автор: Анастасія Федченко
фото авторки, Віктора Залевського та з архіву героя
Коли Росія вторглася в Україну, Сергієві *** було 16. Він закінчив коледж, здобув фах токаря і вступив до Академії сухопутних військ у Львові. Закінчив її торік і приїхав командувати взводом у 503-му окремому батальйоні морської піхоти. Підрозділ і надалі тримає оборону на Ясинуватському напрямку.
Для 24-річного офіцера це вже друга ротація на передовій. Побратими називають Сергія мотивованим і здібним. Про вибір професії військового під час війни, враження від перших ротацій та “неактивного” ворога офіцер розповів в інтерв’ю “Новинарні” для нашої рубрики “Молоді офіцери армії, що воює“).
(Уперше таке інтерв’ю в “Новинарні” виходить без прізвища співрозмовника – хоча й із його фотографіями та номером підрозділу. Називати прізвище Сергія заборонив пресофіцер 503 обмп Олексій Годзенко. За його словами, інакше Сергій стане “медіаперсоною” та як командир підрозділу буде “однією з першочергових цілей противника”.)
– Із шістнадцяти років не брали в армію, із сімнадцяти – теж. Тож я закінчив технікум і пішов в академію, – розповідає Сергій.
Спершу він думав підписати контракт із Збройними силами і стати солдатом. Але батьки порадили спробувати вступити в “сухопутку”. Хоча відверто переживали за єдиного сина і не хотіли б, щоб той став військовим.
– У країні війна, треба її захищати, – пояснює свій вибір юнак.
Сергій під час навчання в академії
Сергій навчався в “сухопутці”, коли зміни в армії торкнулися і змін у військовій освіті.
– Спочатку ми розглядали радянські позначки на картах, потім – натовські, а потім уже наші. Поки вчилися, дуже багато всього змінювалося: від забезпечення до навчань і штабної роботи. У нас було багато викладачів – учасників російсько-української війни із реальним досвідом, розвідників, спеців із вогневої підготовки. Вони вже не розповідали про якусь незрозумілу радянську тактику, коли противника закидають гранатами з 25 метрів із криками “ура”, після чого йде штикова атака. Такого вже майже не було. Ми говорили про операції цієї війни.
Викладачі, особливо молоді, були суворі.
На першому курсі обов’язково стрільба в касці й бронежилеті – вони в нас іще старі, радянські. Хто хотів, вдягав ще й протигаз. Ти лягаєш, бронежилет падає на каску, ти нічого не бачиш, але якось влучаєш. Якщо ти так навчився стріляти, то в нормальному спорядженні, підігнаному під тебе, стріляєш уже на “відмінно”.
Ми спершу не розуміли, чому нас так “затягували”. Але коли самі стали офіцерами – одразу збагнули, – посміхається лейтенант.
– Мені в 2016-му видали штани, які протерлися за пів року. Зараз уже такого немає. Тепер навіть “горку” видають. Це сильно.
Пам’ятаю, як ми в 16-му році ходили, наче “союз нєрушимий” – плащ-намет, сталева каска. Ідемо в три колони, а там сидів американець – військовий інструктор, він, мабуть, подумав, що Друга світова ще не закінчилась, – сміється морпіх.
Щоправда, робить висновок Сергій, якщо форма й речове забезпечення дуже змінилися, то озброєння – глобально ні. І хоча дещо нове видають, досі “золотим стандартом” українського війська є, приміром, великокаліберний кулемет.
– У мене на позиції стоїть ДШК 1952 року, – визнає комвзводу.
Повертаємося до академії. Зі слів Сергія, вчитися було непросто – ранній підйом, муштра… Втім, її морпіх вважає єдиним плюсом радянського спадку. Адже жорсткий вишкіл привчає до дисципліни, змушує уживатися курсантів із усієї країни.
Хоча деякі контрактники сказали, що це “совок”, і пішли ще з першого курсу.
– Таке “відсіювання” сталось і після третього курсу, коли люди зрозуміли: тут потрібно не просто служити – на тобі лежить ще й відповідальність. На тобі люди, гроші, зброя, техніка, ділянка фронту… І тобі потрібно буде відповідати за кожне своє рішення.
Якщо рядовий відповідає за себе, свою “броню” й автомат, то офіцер відповідає за всіх рядових, скільки їх у підрозділі є.
Протягом навчання відсіялася майже чверть курсу. Однак Сергій зрозумів: служити, опановувати військову науку йому подобається.
– Чи можна після закінчення навчання у військовому виші відмовитися йти в бойовий підрозділ? Можна. Тобі в такому разі видають довідку, що ти прослухав курс, і ти виплачуєш армії компенсацію за навчання, форму, їжу – щось наче близько 400 тисяч гривень. Але в нас ніхто не відмовився. Обираєш підрозділ – і вперед.
Сергій – випускник львівської академії
Сергій закінчиш академію з червоним дипломом, тож мав пріоритетну можливість обирати підрозділ. Обрав 503-й батальйон, став тут командиром взводу.
– Морська піхота престижніша, ніж звичайна, – пояснює Сергій. – Ну, і ми жартуємо, що після піхоти морська піхота ще дориває.
– Може, намагаєтесь до моря докопатися? Вирили ж Чорне.
– Може, і до моря. А може, до Донецька, – посміхається комвзводу.
Сергій між побратимів під час проходження смуги перешкод на здобуття берета морської піхоти, літо 2020
Читайте також:
“Борсуки” 503-го батальйону морської піхоти показали повне відео проходження смуги перешкод на берет
Після випуску з академії Сергій відгуляв місяць відпустки і приїхав спершу в Маріуполь, відбув два тижні ізоляції, заповнив необхідні документи, а потім – у батальйон, який тримав оборону під Горлівкою.
– Приїхав, а хлопці смажать шашлики, бо в когось день народження. Думаю, не все так і погано, – сміється офіцер. – Перша ніч була тривожна, а потім уже нормально.
У перший Сергіїв місяць на службі їх пообіцяв “знищити” ватажок терористичної “ДНР” Пушилін.
Сергій під час першої ротації на Донеччині, 2020 рік
– Ми все сиділи і чекали. Але коли і втретє вони пообіцяли, а нічого не сталось, ми посміялись і пішли спати. Розчарував він нас. Козел. Не можна так дурити людей. Ми тут взагалі-то готуємось, нарили траншей, сидимо і чекаємо, коли нас почнуть знищувати, а вони нас не знищують, – згадує лейтенант.
Читайте також:
ОП скасував спільну інспекцію в Шумах, бо бойовики зовсім знахабніли
Однак згодом російські окупанти почали дедалі активніше порушувати “всеосяжне” перемир’я. Особливо перед закінченням ротації морпіхів.
– Мене розбудили, доповіли, що нас обстрілюють. Думаю, чому це я не чую? А потім щось гупнуло. То були міномети калібру 82 мм.
Вони (бойовики) спочатку не могли нас знайти, бо в нас усі засоби були замасковані, – розповідає Сергій про свій перший обстріл. – Вони почали гатити по своїх, бо подумали, що ми наступаємо, а вже потім по нас. Через нас летять міни, я вдягаю бронежилет, шолом, виходжу, заходжу в кімнату чергового, кажу: “Ранок починається не з кави”. І нас десь години чотири обстрілювали.
Виходжу [по зв’язку] на командира позиції, по якій найбільше прилітає, і думаю: “хана ЗІЛу, який там стоїть…” Питаю, що там машина? Командир: “По ходу, йому труба”. І в мене перед очима – стоси паперів, які потрібно буде оформити.
Але з вантажівкою зрештою все було добре.
Сергій під час першої ротації на Донеччині, 2020 рік
Потім нас обстріляли з артилерії калібру 122 мм. Ну, годинку поприсідали, – посміхається Сергій. – Окупанти цілили по техніці. Випустили зо три десятки снарядів. Били кучно, але неприцільно. Нас лише збадьорили, та, на щастя, нікого не поранили, і збитків не завдали.
Найчастіше під час тієї ротації кремлівські найманці відкривали вогонь зі стрілецької зброї та автоматичних станкових гранатометів. Прилітали “перекрути” – міни калібру 82 мм, накручені на вистріл з РПГ.
До зими ворог активізувався більше. 13 грудня до позицій морпіхів підповзла ДРГ, отримала на горіхи і відповзла, хто лишився, – згадує лейтенант.
– Сильний обстріл був перед самим нашим виходом, коли вони думали, що ми до них ліземо, і почали стріляти з мінометів та ствольної артилерії, – розповідає Сергій.
Але й тоді російські окупанти теж не мали успіху.
Читайте також:
Морпіхи показали наслідки ворожого обстрілу зі 120-мм у новорічну ніч. ВІДЕО
– Ворог якийсь неактивний пішов, – каже комвзводу про цю ротацію (інтерв’ю відбувалося влітку 2021-го). – Вони роблять інженерне дообладнання позицій і намагаються до нас не рипатися, бо знають, що отримають.
Українські вояки спостерігають за окупантами і фіксують часті прольоти безпілотників над своїми позиціями. Коптери небезпечні тим, що з них запросто можна скинути ВОГ-17.
Сергій під час другої ротації на Донеччині, літо 2021
Ця ротація легша для Сергія: молодий офіцер уже знає, що на нього тут чекає, і не відчуває особливої тривоги. Крім того, комвзводу вже в курсі, як краще прокласти електрику, де поставити пральну машинку, скільки рубати дров, як підвозити харчі.
– Побут – це 80% роботи на передовій, – каже лейтенант.
Сергій жартує: коли в академії скаржився на розклад дня, то не враховував, що на службі він може бути ще важчим.
– О третій ранку я встаю, заступаю на пост черговим, потім на пару годин приліг, і починається робочий день: нарізання завдань, сам копаю, коли не вистачає людей. Лягати намагаюсь о десятій.
– Копати для офіцера нормально? Нормально. Якщо бракує людей чи потрібно показати своїм прикладом важливість укріплення.
Сергій не розчарувався в своєму рішенні піти у військо. Адже нині саме армія виборює нашу Незалежність, переконаний він.
– Незалежність – це можливість самому обирати свій шлях, а не залежати від якоїсь країни, коли до тебе додому прийшов якийсь дядько і каже: “Роби це і не роби це”. Ти сам можеш обирати: поїхати в Польщу на заробітки, воювати, стати айтішником… Ти вже не прив’язаний до села, як за радянської влади. Незалежність – це право самовизначатися і вирішувати, що робити зі своїм життям, – говорить дуже правильні речі молодий офіцер.
Сергієвим батькам довелося змиритися, що син – військовий. Хоча, буває, мама телефонує і каже: “А якщо тебе там уб’ють?” – “Дякую, підняли настрій”, – сміється морпіх.
Тим, хто мріє про швидке припинення війни, Сергій нагадує:
– Війни не припиняються. Вони або виграються, або програються. Третього не дано. Нам потрібно вигравати. Як би це не звучало, вести пропагандистську роботу: показати, що в Україні краще, ніж там.
Ну, а як військовий, я готовий до будь-яких дій: наступати, забирати своє. Віддати просто так ті території не можна. Що ми тоді скажемо батькам загиблих бійців? Що їхні діти загинули марно?!
Ми ж не даремно тут стоїмо, риємося. Але і вони риються і не готові так просто віддати. Якби вони хотіли здатися, вже, думаю, не копалися б, а здались.
Воювати так, як зараз, немає сенсу.
Ми сидимо в траншеях, вони сидять у траншеях, і граємося: хто кого обмане, хто кого швидше вразить.
Потрібно мати трохи сміливості, щоб вирішити закінчити цю війну перемогою.
Сергій під час другої ротації на Донеччині, літо 2021
Читайте також:
День і ніч на позиціях морпіхів між Донецьком та Горлівкою: в очікуванні нової війни
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
