслик…
Чому до нас ніхто не прийшов в підкріплення? Це питання залишається без відповіді. Вибиралися ми з Логвинового під щільним обстрілом. По нас безперервно стріляли танки, які перебували всього за кілька сотень метрів…”

Цей бій під селом Логвинове Павло називає найстрашнішим. І це каже людина, яка двічі побувала в Донецькому аеропорту!

Його, що повернувся з-під танкового обстрілу і ще не вмився з дороги, тоді сфотографував командир батальйону, лицар ордена Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів Максим Миргородський (зараз Майк – комбриг 95-ї житомирської десантної бригади).

Обличчя бійця, як і вся форма, повністю в грязюці. Тільки очі світяться. У них стільки болю…

“Всередину 80-го БТРа я завантажив двох поранених, – згадує події того дня Чайка. – Тіло старшого прапорщика Володимира Суслика ми теж забрали. Мені місця вже не залишалося. Пораненого сержанта попросив: «Тримай мене за ремінь, щоб я не впав». Стояв між колесами (так розташований люк БТРа). Ми їхали через болото. Було близько третьої години дня. Весь бруд летів на мене. Якби я стояв на повний зріст, стирчав би над БТРом – високий же. Тому зігнувся, як міг. Та ще командувати треба було.Кричав водієві: «Жми! Головне, щоб ми не сіли в болото!!! У нас поранені, вбитий!!! Якщо застрянемо, не винесемо їх звідси!!!»

На щастя, болото проїхали. Тут я бачу три танки. І розумію: вони не наші. Танки відкрили по нас вогонь. Я бачив кожен постріл, чув, як по броні стукають осколки… Одним пострілом нам зрізали вихлопні труби. Наступний пройшовся по верху БТРа. Трохи нижче – і все загинуло б… Поки ми не перестрибнули дорогу і не сховалися з іншого боку, танки продовжували по нам стріляти…”

Читайте також:
Знищений бойовик Бірюлін, який після Дебальцевого топтав прапор України

Роковини Дебальцева: Генштаб видав аналіз головної битви 2015-го

“Ворог – червоний”. Генштаб ЗСУ видав просту відеоінфографіку про суть битви під Дебальцевим

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна